Олександр Яровий: «Перемога. Пам’ять. Грядуще»

01.04.2011 archive, top, Вестник №115, Церковь и общество

У справедливих армій доля завжди прекрасна.
Олесь Гончар, «Прапороносці»
День Перемоги – 9 травня – щороку нагадує нам про подвиг і жертву, про вершини духу та героїзму, про Божу милість до нашого народу. Як ми вчимо уроки історії? Порятунок народу – у тому, щоб подолати гіркий зміст відомого афоризму й таки ці уроки вивчити…
«… Наши дела придется продолжать молодым людям. Очень важно, чтобы они учились на наших просчетах и на наших успехах. Наука побеждать – непростая наука, но тот, кто учится, кто стремится к победе, кто борется за дело, в правоту которого верит, всегда победит. Я убедился в этом на многих уроках собственной жизни», – такі слова каже наприкінці своїх «Воспоминаний и размышлений» маршал Радянського Союзу Георгій Костянтинович Жуков. Прикметно, що серед «уроків життя» на перше місце він мудро ставить помилки: аналіз помилок дозволяє їх не повторювати. У час, коли з’явилося стільки очорнителів Великої Перемоги, особливо важливо підкреслити: ми не прикрашаємо своє минуле, ми бачимо його у світлі і тінях, але Перемога була не просто подією, а метафізичним актом справедливості і добра. Вона підтвердила, що держава, яка має православне тисячолітнє коріння, переможе будь-яку сатанинську загрозу, породжену звироднілим людським духом.
Але як учити молодих? Не секрет, що підросло покоління, для якого, кажучи словами Гоголя, «ничего не значит русское братство»; і священна спільна Перемога, й відбудова країни, і політ людини в космос – всі ті великі прориви народного генія – це тільки «якісь факти історії». А дехто навіть не знає, хто творив ті перемоги, хто ми, що ми… Слухняні холуї призахідного присмерку не втомлюються повторювати, що до 1991 року Україна мала тільки список трагедій, утисків, невдач. Чорно й безрадісно в їхній історії! Нема в неї грядущого.
Але коли діти бачать щиру відданість пам’яті, їм не потрібно спеціальних «уроків історії», ніхто й ніколи не перекосить їхню свідомість у бік новомодного безпам’ятства. Пам’ятаю, студентка-заочниця якось запитала мене: «А що треба зробити, щоб діти читали?». Подумавши, без вивертів відповів: «Треба, щоб читали батьки». Відповідь нехитра, і всі її знають. Але чи всі це виконують?
Читаймо історію духу.
Без похвальби чи самомилування, просто – на провідчутому власному досвіді хочу розповісти про те, як проходить у нашій родині один день із багатьох днів року, але день таки незабутній, особливий – 9 Травня. День Перемоги. Недаремно він завжди у світлій смузі від Пасхи до Вознесіння, у час весняного пробудження природи й нагадування про воскресіння духу. Сприйняття історії може бути тільки особистісним, інакше вийде хіба що імітація історичної спадкоємності. Треба, щоб історію відчували, бачили, торкали все нові й нові покоління, щоб ця духовна нитка не переривалася… Не знаю, як кому, а нам цей день — не для радіо, телебачення чи інтернету. Це день живої пам’яті. Ще з раннього ранку на балконі тріпотить великий Прапор Перемоги – червоне полотнище із серпом і молотом. Вивішую його, відколи розшукав іще в 2007 році, і хоч дехто лякав «оранжевими», цього правила ми не зрікалися. І тепер — дай Боже, щоб у все більшій кількості населених пунктів України та всього колишнього Радянського Союзу тріпотіли ці знамена Перемоги. Це не архаїка й не прапор «неіснуючої держави», як пишуть оплачені адепти безпам’ятства. Ця Перемога не може бути колишньою.
