Олександр ЯРОВИЙ. ВІРА І ПРАВДА ГОГОЛЯ

01.03.2009 archive, Вестник №90, Православный взгляд

Воля Божа дала йому дивовижну владу: вогненним словом навертати душі ближніх і дальніх до правди, істини, до вічного Світла. І для тих слів, що вийшли із осяяного Христовою любов’ю серця, нема й не буде перепон ні в часі, ні між земних кордонів.
Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

Бог есть Свет, а потому и мы
должны стремиться к Свету.
Николай Гоголь

Особа Гоголя – це незаперечний Божий дар Україні і всій Cлов’янщині. Його постать, його творчість містять у собі немало таємниць і парадоксів. Він надзвичайно складний саме своєю простотою. Так буває зі всіма духовними явищами, де впізнається благодатна Божа десниця.
В його роду був священик отець Даміан і воїн – козацький полковник Остап Гоголь. Батько, Василь Опанасович, мав літературний талант, а мати Марія Іванівна була дуже набожною, благочестивою і кроткою жінкою. Народжений на малоросійській периферії, він став людиною і митцем, з якою вважали за честь познайомитися видатні митці, славетні культурні діячі того часу, його підтримували Пушкін та Жуковський. Такий дивовижний злет!.. А після закінчення земного шляху єдиною матеріальною цінністю Миколи Васильовича виявився хіба що золотий годинник, подарований Пушкіним… Бо його не цікавили блага видимі, земні. А духовний внесок – творча гоголівська спадщина – поістині скарб, який не має ціни.
…Українська сучасність «хворіє» (сподіваємося, тимчасово) на вишукування надуманих, а то й фальшиво-кон’юнктурних ювілеїв, а Гоголівського ювілею у нас – мов не дуже й чути. Таки правду писав хтось із теперішніх журналістів, що вдень з вогнем не відшукаєш націоналіста з гумором…
Микола Васильович не був націоналістом. Посміятися вмів і любив – у тім числі і з себе. Його рання (і не тільки) творчість насичена природно-українським, іскрометним гумором. По-друге, він, як християнин, не вишукував за тинами ворогів, тим більше що в його часи тинів на території православного східно-руського материка не існувало. Багато теперішніх кон’юнктурників, в тому числі й серед письменників, усі ювілейні міркування зводять до вбогого безплідного питання: чому Гоголь писав по-російськи? Штучно протиставляють Гоголя і Шевченка, забуваючи, що більшість Шевченкових творів (яка крамола для ультра-патріотів!), зокрема вся проза Кобзаря, написані російською мовою… Сам Гоголь у листі до сучасниці писав, що вважає українську і російську душі нерозривно спорідненими: «не отдал бы предпочтение ни малороссиянину перед великороссом, ни наоборот». Та й така тоді була культурна ситуація. Талант – завжди щедрий, він хоче розпросторитися на якомога більше коло сприймачів. А більшість грамотних людей тоді читала російською. Та й чи так це принципово? На Страшному Суді численні народи і ще численніші люди почують ті глаголи, яких не знає жодна мова земного світу. Гоголь, образно кажучи, закликав нас думати найбільш про те, з ким буде наша розмова (і перебування) у будущому віці – з ангелами світла чи клевретами тьми?
Він пройшов дивовижну християнську еволюцію. Це той письменник, в якого віру не можна відділити від творчої біографії. Власне, було б фальсифікацією відділяти від Православ’я творчість Шевченка, Сковороди, Достоєвського… Але гоголівський талант не просто живився православною вірою – він дихав, існував нею. Ще підлітком-ліцеїстом він пише до матері, що переніс батькову смерть «із мужністю істинного християнина». Зверніть увагу: у скількох його творах є більш чи менш детальні апеляції до Бога, до релігійних тем і символів. Вся його творчість була сходженням до християнського ідеалу. Не чужим цей ідеал був для Квітки-Основ’яненка, Куліша, для Чехова, для Буніна, для багатьох сучасників і послідовників… Але Гоголь став ніби прототипом тих духовних максималістів, що виходили з-під пера Достоєвського (письменника, якого можна назвати духовним сином Гоголя). Альоші Карамазову мало було просто пожертвувати п’ятака жебракові і поставити в церкві свічку: душа прагла роздати все і піти в монастир. (До речі, Василь Жуковський по смерті Гоголя казав, що письменник все життя, свідомо чи несвідомо, тягся до чернецького ідеалу, а перед смертю ще більше забажав його).
