Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Протоієрей Діонісій Мартишин, професор МКА, викладач КДАіС. Політика в житті християнина

Протоієрей Діонісій Мартишин,
професор МКА, викладач КДАіС

Сьогодні архіпастирі та пастирі повинні у своїх єпархіях пояснювати народу шкідливість політизації церковного життя, а також вчасно зупиняти тих, хто намагається внести в Церкву розбрат на основі політичних спекуляцій.
«Минули часи, коли про політику, у тому числі і в Україні, можна було говорити як про щось другорядне, несерйозне або просто як про «брудну справу» (Головатий М.Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навчальний посібник. — К., 2002. С. 3). Тому і справжній християнин не може бути поза політикою, як явища, суспільного для усіх. Істинно релігійна людина повинна впроваджувати свої релігійні ідеали у всі сфери свого буття. Бо інакше Бог буде лише тільки десь глибоко у душі, десь далеко у серці, а на практиці Його зовсім реально не буде у нашому соціумі. Тобто реальна практика реального спілкування з Живим Богом у нашому земному бутті перетвориться лише на філософські роздуми та метафізичні мрії про невідоме.
Але, на жаль, сьогодні навіть серед християн існує думка, що православний християнин не повинен займатися політикою та соціальними питаннями і що він повинен уникати цього як справи нечистої і небогоугодної. Ця думка хибна, і базується вона на пасивності, лінощах і бездіяльності. Більш того, таку позицію можна назвати єретичною.
Можливість участі православних християн в адміністративному управлінні і політичних структурах держави виправдана прагненням працювати на благо суспільства і процвітання кожної людини в цьому земному житті.
Ніщо не перешкоджає участі православних християн у сучасній політиці. Така участь може і повинна бути однією з форм християнської місії в суспільстві, якщо здійснюватиметься відповідно до Священного Передання Церкви, з нормами Євангельської моралі, зі служінням Вітчизні, з прагненням до перетворення навколишньої дійсності за словом Христовим.
Безумовно, Церква не бере участі у політичній боротьбі. В «Основах соціальної концепції Української Православної Церкви» зазначено: «Неможливою є участь церковного Священноначалія і священнослужителів у діяльності політичних організацій, у передвиборних процесах, таких як публічна підтримка політичних організацій або окремих кандидатів, які беруть участь у виборах, агітація і т. ін.» (Основи соціальної концепції Української Православної Церкви. — К., 2002. С. 25). Але якщо ми зведемо позицію християнина до формули: «Церква поза політикою», то чи не буде це насправді капітуляцією перед ліберальним принципом, згідно з яким релігія є суто особистою справою громадянина, а вплив релігійних організацій повинен бути виключений з політичного і суспільного життя? До того ж патріотизм православного християнина повинен бути дієвим. Якщо ми слідом за іншими повторюватимемо крилату фразу, що політика — це занадто брудна для нас, православних християн, справа, то добровільно віддамо життя нашої країни в руки людей, у кращому разі, байдужих до християнських етичних цінностей та історії української культури. Невже у Церкви взагалі немає позиції в політичних питаннях, невже їй нічого сказати політикам, а православним віруючим християнам нема чого робити в політичному житті? Більш того, коли сьогодні у сучасному суспільстві усі говорять про національну ідею та відродження національної свідомості, ми повинні зрозуміти: «Втілення в житті національної ідеї неможливе без формування в кожного громадянина активної життєвої позиції». (Головатий М.Ф. Соціологія політики: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів. — К.: 2003. С. 458). «Без цілеспрямованого виховання соціально активного громадянина, формування у нього активної життєвої позиції нам аж ніяк не обійтися саме в період нестабільного розвитку країни». Серед нас є люди, які з різних причин не поділяють релігійних поглядів, проте потрібно відзначити, що нас об’єднують загальнолюдські цінності — такі, як соціальна і етична справедливість, справжня любов один до одного, турбота про теперішнє і майбутнє наших дітей, прагнення до того, аби наші діти та онуки жили в кращих умовах, ніж сьогодні доводиться жити кожному з нас. Саме з урахуванням цих фундаментальних поглядів і жертовних прагнень служіння нашому народові деякі священнослужителі беруть участь у виборах до місцевих і обласних рад перш за все як відповідальні громадяни Української держави, але при цьому вони все рівно не мають права ототожнювати свої політичні погляди з позицією всієї Української Православної Церкви і виступати від імені усього Православ’я.