Вмикаємо записи пісень про війну й Перемогу: «Вставай, страна огромная», «Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою фашистських катів», «Враги сожгли родную хату…», «Ой Днепро, Днепро», «Стоит над горою Алеша», шедевральний «День Победы» — лунають литаври Перемоги… І доки збираємося-лаштуємося до виходу, діти розглядають (і повірте мені, щороку – по-новому) кітель свого прадіда, на якому ми бачимо медалі «За боевые заслуги», «За оборону Кавказа», «За взятие Будапешта», «За победу над Германией», ювілейні медалі, орден «Вітчизняної війни» ІІІ ступеня. Медалі із зображеннями Сталіна (як і Жуков на радянських листівках) не викликають у мене заведених сучасними демократичними газетярами асоціацій та емоцій. Це – правда історії. І як сказав де Голль про Сталіна – «у великої людини великі і помилки». Чи як визнавав знаний «друг» Радянського Союзу, Уїнстон Черчілль – «під керівництвом цієї людини країна пройшла від сохи до атомної бомби». Якщо навіть це просто символ, ім’я, девіз періоду, то хай буде так, це теж складник, завдяки якому відбулась Перемога. Московський протоієрей Димитрій Дудко, який, до речі, теж був у ті часи репресований, не викреслював заслуг Сталіна зі скрижалей історії війни, крім того, додавав: «Он построил страну, которую до сих пор не могут развалить…»
Стареньке, та міцне сукно воєнного кітеля багато що промовляє дітям. Їх у мене троє: два сини й донька. Якби не було Перемоги, не було б і їх, бо не існувало б ні мене, ні моєї дружини – їхньої матері. Її дід, іще один прадід малюків, пройшов війну фронтовим шофером. Діти знають це змалку. Листи, фотографії, листівки, спогади тих часів – це для них особлива реальність. Не міф, не казка, не чуже й не «вороже», а своє, кревне, зачеплене за імена рідних, знаних людей.
Ми включаємо вісімнадцятихвилинний фільм «Парад Перемоги». Нагадаємо, що відбувся парад 24 червня 1945 року, коли святкувалося православне свято Трійці. Бог отримав ще одну перемогу над дияволом на цій землі. Отримав, давши людям заслужити блаженну вічність на небі і героїчну пам’ять у численних поколіннях на землі. Які б чорні сили не намагалися витруїти із душ наших співвітчизників цю пам’ять, ми цього зробити не дамо. І нас, хто не зрадив чи прозрів, буде все більше, і ми переможемо й на цей раз брехню (знову!) саме тому, що — «наше дело правое». Пам’ятаю, як пару літ тому по території музею-заповідника Великої Вітчизняної війни ішли рішуче налаштовані люди із транспарантом: «Ющенко! Твои герои стреляли нашим в спину!» «Нашим» було виділено яскравими червоними літерами… Так. Це кров героїв, яка волає про незабуття, правду і про те, щоб ми не віддали в пащу змія нашу святу Перемогу, яку приніс на кінці вістря Георгій Побідоносець, вразивши цього змія у його лігві так, що він уже, сподіваємося, ніколи не підніме голову… Якщо, звичайно, люди будуть пильні.
Фашизм може вилізти несподіваною пухлиною у будь-яких формах, національних чи політичних. Хіба політика «вибраних світу цього» серед страждань людства (гасла «золотого мільярду», «платинового мільйону», а то й «діамантової тисячі») – це не політика фашистського геноциду? Хіба націоналістична ампутація пам’яті, возхвалення зрадників, перебіжчиків і людожерів – це не новоявлений фашизм на Вкраїні (й не тільки?) Отже, перековувати меч на рало нам зарано, принаймні — меч духовний.
Миготять безцінні, тоді ще з не дуже яскравими кольорами, кадри фільму «Парад Перемоги». (Унікальний орден «Победа» на блакитному тлі, бадьора музика… СРСР, 1945 рік, московська Студія документальних фільмів…) Кремлівська вежа. Красна площа в урочистому убранстві. Майорять прапори. Завмерли шеренги представників численних фронтів. Сяють нагороди переможців… Проходять ті, хто повернув свободу Києву і Мінську, той, хто штурмував кавказькі перевали, хто звільняв Європу, яка тепер цурається і соромиться спільної перемоги над злом і віддається йому в ніби-сите підступне рабство.
