Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Протоієрей Діонісій Мартишин.Священик Павло Бочков. Церковна єдність як суспільний і політичний феномен: богословський аналіз

Справжня соборність православних християн — це унікальна можливість входження «при зачинених дверях» в історичну реальність Царства Небесного. Бог подає благодать кожній людини, яка духовно зростає не шляхом політичної боротьби, але шляхом духовного оновлення у Таїнствах Церкви у досвіді Святих Апостолів та Святих Отців.
протоієрей Діонісій Мартишин (м.Київ)
священик Павло Бочков (м.Норильськ)

Православні ієрархи, богослови, усі прихожани несуть великий тягар відповідальності за збереження церковної єдності та за здійснення того способу життя з Богом, в якому розкривається сила, дієвість і перемога благодаті Святого Духа. Православна Церква, долаючи соціальні, етнічні та політичні перепони, об’єднує усіх православних віруючих християн в єдине Тіло Христове. У всякому випадку, намагається це зробити за будь-яких обставин.
Християни мають усвідомити, що церковна єдність не може бути результатом спрощеної ідейної спорідненості або наслідком якоїсь організаційної будови, утворення на кшталт своєрідних політичних об’єднань. В історії Церкви церковно-парафіяльна спільнота з’являється не як ідеологічний рух, не як соціально-класова організація і навіть не як новий «релігійно-культовий» інститут суспільного життя. Церковне об’єднання виникає на ґрунті живої віри та екзистенційного прагнення постійного спілкування з Живим Богом. Церква динамічно створює єдність людей не на основі ідеологічних або культових передумов, а на фундаменті живого Богоспілкування з Творцем. Тому, враховуючи суспільну соціальну основу Церкви, вирішення проблеми церковної єдності, подолання наявного розколу, досягнення церковної єдності засобами політичної доцільності або навіть просто в раціоналістичний спосіб, є неможливим, нереальним прагненням і практичним шляхом .
Єдиними дієвими методами забезпечення церковної єдності, профілактики церковних розколів є свідома богословська пильність та безперестанне протистояння негативним впливам на критерії церковної єдності. Потурання з боку православних християн усіляким політичним корисливим інтересам, ідеям «православного сталінізму», концепціям імперського монархізму або західного лібералізму, стирання меж між спасительною церковною істиною та раціоналізмом релігійного релятивізму, перекручення та перетворення православної святоотецької традиції на маргінальну ідеологію ізоляціонізму — основні рушійні сили, що порушують церковну єдність сучасного Православ’я.
Не втручання політичних сил у внутрішньо церковні відносини забезпечує церковну єдність, а справжнє Євхаристичне церковне єднання утверджує реальність громади святих — дітей Божих, упевнених у спасінні та в істинному Живому Богоспілкуванні. Справжня соборність православних християн — це унікальна можливість входження «при зачинених дверях» в історичну реальність Царства Небесного. Бог подає благодать кожній людини, яка духовно зростає не шляхом політичної боротьби, але шляхом духовного оновлення у Таїнствах Церкви у досвіді Святих Апостолів та Святих Отців. Вивчення церковної історії та філософський аналіз людського буття свідчить про те, що незалежно від державної влади, економічних умов, геополітичної ситуації та особливостей національних культур, на землі, серед нас, у момент звершення Євхаристії частково розкривається сила Христового Царства, яка руйнує усілякі національні, політичні та соціальні розділення, що існують нині між людьми. Церковна єдність — це дарована нам Творцем відповідь на природне прагнення людини перебувати в єдності з Богом. Саме Церква і покликана забезпечувати цю єдність, як найвищий сенс людського буття.
Тому і виникнення церковних розколів на пострадянському просторі є наслідком не теоретичних неузгод, але впадінням у гріх, яке призводить до краху людського буття через відхід від справжнього життя, прийняття віруючими ідей та способу буття, ворожого християнським цінностям. Церковні роз’єднання значною мірою є наслідком низки ідеологічних причин і пов’язані вони із неприпустимим втручанням у життя Церкви політиків та державних діячів, з впливом ідеології радикального войовничого націоналізму, шовіністичного монархізму, інших ізмів. На підвалинах сплюндрованої історичної та релігійної свідомості пострадянського суспільства, в ізоляції та у богословській темряві народжуються усілякі церковні розколи та неформальні об’єднання віруючих, які живуть не вченням Христовим, а вигадками та химерами історичних конструкцій. Раціоналістичне розуміння єдності Церкви, революційний рух за націоналізацію та політизацію церковної громади є не лише прямим наслідком так званих політичних розколів, але й ґрунтом для подальших церковних роз’єднань. Ці негативні явища церковного буття суттєво підсилює жорстка авторитарна дисципліна в церковно-парафіяльному житті, що не допускає вільного мислення, богословської творчості та динаміки духовного буття, не «лікує» хворий церковний організм, а, навпаки, поглиблює деструктивні процеси руйнації церковної єдності, в кінцевому результаті виникають парафії з сектантським мисленням та єретичним маніхейським поглядом на світ, посилюється деструктивна діяльність нетрадиційних релігійних рухів і культів.
