Олександр Яровий. Художній фільм “Острів”: глибина ідейно-мистецького змісту і суспільне значення

01.11.2006 archive, Вестник №62, Церковь и общество

ТАЄМНИЧИЙ “ОСТРІВ”
Художній фільм “Острів”: глибина ідейно-мистецького змісту і суспільне значення

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

Не раз у світовій історії мореплавці, мандрівники після довгих блукань і небезпек радісно вигукували: “земля!”, загледівши рятівну твердь… Отак хочеться вигукнути, побачивши серед моря сучасної бездуховності дивовижний острів – небуденне художнє явище, яке так емблематично і називається : “Острів”. Сама назва – символ порятунку від згубних проявів навколишнього світу, символ монастирського усамітнення… Але сказати, що це фільм про монаха і монастир – значить дуже збіднити багатоплановий задум твору.
Ми бачимо дивовижний синтез духовного і мистецького у цьому вияві сучасної культури: глибоко православний зміст у відповідній йому високій, витонченій художній формі. Нам думається, що це перша ластівка, перший крок нового мистецтва, яке єдино заслуговує зватися мистецтвом ХХІ віку. В минулому столітті французький мислитель А.Мальро сказав: ХХІ століття буде або століттям релігії, або абсолютного безумства. Бог бореться з дияволом у людських душах, і паралельно існують два світи, дві духовності, точніше, духовність і антидуховність, а відповідно — культура й антикультура. Йде невидима війна за душі людські. Православ’я в цій війні — таки останній непорушний острів, який разом із жменькою останніх християн буде вознесений на недосяжне для зла небо, і так станеться остання перемога, яка завершить історію дряхлого гріховного світу… Але в руках людей — можливість регулювати, продовжувати цю історію, щоб тривало спасіння нових людських душ, збереження і примноження добра на землі. На сучасну людину рідко подіє пряма проповідь – так ми збідніли духовно, що всі фрази про Бога та Добро більшості здаються банальними, сотні разів чутими, а їхній духовний зміст огрубілій душі важко вловити… Але саме тут величезне значення має православна культура, яка є духовною їжею на перших етапах навернення, на початку релігійного зростання. І тут значення фільму неоціненне. Він не є суто церковним, релігійним. (Щоправда, Святіший Патріарх Алексій ІІ нещодавно нагородив почесними грамотами творців стрічки, а сам “Острів” визнав кращою християнською кінострічкою 2006 року). В духовній війні, як і у всякій іншій, є різні види зброї. Свого часу, в період Великої Вітчизняної війни, наші вороги визнавали, що голос диктора Левітана вартий цілої відбірної дивізії. Так резонно сказати і про цей фільм, який може промовити про Православ’я більше, ніж багато тиражованих, але без належного почуття промовлених, проповідницьких закликів. Цей фільм розкрив загадкову душу православного народу. Фільм водночас і традиційний за засобами вираження, і вражаюче новаторський. Це нове художнє явище, якому дай Боже започаткувати якийсь свіжий і продуктивний мистецький напрям після доби безбожництва та подальшого періоду ідейного й духовного хаосу.
Кінофільм “Острів”, серед іншого, розкриває глибокі парадокси Православ’я. В християнстві все є незвичним для гріховної, обмеженої людської логіки, все видається абсурдним для розуму… Найвища Істота – Бог стає найнижчим Рабом; щоб здобути вічне життя, потрібна смерть на хресті; щоб піднестися – треба принизитися. І тільки віра та пов’язані з нею відчуття душі упевнюють людину, що правда — тільки тут, і що помилятися може наш розум, а не понадсвітня православна Істина. І оця божественна “нелогічність” Православ’я (не думаємо, що свідомо, а скоріше завдяки мистецькій інтуїції творців) розкривається у фільмі. Його барви, вся система засобів – дуже аскетичні, як аскетична природа російської півночі, де протягом “містичного терміну” в 40 днів знімався “Острів”. Він презентує аскетизм краси і красу аскетизму. Те, що у режисерів з мирським світосприйняттям виглядало б страшним і похмурим (тема смерті, гріха, самотності), тут пронизано хоч і драматичністю на межі з трагізмом, але водночас — непереможним оптимізмом. Образно кажучи, фільм наче зимова криниця: холоднюща вода, але заряджає бадьорою життєдайною свіжістю.
