Протоієрей Діонісій Мартишин:До питання про сучасну церковну проповідь: постановка проблеми

14.06.2012 article, top, Православный взгляд

Церковна проповідь — це богословська наука, апостольське мистецтво, особливий, унікальний духовний спосіб буття, переконуюча комунікація Слова Божого та переможний голос Церкви.

Українське суспільство переживає динамічний час стрімкої соціальної та духовної трансформації людського буття. Глобальна інформаційна переміна торкнулася і церковного життя, зокрема, церковної проповіді. Гомілетика, як і інші богословські науки, має власну історію, злети й падіння, без знання яких важко розраховувати на успіх у церковній місії проповіді Слова Божого. Не заперечуючи важливості вивчення історії, ще важливішим постає питання вивчення актуальності церковної проповіді та її реального впливу на формування церковно-парафіяльного життя. Не виправдовуючись та нікого не засуджуючи, треба лише зазначити, що у багатьох випадках до церковної проповіді за богослужінням у храмі ставляться, на превеликий жаль, як до «рекламної паузи» перед Причастям віруючих, коли йде приготування у вівтарі або триває перерва на церковних хорах.
Святий апостол Павло говорить: «Коли я звіщаю Євангеліє, то нема чим хвалитись мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангеліє!» (1Кор. 9:16). Саме у цьому ракурсі постає гостре, проблемне питання невід’ємності проповіді від богослужіння. Православний віруючий не може собі уявити, щоб на Божественній Літургії церковний хор або священик не проспівали Символ Віри чи Херувимську пісню, а не почути проповідь — цілком реальна і «нормальна річ». Тим більше якщо прихожани довго співали, молилися, чи у храмі стояла задуха й літня спека, то на відсутність проповіді ніхто навіть не зверне увагу. Ця богословська проблема ще не всіма осмислена, але вона має першочергове значення у формуванні основ християнської місії у сучасному світі. Підвищення якості богословської освіти, укоріненість у животворящій Традиції Церкви, зокрема в літургійній, вимагає іншого ставлення до проповіді. Церковна проповідь — це богословська наука, апостольське мистецтво, особливий, унікальний духовний спосіб буття, переконуюча комунікація Слова Божого та переможний голос Церкви.
Церковну проповідь треба розглядати не як артефакт давньої історії людства, а як живоносний родючий ґрунт християнського життя. Церква через проповідь має формувати сутнісні орієнтири життя усього людства:
­-  пошук людиною Творця, наближення до Істини та повноцінного буття;
-  розкриття власного потенціалу творчості, свободи, актуалізація християнської антропології (людина створена за образом та подобою Божою та наділена від Бога різноманітними талантами);
-  побудова комунікативного фундаменту (людина перетворює навколишній духовний та матеріальний світ за допомогою благодаті Святого Духа).
Осмислення проблем церковної проповіді крізь призму Святого Письма та літургійного життя Церкви вимагає богословського проникнення у сутність буття Церкви як Тіла Христового.
Не завжди високий рівень храмової проповіді за богослужінням, низька комунікативна культура, брак богословської освіти, інфляція слова, скептицизм, зневіра та прагматика становлять загрозу не лише успішній місії Церкви у проголошенні Слова Божого, а й соціальному буттю Церкви як невід’ємній частині сучасного соціуму. Духовні звершення, досконалість, боротьба з пороками, яка зображена у творіннях Святих Отців, велич Християнської Церкви у богословських працях — все це добре, але сучасному християнинові не вистачає реальних позитивних прикладів дієвого соціального християнства, яке не на словах, а шляхом реальних дій перетворює світ за Словом Божим, становлячись для усього людства дороговказом у повноцінне та гармонійне буття.
Ще одна проблема: відсутність сучасної церковної моделі чи концепції проповіді та вивчення Святого Письма. Перетворити можливість преображення, яка зображується у богословських книжках, на сучасну відчутну реальність можуть лише справжні подвижники духу та слова, освічені священики та миряни.