У питаннях соціальної справедливості, захисту загальнолюдських цінностей від економічного детермінізму та політичного авторитаризму Православна Церква не бачить перешкод до взаємодії із здоровими політичними та суспільними силами різної орієнтації, до співпраці з будь-якими доброчесними людьми, у тому числі з інаковіруючими та невіруючими за умови їх готовності до чесного, доброзичливого і зацікавленого діалогу на благо нашої рідної держави. Насамкінець, християнин не має готових відповідей на усі питання життя, він у постійному пошуку, філософському мандруванні, але під зіркою Православ’я на шляху Біблійного Одкровення. І ці пошуки супроводжуються практикою: християнин «творить» правду, здійснюючи добро в історії, і робить це разом з усіма людьми, які спричиняються до проникнення Христового Царства у світ.
Тому в даному випадку аполітичність та байдужість можуть навіть розглядатися як гріховне ухиляння та небажання нести духовний подвиг служіння заради апостольського та пророчого свідчення Божої правди та справедливості світові.
Але з іншого боку сумною альтернативою політичній та соціальній апатії християнина є сприйняття православною свідомістю вузьких політичних поглядів та ідеологічних міфоутворень у сфері релігії — реально існуючих хибних уявлень про Церкву та соціально-політичні феномени, які народжуються із абстрактних висновків або політичних маніпуляцій.
Сьогодні православний християнин, на жаль, більше зайнятий секулярними питаннями: національної та державної самоідентифікації, будівництвом «національної» Церкви, питаннями формування національної ідеї, національної безпеки й доктринальних положень в області геополітики. Але ж місія Православної Церкви не в слугуванні партійній політичній стабільності, олігархічній міцності і не в побудові всесвітньої демократії на землі, а у пророчому звіщенні правди Божої і апостольському благовіствуванні Христового Царства. Трагедія сучасного християнства у тому, що «націю і її інтереси стали розглядати як самоціль, і замість того щоб направляти свої народи до Христа, більшість Православних Церков де факто (de facto) визнали перевагу над собою чисто мирських інтересів», — пише протопресвітер Іоанн Мейендорф. (Мейендорф Иоанн, протоиерей. Живое Предание. Свидетельство Православия в современном мире. — М., 2004. С. 139).
У свою чергу, сучасні політики зайняті питаннями не економічного розвитку й соціально-політичної стабільності в державі, а внутрішніми богословськими питаннями в області канонічного права і екклезіології.
Національне й політичне міфоутворення існувало за всіх часів. Але сьогодні міфотворення спрямоване не на відновлення минулого й пошуки єдності, а на формування нинішньої дійсності через призму протиставлення й ворожнечі. Через перемогу над «зовнішнім злом» — до внутрішньої гармонії. Без «темних сил» (цілком конкретних і навіть національно пізнаваних, як правило, «москалів, жидів» — від автора), точніше сказати, без бою з ними картина стає неповною. У цьому, на жаль, і полягає проблема політичної діяльності християнина у сучасному суспільстві.
Проникнення політичного міфу в релігійну масову свідомість спирається на емоційну насиченість подачі та знаходження «магічних» слів: «патріотизм», «державна ідентифікація», «єдина національна Церква», а також знаходження релігійних метафор, для відшукання яких звертаються навіть до міфологічних джерел прадавнього язичництва.
Політичне міфоутворення в релігійній сфері — динамічне секулярне явище, що переживає в цей час процес свого оформлення. Тому складно запропонувати однозначний, чіткий, вивірений термінологічний ряд для визначень і характеристик цього феномена. Можна сказати, що політичне міфоутворення – це нове духовне явище XXI століття, яке поширюється в країнах пострадянського простору, роблячи всілякий вплив на людину й суспільство. Але цей вплив ще недостатньо вивчений, тому що він різноманітний та неструктурований.
Політичні і соціально-економічні процеси, з якими пов’язана перебудова нашого суспільства, вплинули і на вживання багатьох стійких понять і термінів, почався перегляд їхнього змісту, наповнення новим змістом, здійснюється їхня кон’юнктурна фальсифікація. Раніше, за часи Радянського Союзу, партійна номенклатура проповідувала «світле майбутнє комунізму» без запеклих ворогів – капіталістів, тепер «національна свідома еліта» обіцяє світле демократичне «царство євроінтеграції» без комуністів та московських попів — загарбників. Тому і доля сучасної людини часто залежить від помилкових ідеологічних установок і від спекуляцій на релігійну тему. Наприклад, сьогодні в дискусію про національну Церкву, про богослужіння українською мовою, про відокремлення від Руської Православної Церкви залучені як віруючі православні християни, так і невіруючі. Створюються міфи про «красну комуністичну» Церкву, про загарбників і імперіалістів, про Путіна, Медведєва й Москву, про гроші й владу. Але яке відношення мають ці питання до самого головного питання християнського життя — обоження, спасіння, реальне преображення і перетворення життя благодаттю Святого Духа.
