Протоієрей Вадим Петровський. Світлої пам’яті Ректора Волинської Духовної Семінарії отця Петра Влодека (1924-2017)

17.11.2017 news, Летопись епархий, Страницы истории

«Хто умалиться, як це дитя, той і більший у Царстві Небесному» (Матф. 18:4)
«Ты сделал все, чтобы память твоя осталась во благословении (Сир. 16:17), повсюду, где только протекала твоя жизнь и совершалось твое служение».
Слово на погребінні митрополита С.-Петербурзького і Новгородського Никанора (Клемент’євського) (1787-1856)

9 жовтня цього року в храмі Волинської Духовної Семінарії відбувся чин похорону над протоієреєм Петром Влодеком, великим подвижником. Так, я не помилився, саме подвижником. Часто ми під цим словом уявляємо якогось старця-затворника з бородою до колін, посника, молитвенника і, обов’язково, монаха. Отець Петро таким не був. Його образ не вкладається в те звичне для нас розуміння святості і праведності. Але немає нічого дивного. Праведність і святість саме так сприймалися ще старозавітніми вождями юдейського народу «фарисеями». Для них образ Іоанна Хрестителя (якого не любили ці «породження єхиднині») був більш привабливішим, ніж Самого Христа, Котрий був другом митарям і грішникам, Котрий дозволяв блудниці торкатися Його ніг. «Для чого Учитель ваш їсть і п’є з митарями і грішниками?» (Матф. 9:11), – запитували вони в апостолів. «Чому учні Іоаннові та фарисейські постяться, а Твої учні не постять?» (Мк. 2:18), – докоряли вони Христу. Відокремлення від інших людей, піст тілесний, показова молитовність для цих «праведників» були головнішими за любов до Бога і ближнього. Але наскільки влучною являється відповідь фарисеям Самого Христа. «Я прийшов призвати не праведників, а грішників на покаяння» (Лук. 5:32). Пастирство Христа проявлялося в Його любові до людей. Саме таке пастирство стало основою життя і отця Петра Влодека. І це був його найбільший подвиг.

Отець Петро був справжнім подвижником, тому що все його життя було подвигом. Пройти Велику Вітчизняну війну, вижити, зберегти віру, людяність, любов до людей, не озлобитися на всіх і на вся. Невже це не подвиг?! «Бувало так, що я не спав місяць», – говорив батюшка про воєнні будні.

А чи не подвигом було рукоположитися в сан священика в ті післявоєнні роки, коли державною політикою залишався войовничий атеїзм? А чи не подвигом була боротьба з тією страшною машиною, яка перемелювала священиків, роблячи їх вигнанцями суспільства? «Мої діти вчилися «на відмінно», але я розумів, що їм ніколи не поступити в престижний вуз по одній простій причині: вони діти священика», – говорив з сумом отець Ректор. А чи не подвигом була боротьба проти закриття Волинської Духовної Семінарії під час хрущовських гонінь? Хоча отець Ректор не раз наголошував: «Якби ми протрималися ще хоча би трошки, то семінарію не закрили б. Хоча офіційно її просто перевели в Одесу».

А чи не подвигом було ректорство під час відкриття Київської та Волинської семінарій в 90-х роках ХХ століття? Це зараз ми можемо знайти будь-яку книгу, конспект, послухати викладача в аудіозаписі. А тоді, зі слів батюшки, не було достатньо навіть ложок і вилок. Та й в 2000-х роках для семінаристів не вистачало хліба. Але ми були раді і тому, бо бачили, як переживає отець Ректор і за кухню, і за навчальний процес і за нас самих.