Історична трагедія церковних роз’єднань, розколів пострадянського періоду є спільним найтяжчим хрестом усього Тіла Вселенської Православної Церкви. Незважаючи на проведення великої кількості різного роду конференцій, дискусій, різних зібрань, присвячених церковній проблематиці та міжцерковним відносинам, сучасне суспільство є свідком постійних церковних розділень і неузгоджень. Немає сенсу на догоду сентиментальним ілюзіям заради добрих суспільних державних відносин або так званого діалогу «сходу» та «заходу», який існує лише у передвиборчих програмах партій, у якийсь спосіб прикрашати досить трагічну ситуацію цивілізаційного розділення України, пояснювати причину браку толерантності і міжнаціональної злагоди. Є реальні проблеми сприйняття історії, культури, прогнозів майбутнього, мовні питання, а, головне, різні підходи та прагнення суспільних сил та громадських об’єднань до вирішення цих проблем. Вирішити болісні питання можна лише на рівні справжнього діалогу, взаємоповаги, проникнення у суть питання спільного пошуку реального шляху виходу з духовної кризи. Не можна піддаватися спекуляціям з питань мови богослужіння, «відданості» Церкви національній ідеї і так званому національно-свідомому істеблішменту. Якщо людина народилася на теренах рідної України, отримавши не від «совєтської влади», а від Творця свою російську мову, — це не позбавляє її права бути патріотом рідної Батьківщини. Патріотизм розкривається на рівні соціальної дії, а не спрощеної демагогії, в тому числі з питань мови, культури та історії. Сьогодні існує багато православних християн, які розмовляють російською мовою, але вони живуть на теренах рідної України, яка була завжди двомовною і православною, і займають активну життєву позицію. Такі християни не хочуть відчувати себе п’ятою колоною інших держав. Кожний православний християнин в Україні хоче жити на рідній землі, як і його пращури — зокрема славетні українські козаки, які славили Бога у стінах рідної Православної Церкви.
Народ повинен жити за моральними принципами, за совістю, а не за вказівкою тоталітарних режимів, політичних ідеологій чи «національних ідей». Патріарх української літератури Павло Загребельний стосовно цього писав так: «Історичний досвід усього людства у XX столітті склався таким чином, що саме слово «ідея» відлякує і жахає. Так само, як у кінці слова «генерал» завжди похмуро тінню маячить слово «війна», в кінці кожної ідеї вгадується кров, цілі ріки й моря крові… Людина повинна служити не ідеї, а істині. Вічні самоочевидні істини, на відміну від політичних ідей, не примушують, а переконують нас» (Загребельний П. А. Думки нарозхрист, 1974 – 2003. – К., 2008). Тому і російській шовінізм і радикальний український націоналізм нічим не відрізняються від комуністичної ідеології, особливо у досягненні своєї мети. З одного боку, примусове, насильницьке «патріотичне виховання» людини відбувається за «Заповідями УНП» Миколи Міхновського, за ідеологією «монархічної симфонії», а з іншого боку, за «кодексом будівничого комунізму». У Радянському Союзі було панування соціального класу (пролетаріату), а сьогодні у формі маніпуляції та спекулятивної політичної демагогії, деякі політики намагаються нав’язати панування однієї так званої титульної нації. Тому різниці немає: і комунізм, і націоналізм — спотворене уявлення про соборність, солідарність та єдність людства. Шовінізм пануючого народу (руського, українського) чи якогось іншого не є ступенем духовного та соціального зростання, скоріше, навпаки, є його пониженням. Кожний народ є результатом з’єднувального та роз’єднувального історичного процесу. І лише повага до релігійних особливостей, унікальності культури, суперечливої історії — здатні об’єднати та консолідувати народ. Як тільки у полеміку національної єдності та у церковне життя проникає політична доцільність, перемога однієї політичної сили над іншою, починаються чергові церковні розколи та «ламання народу через коліно». Це питання — безпосередньо стосується церковних питань. Сучасне суспільство в основному турбується про політичне об’єднання, про соціальний союз церков і дуже малою мірою — про буттєву єдність Церкви. Соціальний союз, як правило, можливий лише на папері — як справа суто політична. Вельми широка гласність, яка нерідко надається спробам подолання церковних роз’єднань, ніколи не торкається саме богословської сторони цієї проблеми. Такі спроби або, точніше, піар-акції деяких політиків безпосередньо слугують тільки політичним цілям та апелюють лише до емоцій, «патріотично, національно налаштованих» прошарків сучасного суспільства, але не до церковних громад, які живуть євхаристичним життям. Єдність Церкви є проблемою Істини та справжності людського життя, його якісного змінення у силі та благодаті Божій.
Об’єднання церков на перший погляд здається легкоздійсненною метою (особливо для політиків пострадянського періоду), для досягнення якої достатньо дотримуватися раціоналістичної об’єктивності, ідеологічних роз’яснень та взаємних майнових та інших поступок. Однак у богословському вимірі політичний союз Церкви та розкольницьких організацій, якого домагається держава, якщо навіть він і є морально виправданим та раціонально досяжним, все ж не має прямого відношення до справжнього спасительного життя у єдиному Тілі Христовому. Питання про церковну єдність стосується найперше способу існування людини в Істині, і воно не пов’язане з утилітарною доцільністю, а відтак, його і неможливо усвідомити одним лише розумом та розв’язати засобами, до яких удаються державні, політичні та громадські діячі у зміні суспільних та інституційних форм людського життя.
