Олександр Яровий. Служимо святому Православ’ю

01.01.2010 archive, Вестник №100, Обзор прессы

Кілька ювілейних думок про теми, цілі і здобутки до виходу 100-го номеру журналу «Вісник Прес-служби УПЦ»

Олександр Яровий,
оглядач «Вісника Прес-служби УПЦ»,
кандидат філологічних наук

Сучасну добу називають, серед іншого, інформаційною.
Здавна відомо, якою силою є знання, яку владу має інформаційний простір. Звичайно, зараз на поняття «знання» поширюються й незвичні, супермодерні трактування. Доводилося чути теорії, що сьогодні знання, подібно до виробничого продукту, набуваються, використовуються і… «знецінюються». Якщо йдеться про якісь поточні «злободенні моменти» в соціології, політології, тим більше – в економіці (дутий, імітаційний характер капіталістичної економіки показала сучасна криза), то ці знання можуть застарівати і знецінюватися… Але ми, православні журналісти, намагаємося бути ретрансляторами такого знання, тієї інформації, які мають цінність вічну, хоча працюємо у форматах поточного моменту. Тому що за кожною подією, яку ми висвітлюємо, за кожним явищем стоїть Божий промисел. Ми намагаємося (хоч, можливо, це трохи пафосно звучить), утверджувати істини Православ’я в суспільстві, яке дуже часто не тільки забуває Бога, але навіть ставить себе в позицію якогось протистояння традиційним Божим істинам.
Чи в цьому винні ми й наші співвітчизники? Не цілком. Мабуть, все-таки дуже багато випробувань, кажучи церковною мовою, «іскушеній», випало на долю нашого народу і всіх пострадянських народів, всієї східної цивілізації, на яку наче ополчилися сили зла, аби перешкодити вповні відродитися святій Церкві, не дати потривати далі цьому ветхому «зношеному» світові, не дати, щоб він осяявся оновлюючим світлом Православ’я…
Не будемо перебільшувати власні скромні заслуги. Свого часу видатний учений (і, до речі, глибоко віруюча людина), математик та філософ Рене Декарт сказав: якщо ми часом бачили далі інших, то тільки тому, що стоїмо на плечах гігантів. Ми – прості чорнороби на тій ниві, яку до нас засівали апостоли, святі, преподобні, як і великі світські смолоскипи нашої культури, люди-гіганти, люди-храми і люди-інститути… «Не нам, не нам, но имени Твоему дай славу», – як було написано псаломським словом на одній із царських медалей у часи Першої світової війни.
Скажу про себе особисто. Приносить радість хоч би й просте усвідомлення того, що ти спілкуєшся із великою аудиторією людей, що ти щоразу вишукуєш, чим би цікавим поділитися, як би висвітлити ту чи іншу подію… Ти – частка Церкви, клітина православного народного тіла. На моєму життєвому шляху Прес-служба УПЦ щасливо зустрілася в 2002 році. Здається, тоді ще нічого не віщувало якихось суспільних катаклізмів, стосунки Церкви і держави тривали з перемінним успіхом, можна сказати, в режимі «теплохладному», але все-таки була якась тенденція до зростання суспільного позитиву, власне кажучи: показники (хоча б економічні) свідчили про те, що на початок третього тисячоліття ми мали всі шанси стати повноцінною державою. Але за останні п’ять років ми знову відкинуті ще нижче тих рубежів, до яких ледве-ледве тоді дотяглися. Ми не можемо за всіма параметрами сягнути навіть рівня дев’яностого року – перед «кончиною» Радянського Союзу. Отака складна наша історія, така парадоксальна й нелегка наша сучасність…
На жаль, продовжує тиражуватися міф про те, що ось, мовляв, відродимо економіку (хоча ніхто її не відроджує, іде тільки проїдання ресурсів давно вже почилої УРСР) і тоді вже візьмемось за духовність! І, відповідно, за культуру! Тоді виховаємо повноцінних громадян!..
Ні. Такого зворотного, інверсованого порядку державотворення і суспільствотворення не було, нема й не буде. Це той само більшовизм, але зі споживацько-економічним, а не ідеологічним знаком. Спочатку, на першому місці має бути людська душа, побудова людської особистості. Не раз ми цитуємо слова Миколу Гоголя – світського пророка нашої культури, поборника дружби православних братніх народів – про те, що людину ніякими конституціями й декретами не можна змусити бути справжнім громадянином. Людина може змінитись тільки тоді, коли захоче цього сама, коли буде Божий поклик у душі. Якщо доводилося десь прислужитися нашим словом справі спасіння і, хоча б якоюсь тінню думки, наштовхнути когось на шлях до Бога, – то це вже, мабуть, недаремна діяльність. Саме тоді, коли буде надалі безперешкодно відроджуватися наша Церква, тільки тоді буде оживати духовність народу – не в трибунному, шаблонно-збитому, а саме в церковному, святоотецькому, православному розумінні. Адже православна віра ніколи не сторонилася суспільства, навпаки, вона, наче капілярна система в організмі, пронизувала й живила всі його частини. Тільки тоді ми зможемо говорити про якесь оздоровлення нашого народу, про спокій суспільства, про воскресіння людини.
