Архієпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій. Початок церковної свободи

01.06.2007 archive, Вестник №69, Тема номера

Початок церковної свободи
(15-річчя Житомирського передсоборного зібрання)

Архієпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій

П’ятнадцять років минуло після доленосного Харківського Архієрейського Собору Української Православної Церкви, який у складних історичних умовах визначив шлях буття канонічної Церкви в Україні і захистив єдність святого Православ’я. Розкол був винесений за межі Церкви, Українська Православна Церква зберегла свою єдність і канонічне спілкування зі Вселенським православ’ям, але цьому передували довгі місяці напруженої боротьби зі смутою. Одним із найважливіших етапів у цій святій боротьбі стало проведення 30 квітня 1992 року в місті Житомирі
зібрання архієреїв, представників духовенства, чернецтва, православних, на якому були вказані шляхи виходу зі скрутного становища, що склалося. Спокуса примарних ідей і авторитаризм нав’язувалися народу Божому. Та соборний розум відкинув все наносне, неприродне церковному організму й повів церковний корабель серед бурхливих хвиль розкольницької смути шляхом апостольської спадкоємності та канонічності. Історичне значення Харківського Архієрейського Собору та Житомирського передсоборного зібрання можна оцінити, тільки розглядаючи їх рішення через призму попередніх подій.

На початку 90-х років ХХ-го століття відбувалися стрімкі політичні зміни. Держави, яка за свою мету мала знищення Православної Церкви, більше не існувало. Церква Христова отримала можливість вільно виконувати свою місію. Але разом із цим у західних єпархіях почалися церковні безладдя. Зрозумівши демократію як вседозволеність, різні самозванці насильницьки відбирали у православних їхні храми, били віруючих, а можновладці, вороже настроєні до Православної Церкви, поливали її наклепами, стверджуючи, що вона є останнім оплотом радянської імперії. Для подолання усіх цих негативних явищ було вирішено підвищити авторитет та самостійний статус Українського Екзархату.
10 липня 1990 року Священний Синод Українського Екзархату звернувся до Священного Синоду Руської Православної Церкви з проханням розглянути пропозицію про надання Українській Православній Церкві незалежності та самостійності в її управлінні. 27 жовтня Архієрейський Собор РПЦ надав незалежність та самостійність в управлінні Українській Православній Церкві. 28 жовтня 1990 року в кафедральному соборі Київських митрополитів – Святій Софії – Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II (Рідігер) оголосив постанову Собору та зачитав Благословенну Грамоту, в якій говорилося: «…Бути відтепер Українській Православній Церкві незалежній та самостійній у своєму управлінні… Ми сподіваємося, що Українська Православна Церква буде управлятися згідно Божественних та священних канонів та успадкованих від святих отців звичаїв Кафолічної Православної Церкви і постановами цього Архієрейського Собору”.
Однак керування Церквою тодішнім Предстоятелем велося за принципом «що хочу, те й роблю». Священний Синод та й сама Церква стали інструментом у його політичній грі. Через те, що ним ігнорувалася соборність Церкви, почало втрачатися значення єпископату, усе зводилося до сліпого підкорення.
У 1991 році Україна стала незалежною державою. Пострадянський держапарат дивився на Церкву як на форму суспільної свідомості, котру хотів поставити в розряд однієї з кишенькових суспільних сил, перетворивши Православну Церкву в такий собі держдепартамент. Але стан Церкви не залежить від стану держави. Церква не може орієнтуватися на той чи інший політичний курс, у своєму житті вона керується апостольськими правилами й канонами.
На Архієрейському Соборі, що проходив з 31 березня по 4 квітня 1992 року, архієреї України виступили проти авторитарних методів керування УПЦ, які запроваджував тодішній її Предстоятель. Йому запропонували залишити свою посаду. З великим небажанням він спочатку погодився подати у відставку, але потім відмовився від своїх слів. Через засоби масової інформації він почав наводити наклепи на Святу Церкву, виставляючи себе в очах суспільства «мучеником» за незалежність українського Православ’я. Тепер ініціатор смути відверто повів церковний корабель на рифи розколу.
Наступили два місяці серйозного випробування для єпископату, священства, всього церковного народу на вірність Православ’ю. У храмах перестали поминати ім’я Предстоятеля УПЦ за богослужінням, багато монастирів, навчальних закладів, навіть деякі єпархії звернулися до Патріарха Алексія II з проханням про надання їм ставропігії. У багатьох єпархіях пройшли масові акції непокори.
