КИЇВ. Ієромонах Віктор (Коцаба): Чернецтво – це логічне продовження справжнього християнського життя

26.03.2015 news, Летопись епархий

Великий піст ― традиційний час чернечого постригу. Цим постом УПЦ поповнилася кількома десятками нових пострижеників. Серед тих, хто зрікся мирського життя і надів чернечу рясу ― голова адміністративного апарату УПЦ, доцент Київської духовної академії, ведучий телепрограми «Православний вісник» протоієрей Володимир Коцаба.

Вже кілька днів він ― ієромонах Віктор. Про своє рішення, несподіване для багатьох, особливо тих, хто знав особисто отця Володимира, про сучасне чернецтво, а також про подальші плани ― в ексклюзивному інтерв’ю порталу Pravlife з нагоди постригу.

― Отче Вікторе, досить довго Церква вважала чернецтво одним із Таїнств Церкви, хоч нині воно не входить до їхнього числа. Нещодавно Ви на власному досвіді торкнулися цієї духовної таємниці ― прийняли постриг. Як Ви вважаєте, чи дійсно сам чин настільки преображає душу, що можна говорити про містичне єднання з Богом?

― Навіть хресне знамення, якщо людина осіняє себе зі страхом Божим, може свідчити про містичне єднання з Богом. Тим більше це стосується монашества. Смерть для світу, народження для нового життя з новим іменем ― хіба це не Таїнство? У преподобного Іоанна Ліствичника сказано, що монашество ― це друге хрещення, свого роду відновлення втраченого спілкування з Богом. Тому це, звичайно, не просто обряд.

― На думку деяких церковних вчених, чернецтво виникло як реакція на занепад першохристиянського горіння. А чим воно мотивується сьогодні?

― Дійсно, в перші часи християнства, коли вірних Богу людей вбивали просто за одне ім’я «християнин» (nomen ipsum ― як писав Траян), потреби в якомусь особливому способі життя не було. Тоді кожен був «монахом».

Адже, хто такий монах? Це, в першу чергу, людина, яка вмерла для цього світу. І якщо зараз ця смерть ― скоріше духовний символ, то тоді вона була повсякденною реальністю. Тебе могли схопити і повести на суд, а потім стратити прямо біля церковного порогу. Тому можна стверджувати, що перші століття християнства ― це століття максимальної духовної напруги, готовності померти за Христа.

І коли ця напруга спала, і християнство стало державною релігією, справжні християни не змогли змиритися з тим ходом речей, свідками якого вони стали, а саме ― з секуляризацією Церкви. Все частіше  християнство приймали ті, хто шукав не Христа, а суспільних привілеїв, які давало християнство.

Тому й вирішили деякі з християн, що для повноцінного виконання Божих заповідей вони мусять піти від світу і стати самітниками, тобто, монахами. Таким чином, чернецтво ― це свого роду добровільне мучеництво.

І взагалі, на мою думку, чернецтво ― це логічне продовження справжнього християнського життя. Рано чи пізно думка про чернече життя з’являється чи не у кожного християнина. Згадаймо, що наші з вами предки дуже часто, одруживши своїх дітей, постригалися в монахи. Тому мотив прийняття чернецтва сьогодні, як і завжди, один і той самий ― життя з Христом.

― А хіба без монашества не можна жити з Христом?

― Чому не можна? Можна. І багато хто живе. Проте проблема прийняття чернецтва лежить дещо глибше.

Згадайте євангельський сюжет, коли до Христа підійшов багатий юнак з питанням про те, як спастися. «Виконуй заповіді», ― відповів Христос. «З дитинства я їх виконував». ― «Тоді, якщо хочеш бути досконалим, піди роздай твоє майно рідним і слідуй за Мною», ― сказав йому Христос. От чернецтво і є слідуванням за Христом. Саме цим воно й є для мене. Це логічне продовження християнського подвигу.