Звернемося до характеристики, яка цілком заслуговує на довіру. Святитель Ігнатій (Брянчанинов), який сам володів потужним літературним талантом, але вибрав монашеський шлях служіння Богові, пожертвувавши привабливістю літературної кар’єри, писав у листі з приводу книги статей Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями»: «С благодарностью возвращаю Вам книгу, которую мне доставляли… Желательно, чтобы этот человек, в котором заметно самоотвержение, причалил к пристанищу истины, где начало всех духовных благ»… Духовний досвід великого православного вчителя пророцьки окреслив майбутнє Гоголя. Він вибрав побудову власної душі: не зробив зі своєї творчості ікону, а постарався написати ікону себе як «внутрішньої людини», як християнина. Він вибрав вічне і від нього не віднялося тимчасове. Святитель Ігнатій зробив немало зауважень щодо книги, відзначив, що доки серце автора не є достатньо очищеним, то писання ці «видають із себе і світло, і темряву». Він радив Гоголеві окреслити чіткіше свої релігійні поняття і перейти від рівня душевного до духовного…
З великою теплотою згадували старці Оптиної пустині приїзд Гоголя та його гарячу спрагу віри і духовного вдосконалення.
В будь-якому випадку, Гоголь настільки універсальний, що в ньому кожен побачить щось своє: розважальне, мирське, духовне, художнє, проповідницьке, філософське – але ніхто не відійде від його слова впорожні. Так, «мир» більше знає Гоголя як гумориста, сатирика, майстра художніх характерів. А його романтичні повісті «Тарас Бульба», «Страшна помста» є справжніми підручниками православного патріотизму, засвідченням величі народного духу. Та є іще й суто духовні твори: «Размышления о Божественной литургии», «Христианин идет вперед», «Несколько слов о нашей Церкви и духовенстве», «Светлое воскресение». В останній він пише про свій ХІХ вік: «Мысли о счастье человечества сделались почти любимыми мыслями всех… Многие только и грезят о том, как преобразовать все человечество, как возвысить внутренние достоинства человека…» І тут великий мислитель прозорливо відзначає, що тільки християнство в силах це зробити. Чому прозорливо? Зараз це судження — ніби очевидне, принаймні тверезо мислячим людям сучасності. Але ж ми це бачимо після півтора століття «вільнодумства», повергання престолів і вівтарів, осквернення святинь, революцій кривавих і безкровних (але від того не менш облудних і руйнівних); у час знецінення життя людей і націй, після всіх катаклізмів ХХ віку; бачимо це в час, коли 1 мільярд людей на планеті голодує, інший мільярд – («обраний», так званий «золотий»!) — прагне перетворити на рабів решту землян, та ще й скоротивши їх, негласно «нижчих», до «розумно-потрібної» кількості. Модернізоване людоїдство… Планета загине, якщо не згадає у поточному столітті про істину Христової любові та правди. І коли Європа, Росія, фактично півсвіту! — збурені вимислами сатанізованих революційних умів, ішли в колосальний капкан брехливих обіцянок всезагального щастя і братерства (до практичної, трагічної «перевірки» цих катастрофічних химер було ще далеко!), — вже ТОДІ Гоголь давав рецепт, який, на жаль, майже ніхто не почув, не помітив: «Ближе ввести Христов закон как в семейственный, так и в государственный быт». Це були слова «младенця», дуже наївні на фоні наступу вчень, що породилися з огріховлених умів і заполонили таку ж огріховлену уяву мільйонів і несказанно принизили людину як образ Божий. Марксизм, що оголошував людиною пилинкою в механізмах класової боротьби; дарвінізм, що виводив її від мавпи; фрейдизм, що робив людину додатком до відомих органів… Але немовля виявилося богатирем, бо за ним стояв Христос. Гоголя читали, читають і будуть читати до кінця віку; бо триєдина, свята духовна Русь, як найміцніший форпост Православ’я, Істини Божої, ще покаже духовну дорогу цілому світові. В авангарді цього духовного війська стоятиме серед видатних імен і стражденне ім’я Миколи Гоголя. «Имя мое будет счастливее меня», — з величною пророцькою гіркотою відзначав письменник.
