Архієпископ Сильвестр (Стойчев) «Греко-болгарський розкол у 1872 році: історія та канонічна оцінка»

25.10.2022 announcement1, news, Богословие

Прес-служба УПЦ публікує доповідь ректора Київської духовної академії і семінарії професора архієпископа Білогородського Сильвестра на тему: «Греко-болгарський розкол у 1872 році: історія та канонічна оцінка», яку владика озвучив 18 жовтня 2022 року на ХІV Міжнародній науково-практичній конференції «Духовна та світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи».

Окресливши історичні події, що передували появі церковного розколу 1872 року та безпосередньо сам розкол, владика Сильвестр зупинив свою увагу на канонічному аналізі наслідків греко-болгарського розколу у тому числі для сучасності, на прикладі ситуації Православ’я в Україні та світі.

Греко-болгарський розкол у 1872 році: історія та канонічна оцінка

Одним із найтриваліших розколів в історії Православної Церкви в останні століття була так звана «греко-болгарська схизма», що тривала майже 73 роки – з 1872 по 1945 рр. У вересні 2022 р. виповнилося 150 років від часу проведення в Константинополі Помісного Собору, який засудив Болгарську Церкву і започаткував довгий церковний поділ. У цій доповіді ми спробуємо розповісти про історію та канонічні аспекти цього конфлікту.

Православна Церква у Болгарії має давню історію. Ще в 865 р. князь Борис прийняв християнство як державну релігію. У 870 р. була заснована Болгарська архієпископія, а Константинопольський Собор 879-880 рр. визнав за нею автономний статус. У першій третині Х ст. болгарський цар Симеон проголосив створення Болгарського патріаршества, яке після його смерті було офіційно визнано Константинополем. У 1018 р. після завоювання Болгарії Візантією патріархія, яка на той час перебувала в Охриді (тепер це територія Північної Македонії), була скасована. Охридська Церква була знижена до статусу архієпископії. У 1186 р. незалежну Болгарську Церкву було відроджено, тепер із центром у місті Тирново. У 1393 р. після завоювання Тирново турками Болгарський патріархат знову припинив своє існування, а його єпархії були приєднані до Константинопольської Церкви. При цьому Охридська архієпископія змогла проіснувати до 1767 року, після чого і вона була скасована.

Отже, до кінця XVIII ст. болгари були повністю включені до складу Константинопольського патріархату. На єпископські кафедри у Болгарії призначалися майже виключно греки. У міських храмах впроваджувалося богослужіння грецькою мовою. Слов’янське ж богослужіння зберігалося переважно у сільській місцевості. Відомі випадки винищення слов’янських книг та рукописів. Але водночас починається і болгарське національне відродження, активісти якого прагнули відродження національних церковних традицій і тому негативно ставилися до панування в Болгарії грецького духовенства.

У 1849 р. болгарським купцям вдалося домогтися у султана дозволу створення у Константинополі болгарського храму. Вже у жовтні 1849 р. у столиці було освячено болгарську каплицю на честь святого князя Стефана. Цей храм став одним із головних центрів болгарського національного руху в Османській імперії. У 1858 р. у Константинополі було скликано тимчасову Церковно-народну раду для випрацювання нового порядку вищого церковного управління. У роботі ради брали участь представники від болгар. У січні 1860 р. вони звернулися до ради та уряду з вимогою заснувати дві автокефальні кафедри: одну в Тирново (патріархію), іншу в Охриді (архієпископію). Проте, Церковно-народна рада відмовилася розглядати цю вимогу.

