КИЇВ. В нашому суспільстві наразі немає запиту на релігійну війну – Керуючий справами УПЦ

На ці та інші питання Центру інформації Української Православної Церкви відповів Керуючий справами УПЦ митрополит Бориспільський і Броварський Антоній.

– В суспільстві є надія, що рано чи пізно в Україні буде єдина Церква. Які основні труднощі в подоланні розколу Ви бачите?

– Їх багато, але однією з найважливіших проблем для Церкви в цьому питанні є відсутність у так званій УПЦ КП апостольського наступництва, а відповідно й канонічного, дійсного священства. Очільник УПЦ КП, у минулому митрополит Філарет (Денисенко), отримав свій сан в РПЦ. Згодом, за розкольницьку діяльність, за створення паралельної ієрархії і парацерковної структури, якою є УПЦ КП, він був відлучений від Церкви. Тобто, згідно з церковними канонами, він вже не є священнослужителем, зокрема єпископом. А тому всі звершені ним після відходу у розкол висвячення нових кліриків його конфесії, тобто священиків і єпископів, не є дійсними.

Жодна з Помісних Православних Церков, у тому числі й Константинопольський патріархат, не визнають дійсності священства УПЦ КП. У якості прикладу, хотів би навести Іспанську і Португальську митрополію Константинопольського патріархату, де наразі служить певна кількість священиків з України. Попередньо деякі з них отримали «рукопокладення» в УПЦ КП. Коли ж вони приїхали на заробітки в Іспанію і захотіли перейти служити під юрисдикцію Константинополя, їх заново рукопоклали. Це показовий приклад того, як насправді у Константинопольському патріархаті відносяться до дійсності «хіротоній», звершених у українському розколі.

Для внутрішнього життя Церкви це дійсно є проблемою. Справжня єдність буде лише тоді, коли наші вірні зможуть спокійно приступати до церковних Таїнств – тобто, зокрема, до Сповіді та Причастя у храмах УПЦ КП. А для цього вірні мають бути впевненими, що перед ними справжній священик, а не просто переодягнений у священицькі ризи чоловік.

Більше того, деякі Предстоятелі Помісних Православних Церков нам прямо у неофіційному спілкуванні говорять, що поки вони, Глави Помісних Церков, не побачать, що наші розкольники зняли з себе панагії, поклали їх на престол і отримали канонічне рукопокладення, то навіть якщо ми (тобто наша Церква) з ними якось по-іншому домовиться, вони будуть першими, хто не буде з нами служити. Хотів би підкреслити, що це слова не патріарха Московського. Це позиція Предстоятелів інших Церков.

– Представники УПЦ КП постійно стверджують, що Константинопольський Патріархат їх рано чи пізно визнає. Чи є таке можливим?

– На це питання ще у 2012 році дуже влучно і інтелектуально відповів сам представник Константинопольського Патріархату митрополит Галльський Еммануїл, який сказав, що Вселенський Патріархат не визнає так звану УПЦ КП і ніколи не визнає, і порівняв це з тим, що подібно до того, як У. Шекспір писав свій «Сон літньої ночі», так і її глава пише свій «Сон літньої ночі», розмовами про своє «визнання». Іншими словами, це мрії, які не мають нічого спільного з реальністю.

Проблема українського розколу вже давно вийшла за межі України, і є проблемою для всього Світового Православ’я. Очевидно, що це не означає, що серед Помісних Церков буде висловлено якесь інше відношення до українських розкольників чи інші умови повернення до лона канонічної Церкви, аніж те, про яке говоримо ми. Адже ми є частиною цієї Вселенської Православної Церкви.

– В чому тоді помилка УПЦ КП як структури, яка хотіла б єдності з УПЦ?

– УПЦ КП будує свою ідентичність на протесті, на протиставленні себе РПЦ, УПЦ, іншим Помісним Церквам, і загалом всьому Вселенському Православ’ю. Дня не проходить, щоб в сторону нашої Церкви не був вилитий з їхньої сторони, або зі сторони їхніх симпатиків, якийсь інформаційний бруд.

