Митрополит Східно-Американський і Нью-Йоркський Іларіон: «Мій перший Молитвослов був написаний українською мовою»

01.07.2010 archive, Вестник №106, События

У ході свого офіційного візиту в Україну Першоієрарх Руської Православної Церкви Закордоном Митрополит Східно-Американський і Нью-Йоркський Іларіон відвідав Волинь. Владика взяв участь в урочистостях з нагоди 850-ліття Успенського кафедрального собору. Крім цього, Владика іларіон відвідав батьківщину своїх предків – село Обенижі Турійського району, а 15-16 травня очолив богослужіння в сільському Хрестовоздвиженському храмі.

– Владико Іларіон, які б посади люди не займали і які б відомі вони не були, але все починається з дитинства. Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство.
– Я народився в Канаді. Дитинство було досить важке: сім’я не вибивалася з труднощів. Ферма дозволяла тільки зводити кінці з кінцями, незважаючи на те, що сіяли пшеницю, овес, ячмінь, тримали худобу, але в суворих кліматичних умовах життя було непередбачуване. Через бідність батькові весь час доводилося шукати роботу. У школу я пішов з шести років. Перший рік це була маленька школа з однією кімнатою. Всі учні 2-3 милі до школи ходили пішки. У одному класі сиділи діти різного віку. З наступного класу нас вже почали возити в іншу, звичайну школу, а стара однокімнатна – закрилася. Пам’ятаю, як мені було важко спочатку, і я плакав, оскільки не знав англійської мови, але моя старша сестра втішала мене, як могла. Дуже швидко, приблизно за місяць, я освоїв мову.
Дитинство – це прекрасний час! Кожен сезон мав свою красу. Навесні – грязь по коліна, неможливо було пробратися по дорозі до школи. І якщо машина, що випадково проходить, довозила нас до місця, то це було незабутнє свято. Зима ж мала свою красу. Канавки з водою, що проходять поряд з дорогою, замерзали, ми надягали ковзани і весело каталися на льоду. Моє найраніше дитяче враження: страшний мороз, ми їдемо в санях, запряжених одним конем. На санях встановлена будка, в якій маленька піч, але всі закутані в ковдри… Це найяскравіший спогад дитинства, найкращий; всі ми їхали в школу на концерт. У школі я вчився добре, але моя краща оцінка при закінченні була по французькій мові.

– Як ваші батьки опинилися в Канаді?
– Мої батьки народилися в Царській Росії у Волинській губернії (тепер це Україна) в селі Обенижі. Моя мати – Єфросинія Григорівна, вроджена Касянюк, народилася в 1908 року. Батько, Олексій Маркович Капрал, – в 1909 році. Мій дід, з боку матері, був старостою в Хрестовоздвиженському храмі нашого села. Під час першої світової війни батьки в дитячому віці були евакуйовані в Катеринослав, нині Дніпропетровськ. Пізніше Волинь відійшла до Польщі. Поляки проводили політику ополячення нашого православного народу, робили це насильно: примушували дітей вивчати польську мову замість української або російської, також намагались ввести новий календар у богослужіннях.
Батько обвінчався з матір’ю в 19-річному віці і, не бажаючи служити в польській армії, емігрував до Канади. У той час в Україні йшла велика пропаганда переселення до Канади, яка потребувала робочих рук для освоєння незаселених цілинних земель. Багато районів Канади були безлюдні, і уряд пропонував всім приїжджим 160 акрів землі. Багатьом це давало надію, і українці вирушали в далекі землі розпочати нове життя. 19 червня 1929 р. на великому пароплаві «Lithuania» мої батьки прибули до Галіфаксу в провінції Нова Шотландія. Батьки були достатньо освіченими людьми, хоч через війну отримали лише початкову освіту. Читали і писали російською, українською і польською. Вдома говорили двома мовами – українською і англійською. Російська мова для мене тоді була абсолютно незрозумілою мовою.
Прибуття батьків до Канади співпало зі всесвітньою економічною депресією, люди переміщалися по країні у пошуках кращої долі. Переїхали і мої батьки в район, який носив назву Peace River (Річка світу). Це було дивовижне за красою місце. Широка швидка крижана річка, а навколо дрімучі ліси. Кожній сім’ї видали по 100 доларів і сокиру, щоб люди самі собі могли будувати житло. Клімат північної Канади суворий. Потрібно було поспішати будувати житло, оскільки наближалася зима з 40-50 градусними морозами. Так почалося життя моїх батьків в Канаді.

