Митрополит Полтавський і Миргородський Филип. Світло Володимирового Хрещення

07.11.2013 top

(Доповідь на відкритті VІ Покровських міжнародних місіонерсько-просвітницьких читань)

В історії людства існує небагато подій, що відзначаються через десятки років, ще менше – через сторіччя, і лише обмаль – через тисячоліття. До останніх належать ті, які є надзвичайними та глибинними. Подія Володимирова Хрещення – з їх числа. І в часи її відзначення знову й знову дякуєш Богові за цей найдорогоцінніший скарб, цю найвищу духовну цінність, здатну піднести людину до Неба. Ця подія має відношення і до сьогодення, до актуальних завдань просвітництва, найважливішим з яких є допомога сучасній людині воскреснути від життя байдужого, жорстокого, прагматичного до життя свідомого, розумного, чистого, духовного.
Духовні ідеали, визначаючи вищі сенси існування і спрямованість суспільного розвитку, становлять «духовний код» соціуму, виконують функцію духовного єднання і зміцнення суспільства. Система духовних цінностей і моральних норм є однією з важливих умов забезпечення і політичної, і соціальної стабільності суспільства, бо виконує в ньому роль імунної системи. Проте сьогодні «прагнення до задоволення й користі» на тлі уникнення будь-яких випробувань складає зміст багатьох новоєвропейських уявлень про добро і щастя людини, утворюючи суть тієї моралі узгодження егоїзмів, духовні можливості якої є незначними.
Сьогодні потрібно відверто визнати, що час освіти, яка полягає лише у пізнанні світу, закінчився. Необхідно, щоб система цінностей сучасного молодого покоління спиралась не тільки на знання, а на такий світогляд, в основі якого були б духовні й моральні орієнтири. Необхідність звернення до зазначеного напрямку для українського суспільства актуалізують наступні загострені чинники:
· подальша духовна маргіналізація, девальвація моральних цінностей, моральний та правовий нігілізм, відсутність духовно-релігійної, культурної та громадянської самоідентифікації у значної частини населення й зростання на цьому тлі впливу неорелігійних псевдодуховних організацій, тоталітарних сект, громадянської індиферентності населення;
· розширення можливостей маніпулювання свідомістю на підставі руйнації старих ідеологічних ціннісних систем і штучного створення нових духовних і політичних кумирів, інфікування соціального організму руйнівними та деструктивними ідеями насильства, ксенофобії, радикального націоналізму;
· вимивання національних і традиційних цінностей українського народу та нав’язування масовій свідомості примітивних утилітарних смислів споживання, репродуктивного існування та аморальності у статевих відносинах;
· зростання аномальної залежності людини від Інтернету і комп’ютерних технологій, що розцінюється як загроза свідомості та причина психічних захворювань, порушення пізнавальних функцій та соціальної апатії;
· поширення серед молоді через інформаційно-комунікативні технології та ЗМІ такого явища, як духовна «всеїдність», що породжує мораль уседозволеності, яка межує з аморальністю;
· зростаюча урбанізація, спеціалізація та автоматизація праці, розлад сталих форм життя, криза родини сприяє поширенню такого явища, як відчуження. Навіть, розвиток засобів телекомунікацій дає зворотній ефект, сприяє заміні живого спілкування людей між собою сурогатом інтерактивного теле- або інтернетсеансу.
· могутня технічна озброєність дає невеликим колективам і навіть окремим людям воістину планетарні можливості, якщо не в створенні блага, то в нанесенні непоправної шкоди і людині, і природі, і суспільству.
· нові прояви релігійного екстремізму та фанатизму (включаючи його атеїстичний різновид), різні форми агресії на підставі релігійної нетерпимості висувають задачу їх профілактики та упередження.
Костянтин Ушинський свого часу пророчо вказував, що цінності в системі освіти не можуть визначатися тією або іншою державною системою або суспільним устроєм, тому що останні можуть зазнавати часті, а деколи і значні зміни, тоді як цілі етичного виховання повинні бути вічними й незалежними від політичних колізій, повинні відповідати самій глибині людської природи. Тобто справжні цінності не можуть часто змінюватись, оскільки не створюються за замовленням, вони визрівають сторіччями й тисячоліттями. Те, що ми зараз називаємо українським менталітетом, формувалося з моменту впровадження християнства на Русі в Х столітті та є практичним, теоретичним та духовно-етичним досвідом нашої країни, складовою якого і є становлення духовно-моральної сфери особистості.