В батюшки було особливе відношення до богослужіння. В надгробному слові проректор КДА отець Сергій Ющик дуже влучно нагадав всім нам, що батюшка любив повторювати: «Не спішіть». Отець Петро намагався привити нам любов до молитви. Для нього було важливим не сліпе вичитування або відспівування служби, а справжня молитва. Пам’ятаю, коли дівчата з регентського та хлопці семінаристи починали співати або читати швидше звичайного, одразу з вівтаря виходив посланець отця Ректора – паламар з проханням: «Не спішіть». І такий вихід повторювався декілька разів за службу. Згодом паламар почав виносити табличку, на якій по-латині були написані відомі слова «FESTINA LENTE» («Спішіть повільніше»). І справді, на похороні отця Ректора ніхто не спішив: ні хор, ні священики, ні той само колишній паламар, а нині протодиякон, який гарно і виразно виголошував «Паки и паки…».

Отець Ректор не любив тараториння. Він не міг терпіти, коли читець ігнорував розділовий знак або не робив паузи між приспівом канону і його тропарем.

Батюшка намагався привити нам любов до свого рідного, волинського. Я не пам’ятаю жодного разу, коли на Всенічному бдінні співалося не волинське «Ныне отпущаеши». Літургія в семінарському храмі співалася всім народом. Це справді була загальна справа всього приходу (саме так і перекладається «Літургія»). Співали всі: від студента до простої бабці-прихожанки. Якесь особливе відчуття перехоплювало дух, коли у Великий піст на «запричасному псалмі» всі співали про страждання Христа. З благословення отця Ректора текст твору завчасно роздавався прихожанам і навіть вивішувався на стіні.

А з яким благоговінням батюшка звершував богослужіння! Страх Божий, смирення цього старця проявлялися в найменших речах. Наприклад, при кадінні він ніколи не піднімав кадила вище пояса, підносячи фіміам до ікони, а не вище неї.

Він любив храм, який був для нього рідною домівкою. Батюшка ніколи не спішив із церкви. Після вечірнього богослужіння майже завжди проводилася співанка. «Я живу біля протестантської кірхи. Коли не йду, вони завжди там співають. А ми ж не гірші за них», – говорив він. Всі пам’ятають, як на початку служби і в кінці отець Петро завжди сам протирав хустинкою ікони, розпилюючи на них пахощі, аромат яких розносився по храму, нагадуючи семінаристам, що отець Ректор вже прийшов.

Після Літургії завжди проводилася недільна школа для дітей і дорослих. Батюшка дуже любив дітей, бо сам мав дитячі якості: простоту та незлобивість Він, за словами М.С. Лєскова, був справжнім «младенцем у митрі». І усміхався, як дитина.

Отець Петро не любив нагород і ніколи до них не прагнув. Хоча в особливі святкові дні ми бачили, які значущі ордени та медалі покривали його груди. Простеньке облачення, хрест і митра, яку він інколи вдягав трішечки набік, були абсолютно без всяких дорогоцінних прикрас. Отець Ректор любив наголошувати, що його митра і дорогоцінності – це люди, які ввірені йому як пастирю. «Не про те, які митри треба носити ми повинні думати, а про майбутнє нашої Церкви, про молодь, про проповідь слова Божого, про хворих, сиріт та знедолених», – говорив отець Петро. Нічого не пригадуєте? Адже теж саме сказав колись святий архідиякон Лаврентій (+258), коли імператор повелів йому принести золото Римської Церкви. Мученик привів до царя бідняків зі словами: «Ось наше багатство».

Він давав нам поради, як пекти просфори і як вибирати матушку. До речі, батюшка наголошував, що саме матушка повинна пекти просфори. Сім’я була для нього справжньою «малою Церквою». Про свою матушку він говорив з трепетом і глибокою любов’ю. Батюшка щиро радів, коли семінаристи одружувалися на дівчатах з регентського відділення. А ще більше радів, коли в молодих сім’ях чекали поповнення. В одному з випускних класів було багато вагітних матушок. «Цікаво, – з посмішкою говорив отець Ректор, – хтось в семінарію поступав один, а випускаються двоє».