Під маршові акорди проходять ряди переможців з мужніми, красивими, овіяними вітрами фронтів обличчями. Ось бринить і вкраїнська мелодія, відома «Гандзя»… Прокочується бойова техніка. Згодом лунають залпи вечірнього урочистого салюту. Цей салют буде і сьогодні. Слухайте, діти, слухайте. Почуйте гімн Радянського Союзу, який зараз мало не під забороною. Але це – історія. «Это наша с тобой биография…» Маршал Жуков на білому коні. Громове привітання воїнів…
У цей день ми стараємося встигнути до храму на панахиду. Це єдиний день зі світського, громадянського календаря, який внесено й до календарів церковних — як день поминання воїнів, «за веру, Отечество и народ жизнь свою положивших». Молимося за своїх дідів та прадідів.
У цій війні не було своїх і чужих по крові. Був свій – той, хто за справу Перемоги, і був чужий, хто не з нами. «Убиває брат герой предателя-брата», — писав Олександр Довженко в єдиному своєму вірші… Зі зрадником спалено всякий зв’язок у сей вік і в будущий – це прислужник ворогів. Ненависть до нього більша, ніж до ворога. Мені пригадується поезія Бориса Олійника:
Честь осквернивший воїна, кров’ю затям про те:
В пам’яті нашій пробоїна доти не заросте,
Доки на Пагорб слави, на мироносну синь
Падає з-за халяви зради твоєї тінь…
Ми б тебе вже й простили, – мертвий єси, як пил, –
Та не дають могили. Прощі нема в могил…
Сущі забути б ладні – хай уже візьме тля…
Але ж і ми не владні, як не прийма земля.
Ні земля, ні небо не приймають тих, хто осквернив вірність Вітчизні і присязі, хто навіть не з примусу, й не зі страху за життя, а з підло-меркантильних міркувань продавався чужинцям за вигоди, які все одно «візьме тля».
…Київ 9-го травня – особливий. Він був таким внутрішньо (яка кажуть науковці, «іманентно») святковим, «підсвіченим» ненаграними посмішками десятків тисяч людей навіть у дні «чорно-оранжевого» туману. Ні, той туман не мав нічого спільного із кольором георгіївських стрічок: барвами пороху та полум’я. Навпаки, режим неприховано ненавидів самі георгіївські стрічки. Диявольська, запроданська злоба… Не чекати, поки вона згасне, але гасити її треба: добром, уроками добра…
Ми рухаємося до Пагорбу слави. В цей день до Музею Великої Вітчизняної війни вхід – безкоштовний, відвідувачів украй багато. От і польова кухня з кашею. Ветерани. Молоді. Зовсім юні, дітки, немовлята… Вже бачимо покоління праправнуків переможців, тих, хто брав Берлін, хто приніс Мир. Лунають пісні… Наші квіти лягли до Вічного вогню, при обеліску Слави. Там щороку можна бачити вінок із православним хрестом від Предстоятеля УПЦ, квіти від різних гілок державної влади та організацій, від безлічі громадян…
Чорною навалою прокотилася війна по нашій землі, адже країна тільки-но змогла встати після тяжкої пореволюційної розрухи. Щойно люди державницького мислення почали ставати біля штурвалу політичного й культурного життя, відтіснивши троцькістських руйначів (для яких країна була тільки «в’язкою хмизу, щоб розпалити світову революцію»…) Народу вже хотілося працювати і жити по-людськи, жити в ім’я високих ідеалів — як уже вони розумілися на той час. Скільки було самородків у надрах народу: знімалися фільми, писалися поеми і симфонії (до слова зазначу: за весь час існування незалежної України створено тільки один (!) балет, та й то невідомо, якою буде його подальша доля, як оціниться його вартість)…
Навіщо брати якісь виняткові «олімпійські верхи» науки й мистецтва? В моєму селі Капустницях, де дід вчителював і був директором до війни, учні творили свій маленький куточок добра: вирощували в оранжереї квіти, займалися в гуртках, творили й винаходили. Односелець Яків Герасименко сам зібрав у 8-му класі фотоапарат, обшивши його клаптем халяви із чобота. Отака тоді була техніка! В альбомі зберігаються його фотографії того часу. Він пройшов танкістом війну, горів у танку. Я пам’ятаю його із протезом, на горбатенькому інвалідському «Запорожці». Якими добрими, чуйними були ці люди! Аж не вірилося, що вони пройшли крізь горнило воєнного зла. Як той сонячний промінь, що пронизує найчорніші закапелки і лишається світлим – отака душа нашого народу. І в цю душу полетіли чорні стріли. Фашистське командування, звихнуте на «таємничих», окультних вченнях, вибрало днем нападу 22 червня 1941 року – православне свято Всіх святих землі Руської, що припадало на той день. Отже, містично це мало вразити всіх тих людей, що носять імена святих. Але стріли обернулися на самого загарбника. І знову ж таки, у радянського народу, у його керівництва вистачило великодушності не піти за покликом злоби й не розтоптати, не знищити державу Німеччину. Її розділення – це пропозиція західної політики. Але не до місця зараз тут про це говорити. Колись об’єктивно історія все оповість.