На грунті гоголівського слова виріс, як згадувано, Федір Достоєвський, виросли інші російські та українські класики з їх увагою до «маленької людини». У тому ж «Вії» Гоголя хіба що малюк побачить казку-страшилку. Людино духовно і культурно зріла відкриє в ньому глибші пласти – це урок усім нам: злу силу не можна перемогти, покладаючись на власні кволі сили; зброя проти неї – міцна непереможна віра. Без такої віри – поразка і загибель. А ледь накреслену у «Вії» концепцію «малої людини» – бідного сироти Хоми Брута, який все життя був підневільним, – добре вловили і розвинули творці однойменного фільму у 60-х роках минулого століття (постановка Олександра Птушка, акторський дует Леоніда Куравльова та Наталії Варлей). Гоголь взагалі дуже кінематографічний. В нього не просто текст, а словесний живопис. В нього неповторна мова, якої до того не знали ні російська, ні українська літератури. Тому згаданому фільмові не потрібно дубляжу, особливо ж такого безхудожнього і неграмотного, який продукується масово зараз на виконання чиновницьких директив і на головний біль кіноглядачів незалежно від мовної приналежності..
Відомий православний публіцист і педагог, протоієрей Василій Зеньковський писав: «Гоголь – перший пророк повернення до цілісної релігійної культури, пророк православної культури… Він відчуває як основну неправду сучасності її відхід від Церкви, і основний шлях він бачить у поверненні до Церкви»…
Микола Гоголь послідував відомій істині, яку сформулював свого часу святий Іоанн Златоуст: більше, ніж слова, впливає на слухачів особа проповідника. Тому він — чи не найаскетичніша фігура взагалі в європейській літературі. Це справді той випадок, коли можна сказати: життя як творчість. Не показна гра, не маска, поза, роль, а саме – природно, за покликом душі обраний, шлях аскета і проповідника.
Уроки Гоголя нам вивчати довго – скільки жити. Сказати правду, ми засвоюємо їх дуже назадовільно. Широка громадськість не знала всієї повноти гоголівської творчості у радянські часи (це зрозуміло для атеїстичної держави), у час пострадянського ідеологічного провалля… Тим більш він не зручний для «актуального моменту», коли деякі «перекладачі», що тлумачать Гоголя на сучасний лад, викидають із його творів слова на зразок «руський» чи цілі абзаці про Русь. Ну не вийде його замкнути в контурах диканьської пасіки, галушок, кавунів, шаровар, у могутній тіні тілистої Солохи!.. Бо його серце боліло за весь світ, не тільки за милу серцю Вкраїну; він не може бути зашорений національною обмеженістю. Він цінний для всього світу – навіть не просвітленого сяйвом Православ’я.
…Весело читати повісті із Гоголевих «Вечорів на хуторі біли Диканьки». Примушують замислитися і натрудити серце його «Старосвітські поміщики» і «Шинель», пригадають давну минувшину та славні справи прадідів козацькі повісті… Але тільки при цілісному сприйнятті всього гоголівського творчого огрому ми можемо збагнути: це великий учитель мільйонів. Господь сказав: «Прославляющих мя прославлю». Гоголь пожертвував усім земним для того, щоб покласти всі зусилля на вівтар небесного Ідеалу. В темряві, що згущувалася, у передчутті всесвітніх гроз – не очисних, а руйнівних, убивчих, він возвисив свій голос як «мирський пророк» — маючи якесь незриме духовне помазання від Бога. Майстер слова сам казав, що відчуває, як Божественна сила водить його рукою.
Тому Гоголя не треба розтягувати на кон’юнктурні цитати. Безплідно сперечатися про його національну приналежність. Його взагалі недостатньо аналізувати із мірками суто теоретичними. До гоголівської творчості треба підходити із багажем православних знань, з позицій Євангелія та писань святих отців. Тоді ми будемо на одній хвилі, на єдиній частоті з його духовною сутністю. Без такого підходу всякий аналіз його спадку буде сухим, бідним і частковим.
Два століття тому він народився внаслідок обітниці матері святому угоднику Божому Миколаю Мирлікійському: якщо ця дитина виживе, на відміну від попередніх, що помирали, — назвати його Миколаєм. І святий небесний покровитель провів золотовустого письменника і проповідника, сина України, генія всієї Слов’янщини небувалими, високими, горніми шляхами. Воля Божа дала йому дивовижну владу: вогненним словом навертати душі ближніх і дальніх до правди, істини, до вічного Світла. І для тих слів, що вийшли із осяяного Христовою любов’ю серця, нема й не буде перепон ні в часі, ні між земних кордонів. «Без любви творить нельзя». Любов перемагає зло.
Гоголь з нами. Він наш сучасник. Він знає більше, ніж ми… І передає все найцінніше нам – варто тільки уважно прислухатись. Взявши на себе тяжкий хрест проповідництва, він став апологетом світлого Воскресіння.

Протоиерей Дионисий Мартышин. О психологии раскола

Сергей Герук. Сестричество «Отрада и утешение»