Ще в 1858 р. болгарам вдалося домогтися висвячення ієромонаха Іларіона Стоянова на єпископа з титулом «Макаріопольський». Він був призначений настоятелем болгарського храму у Константинополі та став головним борцем за відродження незалежності Болгарської Церкви. Відмова Церковно-народної ради розглядати питання незалежності Болгарської Церкви викликала широке невдоволення серед болгар. В результаті 3 квітня 1860 р. в день Великодня Христового єпископ Іларіон під час богослужіння в болгарському храмі в Константинополі відмовився згадувати Константинопольського патріарха (чиїм вікарієм він був). Замість патріарха єпископ Іларіон згадав «всяке православне єпископство». Після цього у храмах Болгарії значна частина духовенства припинила поминання грецьких ієрархів і почала підносити ім’я єпископа Іларіона як священноначальника всієї Болгарії. Ця «Великодня акція» започаткувала церковний розрив між болгарами та греками. Приклад Іларіона наслідували ще два єпископи, які припинили поминати патріарха.

У лютому 1861 р. патріарх Іоаким II зібрав у Константинополі Собор, який прийняв рішення про позбавлення сану трьох єпископів, які припинили поминати патріарха. Константинопольська патріархія змогла домогтися від султанського уряду арешту та заслання цих трьох архієреїв. Вони перебували на засланнях до 1864 р. При цьому Собор погодився призначати в «чисто-болгарські» єпархії єпископів болгарського походження. Гарантувалося також безперешкодне здійснення слов’янського богослужіння у цих єпархіях. Однак такої поступки було для болгар мало. На той час болгари стали на шлях відродження незалежної Церкви. Як писав тоді російський дослідник Тертій Філіпов, «пропонувати болгарам настільки незначні поступки – означало або не розуміти, або не хотіти бачити всієї важливості подій, що відбулися».

Султанський уряд вважав за необхідне піти назустріч болгарам і надати їм церковну автономію (але не автокефалію). Однак у патріархії довгий час не погоджувалися навіть на автономію. Лише 1867 р. патріарх Григорій VI, який щойно зійшов на престол, запропонував створити з болгарських єпархій особливу церковну область на чолі з Екзархом. При Екзархові пропонувалося заснувати Синод, який мав би право обирати єпископів і представляти їх на затвердження патріарху. Однак у цьому проекті не було зазначено, які саме єпархії мають увійти до проектованого Екзархату. Бо болгари його не прийняли. Проте у султанському уряді вирішили взяти цей проект за основу та внести до нього корективи з урахуванням вимог болгарської сторони.

У 1868 р. султанський уряд випрацював і відправив на відгук патріарху Григорію два можливі проекти вирішення «болгарського питання». Обидва припускали створення всередині Константинопольського патріархату автономної структури для болгар. У першому проекті йшлося про те, що в області з переважним болгарським населенням призначатимуться митрополити з етнічних болгар. При цьому всередині болгарських митрополій у місцях компактного проживання греків можуть створюватися єпархії на чолі з єпископами-греками. У другому проекті пропонувалося залишити всі існуючі митрополії та єпархії Константинопольського патріархату в колишньому стані, а для болгар заснувати нові митрополичі та єпископські кафедри у тих населених пунктах, де немає грецьких архієрейських кафедр. У кожному регіоні громадяни могли самі визначати, якому єпископу вони підкорятимуться – грецькому чи болгарському.

Таким чином, в основу урядових проектів було покладено принцип національної самоідентифікації. Фактично на територіях зі змішаним населенням церковна юрисдикція мала розподілятися за національним принципом. Такий підхід суперечив канонічній традиції. Церковні канони встановлюють територіальний принцип розподілу церковної юрисдикції. Тому проекти, запропоновані урядом 1868 р., були негативно оцінені Константинопольською патріархією. Патріарх Григорій заявив, що єдиний вихід із ситуації, що склалася, – скликання Вселенського Собору. У грудні 1868 р. він направив послання всім Помісним Православним Церквам. У цих листах містилася досить жорстка критика болгарського національного руху. Патріарх стверджував, що національне почуття – це диявольський прийом, спрямований проти Церкви. Бажання болгар мати своїх єдинокровних єпископів патріарх називав «безрозсудним» і навіть «богохульним». Патріарх пропонував усім Помісним Церквам висловити своє ставлення до «болгарського питання».