Що мене дивує в поведінці УПЦ КП, її офіційних і неофіційних осіб, так це те, чому вони, заявляючи про бажання об’єднатися з нами в одну Церкву, при цьому систематично й агресивно нападають на УПЦ? І при цьому в мене складається враження, що вони насправді переконані у правильності і доцільності таких дій. Однак, хто після такої їхньої поведінки захоче мати з ними справу? Це якийсь самообман. При тому, що без нашої Церкви вони не отримають ніякого визнання, і навіть Константинополь їм в цьому не допоможе. Не варто їм обманювати ні людей, ані державних мужів, які в цих питаннях не є достеменно компетентними, ані себе самих. І верхівка цієї конфесії про це добре знає. Однак, як писала Леся Українка, – «караюсь, мучусь, але не каюсь».

Таким чином, маючи цей комплекс неповноцінності, в УПЦ КП намагаються виправдати самих себе в своїх же очах, а також в очах людей та влади за рахунок нападів на нашу Церкву. Можу запевнити, що це абсолютно безперспективно. Нещодавно я прочитав такий вислів: «Міраж обезсилює мандрівника, а ілюзія заводить у глухий кут». Тому вся ідеологія УПЦ КП сьогодні спрямована на формування певного міражу, певної ілюзії визнання, якого немає і не буде. Точніше, воно могло би бути, але на умовах канонічного Світового Православ’я, але не на умовах розкольників. І люди, які йдуть за ними, рано чи пізно втомляться від цієї ілюзії, яка веде у безвихідь.

Думаю, що Філарет десь у глибині душі це розуміє. А оскільки каятися в розколі він не хоче, тому намагається рейдерським способом потрапити в середовище канонічної Церкви, захоплюючи наші храми, майно, а тепер вже навіть і намагаючись відібрати назву нашої Церкви, з допомогою законопроекту № 5309. Його метод – залізти всередину, і з середини захопити структуру, як це він вже раніше робив. Таким чином, сьогодні наша Церква фактично протистоїть цим спробам рейдерства, захоплення зсередини. Але невже в УПЦ КП думають, що отримавши іншу назву, чи забравши нашу назву, вони стануть справжньою Церквою і їх визнають? Це ілюзія.

– Який вихід Ви пропонуєте?

– Пропоную не я, а Церква, на основі своїх правил. Якщо коротко, то це припинення агресивної риторики по відношенню до Церкви, визнання гріха вчинення розколу в Церкві і покаяння в ньому, отримання повноцінних священицьких і єпископських хіротоній. Лише після подолання розколу й відновлення єдності ми можемо говорити про доцільність зміни та про можливі нові форми канонічного статусу Церкви.

Ми дійсно прагнемо до єдності Церкви. Але ми хочемо, щоб ця єдність була справжньою і органічною. Натомість, представники влади просто хочуть загнати всіх до єдиної структури, а як там всередині це все буде відбуватися, чи дійсно буде та єдність, – їх не хвилює і, за великим рахунком, хвилювати й не може. А тому будь-які інші ідеї відновлення церковної єдності шляхом утворення паралельних юрисдикцій, нових напівцерковних утворень, про які ми чуємо як з публічних джерел, так і з тих, що долинають до нас з внутрішніх державних кіл, є абсолютно нереальними і не життєздатними.

– Владико, якими на сьогодні є відносини УПЦ з УГКЦ?

