Протоієрей Марьян Бендза, проректор Християнської богословської академії (Варшава, Польша). Князь Константин Острозький і Берестейська унія

01.05.2008 archive, Вестник №80, Тема номера

Протоієрей Марьян Бендза, проректор Християнскої богословської академії

23 грудня 1595 року в папській резиденції на Лятерані в залі Константина папа Климент VIII в присутності уповноважених «руських» єпископів, Кирила Терлецького та Іпатія Потія, склав свій підпис під буллою Constitutio super Unione Nationis Ruthenae cum Ecclesia Romana, що починалася словами «Magnus Dominus et laudabitis nimis»; означало це «укладення» унії між Римокатолицькою Церквою і православною Київською митрополією Константинопольського патріархату в межах Речі Посполитої. Реалізація унії випала на долю короля Жигмонта III.
8 жовтня 1596 року після прокламування унії проунійним синодом, а 15 грудня в Бересті Литовському король проголосив універсал до руського народу Речі Посполитої, яким схвалив акт унії з Римокатолицькою Церквою .
Так понад 600-літня Православна Церква в Польсько — Литовській державі, вірні якої в останньому чвертьсторіччі становили більшість громадян Речі Посполитої, перестала формально існувати на території під королівською владою. Єдиною легальною «руською» Церквою стає відтоді Церква, що перебуває в унії з Римом. На думку державної влади ця Церква перебирала дотеперішні функції і права належні Православній Церкві. Король вже, як патрон «руської» Церкви вирішував, на чию долю припаде єпископська столиця.
Поведінка короля була віддзеркаленням думки правлячих кіл, які вважали, що права та привілеї, що ще належали Православній Церкві, перейшли в уніатську Церкву. Отож виникша конфесія отримала правомочності, а Православ’я немов автоматично позбавлялося прав, привілеїв і могло існувати на території охопленій межами Речі Посполитої тільки силою інерції.
Берестейська унія була не лише зламною подією в історії Православної Церкви в державі трьох найчисельніших народів -поляків, руських та литовців, але стала одним з вагомих елементів її внутрішньої та закордонної політики. Наділена силою церковна унія, довела Православну Церкву, досі організаційно суцільну до великого розладу. Ще й досі навколо унії ведуться диспути релігійного, національного та політичного характеру. На конфлікти, які вона викликала, склалися такі чинники: аспірації Апостольської столиці та частини польського єпископату, чернечий орден єзуїтів, політичні інтереси влади польсько-литовської держави та детермінована рядом факторів поведінка декотрих православних єпископів.
У XVI столітті віджили ресентименти запропащеного латинською Церквою шансу втілення в життя флорентійської унії. Нова унія була тільки зв’язковим посиланням на попередню, з покладенням в основу булли Laetentur coeli від 6 липня 1439 року. Користуючись лексикою професора отця Юзефа Умінського, говоримо, що «навертанням східних віросповідань» на римський католицизм особливо зайнятий був «місійний папа» Григорій XIII (1572-1585). Саме він у 1573 році покликав до дії Конгрегацію кардиналів у грецьких справах. В 1577 році заснував Collegium Graecum святителя Атанасія, завданням котрого мало бути, «ознайомлювання» греків з наукою латинської Церкви.
Заснований в 1540 році орден єзуїтів започаткував школи у Солуні, Смирні, Афінах і Константинополі. За короткий час багатьох православних адептів цих шкіл завербовано в римський католицизм. Не менш вимовним є факт послання на Схід Григорієм XIII нунція Леонарда Абеля, номінального єпископа Сидону, з унійною метою.
У Польщі спроби прищеплення флорентійських ухвал завершилися повною невдачею. Пропагатора цієї ідеї київського митрополита Ізидора, учасника флорентійського собору, дослідник питання називає «пастирем без овець». Пора поширювання Реформації також не сприяли унійній думці.
Перші більш реальні сліди поновлення задуму здобути православних для Римокатолицької Церкви появляються в період діяльності кардинала Гозія, «стовпа Церкви» в Польщі (+1579). Як зауважує ксьонз Казімєж Кулак «на самому початку унійна пропаганда велася тільки католицькою стороною і тому була в справжньому сенсі католицькою», а головна роль належала єзуїтам.