«Де просто, там ангелів зо сто, а де мудрено, там не одного», – любив повторювати преподобний Амвросій Оптинський (1812-1891). Ці слова характеризують все життя отця Ректора. Його свята простота проявлялася у всьому: в манерах, в розмові, в лекціях, в зовнішньому вигляді, в його складених конспектах по різним предметам. Він однаково з повагою ставився до студентів будь-якого курсу. Я ніколи не чув, щоб отець Ректор сказав на когось «ти». При вітанні він неодмінно знімав капелюха. Володіючи англійською та німецькою мовами (отець Ректор служив в Канаді та Німеччині), батюшка ніколи не хизувався цим, ставлячись до співбесідника з повагою.

У скромному пальто, одягненому поверх підрясника, зі старим коричневим чемоданом в руках кожен ранок отець Петро йшов у семінарію. Тут було його життя. На багато речей ми не звертали увагу, настільки звичними вони стали для нас. Наприклад, ніхто не міг сказати, коли приймає отець Ректор. Чому? А тому що в нього не було днів та годин прийому. Двері ректорського кабінету завжди було відчинено. Вони закривалися лише тоді, коли батюшка виходив. Будь-хто і будь-коли міг зайти до нього. Пригадується, що про Блаженнішого митрополита Володимира (Сабодана), коли він був ректором МДА, говорили те ж саме.

Чомусь тоді семінаристи підмітили одну річ: отець Ректор схожий на святителя Миколая, а його сподвижник, отець Валентин Негода – на преподобного Серафима Саровського. Можливо, хтось з іронією, або навіть з праведним гнівом сприйме мої слова і скаже: «Як можна прирівнювати простих волинських священиків до таких святих». Не знаю, що відповісти, але ми, тоді ще 17-20-літні юнаки, саме так вважали. Можливо, через те, що все життя цих старців було одним великим чудом. Їхня скромність і простота були непомітними для багатьох. Ці якості, якщо можна так сказати, були закладені ще в самому народженні отця Ректора. Навіть названий він був Петром не на честь Первоверховного апостола, а на честь «простого» мученика Никомидійського, бо народився саме 10 січня в день його пам’яті.

В отця Ректора не було багато духовних чад або шанувателів. Він не був прозорливим старцем, яких так часто шукають по монастирях богомольці. Він навіть не був монахом. Отець Петро вважав, що не чернецтво, не сан, а любов наближає нас до Бога. Тут пригадується одне древнє чудо, коли погребли схимника і послушника. Через деякий час їхні тіла дістали і побачили, що на схимнику був одяг послушника, а на послушнику – схимника.

Адже не були монахами ні праведні Іоанн Кронштадський, ні Олексій Мечов, ні тисячі сповідників ХХ століття. Пригадаймо приклад з житія преподобного Антонія Великого (251-356), який дізнався, що він не досяг міри смирення простого чоботаря. Або приклад двох жінок, простоті та незлобивості яких дивувався преподобний Макарій Великий (330-391). І як разюче звучать слова цього великого єгипетського подвижника: «Воістину Бог не шукає ні вдови, ні заміжньої, ні інока, ні мирянина, але вільний намір, приймаючи його, як саме діло, і добрій волі всякого подає благодать Святого Духа, діючого в людині і керуючого життям кожного, хто бажає спастись».

Отець Ректор не терпів лицемірства або кар’єризму. Він ніколи ні від кого не вимагав грошей. Це був справжній безсрібреник, який радів навіть малому. Батюшка розповідав, що коли вони жили в Канаді, то посадили забагато картоплі (як справжні українці!). «Коли картопля вродила, то ми не знали, що з нею робити і куди дівати», – говорив отець Петро. «Велике надбання – бути благочестивим і задоволеним» (1Тим.6:6), – пише Апостол. В отця Петра було це надбання, яке він намагався передати нам, але не моральними нотаціями, а своїм власним прикладом.

На початку 2000-х років отець Петро видав новий «Закон Божий», який продав по собівартості видавництва, не беручи за свою працю жодної копійки.

