Архієпископ Полтавський і Миргородський ФИЛИП. «ЯКА КОРИСТЬ У КРАСНОМОВСТВІ…, ЯКЩО НЕМАЄ В ДУШІ ДУХА СВЯТОГО?»

01.03.2009 archive, Вестник №90, От первого лица

ФИЛИП,Архієпископ Полтавський і Миргородський,
Голова Місіонерського відділу при Священному Синоді
Української Православної Церкви,
Ректор Полтавської Місіонерської Духовної Семінарії,
доктор богослов’я

«ЯКА КОРИСТЬ У КРАСНОМОВСТВІ…,
ЯКЩО НЕМАЄ В ДУШІ ДУХА СВЯТОГО?»
Доповідь на Міжнародній науково-практичній конференції
«Гоголь як пророк Слова», присвяченій 200-річчю
від дня народження Миколи Васильовича Гоголя
Київ, 26 березня 2009 року

Ваші Високопреосвященства! Всечесні отці!
Браття й сестри! Пані та панове!
Високоповажне зібрання!
Спробую почати свою доповідь із не зовсім звичного положення: Гоголь сьогодні опинився в небезпеці.
Ні, світовій славі і творчому спадку видатного митця нічого не загрожує, але довкола Гоголя, і як особистості, і як літератора, педагога, публіциста, мис-лителя — сьогодні щільно стали штампи і стереотипи. Вони, як на мене, взя-ли Гоголя в облогу з тим, щоб перетворити його на щось нереальне, схема-тичне.
«Когда заходит разговор о Гоголе, подавляющее большинство людей задает два вопроса: 1) правда ли, что Гоголь сошел с ума?; 2) правда ли, что его по-хоронили живым? Что же, по всей видимости, такова участь всякого настоя-щего христианина, который кажется безумным для мира сего», — з гіркотою констатує передмова до сучасного видання Гоголівських творів.
Тим більше це важливо, що, на думку видатного сучасного дослідника творчості Миколи Гоголя, Володимира Воропаєва, «гений Гоголя до сих пор остается неизвестным в полной мере не только широкому читателю, но и ли-тературоведам». І тут, слід визнати, не останню роль відіграють саме згадані штампи і стереотипи.
Вони є, якщо можна так сказати, ледь не необхідною умовою сприйняття Го-голя в нашому суспільстві. Та й сучасники Гоголя бачили в ньому переважно те, що бажали бачити.
Гоголя – митця і Гоголя – віруючу людину часто намагалися (і нині намага-ються) розділити. А ту ступінь творчості, коли саме духовна складова стала головним мотивом Гоголівських творів, одні дослідники сприймають як творче фіаско або свідомий відхід назад і вниз, інші ж бачать у Гоголі відтепер особливого духовного письменника, засновника унікального типу творчості.
Згадаймо хрестоматійну реакцію Бєлінського на «Вибрані місця…»: «Пропо-ведник кнута, апостол невежества, — звертається «нестямний Віссаріон» до Гоголя, — поборник обскурантизма и мракобесия, панегирист татарских нра-вов — что Вы делаете?.. Взгляните себе под ноги: ведь Вы стоите над безд-ною…». І далі критик настійливо радить митцеві зректися книги і «тяжкий грех» її створення спокутувати «новыми творениями, которые напомнили бы Ваши прежние». Ось і стереотип — «зрада народних інтересів», «невігластво і обскурантизм»…
Правда, сам народ, питаннями щастя й добробуту якого так переймався Бєлінський, чомусь сприйняв Гоголя саме таким, яким він показав себе у «Вибраних місцях». Чому? Певно, тому, що народ виявив… дещо ширший погляд на Гоголя, творіннями якого — і ранніми, і пізніми — зачитуються донині покоління й покоління!