Про що цей фільм? Актор Віктор Сухоруков (що грав роль настоятеля обителі) каже: “На мій погляд, в цій картині заторкуються три теми: віра, совість, зрада. Народ побачить історію про зцілення. Будь-яка людина, яку гне, ламає життя, шукає зцілення. Нам Господь завжди дає вибір. Чому ж ми вибираємо легкі шляхи?..” Актор вважає, що зіграти роль настоятеля острівного північного монастиря, отця Філарета, у цьому фільмі режисера Павла Лунгіна – для нього велика честь. Слід сказати, що й головна роль – старця Анатолія (Петро Мамонов) – як і його не завжди доброзичливого брата по монастирю отця Іова (Дмитро Дюжев), виконані блискуче, з розумінням справді духовно-психологічного навантаження цих образів.
Особлива щирість і проникнення у психологію головного героя відчувається в акторській роботі Петра Мамонова. Цю роль можна було б зіграти набагато “ефектніше”, з “придихом”, “позою”, більш кричуще, штучно, можна б і справді було вволю поакторствувати… але це не просто гра. Це щире духовне переживання. Актор не грає молитву – він молиться. Не зображує покаяння, а в лиці героя щиро каєтьтся і за власні гріхи…
Тематичний ланцюжок, викладений В.Сухоруковим, можна виправдано поставити і в зворотній послідовності: зрада (через малодушність), совість (її нестерпні, але очисні муки) і віра (яка шляхом покаяння фактично веде до святості, що у своєму смиренні святістю себе не вважає).
З останнього тижня листопада цей фільм демонструється в кінотеатрах, в тому числі і в столиці України. Ми не думаємо, що сприйняття його глядачами буде виключно тріумфальним, скоріше — неоднозначним. Хоча тріумфів фільмові не бракувало – в тому числі й за кордоном, на Венеціанському фестивалі, наприклад… Більшість глядачів, вихованих за останні два десятиліття на псевдокультурі, кінематографічному ширпотребі, відверто антихристиянському бруді (як злополучний “Код да Вінчі”) — можуть не сприйняти одухотворені фрескові контури “Острова”. Але, без сумніву, фільм посіє в їхніх душах якийсь момент блаженної невпокоєності, викличе спрагу невдоволення власним дотеперішнім життям. Всякий, хто фільм не просто дивиться, а ще й думає після перегляду, замислиться: в чому ж тут і справді загадка, чому я не можу забути цей зовні простий фільм, хоча забув десятки вишуканіших, більш видовищних, “бюджетніших”?
Фільм “Острів” — не інтригуючий детектив, зберігати загадку сюжету нема потреби, та й багато хто його вже подивився. Його мистецька приавабливість далеко не в самому сюжеті, який дуже простий… В час війни фашисти захоплюють російську баржу з двома моряками, і молодший, зі страху смерті, вкладеним у його руку німецьким пістолетом розстрілює свого капітана і товариша. І цей застрелений на восьмій хвилині фільму Тихон Петрович стає згодом і моральним суддею бідного зрадника, і адресатом його багаторічних слізних благань про прощення, про клопотання перед Господом – “Тихоне, ти ж мене чуєш, голубчику, попроси Бога, бо я більше так жити не можу”… І так протягом тридцяти чотирьох років! У Бога нема живих і мертвих, в Бозі всі живі. Розгортається драма, конгеніальна перу Достоєвського. Злочин і кара… Доповнені прощенням…
А тоді, в 1942 — вибухає замінована німцями баржа, на ранок монахи підбирають напівживого горе-моряка… І ось титри нам сповіщають, що вже 1976 рік. На острів до старця Анатолія, який в багатогорічному оплакуванні свого давнього гріха досягає меж святості, з материка прибувають люди зі своїми бідами, хворобами, проханнями і питаннями… І надалі фільм будується як ланцюг епізодів, зустрічей старця зі світом в образі людей, яким він допомагає. Допомагає по-різному: відраджує від аборту, іще й не встигши почути про цей таємний жахливий намір; в іншому місці кінорозповіді теж дається взнаки його прозорливість (жінці, яка вважає себе вдовою загиблого на війні солдата, він повідомяє — чоловік її лишився живий, мешкає у Франції, і благословляє “вдову” на довгу путь в небачене закордоння: “У Франції… теж люди живуть!” (глядач і посміється, і поплаче на цьому фільмі))… Силою слізної молитви, щирого й потужного співпереживання старець Анатолій зцілює хлопчика-каліку, виганяє бісів, прикровенно попереджає про загрози, дає поради і настанови, бачить віддалене як близьке…