І наостанок. Одного року перед Пасхою батюшка сильно захворів. Ми навіть думали, що він вже не видужає (все-таки старцю добігав восьмий десяток). І ось наступила Пасхальна ніч. Дванадцята година ночі, а його немає, пів на першу – його немає. Ми чуємо, як в Покровській церкві б’ють дзвони, лунає з колонок «Христос воскрес!», а в нас служба ще не починається. Всі ждуть отця Петра. Ніхто не хоче починати службу без нього. І ось близько першої години батюшка прийшов. Ми уявляли, як важко було йому служити і в нас на очах мимоволі виступали сльози. Але це були сльози радості, бо з нами був наш пастир і отець, який виголошував вічно живі слова «Христос воскрес!».

7 жовтня батюшка відійшов в обителі Небесні, щоб там з Христом зустріти свою Пасху, вічну, сповнену неземного блаженства і радості. Того дня на Літургії читався уривок з Послання до Коринфян про воскресіння: «Так і при воскресінні мертвих: сіється у тління, встає в нетлінні; сіється в приниженні, встає у славі; сіється в немочі, встає у силі» (1 Кор. 15:42,43).

Наступного дня, в неділю тіло отця Ректора перенесли з Покровської церкви в семінарський храм Святих Рівноапостольних Мефодія і Кирила, де він прослужив чверть століття. Тоді читалося літургійне Євангеліє про призвання апостола Петра. «І сказав Симону Іісус: не бійся; віднині будеш ловити людей» (Лук.5:10). Покликаний на служіння Христом, в тому храмі батюшка закидав сіті слова Божого і ловив людей для Небесного Царства.

Отця Ректора ховали в день пам’яті апостола Іоанна Богослова, коли за Літургією читалися прекрасні слова Євангелія: «Іісус, побачивши Матір і учня, що тут стояв, котрого любив, говорить до Матері Своєї: Жено! ось, син Твій. Потім каже учневі: ось, Мати твоя!» (Іоан.19:26,27). Ми молимося за отця Петра, і віримо, що Матір Божа забрала його до Себе, бо він любив Пречисту Богородицю і Її Божественного Сина. Преклоняючи коліна перед Її Почаївською іконою батюшка молився і за свою родину, і за семінарію, і за нашу Церкву. Воістину він міг сказати разом з апостолом Павлом: «Подвигом добрим я подвизався, свій біг закінчив, віру зберіг; а тепер готується мені вінець правди, який дасть мені Господь, праведний Суддя, в день той; і не тільки мені, але всім, що полюбили явлення Його» (2Тим.4:7,8).

У М.С. Лєскова є прекрасний опис святителя Філарета (Амфітеатрова) (1779-1857), який надзвичайно вдало підходить і для отця Петра Влодека. «Так детски чист и прост был этот добрейший человек, что всякая мелочь из воспоминаний о нем наполняет душу приятнейшею теплотою настоящего добра, которое как будто с ним родилось, жило с ним и… с ним умерло… По крайней мере для людей, знавших Филарета, долго будет казаться, что органически ему присущее добро умерло с ним в том отношении, что их глаз нигде не находит другого такого человека, который был бы так подчинен кроткому добротолюбию, не по теории, не в силу морали воспитания и, еще более, не в силу сухой и несостоятельной морали направления, а именно подчинялся этому требованию самым сильным образом. Он родился с своею добротою, как фиалка с своим запахом, и она была его природою».

Я не знайшов кращих слів, які так вдало і живописно розкрили би образ нашого дорогого Наставника. Впевнений, що всі, хто знав отця Ректора підпишуться під кожним словом Лєскова. А ми і надалі будемо молитися за отця Петра і віримо, що він в обителях праведних не забуде «убогих своих до конца». Вічна пам’ять дорогому Батюшці!

Протоієрей Вадим Петровський

вихованець ВДС (1999-2003)

ГОРЛОВКА. Суду необходимо время для изучения материалов дела о Сретенском храме

ВІННИЦЯ. Спочив у Бозі клірик єпархії протоієрей Василій Рішко