– Наскільки великою була ваша сім’я?
– У 1929 р. народилася старша сестра Анастасія, чотири роки по тому з’явилися на світ близнята – Петро і Гаррі, котрі були схожі як дві краплі води. Потім народився Михайло, услід брат Василь і сестра Ганна. І лише через 8 років напередодні Різдва Христового в 1948 р. народився я. Народився я вдома, оскільки мати не встигла виїхати в госпіталь. Зареєстрували мене Григорієм, хоча в хрещенні я отримав ім’я Ігор. Велика різниця у віці між мною і моїми братами та сестрами привела до того, що я ріс сам по собі. Багато хто з них самостійно йшов по життєвому шляху і не жив вдома.

– Скажіть, під впливом чого ви не тільки стали священиком, але й прийняли чернецтво в такому юному віці?
– Будучи ще малою дитиною, одного разу в церкві я настільки надихнувся красою богослужіння, що, прийшовши додому, зібрав декілька ікон і свічок і почав гратися в «батюшку». Це прекрасне відчуття не покидало мене. У лісі, поряд з будинком, я зробив свою «церкву», тоді мені було 8 років. Прикрасив я свою «церкву» іконами, молився як запам’ятовував зі служби, зробив навіть «вино», видавивши сік з винограду; здійснював «треби»… Коли мама, бувало, зарубає курку, то я брав курячу голову і ховав її. Особливо мене вражали похорони в церкві. Вони у нас відбувалися досить часто, і я нерідко замислювався над питаннями життя і смерті. У дитинстві я мав Молитвослов, по якому молився, він був написаний українською мовою. Мама навчила мене читати і писати по-українськи. Тоді ж я склав свою літургію. Далі-більше; на сусідній фермі жила одна дівчинка, старша за мене на 4 роки, нехрещена, тож я «охрестив» і «причастив» її після своєї «літургії».
У школі з деякими друзями любив говорити на релігійні теми, ми сперечалися з питання еволюції згідно теорії Дарвіна, також я слухав спеціальні передачі по канадському радіо — все це сприяло виникненню нових питань і потреби у відповідях. Я почав читати Біблію англійською мовою. Незабаром став виписувати церковну літературу, журнали і книги на англійській і російській мовах. Мої батьки не перешкоджали мені в цьому. У мене все більше і більше розвивалося бажання стати священиком. Духовенство нашої церкви заохочувало моє бажання. Один священнослужитель дарував мені то ікони, то книжечки і примовляв: «Ти будеш хорошим батюшкою». Я завжди благоговійно ставився до всіх священиків, а тим більше до архієрея. Всі роки навчання в гімназії я відчував, що це тільки підготовка до того, щоб піти в семінарію і стати священиком. Але коли моя мама дізналася про моє рішення, вона сказала: «Ні! Не треба тобі йти в священики, вони завжди такі бідні, наші приходи такі маленькі, і життя священика дуже важке. Краще стань вчителем, або лікарем, або адвокатом». Але я був наполегливий і говорив, що буду тільки священиком. Про чернецтво я тоді не думав.