Або особистість Гоголя в контексті тодішньої політичної ситуації… Один із літературознавців (свідомо не називаю його прізвища) стверджує, наприклад, що Гоголь поїхав до столиці тогочасної імперії «щоб зробити кар’єру дер-жавного службовця Росії». Відтак, Гоголь не може іменуватися українським письменником, оскільки писав російською і мешкав у Росії. Навпаки, інші критики і дослідники вважають, що Гоголя слід не просто перекласти українською, але й переосмислити, змінити його тексти, щоб зробити їх «відповідними національним уподобанням і корінню самого Гоголя». Прибічники крайнощів намагаються «поділити» того, хто жив Україною, мешкаючи в Росії, болів болями Росії, живучи далеко за кордоном. Видатний дослідник творчості і життя Гоголя, професор Павло Михед якось влучно за-значив із цього приводу з гіркою іронією: «Гоголь все ж не «Криворіжсталь», його приватизувати неможливо». І це правда!
І ось тут ми не можемо оминути важливої думки, яку висловив Євген Свер-стюк: «Гоголь був українцем, якому нагадували, що він оре чужу ниву… А він завжди знав, що оре ниву Господню».
Цей момент є у нашому сприйнятті Гоголя, може, найголовнішим. Не нама-гаючись розділити й спростити Гоголя, ми маємо бачити у його творчості те найголовніше — ниву Господню, на якій він працював, яку зрошував своїми сльозами, пóтом і часом кров’ю.
Найбільші страждання у Гоголя викликає саме відірваність життя від Пер-шоджерела — Бога, від Церкви і благодаті Святого Духа. Тому не варто го-ворити про хворобу Гоголя, — ми ж не сприймаємо як хворобу лемент матері над смертельно хворою дитиною. До речі, протопресвітер Олександр Шме-ман зазначив дуже влучно: «Духовная трагедия секуляризма, обмирщенности нашей цивилизации в том, что они вталкивают нас в подлинную религиоз-ную шизофрению: деление жизни на две части — религиозную и светскую, без какой-либо связи между ними», — свідчить протопресвітер Олександр Шмеман.
І творчість Гоголя свідчить про хворобу секуляризму, якою вражене суспільство, — про духовну шизофренію, а не про душевну недугу письмен-ника. «Гоголь — первый пророк возврата к целостной религиозной культуре, пророк православной культуры… Он ощущает как основную неправду со-временности ее отход от Церкви, и основной путь он видит в возвращении к Церкви», — свідчить професор протопресвітер Василь Зеньковський. Семен Франк також говорить про висунутий Гоголем ідеал «воцерковления всей … жизни».
Отже, болі і скорботи Гоголя спричинені набагато глибшими проблемами, ніж стандартні «душевні хвороби».
І література, після переживання її Гоголем — воістину одним із «найцерковніших письменників» — довела, що мистецтво взагалі і література зокрема не стоїть на перешкоді духовному зростанню. Звичайно, якщо справжній митець не побоїться свідчити про Істину.
Гоголь не відділяв життя від ідеалів, літературу — від життя, відтак страж-дав, бо ідеали дуже відрізнялися від реалій… Та сам митець намагався, скільки було сил, жити відповідно ідеалам.
Ось ілюстрація щодо нестяжательності Гоголя: Розповідають, що одного разу подруга письменника, Смірнова, захотіла жартома випитати «что же из гар-дероба есть у него». «Я вижу, что вы просто совсем не умеете отгадывать», — відповів Гоголь. – «Я большой франт на галстухи и жилеты. У меня три гал-стуха: один парадный, другой повседневный, а третий дорожный, потеплее». Далі з’ясувалося, що у письменника було речей мінімум — себто, стільки, скільки потрібно, щоб бути в чистому. «Это мне так следует», — казав він. – «Всем так следует, а вы будете жить, как я, и, может быть, я увижу то время, когда у вас будет только две пары платья: одно для праздников, другое для будней». Прекрасна ілюстрація євангельської заповіді про зайву сорочку…
І після смерті письменника, до речі, залишилося речей дуже мало. Я би ска-зав, красномовно мало. У відповідності до опису речей «скончавшегося от простуды коллежского асессора Гоголя», по смерті лишилося тільки й того, що «шуба енотовая, крытая черным сукном, старая, довольно ношеная, два старых суконных сертука черного сукна… черное люстриновое пальто ста-рое, пикеневое старое пальто белого цвета, одно парусинное пальто ста-рое…». Звернімо увагу на характеристику «стара», старе». І це зовсім не то-му, щоб не було змоги придбати нове — тут реалізація ідеалу в житті! І ще один скарб лишився по Гоголі на землі: двісті тридцять чотири книги, вітчизняних і зарубіжних. І серед них — творіння отців-аскетів.
