ОЛЕКСАНДР ЯРОВИЙ. ОЛЕКСАНДР НЕВСЬКИЙ: НОВА ПЕРЕМОГА

01.06.2008 archive, Вестник №81, Страницы истории

Сучасний кінопортрет святого благовірного князя Олександра Невського
як явище культури (художній фільм «Олександр. Невська битва», Росія, 2008)
ОЛЕКСАНДР НЕВСЬКИЙ: НОВА ПЕРЕМОГА

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Починаючи з 27 квітня ц.р., із днів світлого Христового Воскресіння, у наших кінотеатрах почалася прикметна прем’єра: фільм, який можна назвати другим після «Острова» спалахом нового кінематографічного мистецтва, натхненного ідеями та цінностями руського, східнослов’янського Православ’я. Ця історична драма сполучила в собі різні мотиви та елементи.
Режисер Ігор Кальонов взявся за справу непросту. Хоч не хоч, всяку кіноспробу цієї тематики будуть приміряти до фільму С. Ейзенштейна «Олександр Невський» (1938). Втім, згаданий сучасний режисер щодо цієї проблеми висловився в одному інтерв’ю дивовижно просто і об’ємно: це різні фільми. І справді так. Але їх об’єднує актуальність: фільм 1938 року був пронизаний пафосом боротьби проти німецьких загарбників – в Європі ширився німецький фашизм, загроза ця відчувалася й нами; правда, після радянсько-німецького пакту 1939 року фільм впав у немилість, як і «Щорс» О. Довженка, але, закономірно, вже через пару літ знадобився… Фільм 2008 року теж чітко протистоїть ідейній експансії Заходу. Можливо, хтось назве протиставлення «православний Схід – католицький Захід» занадто різко вираженим у цій картині. Але сама історія свідчить про гостроту даної боротьби.
Саме в ідеї захисту православної Русі від повзучої західної темряви і полягає змістова суть фільму. До його прем’єри безвідмовно пасує відоме прислів’я: краще один раз побачити, ніж сім разів почути. Ідіть і дивіться, не дуже довіряючи анотаціям та рецензіям. Рецензія в одній зі столичних газет запевняла, що на фільм не можна йти з малими дітьми, бо там занадто багато крові. Думається, що з малими дітьми зараз не можна ходити… на багато дитячих фільмів, особливо західних, а реквізитної крові в картині «Олександр» рівно стільки, скільки треба для показу батальних сцен. (До слова скажемо, кіномитці використали навіть працю хореографа – постановника батальних сцен; такі епізоди справді підкорені чіткому драматичному ритму, виконані дуже енергійно, струнко, динамічно).
Тиражна анотація запевняє глядачів, що в центрі сюжету – платонічне кохання воєводи Ратмира до княгині. Насправді ця лінія потрібна лиш настільки, аби внести до історичної драми відтінок детективу, мотив «підозри на невинного» у справі зі спробою отруїти князя. Взагалі-то сам режисер відмовляється називати свою роботу суворо історичною. Звичайно, це не кінорозділ з підручника історії. Але й не розважальна картина… Засобами сучасної винахідливої кіномови автори оповідають про гостроту протистояння між Руссю та західними агресорами. Виразно показано державну мудрість православного князя, красу і велич руської душі.
Зали на прем’єрі не пустували. Ми свідомі того, що юному глядачеві з поп-корном та колою могли видатися дещо незвичними непоодинокі апеляції героїв до справи захисту православної віри. Сучасні люди (не тільки молоді) якось-то й забули, що національна ідентичність, про яку зараз стільки говорять, вся культура народу, його політичне й економічне буття (аж до часів найновішого атеїстичного та постмодерного безумства у ХХ – поч.. ХХІ століть), виходили з одного кореня й основи: віри. А зараз багато хто сприймає віру як щось факультативне, «за інтересами».
Олександр Невський захищає віру – себто душу народу, його спосіб думок, поведінку, саме життя. Схід і Захід дуже різні, й природного (гармонійного) змішання не може бути ніколи – такий лейтмотив багатьох епізодів фільму.