Сучасні небайдужі до виховання дітей батьки та освітяни розуміють, що дітей треба вчити не тільки писати та рахувати, знати іноземні мови і комп’ютерні науки, але потрібно ознайомити їх з віковими традиційними християнськими моральними цінностями. Ці знання можуть хоч якось зберегти юні душі від розтління, що несеться бурхливим потоком від розрекламованої поп-культури; це той зміст, який ніколи не прийдеться компенсувати наркотичним зіллям; це той стовбур, що утримає від помилки в бурхливому морі життєвих проблем; врешті-решт, це гарантія спокійного життя в похилому віці громадян середнього віку сьогодення. Отже, надзвичайно важливим є залучення підростаючого покоління до традиційних християнських цінностей.
Чи справляється сьогодні повною мірою наша система освіти з формуванням у підростаючого покоління вищих цінностей? Слід сказати, що ні. На жаль, виховання принесене в жертву прагматичним інтересам. При всіх “принадах” нинішньої реформи освіти, вона не наближає нас до найвищих духовних цінностей, що формують ядро духовного потенціалу суспільства, внутрішній стрижень особистості, забезпечуючи її духовну та морально-вольову стійкість, прагнення до самовдосконалення, націленість на відстоювання людяності в житті.
Восьмий навчальний рік духовно-ціннісне наповнення освіти в школах України представлене факультативними курсами духовно-морального спрямування, що є єдиними виховними дисциплінами, які за підтримки батьків обирає сама дитина і які не нав’язуються освітніми закладами. На сьогоднішній день Міністерством освіти і науки України затверджено низку програм, серед яких є курс, запропонований Синодальним відділом релігійної освіти, катехізації та місіонерства Української Православної Церкви «Біблійна історія та християнська етика» для 1-11 класів. Мета цього курсу, яка тісно пов’язана з ідеєю особистого розвитку, формування добрих відносин з людьми та відповідальності перед Богом, по-перше, відповідає виховним та розвиваючим функціям загальної освіти, а по-друге, як довів час її апробації, при творчому підході дозволяє вести пошук стежини до дитячого серця через прекрасне в житті, природі, мистецтві, літературі, історії, звичаях нашого народу. Помічником вчителеві на цьому шляху є створене зусиллями педагогів з Білої Церкви, Дніпропетровщини, Полтавщини, Кіровоградчини сучасне забезпечення даного курсу навчально-методичними матеріалами з 1-го по 8-й класи.
Проте викладання цих предметів останнім часом у східних та центральних регіонах України набуває гострих проблем, які більш за все пов’язані з новими навчальними планами, де зменшується кількість годин варіативної частини, де зникає курс світської етики, за рахунок якого в окремих навчальних закладах викладалась християнська етика. Це вимагає перезавантаження та адаптації до нових умов роботи всіх ланок, причетних до цієї справи, а саме:
1. Трафаретний підхід, що відзеркалює іноді дореволюційні методики у вихованні дітей, і раніше не приносив, а тим більше сьогодні, не дає бажаних результатів, не сприяє формуванню високо моральної особистості. Виховний процес не повинен бути втиснутий в прокрустове ложе шаблону, нежиттєвих, негнучких, моралізаторських форм спілкування. Його потрібно наповнити мистецтвом морального загартування вихованців, заснованого на живому пошуковому діалозі, побудованого на емоційному підґрунті, спрямованого на формування моральних поглядів і почуттів, вольових рис. У центрі уваги християнського педагога в наш час мають бути не просто питання етичного виховання школярів, сьогодні потрібно піднімати авторитет самої моральності, будувати комплексну виховну роботу таким чином, щоб висока моральність дитини стала в шкільному середовищі престижною та бажаною. При цьому слід пам’ятати, що цей предмет повинен бути конкурентноздатним серед інших шкільних наук, потребує інновацій, сучасних технологій навчання.
2. Досвід з регіонів свідчить, що суттєве поширення курсів духовно-морального спрямування залежить, по-перше, від схвальних рішень органів місцевої влади (наприклад Львів, Тернопіль, Рівне, Харків), а по-друге, від активності місцевих єпархій, прикладом чого є позитивний досвід Донеччини. Якщо вплинути на рішення органів місцевої влади зазвичай досить складно, то активізувати роботу єпархій в напрямку підтримки впровадження християнської освіти сьогодні вкрай потрібно. В співпраці єпархій з освітянами вже замало надавати пріоритет лише короткотривалим результатам, потрібно зосередження уваги на питаннях призначення освіти, виховання моралі майбутніх фахівців, а значить кропіткої роботи не тільки з загальноосвітніми школами, а й з педагогічними вишами та інститутами післядипломної освіти.
За словом апостола Павла, ми маємо стати всім для всіх, щоб спасти хоч деяких (1 Кор.9,22). А в сучасному світі не тільки всім для всіх, але ще й повсюди, тобто будь-який простір, де перебуває сьогодні людина, має бути освячений присутністю Церкви. Таким життєвим простором все більше стає світ віртуальний. І в цій проблематиці існує низка аспектів, що потребують термінового, але глибинного християнського осмислення.