Сама смерть Гоголя цілком і повністю відповідає його життю і його ідеалам. Процитую ще одного яскравого і глибокого дослідника Гоголя, Ігоря Золо-туського: «Он лежал, отвернувшись к стене, в халате и сапогах и смотрел на прислоненную к стене икону Божьей Матери. Он хотел умереть тихо, спо-койно. Ясное сознание, что он умирает, было написано на его лице… А вра-чи, не понимая причины его болезни и ища ее в теле, старались лечить тело. При этом они насиловали его тело, обижая душу этим насилием, этим вме-шательством в таинство ухода. То был уход, а не самоубийство, уход созна-тельный, бесповоротный, как уход Пульхерии Ивановны, Афанасия Ивано-вича, понявших, что их время истекло… Верный своей вере в то, что жизнь дается человеку для того, чтобы сделать свое дело и уйти, он и ушел от них, все еще думавших, что имеют власть над ним. Муки Гоголя перед смертью были муками человека, которого не понимали, которого вновь окружали удивленные люди, считавшие, что он с ума сошел, что он голодом себя мо-рит, что он чуть ли не задумал покончить с собой. Они не могли поверить в то, что дух настолько руководил им, что его распоряжения было достаточно, чтоб тело беспрекословно подчинилось. Врачи терялись в догадках о диагно-зе, одни говорили, что у него воспаление в кишечнике, третьи — что тиф, четвертые называли это нервической горячкой, пятые не скрывали своего по-дозрения в помешательстве. Собственно, и обращались с ним уже не как с Гоголем, а как с сумасшедшим, и это было естественным завершением того непонимания, которое началось еще со времен «Ревизора». Врачи представ-ляли в данном случае толпу, публику, которая не со зла все это делала, но от трагического расхождения между собой и поэтом, который умирал в ясном уме и твердой памяти».
Справді, Гоголь помер у повному розумі і чистій свідомості. Перед смертю він двічі сповідався і причастився Святих Таїн, соборувався. А останніми словами Гоголя, сказаними у повній свідомості, були: «Как сладко умирать». А трохи раніше він голосно попросив: «Лестницу, поскорее, давай лестни-цу!..». До речі, це ті ж слова, які говорив перед смертю святитель Тихон За-донський, один із улюблених духовних письменників Гоголя.
До речі ж. Гоголь лежав у труні в лавровому вінку. Згодом листочки від вінка розкупили шанувальники Гоголя, а на отримані кошти пішли на благодійність. Так письменник втілював свої принципи навіть після смерті.
І уже можна сприймати як збіг обставин, а чи як провіденціальне явище, але сороковий день від смерті гоголя прийшовся на понеділок Світлого, Пас-хального тижня. Шевирьов згадував: «Утешением было…, слышать воскрес-ный колокол вместе с заупокойным пением. На могиле его, убранной зеле-нью и цветами среди снега, мы слышали: «Христос воскресе!»
А після молитви і відвідання могили була запропонована трапеза шістдесяти жебракам і ченцям Данилового монастиря, на цвинтарі якого тіло Гоголя знайшло свій покій. На поминальній трапезі Шевирьов прочитав останній твір, надрукований за життя Гоголя, «Светлое Воскресение».
Після цього стали обговорювати ідею пам’ятника, і вирішили зробит два на-писи, вельми характерних. Перший — цитата із пророка Ієремії — вміщений на надгробку із чорного мармуру: «Горьким словом моим посмеюся». А на хресті написаний заклик із Апокаліпсиса: «Ей, гряди, Господи Иисусе».
Сергій Тимофійович Аксаков зауважив: «Много еще пройдет времени, пока уразумеется вполне всё глубокое и строгое значение Гоголя, этого монаха-художника, христианина-сатирика, аскета и юмориста, этого мученика воз-вышенной мысли и неразрешимой задачи». І ключем для цього «уразуміння» може стати тільки відправна точка Гоголівського буття — віра його.
З якого боку не подивитися, а виходить, що позбутися штампів та стереотипів у сприйнятті Гоголя можна тільки зваживши на його віру і, скоріше навіть, на значення цієї віри у його творчості.
