КИЇВ. П’ять днів без війни. Як у Києві допомагають біженцям

31.07.2014 Церковь и общество

Про те, як кияни відгукнулися на чуже горе, і про що мріють переселенці

25 липня Відділ з благодійності та соціального служіння Київської єпархії відкрив центр соціальної адаптації в честь ікони «Несподівана Радість» для постраждалих у зоні бойових дій на Донбасі.
Донецьке морозиво цього літа несподівано дісталося до Києва. Не те щоб його не було раніше, просто «церковні» сорти з’явилися лише зараз. Та й то в продуктовій крамниці монастиря на околиці міста. І тепер після служби, помолившись за мир в Україні, парафіяни підкріплюються холодним «Архієрейським» або «Соборним», привезеним з жаркого Південного Сходу.
А не так давно в Києві з’явилися перші біженці з Донбасу. Люди біжать із зони військових дій цілими сім’ями, кидаючи роботу та житло.
Православна Церква відразу ж відгукнулася на горе луганчан і донеччан. 25 липня Відділ з благодійності та соціального служіння Київської єпархії відкрив центр соціальної адаптації в честь ікони «Несподівана Радість» для постраждалих у зоні бойових дій на Донбасі.
— Подзвонила жінка, запитує, чи правда, що ми допомагаємо переселенцям, — розповідає голова соціального відділу Київської єпархії протоієрей Владислав Діханов. — Запропонувала постільну білизну для біженців. Потім запитала, чого ще потребує центр. Я говорю, що нам потрібні морозильні камери. На другий день вона купила і передала нам ці камери. Приїхали забирати, а вона ще й консервацію нам пропонує. Звичайна проста жінка. Сама тягла від будинку до дороги кілька картатих сумок з банками.
Отець Владислав розповідає як кияни жваво відгукнулися на чуже горе і одночасно керує вантаженням речей і продуктів для біженців. Два мікроавтобуса відправляються з Києво-Печерської лаври в православний центр соціальної адаптації, який знаходиться в 85 кілометрах від Києва, в селі Войково Згурівського району Київської області.
Разом з волонтерами їдуть три жінки з Донецька. Вони розгублені і хвилюються, ведуть себе як маленькі діти — весь час питають. Чи допоможуть їм знайти роботу? Як бути з документами? У старшої з них, Людмили, четверо прийомних дітей. Зараз вони відпочивають в таборі.
— Ми їдемо в православний реабілітаційний центр? Але я в монашки постригатися не хочу, — каже Галина, молодша жінка. Її заспокоюють і все пояснюють. Марина, дівчина років 20, більше мовчить і дивиться у вікно.
Приватна база відпочинку, яка тепер стала притулком для біженців, знаходиться в самому центрі села. Крім двох корпусів тут є ставок і дитячий майданчик, все потопає в зелені і трояндах. Перший день роботи центру починається з молебню. Служить місцевий священик Миколай Брега.
— Важко знайти потрібні слова людям, які втратили дах і своїх близьких, — розповідає після молебню отець Миколай. — Я вже другий день спілкуюся з біженцями, і деякі дуже важко переживають те, що трапилося. Сльози на очах постійно стоять. Ми намагаємося якось відволікти їх від важких думок і того болю, який їх турбує. Намагаємося втішити, говоримо, що Господь посилає випробування тільки тим людям, які їх можуть винести. Наша парафія готова допомагати всім людям, які приїдуть. Будемо запрошувати їх до себе, шукати для всіх роботу. Я вірю, що Господь таким чином дає нам можливість проявити нашу любов до ближнього.
Переселенців зустрічає директор благодійного товариства «Скоропослушниця» і керівник православного центру соціальної адаптації Геннадій Сухаревский. Його засипають питаннями.
— Можна ми до Вас звертатимемося по допомогу? — Відразу питає молода дівчина.
— Не можна, а потрібно, — відповідає Геннадій і запрошує на екскурсію по корпусам будинку відпочинку.
Всі заходять до їдальні, яка служитиме трапезним храмом. Крім прийому їжі тут переселенці читатимуть ранкові та вечірні молитви.