У своїх посланнях усі грецькі ієрархи (Антіохійський патріарх, Єрусалимський патріарх, Кіпрський архієпископ і Синод Елладської Церкви) стали на бік Константинопольської патріархії. Вони повністю підтримали ідею скликання Вселенського Собору, щоб засудити дії болгар. Іншу позицію зайняли слов’янські Церкви. Так, Святіший Синод у Петербурзі у своєму посланні у відповідь повідомляв, що практично всі вимоги болгар цілком справедливі і заслуговують на увагу. Члени Синоду вважали, що надавати болгарам повну церковну незалежність є недоцільним, оскільки Болгарія не є незалежною державою. Тому у Петербурзі виступали за надання болгарам широкої церковної автономії. Скликання Вселенського Собору члени Святішого Синоду вважали зайвим. Сербський митрополит Михаїл (Йованович) у своєму листі до Константинополя також визнав вимоги болгар цілком законними.

Таким чином, позиції грецьких та слов’янських Помісних Церков у «болгарському питанні» різко розійшлися. Руська та Сербська Церкви вважали вимоги болгар справедливими та закликали піти їм назустріч. Грецькі ж Церкви виступали за соборне осуд болгар.

Султанський уряд не підтримав ідею скликання Вселенського Собору. І оскільки досягти компромісу з патріархією так і не вдалося, уряд вирішив подолати конфлікт шляхом видання султанського фірмана про створення автономної болгарської церковної структури. 27 лютого 1870 р. такий фірман був підписаний султаном Абдул-Азізом, а 28 лютого оприлюднений. Фірман проголошував створення Болгарського екзархату. Болгарському екзарху наказувалося поминати Константинопольського патріарха за богослужінням, звертатися до нього з незрозумілих питань віри, отримувати від Патріархії святе миро, але водночас Патріарх не повинен був втручатися у внутрішні справи Екзархату. У 10-му пункті фірмана було перераховано єпархії, які мають увійти до складу Екзархату. Крім того, фірман припускав, що до Екзархату можуть бути приєднані й ті території зі змішаним населенням, у яких «принаймні дві третини їх мешканців» висловлять бажання ввійти до складу Екзархату. Це означало, що на спірних територіях необхідно провести плебісцит. Місцеве населення мало офіційно висловити свою думку про те, в чиєму церковному підпорядкуванні воно бажає перебувати.

10-й пункт фірмана означав, що тепер єпархії могли відторгатися від Константинопольської Церкви за результатами опитувань населення (плебісцитів). Патріарх Григорій VI разом із своїм Синодом подав султанському уряду протест. Він писав, що фірман суперечить церковним канонам. Патріарх Григорій ще раз просив дозволу скликати Вселенський Собор. Проте уряд відхилив цей протест і дозволив болгарам розпочати роботу зі створення Екзархату. В результаті 10 червня 1871 р. патріарх Григорій VI пішов у відставку. У вересні 1871 р. новим патріархом був обраний Анфім VI.

16 січня 1872 р. Собор Константинопольського патріархату позбавив сану митрополитів Іларіона Ловчанського та Панарета Пловдівського, а єпископа Іларіона Макаріопольського (якого раніше вже було позбавлено сану) відлучив від Церкви. Ці архієреї були фактичними вождями болгарського церковного руху та займалися підготовкою виборів Болгарського екзарха. Але ці покарання проігнорували болгари. 11 лютого 1872 р. відбулися вибори першого екзарха. Вибраним виявився єпископ Ловчанський Іларіон. Це обрання викликало невдоволення султанського уряду. Оскільки єпископ Іларіон був позбавлений сану рішенням Вселенського патріархату, його обрання на посаду екзарха породжувало нові ускладнення у взаєминах з греками. Тому 16 лютого єпископ Іларіон відмовився від посади екзарха, посилаючись на старечу неміч. На його місце тоді був обраний митрополит Відинський Анфім, який і став реально першим Болгарським екзархом. Незабаром він прибув із Відіна до Константинополя, де його урочисто зустріли столичні болгари. Нарешті, 11 травня у день пам’яті святих Кирила та Мефодія у болгарському храмі у Константинополі було урочисто прочитано акт про незалежність Болгарської Церкви, який підписали семеро архієреїв, які увійшли до складу екзархату.