Та переказувати сюжет — справа невдячна, ми тільки хочемо простежити, з яких ниточок зіткана структура картини. Психологізм фільму простий, але переконливий. Три головні актори і три їхні герої нами названі. Взаємини між ними становлять такий собі каркас сюжету, на якому тримаються дрібніші епізоди. Непростим є образ ієромонаха Іова. Звичайно, найлегше піддатися поверховому враженню від перших його появ на екрані й вирішити, що це просто заздрісник. Так звана “духовна заздрість” – тяжкий недуг, як відзначав архім. Софроній (Сахаров), духовне чадо преподобного старця Силуана Афонського. Такій важкій спокусі підпадають подвижники навіть на Святій горі. Кожен, приходячи у монастир, вважає, що пожертвував найціннішим, пережив найтяжче у своєму роді відречення від світу, і тому бачити більші духовні успіхи в когось іншого стає нестерпним. Це спокуса зовсім іншого роду, ніж заздрість на щось матеріальне в миру – вона набагато згубніша, бо несполучна зі статусом чорноризця. Отець Іов згодом покаянно розкриває витоки своєї неприязні – він теж хотів отак допомагати людям, але Бог подібних дарів йому не давав… Не міг він зрозуміти простої причини: ще, значить, недостатньо він досконалий, щоб розпорядитися цими дарами… Діалоги між ним та отцем Анатолієм, який змальований з виразними елементами юродства, часом надають фільмові легкого гумористичного забарвлення. І це добре, це природньо виглядає. Адже навіть родоначальник монашества преп. Антоній Великий інколи дозволяв собі жарти з братією, говорячи, що тятиву лука не можна постійно до краю натягувати, інакше порветься… І наприкінці фільму ми бачимо, що отець Іов духовно зростає під впливом старця Анатолія, визнає свої помилки, бачить себе ніби збоку. І виявляється, що насправді саме він чи не найбільше любив старця і заслуговує стати його духовним послідовником.
Також колоритна, хоча більш “рівна” й однозначна фігура настоятеля, отця Філарета. Це добрий батько для своїх монастирських чад, людина лагідна і смиренна, яка не довіряє все тій же логіці і за дивацтвами та “виходками” незвичайного старця бачить світло праведності.
Фільм розвіює стереотип — що, мовляв, не може бути гарного світського твору без “головної теми” — кохання. А тут і без цієї теми – незмірна гама переживань людської душі. Бо не встиг молодий морячок ні закохатися, ні одружитися, як війна кинула його у жорна духовної смерті, хоча він порятувався від загибелі фізичної… Але кожний духоносний старець, як відомо із православної традиції, після тривалого аскетичного подвигу стає знавцем цілої “колекції” людських переживань, обіймає своїм розумінням кожну людську душу. Відголосок теми кохання таки є у фільми: старець, який ніколи не був одруженим, цінує вірність тієї “нібито вдови”, яка і через тридцять років не може забути свого чоловіка. “Заради такої любові, — каже отець Анатолій, — можна тобі допомогти”. Він цінує, шукає і підтримує добро в кожній людині.
Художня палітра фільму глибоко символічна. Вона чимось зрідні аскетизму іконографії. Нема ні штучної красивості, ні зайвини. Але все, від фону до деталей, наповнено глибокою символікою. І на баржі герой кидав вугілля в кочегарку (в початковому епізоді — її полум’я), і на острові в монастирі він біля такого ж полум’я – топки, навіть спить на вугіллі, а цей пломінь асоціюється із геєною, на котру він вважає себе приреченим за свій гріх зради і вбивства. Як лейтмотив фільму – кадри натужного, трудницького перевезення вугілля тачкою із отих вугільних покладів на березі, що коли б не лишилися від підірваної в війну баржі… Старець вичерпує воду з човна в найпершому кадрі – це символізує покаяння, порятунок від “потопу” гріховності в душі. “Спаси, мя Боже, яко внидоша воды до души моея”… (Пс. 68, 1)
Фільм можна назвати православним катехізисом у мистецькій оболонці: тут звучить Іісусова молитва, “Да воскреснет Бог!”, 1-й і 50-й псалми, молитва за болящих… Митці творчо опрацювали духовний спадок різних світочів Православ’я. Тут використані і сюжетні елементи, які відсилають наш спогад до подробиць житія Христа ради юродивого Феофіла Київського. Тут показано фрагмент полієлейної служби в честь Зосими, Савватія і Германа Соловецьких, покровителів острівного чернецтва, тут звучать цитати із Святого Письма в мові героїв. У фільмі мало музики ( хоча виразно художнім і промовистим є шумове тло – гул баржі, ляск металу, сухий тріск пострілів, шурхіт хвиль, багато інших акустичних штрихів). Але й лаконічні акорди музики — емоційно насичені, проникливо-ліричні; звучить тут і пісня в устах головного героя, слова якої православна традиція приписує авторству бл. пам’яті протоієрея Миколая Гур’янова з острова (зверніть увагу — теж острова!) Талабська:
Господи помилуй,
Господи прости,
Помоги мне, Боже,
На моем пути…