Численні дослідження показують, що під впливом комп’ютерних ігор, розважальних програм, соціальних мереж і телебачення у дошкільників і школярів формується фрагментарне мислення, в результаті якого знижується рівень критичної свідомості, відбуваються зміни в сприйнятті навколишнього світу, в системі морально-етичних цінностей. При фрагментарному мисленні відбувається ослаблення відчуття співпереживання, відповідальності; таке мислення позбавляє дитину елементарної можливості скласти для себе цілісну картину світу, спотворює ядро особистості. Володар фрагментарного мислення не здатен тривалий час зосереджуватися на будь-якій інформації і у нього знижена здібність до її аналізу.
У зв’язку з цим християнське просвітництво має рішуче залучитися до опрацювання й творчого впровадження християнської концепції медіаосвіти з завданнями:
— здобуття християнського знання для розуміння особистістю елементарних начал духовного життя та щеплення проти таких хвороб, які є супутніми до техногенних досягнень, таких як залежність, депресія, смуток, відчай, відхід від реальності;
— формування вибіркового ставлення до медійних ресурсів через застосування принципу «все мені дозволено, не все мені на користь, все мені дозволено, але не все мене навчає» (див. 1 Кор. 10, 23);
— засвоєння навичок критичного мислення над побаченим, почутим та вміння співвідносити зміст медіаресурсів з основами християнського світогляду та життя;
— формування культури побаченого через домінанту внутрішніх змістовних аспектів над зовнішньо привабливими, але духовно не збагачуючими.
Безперечно християнська концепція медіаосвіти не розв’яже всіх педагогічних та етичних проблем, проте має на меті пом’якшення негативного впливу сучасних медіаресурсів на особистість через пріоритет Божого і реального над віртуальним. При цьому слід зазначити, що християнські медіаресурси мають великі можливості, але наслідком великих можливостей є й велика відповідальність, особливо в освітньому середовищі. Тому слід пам’ятати, що просвітницький медіапростір – це сфера, яка не просто надає людям необхідну інформацію, а насамперед є інструментом в Божих руках, а не місцем реалізації власних уподобань.
Великої уваги та безпрецедентних зусиль від християнського просвітництва потребує сьогодні інститут родини, що зазнав жахливого ураження. Ми бачимо відчуженість в сім’ї, розірваність традиційних родинних зв’язків. Молодь все більше стає некерованою у світі зникаючих зв’язків та зруйнованої духовно-моральної спадкоємності. І нам дуже часто здається, що проблема батьків і дітей, іншими словами, непорозуміння, протистояння, конфлікти, в кращому разі, мирне відокремлене існування – це норма.
А взагалі то ця проблема зовсім необов’язкова, і виникає вона в тих випадках, коли на тлі змінених форм життя, знищуються євангельські сенси родинного устрою. Духовне виховання в родині це відкриття людині духовного світу, це створення умов, які сприятимуть народженню духовного життя та його розвитку в людині. Саме цей закритий духовний світ для наших дітей й народжує їх некерованість, неслухняність та проблемність, яка зі швидкістю геометричної прогресії зростає в наш час.
Лише в світі, який стоїть на голові, можна зовсім забути, що головне призначення жінки – материнство. Найрізноманітніші форми обмеження материнства від усіх можливих способів не народжувати (найжахливим з яких є штучне переривання вагітності) до нянь або дошкільних установ дуже поширені. Жінці здається, що вона вибирає те, що важче, відмовляючись від «легкого» сидіння вдома, або її грошовий внесок до сімейного бюджету – найголовніше в житті. Насправді найбільший скарб, який може мати в житті жінка – це не гроші, нею зароблені, а добре вихована дитина. Але саме цього жінки сьогодні й прагнуть уникнути, коли полишають дім заради заробітків. (Мова не йде про ті випадки, коли іншого виходу немає, а про ті ситуації, коли власні сили можна віддати дитині, а вони спрямовуються на досягнення лише матеріального благополуччя). Безперечно легше скласти медіа-план або податковий звіт, ніж забезпечити дитину розумінням, бесідою, підтримкою, вести з нею одне життя та боротися з її норовом та поганими звичками, вимагаючи результативного виховання тільки від освітніх установ, забуваючи, що вчитель сіє зерно, а мати не лише сіє, але й жне. Ті жінки, які змушені заробляти, просто не маючи можливості присвятити себе родині, можливо сприймуть почуте з гіркою іронією. Але переглянути життєві пріоритети, щось підкорегувати у своїх стосунках з дитиною можна завжди.
Проте сучасних і майбутніх дружин марно закликати до материнства й милосердя, якщо не запропонуємо суспільству пригадати високий першообраз Матері – Пресвяту Богородицю, яка поєднала в собі теплу людяність материнства й нескінченну божественність милосердя.