Пам’ятаєте, як у «Братах Карамазових» розмірковував Альоша? «Не можна на слова Христа «роздай статки свої » дати копійку бідному, а на слова «слідуй за Мною» ходити тільки на обідню».

― Є відомий вислів Тертуліана ― «кров мучеників ― це сім’я Церкви». Чи дотичні ці слова до теми нашої розмови?

― Так, звичайно. Головним показником буття Церкви є розвиток монашеського життя. Та Церква є живою, де є ченці.

У древній Церкві, особливо в період так званого «золотого віку» (це IV-VI століття), кількість монахів була величезною. Існували навіть цілі чернечі міста, такі як, наприклад, Оксірінх.

Сьогодні, звичайно, говорити про якийсь масовий характер прийняття чернецтва не можна. Проте і зараз є приклади справжньої монашеської республіки (Афон), і приклади того, коли молоді люди вирішують присвятити Богу своє життя.

Так, у цьому році під час Великого посту Предстоятель нашої Церкви Блаженніший Митрополит Онуфрій тільки у київських монастирях звершив постриг у монашество більше ніж 50-ти осіб. Взагалі, сьогодні в Українській Православній Церкві несуть свій послух майже 5 тисяч монахів і монахинь, що прийняли постриг та в повній мірі присвятили себе на служіння Богу. І це є справжнім свідченням життя і розвитку нашої Церкви.

― У древні часи ченці йшли в пустелю і там подвизались. А де зараз жителю великого міста можна знайти пустелю? І чи можна її взагалі знайти?

― Так, дійсно древні відлюдники полишали населені місця. Один із дослідників раннього чернецтва зазначає, що пустеля ― це місце особливої присутності диявола, адже там не було майже нічого живого, не було навіть води. Натомість була страшна спека. Йдучи в пустелю, подвижник кидав виклик ворогу роду людського, зустрічався з ним лицем до лиця.

Якщо підходити до цієї проблеми з такої позиції, то сучасний мегаполіс і є тим місцем, де монах, та й кожен християнин, зустрічається з дияволом лицем до лиця. А пустеля? Можна бути тілом у монастирі, а розумом в миру, а можна навпаки.

― Крім того, що Ви голова адмінапарату УПЦ, Ви також і телеведучий церковної програми «Православний вісник», а ще ― будуєте храм… Продовжуватимете ці послухи? Які взагалі Ваші подальші плани?

― Я нестиму свій послух там, де вкаже Церква. Монах не повинен дослухатися своєї волі, а віддати всього себе під благословення Боже, пам’ятаючи, щоб Господь ніколи не вручить важчого хреста, ніж ми можемо понести. Бог не обирає сильних, а дає силу тим, кого обрав! Так говорять святі отці. Ці слова повинен завжди пам’ятати не тільки монах, але і кожен православний християнин.

― Вашим небесним покровителем відтепер є мученик Віктор. Іменем цього святого був охрещений приснопам’ятний Блаженніший Митрополит Володимир, внучатим племінником якого є Ви. Цей вибір імені став несподіваним для Вас? Чи вбачаєте у ньому Промисел?

― Справді, спочилий Блаженніший Володимир в миру був названий Віктором. Для мене велика честь отримати це ім’я в постризі в пам’ять про Митрополита Володимира, за що я вдячний Богу і нашому Предстоятелю Блаженнішому Митрополиту Онуфрію.

Та найголовніше, що новопострижений монах отримує від Бога таку силу, про яку не можна ні описати, ні оповісти. Її можна лише відчути осібно, якщо Господь прикликає на цей подвиг.

Дай, Боже, своїм життям примножити велику запоруку міцності духу й тіла, які Небесний Отець посилає на того, хто зрікся світу і прийшов у Його благословенні обійми!

КИЇВ. Предстоятель звершив читання Великого покаянного канону

КИЇВ. Звершено заупокійну літію за видатним композитором Мколою Лисенком