На початку картини подорожній рицар-єзуїт Андреас зазнає нападу розбійників на Псковщині. Олександр із кількома друзями визволяє рицаря, приймає його як почесного гостя. Та все ж подяка рицаря нещира, якась фарисейська. Та й дивні в нього судження для православного вуха. Все, мовляв, добре, постраждали тільки розбійники й слуги… «Слуги? – перепитує князь. – Це ж теж живі душі, це – люди!». Ось істинно християнське розуміння! Кожен на своєму місці суспільної та й моральної ієрархії, але людина – непроминуща цінність в очах Божих, отже, і в очах православного володаря….
Ставлення до людини у бундючної аристократії Заходу – це вже інший бік теми. Андреас прибуває до замку шведського короля Еріха під час бенкету, вимагає розмови з королем наодинці. І монарх «витурює» вже не слуг, а своїх високотитулованих придворних гостей, лишаючи лише двох найближчих родичів-воєвод. Там у них все не так, все не по-руськи… Навіть блазні якісь не доброзичливо-смішні, а зовсім інші: злостиві й похмурі карлики «веселять» гостей бійкою за смажену курку, причому не награною, а «від душі». Спостережіть це і в сучасній культурі Заходу: він втішається з потворності чи аномалії, а не з художньої вигадки, не з мистецької гри.
Але темні окрадені душі знаходяться і серед русичів, лишаються охочі піти по слідах Іуди. Засліплення, ненависть, жадоба помсти приводить боярина Дмитра до шведів. Ще раніше туди перебіг його батько – князь Ярослав Володимирович, що мав свого часу давні незгоди із батьком князя Олександра. Дмитра посвячують у нижчий чин рицарства (слуги), але так і не визнають за свого, за рівного собі. «Чому це так?» – допитується зрадник із вцілілою слов’янською відвертістю. «Тому, – зі «знущальною» відвертістю синів Заходу відповідають йому королівські піддані, – що ми зовсім з іншого тіста. А пояснити це неможливо». Батько Дмитра – престарілий зрадник, якого грає Б. Ступка – пояснює синові (дивно, правда, що із запізненням): мовляв, єдине, з чим він лишився, – це ненависть. Яка безрадісна їхня судьба! На Русі вони – зрадники віри, а в таборі ворогів – люди нижчого ґатунку. Така доля перебіжчика. Але ясно, що саме тип яничара найлютіше потім наскакує на колишніх «своїх». Згадаймо Андрія із «Тараса Бульби» (до речі, на осінь має з’явитися на екранах екранізація цього твору). Кінообраз Олександра Невського (титульну роль грає Антон Пампушний) постає як втілення благородства, природженого розуму, сміливості, відданості інтересам держави. Князь дипломатично розв’язує складні проблеми із монголами, у владі яких тоді перебувала чи не половина заселеного людьми світу, але безкомпромісно відкидає всі єзуїтські пропозиції про навернення до так званої «істинної церкви», тобто до папізму, який насаджувався вогнем і мечем. Коли делегація рицарів дарує князеві книжку про «подвиги» єзуїтів у справі «навернення непокірних», Олександрові ніби вчувається дзвін чужих мечів, крики катованих, плач і стогони. Князь гнівно повертає такий «дарунок».
Це досить багатоплановий фільм. До історичної драми долучено детективні елементи, ліричну лінію, не бракує гумору. Фільм дає певні відповіді на питання про парадокси руської історії. Наприклад, чому, мирячись зі зверхництвом монголів, Олександр відкидає союз із їхніми противниками шведами? Все стає зрозумілим. Азіатський бич шматував тіло народу, але, як відомо, монголо-татари не міняли віру підкорених етносів. Тобто душа народу лишалася живою. Захід же – посягав на душу, прагнув її підміни, фактично – загибелі. А що таке тіло без душі? Це – мрець. І тоді б сотні тисяч людей, виходить, повторили б долю зрадників… Втратили б і колишнє («прежнее достояние»), і не стали б чимось іншим – духовні мерці та й годі. Саме спокусившись ідеєю боротьби проти османського наступу в союзі (унії) з католицьким Заходом, впав другий Рим – Константинополь. А третій Рим тому й стоятиме довіку, що ніколи не погодиться на підкорення небесної православної віри минущим земний інтересам.