Активніше нам слід наголошувати також і на тому внутрішньому розумінні образа батька в сім’ї, що нам пропонує Святе Письмо, і за яким він завжди вважався головою родини, її керманичем. Чи виконують сьогодні батьки цю роль, чи, навпаки, замикаються лише на заробітках і суто чоловічих інтересах? Чи пам’ятає сьогодні батько, що його роль полягає у захисті й охороні матері та дитини, забезпеченні їм впевненості, спокою, підтримки, психологічного комфорту? Чи виступає він своєрідним тилом, на тлі якого дитина почуває світ міцним і доброзичливим, а себе в ньому спокійною і впевненою? Чи є він еталоном соціальних норм і правил, втіленням функцій підтримувача прагнень дитини жити за цими правилами? Чи сприяє сьогодні батько особистісному становленню дитини? Чи є він втіленням зразку статевої, сімейної та соціальної ролі чоловіка? Дослідження свідчать, що для батька дитина є його продовжувачем, його другим “Я”. Яке продовження роду сьогодні виховають наші чоловіки, в основній своїй масі відокремлені від власних чад?
Ще одну істину бажано пригадати. Рідними нас роблять не плоть і кров, а чесноти. Якщо діти не побачать в родині батьківської уваги, турботи, піклування – всього того, що створює неповторну атмосферу батьківської оселі, – чи стануть батьківство та материнство бажаними в їх дорослому житті?
Отже, сьогодні ми маємо дійсно парадоксальну ситуацію, коли державна освіта хоч і з обмеженим духовно-ціннісних наповненням виступає майже єдиним і останнім інститутом суспільства, який охоплює всіх дітей (чого не може зробити Церква, бо відсоток учнів недільних шкіл від загальної кількості дітей не дуже великий) і який з різними зусиллями, але бере на себе ту функцію, яку має виконувати родина – функцію духовно-ціннісного виховання. Навіть ті родини, які не є супротивниками релігійної освіти, які ідентифікують себе як православні, дуже часто далекі від справжнього духовного життя, і як наслідок далекі від компетентності у справі духовно-моральної освіти та виховання. На тлі релігійної безграмотності сьогодні поширюються також різноманітні медичні технології та експерименти, і ці явища потребують компетентної відповіді з позицій християнського світогляду.
Невеличкий прошарок батьків і дорослих долає релігійну безграмотність завдяки самоосвіті через літературу, змістовні інтернет-портали, завдяки освіті на катехізичних курсах і, навіть, відправляючи власних дітей до недільних шкіл. Активізація єпархіальних відділів освіти значно б допомогла цій справі, тому в межах читань було б доцільним висвітити вдалий новий досвід роботи парафіяльних та єпархіальних просвітницьких структур.
Вибір між релігійною освітою чи релігійною безграмотністю сьогодні повністю здійснюється вільною особистістю та вважається суто її приватною справою. Проте ця приватна справа має дуже неприватні бездуховні наслідки, тому що обеззброює людину перед вельми серйозними духовними проблемами. Позиція уявної турботи про свободу совісті в цьому питанні є не просто безрозсудною безпечністю але є антинауковою позицією, тому що філософія культури доказово пояснює абсолютно особливе і стрижневе місце релігії та Церкви в ціннісно-смисловому ядрі культури. Звідси виникає необхідність формування такої компетенції в християнському просвітництві, яка була б здатною допомогти підростаючому поколінню сформувати позитивне ставлення до ціннісно-смислового ядра нашої східнохристиянської цивілізації, всі переваги якої свого часу так мудро оцінив рівноапостольний князь Володимир.
Закликаю розглянути на читаннях коло проблем, повязаних з продуктивним та ефективним впровадженням духовно-ціннісної освіти в школах в нових умовах, обговорити нагальну проблематику християнської медіаосвіти, контексти роботи у напрямку зміцнення духовно-культурних та сімейних цінностей християнства в молодіжному середовищі, шляхи наповнення християнським змістом нових швидкоплинних форм життя.
Наприкінці свого виступу хочу закликати усіх до єдності, допомоги один одному та підтримці у важкій справі співробітництва Богові, що має назву просвітництва. І пам’ятайте: саме Церква, родина і школа формує у майбутніх поколінь той нематеріальний капітал, яким людина придбає вічність, а від цього залежить розвиток і розквіт нашої Церкви, нашого суспільства і нашої держави.

КИЇВ. Делегація керівництва Прикордонної служби Федеральної служби безпеки Російської Федерації відвідала Печерську Лавру

Александр Яровой. ПОКРОВ-2013: ДУХОВНАЯ ВЕРТИКАЛЬ