Вже 13 травня патріарх Анфім VI скликав Собор, який заявив про позбавлення сану Болгарського екзарха Анфима. Єпископи Панарет Пловдівський та Іларіон Ловчанський, які раніше вже були позбавлені сану, тепер були відлучені від Церкви, а єпископ Іларіон Макаріопольський був «відданий вічній анафемі і засуджений до геєни вогненної». Крім того, патріарх Анфім запросив до Константинополя представників інших Помісних Церков, щоб провести Великий Собор проти болгар. Хоча цей Собор спочатку замислювався як Вселенський, однак у результаті він став «всегрецьким». На нього не прибули представники ні Руської Церкви, ні Сербської Церкви, ні Церков на території монархії Габсбургів.

Цей Собор було відкрито 29 серпня у Константинополі. Його роботу очолив патріарх Анфім VI. Тут також були присутні патріархи Олександрійський Софроній IV, Антіохійський Ієрофей та Єрусалимський Кирил II, а також Кіпрський архієпископ Софроній і два Константинопольських патріархи, що перебували на спокої (Григорій VI та Йоаким II). На першому засіданні Собору було вирішено створити комісію, якій доручалося вивчити «болгарське питання» та подати Собору свій висновок. Проти цієї ініціативи виступив лише Єрусалимський патріарх Кирил. Він відмовився підписати перше Соборне діяння. Патр. Кирил був проти засудження болгар. Тому, побачивши, що Собор налаштований саме на такий осуд, він відмовився від участі у наступних засіданнях. Ще до закінчення роботи Собору патр. Кирил покинув Константинополь і повернувся до Єрусалиму. Цей вчинок патріарха викликав невдоволення серед греків як у Константинополі, так і у Єрусалимі. У результаті, 7 листопада 1872 р. патр . Кирил II був скинутий з Єрусалимського престолу.

Комісія, що була створена Собором, підготувала висновок, у якому болгари звинувачувалися у єресі філетизму. Комісія пояснювала, що « філетизм – це поділ через різне національне походження чи мову». Члени комісії вважали, що впровадження в церковне управління національного начала тягне за собою створення «філетичних церков» (ϕυλετικῶν ἐκκλησιῶν), тобто національних Церков. Такі Церкви об’єднують представників однієї національності. Комісія наголошувала, що філетизм є для Церкви «чимось зовсім чужим і немислимим». Філетизм руйнує єдність Церкви і тому «входить у протиріччя та протиборство з самим духом та вченням Євангелія Христового».

16 вересня Собор прийняв Орос (Соборну постанову), який був складений на підставі висновків комісії та містив жорстке засудження болгар. На цьому Собор завершив свою роботу. В Оросі Собору говориться, що деякі вихідці «з-поміж благочестивого болгарського народу» наважилися внести до Церкви «нове уявлення про філетизм» і самовільно влаштували якесь «племінне збіговисько». Виходячи з цього, Собор ухвалив:

1) Засудити та відкинути філетизм.

2) Прихильників філетизму проголосити «чужими Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви, а отже, справжніми РОЗКОЛЬНИКАМИ (ΣΧΙΣΜΑΤΙΚΟΥΣ)». Винуватцями у створенні «племінного збіговиська» були названі архієреї Болгарського екзархату. Усі вони були оголошені виверженими із священного сану. Усі таїнства, які вони звершували, були оголошені безблагодатними.

Таким чином, Собор 1872 року засудив болгар за створення «племінного збіговиська». Це словосполучення потребує пояснень. У грецькому оригіналі воно звучить як φυλητικὴ παρα συν αγωγή, тобто «Філетична парасинагога». Термін парасинагога є традиційним для православної канонічної лексики. Слов’янською мовою його зазвичай перекладають як самочинне збіговисько. Цей термін вживає у своєму канонічному правилі св. Василій Великий. Він писав про три види церковних поділів: парасинагога (самочинне збіговисько), схизма (розкол) та єресь. Під парасинагогою св. Василій розумів церковне співтовариство, яке існує паралельно до законної церковної організації. Хоча така спільнота і не підкоряється законному священноначаллю, але при цьому вона не відступає від православної віри. Таким чином, парасинагога – це найм’якший варіант церковного поділу. Розкол і єресь мають глибший характер.