- Якщо загалом порівняти поведінку УГКЦ з поведінкою УПЦ КП протягом останнього часу, то варто зазначити, що греко-католики ведуть себе набагато пристойніше. За останні три роки з їхньої сторони не відбулось жодного захоплення наших храмів, окрім інциденту у Коломії, про який скажу трохи згодом, чого на превеликий жаль ми не можемо сказати щодо УПЦ КП. Ми знаємо, що з початком війни на Сході України серед окремих радикально налаштованих греко-католицьких священиків були прагнення захоплювати наші храми. Однак, приємно, що керівництво УГКЦ не підтримало ініціативу своїх радикально налаштованих служителів. В такій ситуації нас дуже неприємно вразила звістка про спробу захоплення нашого храму у Коломиї. Не полишаємо надії, що це питання згодом вирішиться. Подібні проблеми є й на Закарпатті, але по-перше, це ті невирішені конфлікти, які тягнуться ще з 1990-х років, а по-друге, – греко-католицька єпархія Закарпаття з історичних причин не входить до складу УГКЦ.

Однак, якщо говорити про ситуацію в інших частинах України, зокрема на Сході, то тут є певні проблеми. У Східній Україні ми помічаємо численні випадки активної місії греко-католиків серед людей, які були охрещені у Православній Церкві, хоча і не є активними парафіянами наших храмів. Греко-католицькі священики і місіонери, що проводять таку місію, часто називають себе православними, вводячи таким чином в оману місцеве населення. І це нас непокоїть.

Інколи нас дивують й деякі висловлювання керівництва УГКЦ. Наприклад, під час одного із своїх перебувань у Торонто (Канада) владика Святослав Шевчук заявив, що УГКЦ є Православною Церквою, має православне богослов’я, але тільки у сопричасті з Римом. Однак очевидно, що УГКЦ не є Православною Церквою, а натомість є частиною Католицької Церкви, яка звершує богослужіння за східним (тобто православним) обрядом. Відповідно, й богослов’я її також є не православним, а католицьким.

Інший приклад: висловлювання владики Святослава Шевчука на нещодавньому освяченні храму у Харкові. Там було сказано, що люди Слобожанщини нарешті отримали змогу «бути із живим Христом». Як це слід зрозуміти? Хіба до приходу греко-католиків Христа там не було, чи Він був не живим? Чи, можливо, православні священики там не проповідували живого Христа? Вважаю, керівництву УГКЦ слід бути обережнішим в подібних висловлюваннях і з повагою відноситися до діяльності місцевого православного духовенства.

Також, варто б зауважити, що окрім іншого, між нашими конфесіями є певні історичні проблеми. Показовою тут є постать Йосафата Кунцевича. Наприкінці червня цього року і в Римі і в Україні УГКЦ святкувала 150 років від дня його канонізації. У своїй проповіді, предстоятель УГКЦ назвав його буквально «мучеником за єдність християн».

Втім, добре відомо, що він був одним із найжорстокіших борців за навернення православних до підпорядкування Риму. Саме він заснував орден святого Василія Великого, члени якого називаються «василіани». В історії України цей орден відомий як одна з провідних сил, що нав’язувала латинізацію. Та й сам Кунцевич помер від рук православних, які вже не могли терпіти його утисків. Репресії, що пройшли після його смерті, забрали життя біля 100 осіб. Чи таким є взірець для єднання християн? Переконаний, що ні. Вважаю, що для більш обережного ставлення до його фігури є й важливіші підстави, що були сформульовані в рамках православно-католицького діалогу. Маю на увазі Баламандський документ 1993 року, що засуджує методи уніатизму. Такі методи не можна пропонувати у якості взірця для підростаючого покоління. Переконаний, що формат, який втілювався в життя на початку XVII століття, не може бути прийнятним сьогодні. Ті методи і дії, які практикував Кунцевич не можна називати «взірцем християнської єдності».

І на цьому прикладі можна побачити, що патетична й нібито інколи позитивна риторика, яка зустрічається у греко-католиків по відношенню до православних, не підтверджується їхньою поведінкою в інших питаннях. З однієї сторони в УГКЦ популяризують ідею «сопричастя» між православними і католиками, а з іншої сторони намагаються зробити символом церковної єдності такої суперечливої постаті як Йосафат Кунцевич. З однієї сторони – романтична і нереальна ідея євхаристійного єднання православних і католиків, а з іншої – прославлення людини, що гнала православних.