Фільм сповнений колоритними, своєрідними характерами. Він побудований на контрастах. У позитивних героїв є свої антиподи. Це класична схема, яка ніколи не застаріє, і за відповідного мистецького втілення ніколи не стане банальною. Князь протистоїть шведському королеві, Ратмир вступає у двобій з перебіжчиком Дмитром. Навіть у юродивого Яшки, що ціною свого життя рятує князя від боярської змови, є свій антиобраз – псевдоюродивий негідник Корнилій, підкуплений боярами та єзуїтськими ченцями, який закликає новгородців до бунту проти князя.
Кілька слів про титри. На виконання обов’язкового теперішнього законодавства фільм титровано українською мовою. Оскільки зараз говориться про низьку якість титрів, мусимо відзначити, що переклад доволі пристойний. Звичайно, без неточностей не обійшлося. Зокрема, в перекладах цитат зі Святого Письма, перекладі фразеологізмів чи окремих слів (наприклад, «засапожный нож» перекладено неіснуючим словом «зачобітний», хоча слід казати «захалявний»).
Кульмінацією картини стає епізод самої битви на Неві, яка й була першою значною перемогою князя Олександра, дала йому безсмертне у віках найменування – Невський. Як відомо, перед битвою одному із простих дружинників-новгородців було видіння: по небу пливе ладдя, в якій стоять святі страстотерпці Борис і Гліб, промовляючи: «Поможемо нашому родичеві Олександру». Це видіння віщувало благополучний для руського війська результат битви. «Спадкоємність», неперервність небесної допомоги тривала й далі. І сам святий князь являвся своїм наступникам у вирішальних битвах руського народу. Наприклад, про це говориться в 11 ікосі Акафісту святому благовірному великому князю Олександру: «Радуйся, в борьбе с татары князю Димитию Донскому вспоможение явивый; Радуйся царю Иоанну на казанцы одоление исходатаивый». Ми вже не кажемо про допомогу святого князя у численних зціленнях немочей душевних і тілесних, вигнаннях бісів, про допомогу в навчанні, роботі, творчості… Це найбільша нагорода – не тільки перебувати у Царстві Небесному, а ще й допомагати своїм земним співвітчизникам і всім страждущим – таке дається за міцне стояння в вірі, за безкомпромісний захист Божого добра.
І свята літургійна постать Олександра Невського, і його фігура історична – це великий приклад беззавітного служіння Вітчизні небесній та земній, Православ’ю і святій Русі. Особливе значення фільм про видатного оборонця православної віри (як популяризація цієї постаті) має у сучасному нашому суспільстві, коли багато «синів сердешної України» (Т. Шевченко) в нерозумному радикалізмі доводять якусь міфічну відрубність нашої землі від святоруського православного материка, розповідають блюзнірські міфи про східнослов’янську історію, в тому числі й про життя святого князя Олександра; вишукують в історії «баснословні» україно-шведські союзи, підносять на постаменти зрадників і христопродавців. Нам намагаються прищепити любов до якихось благодійників «із-за бугра», під це спритно підтесуються, без сорому казка, і всі історичні концепції… Але тимчасовий наліт все одно зійде з чистої поверхні православної народної душі. Святоруський воїн-князь Олександр Невський перемагав у земних битвах. Предстоїть він на стражі Православ’я й нині, переможе потуги лжі і тепер.

Священник в Вооруженных силах

Архиепископ Гайновский Мирон. О духовном лидерстве в армии