Я так слаб душою,
Телом я так слаб!
І страстей греховных
Я преступный раб.
Нема ніякої надзвичайної містики, а є очевидна для православних людей річ, що створення фільму не спиралося тільки на зусилля людські. Твір подібної духовної наснаги міг з’явитися тільки з благословення, і тільки завдяки людям щирої церковної віри… Тому-то образ старця Анатолія не тільки переконливий, він, так би мовити, ще й фактографічно вірний. Що маємо на увазі? Ще більше чудо, ніж дар видимого зцілення чи прозорливість – це, як писав святитель Ігнатій Брянчанинов, — чудо зцілення (“врачевания”) людських душ. Святитель справедливо відзначав: цей тип “невидимого” чудотворіння набагато менше цінується сліпим світом і взагалі мало ким помічається. Але творці фільму змогли нам передати цю істину православного старчества. Під впливом отця Анатолія підіймаються на духовно вищий щабель і отець Іов, і сам ігумен — хоч формально є начальником отця Ангатолія. Але старець виявляє більшу духовну зрілість (може тому, що сильнішою є сила його покаяння?), і зцілює настоятеля від маловір’я, від залишків прив’язаності до земних речей.
Відходить отець Анатолій, відходить, як святі – тихо віддаючи свою душу в руки Божого милосердя, передбачивши заздалегідь свою кончину. Він відходить виправданим: після довгих слізних благань Господь посилає йому звістку про загладження гріха. Це найнесподіваніший поворот у фільмі. Для Бога можливо все: і воскресіння, і зміна минулого, сучасного та майбутнього… Помираючи, старець дає заповіт ієромонаху Іову, який тепер виявляється чи не найбільше прив’язаним до старця: “Живи, як живеш… Всі ми небезгрішні. Тільки… великого гріха не зроби”. А загалом весь фільм пронизує ідея милосердя Божого, прямо сформульована в репліці одного з героїв: “Нема того гріха, який би не могла загладити милість Божа, бо для Бога нема нічого неможливого”.
Це фільм воскресаючої Росії, воскресаючої Русі… Багато наклепів тепер воздвигає світ на наших північних сусідів, як і на ідею руського братства в цілому… Воздвигає на всіх тих, хто не хоче коритися диктату бездуховності, хто не бажає вірити в облудні міфи нових конкістадорів із Заходу, що двома приманками під назвами “капіталізм” і “демократія” прикривають колонізацію інших країн та народів.. Ми, православні люди, завжди мали найціннішим капіталом свої душі, віддані на служіння Богу і ближньому, а своїм ідеалом – Царство Боже, яке своїм промінням осіявало хоч і тимчасову, але не байдужу нам земну дійсність. Оце наша відповідь на дві “принади” світу зла і неправди.
Фільм “Острів” – справді в ряду тих мистецьких засобів, які багатьох можуть привести до рятівної віри в Спасителя Іісуса Христа, “вихопити” душу з усіх сучасних катастроф і перенести на непорушний острів Православ’я, у “царство непоколебимо”, за словами апостола (Євр.,12, 8). Нема в кінострічці “московського шовінізму”. Є душа людська. Можна тільки привітати мистецьку знахідку, епохальний кінофеномен братнього народу і побажати доброго продовження у справі повернення християнського духу в літературу, кіно, загалом культуру.
Просимо молитв за рабів Божих Павла, Петра, Віктора, Дмитра, Юрія (Георгія), всіх творців цього видатнього і світлого духом полотна. Поможи, Господи, всякій людині, що творить і оспівує добро! Весь світ чекає повернення до душі – навіть у тій його частині, яка не знає, чого чекає… А порятунок для душі не треба винаходити, його давно пропонує Православ’я. І всім, хто відкриє очі сердечні у присмерку нинішнього світу, цей порятунок засяє із життєствердного і творчого духу Русі Святої.

Митрополит Минский и Слуцкий Филарет, Патриарший Экзарх всея Беларуси. Миропорядок личности

Архиепископ Хмельницкий и Шепетовский Антоний: «В самые тяжкие времена гонений на Церковь Православие спасали простые люди»