Утім, сумувати з приводу низького рівня богословської освіти не варто, треба лише зосередитися на побудові нової моделі церковної проповіді, яка б відповідала вимогам сучасного світу і викликам часу. Іншими словами, варто проповідникам (священикам та мирянам) говорити про справжнє християнське життя, а не лише розмірковувати над середньовічними ідеалами святості.
Звичайно, ми не обійдемо увагою виникнення інших проблем. Наприклад, утвердження церковного слова на авансцені сучасного інформаційного життя потребує побудови та формування нової методологічної богословської моделі комунікації та самої проповіді. Динамічна інтеграція гомілетики в інші сучасні науки неминуча. І тут важлива не зовнішня імітація сенсу, а глибинне богословське проникнення у сутність Церкви та реалії сучасного світу. Прийняття соціальної концепції Церкви ще не гарантує вдалу соціальну роботу церковних парафій, проведення Соборів не актуалізує справжню соборність, солідарність та відповідальність, а чітка вимова священиком багатохвилинної проповіді у храмі не завжди мотивує християнське життя, а іноді навіть, навпаки, повчання на сповіді та пастирські настанови можуть викликати не лише невдоволення, а й нарікання віруючих. Отже, час знову осмислити церковну проповідь та власне життя через Євангельське Одкровення та богословське прагнення до Істини.
Важливо підкреслити, що сформувати модель або теорію сучасної проповіді без відданості Слову Божому неможливо. Має існувати справжнє християнське життя та відданість Христу, а вже потім, виходячи з цього, повинна формуватися місія Церкви та її проповідь. Тому уявляється цілком виправданим намір деяких богословів та священиків осмислити хоча б частину підходів до церковної проповіді загалом у рамках означеної проблематики.
Коротко зупинимося на основних правилах церковної проповіді.
Перше правило: особистісна мотивація віри проповідника та трепетне хвилювання за життя Церкви і спасіння парафіян. Проповідник має бути глибоко віруючою людиною, вболівати за місію Церкви, покладати життя на вівтар Істини, а також мати власний досвід духовного життя. Священику слід говорити про те, чого потребують віра, серце та розум християнина.
Друге правило: натхнення Святим Духом, майстерність полум’яної імпровізації, зокрема, в екстремальних ситуаціях. Проповідник повинен говорити від серця, не займаючись моралізаторством, не повчати людину, а надихати до власного спасіння. Говорити з людиною необхідно, виходячи з досвіду оновлення власного буття Святим Духом.
Третє правило: богословське мислення. Проповідник має вміти аналізувати реальне життя християнина та сьогодення через призму богослов’я Православної Церкви.
Четверте правило: соціальне прогнозування. Священик мусить чітко знати інтереси та проблеми сучасної людини, різних верств населення, вимальовувати «портрет» церковного зібрання, яке слухає його проповіді. Розуміти, відчувати та слухати прихожанина — важливе завдання проповідника.
П’яте правило: діалог та комунікація. Священик повинен майстерно, натхненно, доступно активізувати діяльність та життя своїх парафіян, закликати їх до богословського пошуку Істини, вести з ними інтелектуальний та духовний діалог на шляху Богопізнання. Інтегральна комунікація, синтез богословської науки і полум’яного апостольського мистецтва — необхідна умова успішної місії пастиря в умовах інфляції духу і слова.
Звичайно, ці роздуми — лише власні напрацювання та намагання осмислити церковне буття, вони не мають сталого наукового обґрунтування. Але ці рекомендації зможуть зорієнтувати пастиря на досягнення мети проповідника, висвітлити сильні і слабкі сторони християнського життя, ретельно проаналізувати стан та процес високої християнської місії у сучасному світі.

ГЛУХОВ. Епископ Иосиф освятил купола для Свято-Никольского храма

КИЕВ. Блаженнейший Митрополит Владимир проходит плановое обследование и курс реабилитационных практик