У житті Православної Церкви є нагальні та більш актуальні питання, ніж національна самоідентифікація, і ці питання потребують термінового вирішення. Це перш за все протиріччя між доктринальними питаннями православного віровчення та реальною практикою буття християнина, низький рівень богословського осмислення церковно-приходського життя, комунікативні бар’єри спілкування, соціально-психологічний ізоляціонізм. Але крізь секулярну призму та окуляри політичної кон’юнктури бачиться інший підхід до вирішення церковних проблем. Складається таке враження, що не гріх, не пороки, не слабості, не гординя, не пасивність, не інертність людської природи відділяють нас від Бога, Євангельського Одкровення, а державні кордони, питання національної ідеї, мови та культури. Звідси, відгомонами багатьох політичних міфів, є церковні розколи. Сьогодні ми спостерігаємо таку картину: людина не молиться, не відвідує храм, не веде активного духовного життя, далека від Священного Писання й Традиції Церкви, більше того, часто просто не визнає існування Бога, але при цьому вважає себе провідним фахівцем у галузі релігії, богослов’я, каноніки, церковнопарафіяльного життя й релігійної філософії. Це особливість нашої совкової ментальності – коли кожна домогосподарка керує державою, кожний тракторист займається питаннями гінекології, а атеїст проповідує «благу звістку» про Бога. Люди говорять про велику й славну Україну, але при цьому іноді страшно вийти на вулицю, де бруд і сміття починається з наших під’їздів, при цьому винні в цьому, звичайно ж, не мешканці будинку, а депутати й президент. Люди роками стоять в одному храмі поруч, не знаючи, як звати один одного, і проблема цього, звичайно ж, не в егоцентризмі й гріховній ізоляції, а в тому, що служба у храмі не проводиться українською мовою і «московська» Церква не формує української національної ідеї.
У нас завжди співіснує жертовна любов до всього людства, до всього Всесвіту з ненавистю й злістю стосовно ближнього; «щирий, свідомий» патріотизм – із «корупцією соборності» й розбазарюванням народного надбання.
Православному християнину перш за все треба зрозуміти, що не від політичних протистоянь і нескінченної партійної боротьби, свідками якої ми з вами є, залежить прогресивний розвиток і конструктивна сила української нації, а від розуміння сутності духовних прагнень людини, історії нашого народу і релігійно-моральних цінностей. Усі політичні погляди православного християни повинні народжуватися на основі його віри, а не політичних ілюзій. Багатовіковий досвід Православної Церкви є важливим фактором у становленні та розвитку істинних уявлень про політику. Православ’я — це живий шлях Богоспілкування, заснований на реальній практиці та досвіді будування людського життя у світлі Божественного Одкровення. Православне богослов’я не навертає людей до філософських і політичних концепцій. Воно перш за все ставить сучасну людину перед Євангелієм Іісуса Христа й чекає від неї вільної життєвої відповіді на це покликання. Зустріч з Живим Богом — це початок не лише філософського осмислення, релігійної динаміки духовного розвитку людини, а і фундаментальна підвалена політичної місії християнина у світі. Враховуючи це, християнський богослов повинен перш за все обстоювати гідність людини і людського життя у світлі животворящої та динамічної Традиції Церкви. Отже, сучасна людина повинна знати основи своєї православної віри для формування цілісного світогляду і самого ставлення до життя, що, безумовно, в майбутньому принесе свої плоди і в напрямку формування свідомої громадянської позиції.
Християнська місія у світі це не лише апостольське служіння і просвітництво, це ще й пророче покликання та свідчення про Божественну Істину у житті сучасного суспільства, особливо у час суспільних державно-політичних трансформацій та економічних реформ. Актуальною домінантою в релігійному житті людини є осмислення абсолютних християнських цінностей у діалозі з проблемами та потрясіннями сучасного світу. Незважаючи на ідеологічні спекуляції та політичну боротьбу, яка хронічно точиться в нашій молодій українській державі, православний християнин своїм життям та справжньою християнською позицією повинен підкреслювати, що у всякому політичному виборі головне не ситуативна, історично і політично обумовлена позиція людини, а Живий та Вічний Христос з Його Православною Церквою.