– Де Ви вчилися і осягали науку?
– Спочатку наш Владика Пантелеймон Едмонтонський хотів послати мене вчитися до Франції. Але там семінарія закрилася, і тоді він запропонував мені піти в духовну семінарію Росії. Цілий рік Владика вів переговори з Ленінградською семінарією, але врешті-решт отримав рішучу відмову. Значно пізніше я дізнався, що КДБ допитувало моїх родичів в Україні, аби дізнатися, чому я хочу вчитися в Росії. Мені тоді було всього 18 років.
Я вирішив відвідати Владику Саву (Сарачевича), архієрея Руської Православної Зарубіжної Церкви, родом з Сербії, який жив в Едмонтоні. Він був людиною високого духовного життя, в розмовах завжди посилався на вчення святих отців і був надзвичайно добрий. Я розповів про моє бажання вчитися в семінарії, а Владика все говорив про те, яка хороша справа святе чернецтво. Він мене надихнув.
Дорога із Західної Канади до монастиря у Джорданвіллі (у штаті Нью-Йорк в США) зайняла три дні. Моє перше враження, коли я побачив монастир, було приголомшливе. Це було 8 листопада 1967 р. Засніжений, з прекрасним златоглавим храмом і великим братським корпусом, територією в 800 акрів, серед живописних ферм, лісів, озер – він здавалося мені був немов з іншого світу. Проте, після двох тижнів навчання я розгубився і трохи розчарувався, почав подумувати про повернення до Владики Сави. Я написав лист Владиці Саві з проханням забрати мене до себе на послух, але він відповів, що якщо я бажаю бути ченцем, то зараз для мене час випробування і треба залишатися в семінарії, і що Господь Бог Сам покаже мій подальший шлях. Так я продовжував вчитися в її стінах п’ять років. Після закінчення навчання мені вже нікуди не хотілося, настільки я полюбив Свято-Троїцький монастир і свою семінарію.

– Ви ніколи не шкодували про прийняття чернецтва ?
– Ні, ніколи. Ченці відрізняються від решти християн тим, що не зв’язують себе шлюбними вузами і присвячують себе повністю молитві і духовному подвигу, щоб бути вільним для спілкування з Господом. Без сумнівів, було б приємно мати сім’ю, дітей, але у кожного своє призначення. Про прийнятий чернечий шлях я ніколи не шкодував.

– Як складалася доля далі?
Семінарію закінчив у 1972 році, і, готуючись до чернецтва, став викладачем семінарії. Виконував і ряд інших послухів у монастирі. Незабаром став послушником і в 1974 році був пострижений у рясофорні ченці. У 1975 р. мене висвятив у ієродияконський сан архієпископ Аверкій (Таушев), настоятель монастиря, ректор семінарії.
Я був останнім ставлеником Архієпископа Аверкія перед його смертю і служив йому як келейник останні роки його життя, при його хворобі. У 1976 р. я отримав сан священика від рук митрополита Лавра (тоді єпископа Манхетенського) і всі роки мого перебування в Джорданвіллі ніс послух, головним чином, у друкарні. Спочатку викладав у семінарії Новий Заповіт і етичне богослов’я. Потім перейшов на предмет порівняльне богослов’я. Ввів новий предмет — біблейську археологію, який викладається і нині. Також я закінчив Сіракузький університет і отримав ступінь магістра слов’янських наук і російської літератури. У 1984 р. був призначений вікарним архієреєм Східно-Американської і Нью-Йоркської єпархії в допомогу митрополиту Філарету (з титулом єпископа Манхетенського), а також помічником єпископа Григорія (Граббе) на посаді заступника секретаря Архієрейського Синоду. Після 17-річного перебування в монастирі я став проживати в місті Нью-Йорк. Через одинадцять років я отримав титул єпископа Вашингтонського, а в 1996 р. Синод видав указ про призначення до Австралії і звів мене в сан архієпископа. З 2006 року займав посаду першого заступника голови Архієрейського Синоду Руської Зарубіжної Церкви.
Після кончини Першоієрарха Руської Зарубіжної Церкви митрополита Лавра (16 березня 2008 р.) виконував обов’язки голови Архієрейського Синоду РПЦЗ. 12 травня 2008 р. на засіданні Архієрейського Собору в Знаменському синодальному соборі в Нью-Йорку мене було обрано Першоієрархом Руської Зарубіжної Церкви і зведено в сан митрополита. Настоловання (інтронізація) відбулося 18 травня 2008 р.
Підготував протоієрей Святослав Чижук

Мировое Православие о расколах в Украине

Епископ Сумской и Ахтырский Евлогий. Древний образ, вселяющий мир и надежду