Собор 1872 року, використовуючи термінологію св. Василія Великого, запроваджує при цьому нове поняття – φυλητικὴ παρα συν αγωγή («філетична парасинагога», «національне самочинне збіговисько»). Під «філетичною парасинагогою» тут розуміється церковна спільнота, створена за національною ознакою. В основі такої церковної організації лежить «філетизм», під яким розуміються «національні відмінності», тобто національна самоідентифікація християн. Болгарський екзархат кваліфікується саме як «самочинне збіговисько», побудоване на національному (дослівно – «племінному», «філетичному») началі.

У Оросі болгарські архієреї звинувачені у створенні «самочинного збіговиська» («парасинагоги»). Вони також оголошені винахідниками «філетизму», тобто єресі, що протирічить Євангелію. Водночас болгари в Оросі названі «розкольниками» («схизматиками»). Таким чином, болгари одночасно звинувачені і у створенні «самочинного збіговиська», і в «розколі», і в єресі. Але в термінології св. Василія «парасинагога», «схизма» та «єресь» – це різні поняття. Тому прийняті Собором 1872 року рішення виглядають як непродумані.

Осуд філетизму, безперечно, має під собою канонічні підстави. Проголошення незалежної Болгарської Церкви з резиденцією її предстоятеля у Константинополі означало, що в межах однієї держави існують дві автокефальні Церкви, юрисдикція між якими розподіляється не за територіальним, а за національним принципом. Цілком очевидно, що це не відповідало канонам Православної Церкви. Але все ж таки це не можна назвати єрессю. Не менш очевидним є й те, що духу церковних канонів не відповідали поспішності та жорсткості, з якими Константинопольський Собор засудив болгар. Болгарські архієреї не були запрошені на Собор, вони не мали можливості представити Собору свою позицію й у результаті засуджені заочно. Крім того, в Оросі повністю відсутній поклик до пастирської турботи про засуджених. У цьому відношенні Орос відступав від духу Євангелія. Прагнення засудити болгар повністю витіснило у учасників Собору пошуки шляхів до примирення.

Незважаючи на ухвали Константинопольського Собору, болгарські архієреї з дозволу султана вступили в управління своїми єпархіями. У 1874 р. було проведено плебісцит на теренах зі змішаним населенням. У результаті до Екзархату були приєднані Охридська і Скопська єпархії (нині – це територія Північної Македонії). Загалом Екзархат об’єднав 17 єпархій. Таким чином, Болгарський екзархат з 1872 р. існував як автокефальна Церква, хоча він і не був визнаний таким статусом іншими Помісними Церквами. Подолати розкол вдалося лише 1945 р., коли Константинопольський патріарх Веніамін видав Томос про автокефалію Болгарської Православної Церкви.

Варто зазначити, що Руська, Сербська та Румунська Церкви офіційно не визнали актів Константинопольського Собору 1872 року. Святіший Синод у Петербурзі не забороняв спільних богослужінь руських та болгарських священиків. Болгари безперешкодно приймалися на навчання до духовних шкіл (семінарії та академії) в Російській імперії. Болгарські студенти у священному сані регулярно брали участь у богослужіннях в академічних та семінарських храмах. Не допускалося лише співслужіння руських та болгарських архієреїв.