Істина церковної єдності є істиною існування Живого Бога. Вона належить до таємниці Богопізнання і її неможливо спрощено узгодити з умовностями соціального співіснування, з політичними перетвореннями та економічними реформами суспільства. Уніфікація богослужіння Православної Церкви (наприклад, у питанні мови богослужіння), досягнення значної ідеологічної однорідності (наприклад, упровадження національної ідеї), створення єдиних адміністративних органів — усі ці заходи існують поза всяким зв’язком із буттєвою проблемою людини та з конкретними історичними, соціальними та політичними аспектами даної проблеми. Церковні неузгодження, а то і розколи виникають у той момент, коли забуваються основні церковні істини устрою церковного буття, яке базується на догматичному та канонічному фундаменті. Забуття богословської думки, євхаристичної та канонічної єдності, компроміс із політичними формами устрою суспільства руйнують цілісність соціальних зв’язків церковних інститутів. Причини церковних роз’єднань на пострадянському просторі не можуть бути пояснені лише ідейними переконаннями або відмінностями в церковній практиці (богослужбовий статут, мова, організаційні структури і т. п.). Поверхневий погляд на відмінності, що розділяють Церкву та розкольників, — це богословська сліпота, яка веде до негативних, а то і трагічних наслідків.
Розкольницькі організації різних напрямів завжди демонстрували і нині демонструють, насамперед, заперечення абсолютних цінностей та підняття політичних (національних, імперських) пріоритетів над церковним віровченням, піднесення людського розуму над соборним розумом Церкви. Розкольники нехтують природною істиною єдності Тіла Христового і внаслідок цього відходять від Істини самої Церкви. Зі сказаного випливає, що церковна єдність не допускає існування різних концепцій національних та політичних «церков», різних варіантів «реалізації» Церкви при державному будівництві. Це означає, що в кінцевому рахунку, не існує багатьох церковних роз’єднань, є лише єдине фундаментальне роз’єднання — існування Єдиної, Святої Православної Церкви та розкольницьких зібрань. Розкольники відходять від Істини Церкви, від справжнього способу існування, який втілює в собі Православна Церква як буттєва єдність та громада Божа. На відміну від позицій та дій розкольницьких угруповань Церква залишається єдиною та вселенською завжди й усюди.
Єдність Церкви є сутнісним чинником динамічного преображення, вдосконалення людини, тому вона не може бути пояснена аналітичними, логічними, діалектичними або іншими загальнонауковими методами. А тому діалоги з розкольниками на рівні взаємних звинувачень та звичайних маніпуляцій не є найкращим способом з’ясування богословської суті церковної єдності, практичного розуміння такої сутності. Очевидно, що свідоме ставлення до сучасних церковних проблем часто супроводжується секуляризованими спекулятивними інтересами, що в кінцевому рахунку призводить до переважання наївних та утопічних підходів, до переважання інтересів політичного зиску та до ліберального спрощення щодо серйозних богословських проблем. Тому саме правильне розуміння даного питання православними християнами має відіграти суттєву роль у подоланні процесів церковного розколу.
Таким чином, маємо особливо наголосити на слідуючому.
По-перше, по суті, і націонал-радикальні розколи України, і так зване поборництво за істину монархічних об’єднань Росії — це не що інше, як два боки одного явища — секуляризації. І в тих, і в інших — однакові характерні особливості: боротьба за владу, гординя, марнославство, раціональний прагматизм, нав’язливе прагнення привнести свої особисті хибні думки і твердження в Церкву, виправдати та догматизувати їх. Відрізняються прицерковні угрупування лише формулюваннями: в одних — треба боротися за патріотичну свідомість, мову, культуру та національну ідею, в інших йдеться про боротьбу проти єресі «сергіанства», «жидо-масонської» змови, глобалізації і т. ін.
По-друге, утвердження доктринальної богословської позиції православних християн, активізація церковно-парафіяльного життя, усвідомлення суті справжньої соборності, звільнення від вузьконаціональних інтересів та державного диктату у внутрішніх справах Церкви — ці явища є методами реальної профілактики наявних церковних розколів. Вони розкривають церковне вчення про Істину Церкви як про спосіб справжнього спасительного існування сучасної людини в Тілі Христа Спасителя. Єдність Церкви — це спасіння людини, сутнісне преображення роздробленої гріхопадінням людської природи в образ троїчного спілкування. За цією істиною, сучасні спроби досягти церковної єдності шляхом політичних консультацій чи встановленням політичного диктату є прикрим викривленням розуміння сутності Церкви. Православні християни зможуть зберегти церковну єдність лише тоді, коли будуть прагнути до богословського осмислення буття, долаючи політичну доцільність, маніпуляції і сучасну войовничу секулярну ідеологію.