— Подзвонила сьогодні жінка з Горлівки, — розповідає Геннадій. — Там два дорослих і дві дитини. Просять прийняти. Ми погодилися. А вона таким жалісливим голосом каже, — а кішку можна ми з собою візьмемо? Я відповідаю, — звичайно, можна.
Благодійна організація, якою керує Геннадій, допомагає колишнім ув’язненим адаптуватися на волі. Але зараз вони вирішили допомагати біженцям.
— Основне завдання нашого православного центру соціальної адаптації в честь ікони Божої Матері «Несподівана Радість» — це соціалізувати людину, яка потрапила у важку життєву ситуацію, — пояснює Геннадій. — Допомогти з влаштуванням на роботу, допомогти з документами, з соціальними виплатами. Якщо людина захоче залишитися тут, ми допоможемо їй в селі знайти роботу і житло. Якщо захоче повернутися назад, ми, відповідно, там допоможемо, через наших координаторів-добровольців, які працюють на місцях. Люди, які до нас приїжджають, отримують в першу чергу теплий сімейний прийом і велику дружню православну родину. Ми їм даємо житло, триразове харчування і не вимагаємо нічого натомість.
Геннадію допомагає його дружина, Аня. Окрім неї в центрі працюють ще 5-6 волонтерів. Гостей, щоі приїхали розселяють по кімнатах, а тим часом вже готовий обід. Загальна молитва перед їжею для багатьох ще в дивину, але всі уважно вслуховуються в слова «Отче наш» і хрестяться. Після трапези нові мешканці обживаються в своїх кімнатах, решта допомагають Ані наводити лад у господарстві.
Днями зі Стаханова Луганської області сюди приїхала мама з донькою.
— Спасибі, що не залишили, не кинули нас, — каже мама Таня. У Стаханові зараз бомблять, стріляють дуже сильно.
— Ми думаємо з мамою повернутися, — зізнається її дочка Настенька, — але поки побудемо тут. У нас в Стаханові будинок і фруктовий сад. У місті залишилася моя подружка. Її спочатку хотіли в Пітер відправити, але сказали, що це дорого буде, і вона там залишилась.
На кухні управляється бабуся Ірина з Донецька. Вона приїхала сюди однією з перших.
— Там бомбили, — розповідає вона. — Тому, я зібралася і поїхала. Як буде тут, не знаю. Поживемо побачимо, але все ж краще, ніж на війні.
Куратор і духівник центру священик Владислав Діханов приїхав пізно ввечері, він привіз ще одну сім’ю біженців.
— Багато через ці події йдуть до Бога, — розповідає отець Владислав. — Вони розуміють, що потребують якісно іншого життя, життя духовного, де є місце Богу. Ось, я віз з вокзалу жінку з двома дочками. Я їх зустрів на вокзалі. Спочатку вона засумнівалася, а потім підійшла і сказала: «я відчуваю, що там, де Церква, там буде надійніше. Я поїду з Вами».
Люди, які приїжджають в центр соціальної адаптації дізнаються про нього в основному через інтернет або від місцевих священиків. Отець Владислав каже, що це пілотний проект. В майбутньому планується відкрити ще кілька подібних центрів для біженців з Донбасу.
Ті, хто приїхав з Донбасу, здається, не до кінця вірять, що все це трапилося з ними. Війна здається кошмарним сном, який якось пробрався в реальність. І багато хто з них ще не звикли до цієї нової реальності. Але вже навчилися більше всього на світі цінувати мир.
— Там постійно стріляють, бомблять постійно, — розповідає Світлана, вчителька іноземних мов з Донецька. — П’ять днів тому я ще була там. Тут так добре, спокійно, мирно. А це найголовніше.

http://www.pravmir.ru

Українська Православна Церква відкрила всеукраїнську телефонну лінію духовної підтримки громадян «Надія».
Кол-центр працює щоденно з 12:00 до 22:00. Дзвінки за номером підтримки (0800 50 26 86) безкоштовні для мешканців України.

КИЇВ. Благочинний Бишівського благочиння зустрівся з головою Синодального відділу благодійності

КІРОВОГРАД. Служіння при міському пологовому будинку №1