Греко-болгарський церковний конфлікт був, звичайно, результатом національного відродження, що охопило поневолені народи Османської імперії. Константинопольський патріархат, котрий обстоював загальногрецькі інтереси, негативно реагував на вимоги болгар. Дуже показово, що ще у 1870 р. патріарх Григорій VI прямо говорив болгарам, що не визнає ні болгарського народу, ні повноважень його представників. Це яскраве свідчення того, що в основі церковної суперечки лежало національне протистояння між греками та болгарами. Сучасники сприймали греко-болгарський церковний конфлікт саме як національно-політичне протистояння. Наприклад, Іван Сергійович Аксаков писав: «І для греків, і для болгар однаково справа йшла не про Церкву власне, а про інтереси еллінської та болгарської народності». Аксаков справедливо вважав, що створення Екзархату означало для болгар визнання їхньої нації з боку султанського уряду та визнання за цією нацією певних прав.

Орос Собору 1872 року відкидав «національні відмінності» в Церкві. Але, як справедливо зауважували критики Соборних рішень, відмовляючи болгарам у визнанні їхніх національних прав, Собор об’єктивно захищав національні інтереси греків та Константинопольського Патріархату. Сучасники також вважали, що засуджуючи болгар, греки прагнули зміцнити позиції Константинопольського патріарха у світовому Православ’ї. У 1872 р. російський посол у Константинополі граф Н.П. Ігнатьєв писав: «Прагнення підняти патріарший Константинопольський престол над усіма іншими, надати йому першість подібно до престолу папи в західному світі, і дивитися на власність інших церков, як на його багатство, більше і більше проявляється у партії фанатичних греків».

Так, у 2016 р. на Критському Соборі Константинопольський Собор 1872 р. включено до Соборів, які мають «вселенський авторитет».

Історія греко-болгарської схизми має особливе значення для України. Представники неканонічних церковних структур в Україні традиційно посилалися на болгарський сюжет як на певний прецедент подолання церковних розколів. Однак, кожен випадок виникнення та вилікування церковного розколу має свою специфіку. Греко-болгарський церковний конфлікт у ХІХ ст. також мав низку характерних рис, які суттєво відрізняють його від ситуації в Україні на рубежі ХХ- ХХІ ст.

По-перше, болгари прагнули не створення нової автокефальної Церкви, а відродження тієї Церкви, яка вже існувала в минулому. Що ж до українського автокефального руху, то він прагнув створення нової автокефальної Церкви і шукав шляхи до досягнення цієї мети.

По-друге, у ХІХ ст. всередині Болгарії церковного розколу не було. Болгари масово підтримали спочатку створення Екзархату, та був і проголошення автокефалії. Розкол розмежував греків та болгар, але не розділив православних болгар. В Україні ж на початку 1990-х років все було інакше. Розкол стався всередині самої православної пастви. Частина православних віруючих підтримала автокефальний рух та приєдналася до УАПЦ та до УПЦ КП. При цьому, переважна більшість православних єпископів, священиків та мирян в Україні залишилась у складі УПЦ.

По-третє, греко-болгарська схизма значною мірою стала результатом національного конфлікту між греками та болгарами. В Україні ж як у канонічній УПЦ, так і в неканонічних УПЦ КП та УАПЦ переважну більшість пастви складали етнічні українці. Тому причина українського церковного конфлікту полягала передусім у різному баченні подальших шляхів розвитку Церкви в Україні, а не була зумовлена протистоянням різних національних груп.

По-четверте, осуд Болгарської Церкви в 1872 р. не був підтриманий кількома Помісними Церквами: Руською, Сербською, Румунською. Що ж до засудження українських єпископів і духовенства, які пішли в розкол наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., то він було підтримане всіма Помісними Церквами, у тому числі й Константинопольським патріархатом. Тому жодна з Помісних Церков не мала офіційного спілкування з УАПЦ та УПЦ КП.

Підсумовуючи, слід підкреслити, що Константинопольський Собор 1872 року став одним з вузлових моментів у розвитку всієї системи Помісних Православних Церков у новий і новітній час. Описані події стали прологом до тих напружених дискусій, які турбують Помісні Церкви і до сьогодні.

КИЇВ. У єпархіях УПЦ допомагають біженцям, нужденним, захисникам і лікарням – Репортаж. Ч. 97

КИЇВ. Священнослужителі Київської єпархії доправили на Харківщину гуманітарну допомогу від Польської та Американської Православних Церков