Ми часто говорили з ветеранами цього дня, фотографувалися з ними. Їх все менше й менше. Від цієї думки стискається серце, але на землі немає нічого вічного. Вічною може бути пам’ять. Старайтеся, діти, вбирайте в очі, в серця ці обличчя, ці слова… Ось дві бабці. Я навіть знаю їхні імена, Галина й Марія — вони врочисто несуть портрет Жукова, обвитий віночком із квітів. У них на грудях також сяють бойові нагороди. Жінки звідали і фронти, й фашистський концтабір. Зазнали й переслідувань розстриженого «патріарха» Філарета, коли той захопив Володимирський собор. Не засуджуючи й не проклинаючи, знялись вони з місця й пішли у «странничество»; часто їх можна бачити не тільки на травневих торжествах, але й на хресних ходах, де православний люд протестував, зокрема, проти самозгубного походу Вкраїни в НАТО. «Подвиги миротворців» нам добре відомі. Вони нічого не мають спільного із духом слов’янського добра, із пам’яттю нашої Перемоги… Не по дорозі нам із планетарними поліцаями.
День – не робочий, але чомусь думка перескакує до проблем «виробничих». І тут думаю: «Слава Богу, що в нас Інституті філології відкрили пару літ тому меморіальну аудиторію імені Героя Радянського Союзу Валентина Гришка». Він був здібним студентом факультету іноземної філології. Він вчинив подвиг, про який можна почитати на стендах, що прикрашають аудиторію. До речі, це комп’ютерний клас, і там найчастіше юрмляться студенти, в них є багато відповідних справ. І добре, що вони знайомляться із пам’яттю без ніякого, як тепер кажуть, «пафосу», без помпи. «Просто» знають, що людина такого віку, як вони, у війну піднялася до максимальних висот духу: покласти життя «за други своя», як послідовники Христові.
Феномен Перемоги все одно буде проростати паростком з-під асфальту, квіткою з-під сміття, величчю духу між мізерності людців, які не вірять ні в що святе і зневірюють інших. Нам не треба прикрас і брехні: ми знаємо історію, як вона є, але вибираємо із неї світле, те, що може бути побудовчим, що веде до добра, формує душу людини і живить силу народу, а не те, що розтліває й нищить. Підло — потирати брудненькі ручки й хихикати: «Та не було нічого героїчного! Це була бійка двох диктаторів. І воювали з примусу… Гарматне м’ясо й безглузді жертви!» Дивіться, жменя так званих молодих письменників України, які нічого путнього не написали і прославилися переважно скандалами, пропонують, бачте, оголосити 9 травня «днем жертв». Ні, дорогенькі. Це ви – жертви… Тільки як страшенно далекі ви від високої жертви солдатів Перемоги! Вони жертвували своїм тілом і рятували вічні душі… Тіла лишилися лежати за Дністром і Одером. І, можливо, зараз на цих кістках п’яно гудуть пивниці Берліна, ревуть дискотеки невдячної Варшави. Але душі солдатів, як душі отих гоголівських козаків, сидять одесную Христа. Не дивно, що падають кари на забудькувату й ще ніби ситу Європу, і меншає їй ситості, й ростуть тривога, розпач і туга за тим, що втратили…
У світі немає випадковостей. І ті, хто будь-якою ціною хочуть зиску, і на кістках, по трупах будують своє економічне чи політичне «проспериті»- процвітання, хай знають, що порушення закону буття – це бумеранг. Бумеранг Божого гніву. В 60-х роках японські компанії, мовби забувши звірячу (й абсолютно непотрібну в плані стратегічному) ядерну атаку США, постачали отруйні хімічні речовини американцям до В’єтнаму. Чи не відлуння цього – трагедія Фукусіми, якій присвоєно найвищий аварійний бал — як Чорнобилю? Чи не варто замислитися людству, що: або ми живемо за законами добра й порядності, або ніякі гроші не врятують нас від гір, які падатимуть на голови, і від прірв, які розверзатимуться під ногами?