«На прохання членів Синоду та окремих єпископів скликати Собор Київський митрополит не реагував. Навпаки, виступаючи через засоби масової інформації, у проповідях він свідомо говорив неправду та зводив наклепи на Архієрейський Собор та категорично відмовився виконати своє архієрейське слово» (Із Звернення Архієрейського Собору УПЦ до духовенства та віруючих України, 27 травня 1992 року).
Приймаючи до уваги, що дії тодішнього Предстоятеля отримували все більший розмах, дезорганізовували церковне життя та ставили Українську Православну Церкву на грань нового розколу, група архієреїв вирішила терміново зібратися в Житомирі та обговорили стан, який склався в Церкві. Будь-яка затримка несла загрозу сумних наслідків.
30 квітня 1992 року у богоспасаємому граді Житомирі відбулась передсоборна нарада архієреїв, представників духовенства, монастирів, православних братств та мирян. На зібранні були присутні Преосвященні
Агафангел, митрополит Вінницький і Брацлавський; Іов, архієпископ Житомирський і Овруцький; Василій, єпископ Кіровоградський і Миколаївський; Онуфрій, єпископ Чернівецький і Буковинський; Сергій, єпископ Тернопільський і Кременецький; Аліпій, єпископ Донецький і Слав’янський. До заяви зібрання телеграмами приєдналися Преосвященні
Іоанникій, єпископ Луганський і Старобільський, та Гліб, єпископ Дніпропетровський і Запорізький,
Також у зібранні брали участь ректор Одеської духовної семінарії архімандрит Тихон (Бондаренко), настоятель Свято-Успенського кафедрального собору м. Одеси протоієрей Антонін Діаковський, благочинний Одеського Свято-Успенського чоловічого монастиря ігумен Тит (Бородін), благочинні Чернівецької єпархії священик Іоанн Радул, протоієрей Нестор Чаглей, благочинні Донецької єпархії протоієрей Вадим Васильєв, священик Володимир Олійник, клірик Донецької єпархії священик Віталій Селіванов, протодиякон Борис, секретар Українського комітету духовенства та мирян на захист Православ’я (Київ) В. Макарчиков.
У ті напружені дні для проведення зібрання від усіх його учасників потребувалися мужність та сповідництво. 30 квітня зібрання детально обговорило стан, який склався в єпархіях, та вирішило питання про виконання постанови Архієрейського Собору РПЦ від 4 квітня 1992 року про переобрання Предстоятеля УПЦ.
Від митрополита Філарета категорично вимагали виконати рішення Архієрейського Собору Матері-Церкви (пункт 3) від 4 квітня 1992 року про скликання Архієрейського Собору УПЦ для переобрання Предстоятеля.
Зібрання закликало весь український єпископат і всіх вірних чад Церкви твердо стати на позиції канонічних постанов Архієрейського Собору Матері-Церкви від 4 квітня 1992 року та, щоб уберегтися «напівавтокефального» розколу, керуватися ними у своїй пастирській діяльності та християнському житті.
Фактично Житомирське зібрання було першим голосом вільної Церкви з моменту церковної смути. Заява зібрання допомагала архіпастирям у період до доленосного Харківського Собору приймати вірні рішення, незважаючи на тиск з боку тодішнього Київського митрополита та політичних структур. Житомирське зібрання повернуло в життя Церкви ідею й дух соборної любові та соборного розуму. Зібрання показало, що хвороба, яка виникла, в повній мірі виліковується, а загроза «напівавтокефального» розколу, що нависла, може бути ліквідована.
Житомирське зібрання також показало, що Церква не має намірів бути розмінною монетою у політичних інтригах, що становище її в державі має визначатися не політичними змінами, а її власними законами та принципами відношень Церкви до державної влади. І якщо Первосвятитель (на той час вже фактичний розкольник) шукав підтримки в політичних колах для утвердження своєї влади над Церквою, то єпископи України опиралися на свій народ.
Зібрання висловило впевненість, що з Божою допомогою мають бути зцілені всі недуги духовного життя Української Православної Церкви і що Архієрейський Собор УПЦ та її новий Предстоятель засвідчать православному світові не лише благодатне служіння в Повноті Матері-Церкви, але й свою відповідальність за згоду між чадами Української Православної Церкви.
Тепер на плечі старішого і шанованого архіпастиря – Високопреосвященнішого митрополита Никодима – лягав почесний обов’язок і в той же час найважчий – зібрати і провести Собор. Його було вирішено провести 27 травня у Харкові.
27 травня 1992 року у Харкові зібрався майже весь український єпископат – 17 єпископів, лише двоє були відсутні через поважні причини.