Ми не намагаємося створити із образу Гоголя власне ікону, — водночас не хочемо демонізувати його, а разом і його твори.
Ми не уявляємо Гоголя належним виключно одній культурі, російській чи українській, — але відкидаємо думку про його космополітизм.
Ми не вважаємо Гоголя богословом, — та не можемо погодитися з прини-женням його до рівня «співця малоросійської природи» і колоритних звичаїв «хуторів поблизу Диканьки».
Та з погляду церковного ми маємо змогу примирити всі уявні протиріччя в нашому сприйнятті письменника і мислителя. Сам Гоголь пише: «Есть при-миритель всего внутри самой земли нашей, который покуда еще не всеми ви-дим, – наша Церковь… В ней заключено все, … начиная от государственного до простого семейственного, всему настрой, всему направленье, всему за-конная и верная дорога» («Просвещение»)». І церковне усвідомлення і пере-живання Гоголя зможе, я переконаний, примирити тих, хто довкола Гоголя сперечається.
Гоголь орав-таки Господню ниву! І в цьому, здається, є початок і кінець всіх проблем. Він йшов землею — чорною землею, политою пóтом і кров’ю сла-ветних Запорізьких лицарів та ницих зрадників-яничарів. Він до крові тру-дився, намагаючись зробити м’якою і податливою до Слова Господнього су-ху та, здається, зовсім безплідну ниву, — але багато бачив на ній «терни й осот» (Бут. 3. 18). Він бажав, щоб дим від чистих Авелевих жертв піднімався від землі до Неба, — натомість з болем споглядав на безліч сучасних йому Каїнів. Та він йшов уперед, поклавши руки на рало і не повертаючись, не озираючись назад.
… Легко здається, сидячи у м’якому фотелі та перегортаючи гарно оздоблені видання Гоголя, видивлятися і вибирати недосконале — ті шматочки Гоголівської ниви, які він не зорав, або посіяв не дуже вдалі сімена. Легко і зручно виробити низку штампів, аби потім намагатися з їхньою допомогою описувати все в житті митця: «хворий», «божевільний», «релігійний фана-тик», — або, навпаки, «богослов», «святий», «праведник». Просто судити, не обтяжуючи себе трудом співпереживання.
Та Землероб вищий за штампи і ширший за стереотипи. Так само, як земля, яку він орав, безкрая і хоча б за видноколом, а лине до Небес!
Найбільшим відкриттям Гоголя є його слова «Что пользы для корабля от мачты, кормщика, матросов, парусов и якоря, ежели нет ветра? Что пользы в красноречии, в остроумии, познаниях, образованности, разуме, если нет в душе Духа Святаго?». І, оцінюючи творчість Гоголя, ми також маємо визна-ти: до цієї саме творчості слід підходити із духовним мірилом, інакше яку користь матимемо ми, намагаючись іншим способом вимірити те, що вихо-дить за межі «просто творчості»?
«Благословляю тебя, священная вера», — сказав художник слóва. Те ж мо-жемо сказати і ми, згадуючи сьогодні 200-річчя від дня народження Великого Гоголя. Власне, завдяки благословенній і священній Вірі він і став великим художником Слова — Слова з великої літери; Того Слова, про яке свідчить Євангеліє: «На початку було Слово» (Ін. 1.1).
Гоголь намагався побачити у людині образ — ікону — Бога, і відновити її, потьмарену гріхами та, здається, безповоротно спотворену «обставинами життя». То вимальовуючи словом святе й чисте, то змиваючи сльозами бруд, Гоголь служив вічному і Безсмертному Слову. Не нам судити, чи вдалося йому це служіння виконати належним чином. Та, зрештою, не в цьому полягає мета нашої конференції, адже Гоголь нагадує нам: «Яка користь у красномовстві,… коли немає в душі Духа Святого?». І ми, звертаючись до творчості Миколи Гоголя, замислімося над тим, чи є користь і сенс у наших наукових пошуках та літературознавчих розвідках, — себто, чи є Дух Святий у нашій душі? Це, здається, і є найголовнішим.

Сергей Герук. Сестричество «Отрада и утешение»

Иеромонах Симеон. Гоголь — самый церковный писатель в русской литературе