…А ми далі дивимося зали музею. Ось історія жінки, яка мала дванадцятьох синів, і на всіх отримала похоронки. Це горе нема з чим порівняти. Але наші люди не «впадали в депресії» й не вимагали компенсацій. Це – мученики і святі перед Богом, герої, зразки чеснот в очах людських. На цьому ми повинні акцентувати, такими прикладами виховувати (вони не взяті з книжок… реальні очі дивляться з реальних фотографій), — а не на прикладах іуд, яких і так зараз розвелося…
Діти щораз мов по-новому дивляться й на той смертоносний метал, який сотнями-тисячами тонн падав на нашу землю, косяться на прапори поверженого райху, роздивляються прості предмети побуту наших воїнів, що промовляють до нас: будь-яка баклажка, запальничка чи партизанський «велосипед» для добування струму – це німа мова історії. Вони розкажуть більше від «злободенної» газетної тріскотні.
Ми повертаємося додому. Дивимося військові фільми, класику радянського кінематографу: «В бой идут одни старики», «Летят журавли», «Освобождение», сучасні російські фільми про війну. (Кіноекран сучасної України, на жаль, безживний). Ми розглядаємо листівки воєнних років із їх немудрящими малюнками й написами. «Жди меня, и я вернусь», — цитата знаменитого вірша К.Симонова. «Били, бьем и будем бить», «За Родину-мать!», «Боевой привет с фронта». І на кожному – гасло: «Смерть немецким оккупантам!» Гортаємо фронтову поезію. Ось вірш «Чорна хмара», написаний старшим лейтенантом-росіянином, що брав участь у героїчній обороні Севастополя (у складі 83 бригади морської піхоти) і загинув під час висадки новоросійського десанту( переклад Ігора Павлюка):
Хмарою нас чорною прозвали,
Б’єм у підле ворога лице,
І коричневу лиху навалу
Смертоносним кришимо свинцем.
Ці рядки написав Анатолій Луначарський – син відомого діяча Радянської держави Анатолія Луначарського (який був блискучим філологом, про що ми тепер забуваємо, одним з авторів відомої «Літературної енциклопедії» 30-х років). Отак починаєш гортати архіви, книги… І відкриваєш чимало цікавого.
Смеркається. Ми виходимо на балкон, де майорить прапор Перемоги. Потужно звучать залпи салюту. У небі сяйливо розцвітають різнокольорові гігантські бутони, парашути, фонтани… Діточки захоплено підстрибують і кричать «ура»! Вечір свята… Їхні пілотки, безкозирки, як і предківська гімнастерка з орденами, будуть спочивати до наступного свята Перемоги.
А Пам’ять продовжує роботу. Вона не знає вихідних.
Герої заслужити цього – вони гідні глибокої шани, вічної пам’яті.
Але чи ми достойні героїв ? Оце питання – так питання.
Вчімо уроки історії…

Акция «Жизнь!» в Харькове

Святейший Патриарх Кирилл: «О добродетели жертвенности» (слово в Национальном институте рака в Киеве)