«Собор проходив в атмосфері загального духовного піднесення, – згадував п’ять років по тому архієпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій, – хоча були телефонні дзвінки з погрозами з найвищих інстанцій і виклики, після яких владика Никодим повертався блідий, як папір, але він знову сідав, брав себе в руки і продовжував вести Собор”
Шляхом таємного голосування Предстоятелем УПЦ на альтернативній основі було обрано Високопреосвященнішого митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана). «Ми обрали нового Предстоятеля нашої Української Православної Церкви Високопреосвященнішого Володимира, митрополита Ростовського і Новочеркаського. Нехай буде в цьому воля Божа і благодать Всесвятого Духа», – такими словами об’явив митрополит Никодим результат голосування, після чого новообраному Предстоятелю Української Православної Церкви було проголошено «Многая літа».
Говорячи сьогодні про значення в історії нашої Церкви Харківського Собору, хотілося б особливо наголосити, що на ньому вирішувалося питання не просто заміни Предстоятеля, а існування чи не існування самої Православної Церкви в Україні.
Так був покладений кінець двохмісячній церковній смуті, вчиненій колишнім Предстоятелем, який бажав стати володарем Української Православної Церкви. Його розкольницька діяльність була винесена за межі Церкви.
Сутність речей і явищ пізнається у порівнянні. Критерієм оцінки завжди будуть слова Спасителя: “По плодах їхніх пізнаєте їх” (Мф. 7, 16). П’ятнадцятирічний шлях Української Православної Церкви під омофором первосвятительського служіння Блаженнішого Митрополита Володимира є тому наочним свідченням. Зруйновані та спаплюжені православні святині повстали з небуття у новій величі. У 1988 році знову була відкрита Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра. З прибуттям до Києва в червні 1992 року після обрання на Митрополію Блаженнішого Володимира почали регулярно звершуватися богослужіння не тільки у нижній частині Лаври, що належить монастирю, але й на території музейної частини, на руїнах Успенського собору і в Трапезному храмі. У 1990 р. у присутності Президента України та вищих осіб держави відбулась закладка Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври. А 24 серпня 2001 р. собор був освячений, і в ньому вперше з 1941 р. була звершена Божественна літургія. У минулій своїй красі була відновлена інша стародавня святиня – місце хрещення святого рівноапостольного великого князя Володимира – Свято-Володимирський собор у м. Севастополі, на мисі Херсонес, який був побудований у другій половині XIX ст. та зруйнований у роки Великої Вітчизняної війни.
Окрім відбудови стародавніх храмів та історичних пам’ятників, ведеться широке будівництво нових храмових комплексів, що втілюють у собі весь спектр сучасних архітектурно-технологічних досягнень. Прикладом може служити кафедральний собор, який будується у м. Ужгороді. Фахівці називають його архітектурним чудом. Він буде найбільшим на Західній Україні та увійде до переліку найбільших православних споруд світу, серед яких собор Св. Савви в Бєлграді та храм Христа Спасителя в Москві.
Важливим показником відродження духовного життя Церкви і нашого
суспільства в цілому є відродження чернечого життя, відродження монастирів.
Як свідчать об’єктивні історичні факти, монастирі є осереддям духовного
потенціалу і завжди надають суспільству імпульс духовно-етичного
відродження. До вступу на Митрополію Блаженнішого Митрополита
Володимира в Україні існувало 42 монастирі. У даний час під омофором Його Блаженства діє більше 170-ти обителей.
За роки предстоятельства Блаженнішого Митрополита Володимира відродилася Свято-Троїцька Китаївська пустинь, що була майже повністю зруйнована при радянській владі. Зараз в обителі звершуються уставні богослужіння, де підноситься молитва до небесних покровителів монастиря – преподобних Досифея та Феофіла Києво-Печерських.
У 1993 р. була відроджена Свято-Покровська Голосіївська пустинь. Тоді ж були знайдені чесні мощі голосіївського старця Олексія. В обителі вшановують пам’ять угодників Божих – великого праведника преподобного Парфенія та матушки Аліпії.
На мальовничих дніпровських пагорбах постала з руїн сплюндрована, спаплюжена обитель – Свято-Троїцький Іонинський чоловічий монастир, заснований у 1868 р. преподобним Іоною Київським. На території монастиря знаходиться унікальний підземний комплекс Звіринецькі печери. У обителі почивають чесні мощі її засновника – преподобного Іони.