Погляньмо на сусідів. Здавалося б, у середині-кінці 90-х років Росія була вже на грані зникнення і знищення: страшний занепад моралі й культури, хаос і корупція, абсолютний економічний розвал, фактичний параліч армії, науки, всіх соціальних інститутів, зубожіння і деградація мас… Але завдяки посиленню ролі Православної Церкви, завдяки конструктивному діалогу властей і держави (хай це не легендарна «візантійська симфонія», але все-таки співробітництво, а не суперництво чи протистояння), Росія знову повертає собі статус супердержави, з якою рахувалися, рахуються і будуть рахуватися всі суб’єкти світового устрою. Хто б міг у це повірити ще 7-10 років тому! Звичайно, премудрі вчені будуть шукати якихось логічних доказів цьому зростанню і стрімкому злету великої держави із історичної прірви. Але ми, віруючі люди, впевнені, ми незаперечно знаємо, що тільки тому, що там відродилася Церква, тільки тому, що священик став звичною фігурою в армії, в школах, середній та вищій, у лікарнях і навіть у тюрмах, – саме тому, хай тяжко і з великими труднощами, але Росія відроджується.
Подивимося на Білорусію. Там ніколи не було якоїсь генетичної гоноровості, прагнення зайняти суперролі на світовій шахівниці, але, знову ж таки, працелюбний, щирий, спокійно-мирний білоруський народ – також під крилом Православної Церкви, не каліченої ні розколами, ні державним тиском, – зумів зберегти, не розбазарити й не «проїсти», а примножити і справді європеїзувати й модернізувати те, що лишилося в спадок від БРСР та всієї попередньої історії.
А тепер погляньмо на себе в дзеркало, маємо на увазі – на наше суспільство. Рана розколу продовжує кровоточити. Спасіння душі політики підмінюють націоналістичними міфами. Мільйони людей взагалі до пуття не розуміють, ні для чого їм Бог, ні для чого їм Церква, вони часто заплутані в конфесійних питаннях, ідуть до розкольників, до сект… Це все одно, що не розуміти, навіщо повітря або їжа для тіла, або харчуватися неїстівним… Храмова соборна молитва, участь у церковних Таїнствах – незамінна пожива для людських душ.
Про політичну ситуацію не хочеться й говорити. Що лишається на місці міражів?! Минає майданний гіпноз, минає шапкозакидальна ейфорія, тануть примари-ілюзії щодо «європейського вибору»: виявляється, ми там нікому не були і не будемо потрібні. Тільки з єдиновірними, єдинокровними братами – наше єдино можливе майбутнє. Але цього не хочуть розуміти політики, цього гіркого висновку боїться національна інтелігенція. Доходить до парадоксів. Часом поважні люди – письменники, академіки, державні діячі, – згадуючи про минулі сімдесят років УРСР чи про триста років перебування у складі Російської імперії, починають говорити про «страшні утиски», а потім… перераховують українські мистецькі феномени, культурні події, численні явища, імена в тих умовах. І просто собі думаєш: «Чого ми, власне, хочемо?» Треба запам’ятати, що ідеальних суспільств не було, нема і не буде. Є прагнення до ідеалу, і ця тенденція – прагнення до духовного ідеалу – найбільш чисто, кришталево чисто виражена в Православ’ї! От про це й пишемо, говоримо, переконуємо… Віримо й іншим хочемо посіяти віру, не втратити надію, а ще – прагнемо плекати християнську любов… А на все це просимо, немічні, в Бога мудрості.
Виправляймо помилки, прощаймо взаємні образи – по дорозі з іншими, на нашому історичному шляху! – не втомлюємося наголошувати… Ідеалу не можна досягти на землі. Безкінечним є наближення до нього і в Царстві Небесному, бо безкінечний Бог. Але на шляху до цього Ідеалу ми покликані покращуватися самі й покращувати світ навколо нас. Два останні десятиліття, здавалося б, нема ні заборон, ні валуєвських циркулярів, ні партійних постанов. Але що ми маємо? Маємо, як казав премудрий відомий політик, «те, що маємо».
