2 листопада, на 77-му році життя, відійшов до Господа один із найстарших архієреїв Української Православної Церкви, вікарій Горлівської єпархії схиархієпископ Краснолиманський Аліпій (у миру Василь Семенович Погребняк). Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує одне з найбільших біографічних інтерв’ю владики для православних ЗМІ, яке він дав у 2007 році, перебуваючи на спокої в місті Красний Лиман Донецької області. Там він служив, молився, опікував свою паству.
«Комуністи вигадали мені бабусю з Одеси»
Я тоді був дитиною. Саме в цій громаді мене навчили читати церковнослов’янською, співати гласи, ірмоси – одним словом, усього, що необхідно для служіння при храмі. А коли підріс, односельці запитували: «Що ж ти ходиш туди? Адже вони сектанти». Я тоді запитав матінку: «Чому кажуть, що ви сектанти?» Вона у відповідь: «Дитинко, це біда наша… Ми не сектанти. Отець Єпифаній і святогірські старці опікували нас. Але всі батюшки загинули на каторзі, і немає нікого, хто б нас повів».
Після закінчення школи та служби в армії я поїхав вступати до духовної семінарії. До рідного села повернувся вже ієромонахом. Матінка-«катакомбниця» сказала мені: «Ми наставляли тебе в дитинстві, тепер ти нас опікуй». І став я служити тут, сповідав, соборував, причащав. Ми суворо дотримувалися уставу.
Храму в селі вже не було – нашу дерев’яну сільську церківку на честь Різдва Пресвятої Богородиці в радянський час місцева влада використовувала як клуб, а одного разу діти залізли в підвал, підпалили папір, і вона згоріла.
– Як ставилися односельці до того, що Ви – віруюча людина?
– Якось у газеті «Соціалістична Харківщина» вийшла стаття. Я її досі пам’ятаю дослівно:
«Село Маліївка на Боровщині. У кінці вулиці в зелені дерев потопає чепурненька хата. Рано тут відчиняються двері. Поспішають люди на роботу. Звичайно ж, і Василь Погребняк. 10 класів закінчив у Маліївській школі. Після школи пішов працювати в колгосп. Звичайна біографія сільського хлопця. Але як же життя Василя відрізняється від інших!
Щовечора в клубі, наче й не було напруженого трудового дня, молодь кружляє в стрімкому танці. Допізна лунають бадьорі пісні. Немає серед місцевої життєрадісної молоді тільки Василя Погребняка. Він уникає дівчат. Він більше думає про небесне, ніж про земне.
Ще в дитинстві Василь захворів. Боліли в нього ноги. Тяжко переживав хлопець цю недугу. За вікном гралися діти, Василь мріяв бути з ними, але вража хвороба прикувала до ліжка. Батьки хотіли відвезти до лікарні, а потім подумали: «Нічого, приїде бабуся з Одеси і догляне хворого». Закінчилося тим, що стала його доглядати стара бабуся. Вечорами читала йому Біблію та житія святих. Василь читав, а ночами роздумував над прочитаним. І якось запитав: «Бабусю, чи є Бог?». Вона каже: «Е, коли я захворію, то помолюся, і хвороба відступає». Василь став випрошувати собі здоров’я в невидимої сили.
Минали роки, підростав Василь. У школі вивчав науки: історію, фізику, але все це не затримувалося в голові хлопця. Він почав ходити до дідів у церкву, але ніхто не звернув на це уваги. Тепер Василь хоче вступати до семінарії і достеменно знати, чи існує Бог.
Коли пішов працювати в колгосп, то місцеві хлопці жартома називали його «попом». Ще більше замкнувся у собі Василь, прагне весь час бути на самоті. Ще правління колгоспу підібрало роботу Василеві у полі, залишивши його разом із вівцями й думами про інший світ. А йому треба бути серед веселої життєрадісної молоді. Куди ж дивилися комсомольці й комуністи села!
Хочеться вірити, що товариші допоможуть знайти Василеві правильний шлях у житті та виведуть його на світлу, радісну дорогу, якою наша молодь крокує до комунізму».
Звичайно ж, у мене не боліли ноги, і бабусі з Одеси теж не було. Це все вигадали комуністи, щоб якось пояснити мою віру.
«Після моєї смерті передати семінаристові Васі»
«Православ’я перемогло!»
Господи, помилуй! Що там було! Філарет приставив до нас спостерігачів. Потім додому роз’їжджалися манівцями – боялися нарватися на унсовців. Нині цю подію називають Житомирською нарадою.
Потім митрополит Харківський і Богодухівський Никодим зібрав Собор у Харкові. Звичайно, всі хвилювалися. Під час засідання його постійно викликали до телефону й погрожували, тому до залу він повертався дуже зблідлим. Було таємне голосування, а він, ідучи, щоб відповісти на черговий дзвінок, сказав: «Можете за мене не голосувати. Я віддаю свій голос митрополитові Володимиру».
Більшість голосів тоді було віддано за нинішнього Предстоятеля.
– А потім зустрічали Блаженнішого…
– Нинішній архієпископ Миколаївський і Вознесенський Питирим був тоді намісником Києво-Печерської Лаври. Він замовив на ранок автобуси. Вранці кинулися – немає автобусів! Виявляється, хтось це замовлення скасував. Тоді поїхали машиною. Митрополитові Володимиру влада сказала: «Пересідайте в машину служби безпеки, щоб не було кровопролиття. Поїдете собі тихенько в Лавру». А він у відповідь: «Навіть якщо мене вб’ють, я це вважатиму за честь. Нікуди я не поїду. Народ мене обрав, він мене чекає».
Потім ішли пішки, зупинилися біля Володимирського собору. Блаженніший помолився, а співробітники служби безпеки кажуть: «Ми не домовлялися, щоб ви входили до храму». Владика відповів, що він і не збирається. «Кожний християнин може поклонитися Володимирському собору. Там мощі великомучениці Варвари, багатьох угодників», – сказав він.
Потім вирушили до Києво-Печерської Лаври. Народу було – сила-силенна, люди співали великодні пісні. Такий підйом був – не передати!
А далі нова проблема: Президент не приймає. Усі єпископи, численні ченці, священики й віруючі вишикувалися навпроти будівлі Верховної Ради з транспарантами й вимагали, щоб глава держави прийняв Блаженнішого. Три доби ми тоді стояли, врешті-решт Митрополит Володимир потрапив на прийом. Дорогою назад владика звернувся до народу, який стояв біля парламенту: «Усе налагодилося. Роз’їжджайтеся».
Несподівано вночі унсовці напали на Києво-Печерську Лавру. Блаженніший сказав нам: «Ви, східні єпископи, залишіться, у вас там все гаразд. Будьте зі мною…». Унсовці перелізли через огорожу, але люди Лавру таки відстояли…
Тут саме канонізація митрополита Володимира (Богоявленського). Уночі я, владики Онуфрій, Сергій та Іоанникій підняли мощі священномученика, а в нього права рука нетлінна…
Такі були події – і радісні, і сумні, але православ’я перемогло!