Відродилося чернече життя у Свято-Введенському монастирі, де великими чудесами прославилася ікона Божої Матері «Призри на смирення».
Серед інших знову відкритих київських монастирів особливо мальовничим є Свято-Пантелеймонівський жіночий монастир на околиці міста, оточений густим лісом. Храм, відбудований у цій обителі, став архітектурною окрасою Києва.
З ім’ям святого рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Київської Русі, пов’язана історія однієї з найдавніших в Україні обителей – Свято-Успенського Святогірського ставропігійного жіночого монастиря у с. Зимне на Волині. Святий Володимир заснував його у 1001 р. як форпост Православ’я на західних кордонах свого князівства. Для духовного зміцнення ченців він подарував обителі чудотворний образ Богоматері, яким його благословив Цареградський Патріарх на шлюб із візантійською царівною Анною. За свою тисячолітню історію монастир пережив багато незгод. У XX ст. його неодноразово закривали, останній раз – у роки хрущовських гонінь. Чернече життя в ньому відродилося у 1992 р. завдяки подвижницьким працям насельниць на чолі з ігуменею Стефаною та благочинною черницею Николаєю. 22-23 вересня 2001 р. обитель урочисто відзначила своє 1000-річчя. Святкування очолив Блаженніший Митрополит Володимир. Його Блаженство освятив величний пам’ятник святому князеві Володимиру, встановлений на центральній площі монастиря на згадку про ювілей.
Засвітилася лампада молитви в Різдво-Богородичній Глинській пустині. У дореволюційні роки вона була нарівні з Оптиною пустинню центром старчества. Відкрився монастир у 1994 р., а в 1996 р за рішенням Священного Синоду йому даровано, зважаючи на особливий історичний статус, ставропігію.
У Одесі трудами митрополита Агафангела були відроджені подвір’я Свято-Пантелеймонівського, Свято-Іллінського й Свято-Андріївського монастирів. Життя в одеських обителях влаштоване за суворим афонським статутом. У них процвітає старчество. По духовну допомогу до одеських подвижників-старців приїжджають прочани не тільки з України, але й з ближнього й дальнього зарубіжжя.
Знову діють найдавніші в нашій Церкві печерні монастирі Криму. У Свято-Георгіївському Севастопольському монастирі, заснованому, за переказами, близько 891р., після тривалого запустіння в 1993 р. затеплилося самітницьке життя. Братія живе в скельних печерах, як стародавні подвижники Синаю й Палестини. В Інкермані на прямовисній 40-метровій скелі розташований Свято-Климентіївськии монастир, заснований у XV ст. Навколишня скельна гряда пронизана безліччю печерних храмів і келій – тут колись знаходився центр чернецтва, подібний Афону. У глибокій гірській ущелині, біля підніжжя гори Чатир-Даг, діє Космо-Даміанівський монастир, створений святителем Інокентієм (Борисовим) у 1856 р. Святитель Інокентій влаштував у Криму багато гірських обителей. Серед них – Стефано-Сурозький Кизилташський монастир у скельній улоговині, де, за переказами, трудився свт. Стефан, архієпископ Сурозький (VIII ст.). Проте найвідомішим із кримських монастирів є Свято-Успенський, розташований у Бахчисараї, – дивовижний пам’ятник архітектури, місце суворого подвижництва ченців-самітників.
Серед обителей можна назвати добре знані старовинні полтавські монастирі: Спасо-Преображенський Мгарський, Хрестовоздвиженський Полтавський, Різдво-Богородичний Козельщанський; монастирі Черкаської єпархії; Свято-Троїцький Матронинський, Свято-Миколаївський Лебединський і т.д. Важливу роль у духовному житті відіграють Свято-Духів чоловічий монастир – колишній скит Почаївської Лаври, Свято-Троїцький Корецький жіночий монастир, Свято-Богоявленський Кременецький жіночий монастир, розташовані у Рівненській та Тернопільській областях. Разом з Почаївською Лаврою вони виконують високу місію зміцнення і захисту Православ’я на західних рубежах країни.