У погоні за ілюзіями ми, як то сказано в одній із молитов, принесли небесне в жертву земному, і тому «обою лишихомся». Ми захотіли примарного єврораю, який виявився просто декорацією, фальшивою вітриною, приманкою, і почали нещадно топтати все те, що в нелегкій праці, в складних умовах, власне кажучи, в боротьбі за виживання здобували попередники. Якесь диво: гнітили весь час «москалі», і… що ж ми вивчаємо у школах, вузах?.. Скільки видатних постатей, особистостей у різних галузях, скільки українців – науковців, письменників, міністрів, генералів, різних доброчинців, благодійників, засновників поважних інституцій, художників, акторів, лікарів! І це все – наші люди, які творили велику руську цивілізацію! Скільки перемог над поневолювачами! Але ми («ми» тут можна взяти в лапки, бо йдеться скоріше не про нас, а про якусь офіційну точку зору, яка намагається розписуватися від імені всіх нас, усієї вкраїнської людності), так от, деякі «ми в лапках», кон’юнктурні діячі, намагаються якнайактивніше повишукувати якісь маргінальні, протиприродні на нашому історичному шляху сучки, колючки, гальма, – себто ті явища, події, які, до того ж будучи криво утлумаченими, тільки ллють воду на млин у справі сіяння розбрату та – саморуйнування.
Коли влітку в Україну приїздив Патріарх Кирил – це стало великою громадською подією. Прес-служба УПЦ цей візит теж активно висвітлювала. І чи не найголовніше з того, що Святіший Патріарх сказав, звертаючись до народу і набувши собі симпатиків навіть серед людей, які з програмованою упередженістю, недобрим оком позирали в бік Патріарха, – це теза, що „зараз потрібні ідеї і постаті, які об’єднують суспільство, а не роз’єднують його”.
Мені думається, що Прес-служба УПЦ, основний доробок якої уже міцно «оселився» в історії, в оцих ста не таких товстих, але змістовних випусках журналу, і намагалася завжди об’єднувати суспільство навколо істин святого Православ’я. І дасть Бог, будемо це продовжувати!
Гортаємо минулі випуски й бачимо, як текла ріка часу, відбувалися події, і все це віддзеркалено в численних рубриках «Вісника». Кожен з номерів має свою тему, стосовно якої висловлюються церковні та світські експерти: письменники, політики, науковці; завжди присутня й оперативна офіційна хроніка. У рубриці «Від першої особи» визначні фігуранти церковного життя подавали свій погляд на багато проблем сучасності. Прес-служба постійно тримає руку на інформаційному пульсі єпархій (про церковні події в найдальших куточках нашої землі оповідає «Літопис єпархій»). Візьмімо рубрику «Дати»: це і пам’ять Хрещення Русі, і ювілей заснування Київського університету, і п’ятнадцятиріччя вікопомного Архієрейського Собору в Харкові, і ювілейні дати Предстоятеля та інших архієреїв УПЦ. Рубрика «Церква і влада» подавала монологи, діалоги, часом пекучі й колючі. Прес-службі непритаманний сервілізм, корисливе пристосуванство. Кілька років тому, коли немало політиканів намагалися підняти на щит напівфашистське гасло різних «люстрацій-перлюстрацій», прес-служба все одно не пристосовувалася до чужих поглядів і виступала з принципово незмінних позицій – для загального добра. Виходила до читачів зі статтями про мир і спокій нашої Батьківщини, про прагнення суспільного порозуміння, про апробовані віками ціннісні орієнтири. Ми завжди стоїмо за духовне єднання православних народів, які б вітри та протяги не віяли над українською землею.
А ще – рубрика «Слово пастиря», її назва вже є промовистою; а ще – «Православний погляд», в якій висвітлюються події церковного та загальнокультурного життя і викладає свої думки і Ваш покірний слуга. Про негативи та проблемні явища, про шляхи їх подолання – в рубриці «Розколи, єресі, секти». У «Зарубіжному огляді» подаються відомості про життя інших конфесій, релігій, загалом висвітлюється релігійна картина сучасного світу.
Прес-службі завжди таланило, з Божої ласки, на людей креативних, всебічно обдарованих, із міцно-традиційною журналістською та філологічною підготовкою, із доброю технікою викладу.
Хочеться вірити, що буде не тільки сотий, а ще двохсотий (і далі!) випуски «Вісника Прес-служби УПЦ». Ми повинні служити святому Православ’ю, нести людям Істину. Хай це нелегко сьогодні робити, але християнам легко на землі не було ніколи. Хочу сердечно привітати і всіх працівників, і читачів нашої рідної Прес-служби, побажати всіляких гараздів, і сподіватися, що вона й надалі буде живим струменем інформації, не просто інформації, а й правдивого знання про Православ’я, про сучасне православне життя. «Служба» і «служити» – споріднені, однокореневі слова. (Як казав відомий герой класики: «Служить бы рад, прислуживаться – тошно»). Прес-служба ніколи не прислужувалася, не лицемірила. Вона є скромною, але вірною й незрадливою помічницею нашої святої канонічної апостольської Церкви у справі спасіння душ людських.
Я безмежно радий з того, що й мене, малу піщину в цьому світі, Господь сподобив прислужитися такій великій, почесній і боговгодній справі. Многая літа всьому православному люду нашої святої києворуської землі! Зі святом, дорогі колеги і читачі!
Хай допомагає всім нам Господь.

Архидиакон Сергий Косовский. О благотворительности и социальном служении

Ігуменя Серафима. Культурна місия Церкви