– Останнім часом у ЗМІ велику увагу приділяють релігійним законопроектам №4128, 4511 та іншим. УПЦ постійно протестує, виступає проти цих законопроектів. Чому?

– Вважаю, що у кризові часи не слід змінювати релігійне законодавство. В нашому суспільстві сьогодні немає запиту на релігійну війну. Однак, в мене складається таке враження, що є певні сили, які запит на таку війну, на такий радикалізм хочуть формувати й підтримувати. На мій погляд, кульмінація конфліктів за храми пройшла. Захоплення ще відбуваються, але це вже поодинокі випадки. Ситуація досі важка, але вже досить стабільна. Це проблема декількох десятків сіл, головним чином в Західній Україні, не більше. І заради цього змінювати релігійне законодавство всієї країни, яке сколихне все міжконфесійне різноманіття держави, збурить всю країну, є нерозумним й недоцільним. Адже зміни законів ведуть до змін в реальному житті. І не завжди ці зміни проходять мирно, позитивно і призводять до бажаних результатів.

З практики ми вже бачимо, як могли б діяти ці скандальні законопроекти. Приклади конфліктів у Західній Україні свідчать, що наші люди, у яких забрали храм, відходять в сторону, будуть новий храм, або моляться в пристосованому приміщенні, але в захоплений храм не йдуть. Відповідно, захоплені храми стоять пустими або напівпустими. З одного боку, така перспектива нас зовсім не лякає, оскільки люди з нами і, як свідчить народна мудрість, храм «не в бревнах, а в ребрах». А з другого боку, ми не згодні з таким розумінням релігійної свободи, коли реальних віруючих християн викидають з їхніх храмів на вулицю.

Очевидно, що бажаного результату, а саме масового переходу наших парафій до Київського патріархату, чого хочуть добитися автори цих законопроектів, немає і не буде, і згадані законопроекти цьому не зарадять. Відповідно, сенсу їх приймати немає жодного.

Цими та іншими законодавчими ініціативами певні сили всередині держави намагаються обмежити, поставити під жорсткий контроль, або й навіть заборонити діяльність нашої Церкви. Скажу відверто, це самогубство для держави. Адже Церква – це значна частина народу, і відмовляти власному народу в реалізації частини його основних прав, чи видавати закони, спрямовані проти власних громадян – контрпродуктивно.

Таким чином, сьогодні наша Церква фактично бореться за свободу віросповідання, протистоїть спробам втручання держави у справи Церкви та державного контролю над внутрішнім життям Церкви. Ми маємо досвід життя в умовах Радянського Союзу, де Церква була загнана в гетто. І ми будемо робити все, щоб подібне гетто більше не повторилося.

Нашу Церкву сьогодні фактично звинувачують в тому, що вона себе захищає. Хіба не дивно звинувачувати Церкву в тому, що вона себе захищає від насильства? Сьогоднішня ситуація дуже нагадує нам початок 1990-х років. Методи не змінилися. Адже і в 90-х роках були воєнізовані загони, з допомогою яких захоплювали наші храми; є вони і тепер. Показово, що саме ті люди, які декларують, що вони нібито виступають за європейські цінності, саме вони підтримують такі методи, тільки тепер за допомогою скандальних законопроектів вони хочуть їх ще й узаконити. Однак ні тоді, у 1990-х роках, ні тепер ми не дозволяли і не дозволяємо собі тих дій, що їх дозволяють по відношенню до нас ті, хто виправдовує насильницькі дії. І це є маркером Церкви, це є її характерною особливістю. Ми не можемо дозволити собі діяти такими самими способами, якими діють по відношенню до нас.
Центр інформації Української Православної Церкви створений у Київській митрополії за благословенням Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Онуфрія у лютому 2015 року. Відділ випускає новини, відповідає за контакти із засобами масової інформації та зв’язки з громадськістю.