Прикрасою Української Православної Церкви є стародавній Свято-Успенський Святогірський чоловічий монастир, розташований серед крейдяних скель на березі ріки Сіверський Донець і відомий своїми печерами, що повторюють конфігурацію печер Києво-Печерської Лаври. Останніми роками в ньому, після тривалого занедбання, розквітло чернече життя. Сьогодні Святогір’я є найбільшим духовним центром, що окормляє православну паству Донбасу, Слобідської України й півдня Росії. Монастир відомий далеко за межами донецького краю – у свята Святогірської ікони Божої Матері. преподобного Іоанна, затворника Святогірського, Успіння Пресвятої Богородиці та інші обитель збирає близько 10-12 тисяч прочан з України, Росії й Білорусі. 29 грудня 2003 р. відбувся акт остаточної передачі будівель, споруд і земель, що історично належали монастирю. На даний час число братії становить більше 100 осіб, з кожним роком воно збільшується. У обителі відновлено 2 скити – Всіхсвятський і преподобних Антонія і Феодосія Печерських. 9 березня 2004 р., заслухавши рапорт митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона, керуючого Горлівською єпархією, Священний Синод Української Православної Церкви на чолі з Блаженнішим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України. Предстоятелем Української Православної Церкви, ухвалив рішення: надати Свято-Успенському Святогірському чоловічому монастирю Горлівської єпархії УПЦ (м. Святогірськ Донецької області) статус Лаври. Відтепер Свято-Успенський Святогірський чоловічий монастир іменується Свято-Успенською Святогірською Лаврою.
Предстоятель нашої Церкви Блаженніший Митрополит Володимир очолив Українську Православну Церкву в складний період зміни політичної системи і становлення національної незалежності нашої держави, що супроводжувався різними негативними явищами в суспільстві, зокрема й у релігійній сфері, і зумів зупинити посилення ескалації напруженості міжконфесійного конфлікту, протистояти розколу в Українському Православ’ї і налагодити життя Православної Церкви в нових умовах. Можна вказати хоча б на факт кількісного зростання Православної Церкви, що відбиває її якісні зміни і свідчить про зростання її впливу в сучасному українському суспільстві. За 15 років предстоятельства Блаженнішого Володимира в Українській Православній Церкві було організовано більше 10 повних єпархій.
З метою розповсюдження в суспільстві православного віровчення, а також реалізації добродійних, соціальних, культурних та інших суспільно-корисних програм Української Православної Церкви рішенням Священного Синоду була створена низка відділів і місіонерських центрів. На сьогодні в Українській Православній Церкві для координації зусиль і підвищення ефективності роботи під омофором Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, створені й діють 17 Синодальних відділів та комісій.
Важливим засобом євангельської проповіді православного віровчення є ЗМІ. Тут слід зазначити, що за 15 років після Харківського Архієрейського Собору кількість єпархіальних періодичних друкарських видань Української Православної Церкви збільшилася в 9 разів і на сьогодні становить 72 зареєстровані газети та журнали.
Протягом усього свого земного існування Свята Церква Христова несла у світ Євангельське благовістя. Для виконання цієї місії, не обмеженої часом і простором, Церква завжди потребувала людей, які могли б з’єднати у своїй душі щире християнське благочестя і високу освіченість. В області духовної освіти в Українській Православній Церкві за останні 15 років є вагомі досягнення. Нині в Україні діють 4 навчальні заклади, що дають вищу богословську освіту: Київська духовна академія (м. Київ), Ужгородська Українська богословська академія (м. Ужгород), Чернівецький православний богословський інститут (м. Чернівці) та філіал Свяго-Тихонівського богословського інституту (м. Москва) у м. Львові; 6 Духовних семінарій – у Києві, Одесі, Харкові, Луцьку, Почаєві й Комсомольську. У різних регіонах України функціонують духовні училища, безпосередньо при єпархіальних управліннях організовані 3 заклади богословсько-катехізаторських курсів га З духовно-просвітницьких центри, окрім того при парафіях діє понад 4 000 недільних шкіл.
Таким чином, можна зробити висновок, що за 15 років служіння УПЦ після доленосного Харківського Архієрейського Собору та завдяки невтомним трудам і молитвам свого Предстоятеля Українська Православна Церква має величезний авторитет і вплив у духовно-етичній сфері українського суспільства, її думка є авторитетною і вагомою в багатьох соціальних і гуманітарних питаннях. Завдяки її Предстоятелю Блаженнішому Митрополиту Володимиру Українська Православна Церква не тільки досягла самостійності в питаннях свого управління, що можна порівняти з часами свт. Петра Могили, які вважаються періодом найбільшої незалежності Православної Церкви за всю історію її існування, але й має всі перспективи для свого подальшого розвитку і відродження православної духовності в суспільстві незалежної України.

Пятнадцать лет Харьковскому Архиерейскому Собору. Хроника юбилейных торжеств.

Протоієрей Анатолій Кириченко. Релігія і Церква в сучасній Україні

Протоієрей Анатолій Кириченко. Церква в Україні проти релігійного тоталітаризму