Діяльність приведеного до Польщі (1564) монашого чину єзуїтів була спрямована не тільки протии Реформації, з потреби боротьби з якою й постала Societas Jesu, але й на боротьбу зі «схизматиками», на приєднування їх до латинського обряду. Заприязненого з єпископом Гозієм кс. Бенедикта Гербеста, що став в 1571 році єзуїтом, його за привернення православних в католицизм на назвали «апостолом Русі» . З появою «лютерової секти» в лоні латинської Церкви Гербест писав, що цю болісну шкоду можна б направити шляхом навернення на римський католицизм русинів, які живуть у межах Речі Посполитої. До такого висновку дійшов він — як пише — після проведення розмов з православними духовними особами у Львові. Щоб здійснити це, католицькі єрархи та місіонери повинні увійти в контакт з православними владиками, вказуючи їм на їхні помилки, які постали з «їхнього невміння», і коли, евентуально, русини погодилися б бути паствою в одній вівчарні під одним пастирем, тоді можна було б дозволити їм зберегти деякі відрубності, як це вчинив флорентійський собор.
Однак особливі заслуги для унійної справи в Речі Посполитій має співбрат у чині Гербеста, ксьонз Пьотр Скарга, автор твору з промовистим заголовком О jednosci Kosciola Bozego росіjednym papiezem і о greckim od tej jednosci odstqpieniu (Wilno 1577) і присвятою, не без причини, найпотужнішому руському магнатові, опорі православ’я в польсько-литовській державі, князеві Костянтину Острозькому.
Дещо пізніше, згідно з думкою меморіалу славного Поссевіна з 1581 року, Григорій XIII (про що нижче) засновує проунійну духовну семінарію у Вільнюсі (1582), а також резервує для русинів з Речі Посполитої та з Московської держави, як для майбутніх священиків, ряд місць в папських семінаріях: Празі, Оломоуці, Відні, Бранєві та в Грецькому Колегіумі. Відомий історик Римокатолицької Церкви Ю. Умінський, беручи до уваги виникнення в третій чверті XVI століття окрім Вільнюса ряду колегіумів на східних землях Речі Посполитої, подає, щоб служили вони поширюванню об’єднувальних гасел жадної академії, ні колегії, де богослов’я, філософія й і нші визволені науки могли б учитися й розумітися в іншої мові. Зі слов’янської мови ніхто ніколи не може бути вченим. Авжеж тепер сливе ніхто не розуміє її [церковослав’янську] добре. Бо нема на світі такої нацїії. котора говорила б нею так, як є в книгах; а також не має та вже й не може мати своїх правил, граматик і словарів для викладу. І тому що ваші попи мусять вдаватися за перекладом до польської мови, коли хочуть щось розуміти по-слов’янські.
Дослідник цієї єпохи Б. Гудзяк, зауважує, що Русини на думку Скарги, це «народ без’язиковий, одуренний і пропащий» (ibidem., с. 114). Мінуло шість століть від часу коли св. Константин та Мефодій ввели в життя величну ідею про навчання віри христової живою мовою. Ввели принцип рівноправності всіх мов у Церкві. Цю величну ідею вони реально здійснили в Велико Моравсьої Державі. Цієї заслуги для слов’янськоії культури, слов’янській світ николи не забуде. Римська церква постановила, що молитися Богові можна тільки трома «святими» мовами: жідівською. грецькою, та латинською; ніякою іншою мовою молитися не можливо і Бог не вислухає молитви поза цими мовами. Оцю науку Констянтин назвав «триязичною єрессю». Не дивлячись, що Латинська церква зрозуміла всій блуд, одначе в друрій четвертині XVІ століття, знайшлась «освічена» людина в Речі Посполитії яка повторила триязичну єресь
Оці тенденції уніфікації під віросповідним оглядом польсько-литовської держави приховували в собі виразні розрахунки політичного характеру. Після охоплення Польщею в XIV столітті межами руських земель, в наслідок двох уній: персональної (1385) та політичної (1569) — Річ Посполита була державою, на території якої православні кількісно переважали над ісповідниками латинської Церкви . Веденням унійної пропаганди серед православних громадян Речі Посполитої знаходився спеціальний посланець Григорія XIII, спритний, ініціативний і заслужений в місійній роботі в Сабавдії та Франції єзуїт А. Поссевіно. Особливо багато уваги присвятив він цій справі під час другого візиту до Польщі, коли за дорученням папи брав участь у переговорах між Краковом і Москвою над укладенням Запольського перемир’я (15. І. 1582).
Як відомо, Поссевіно прибув до Польщі після дебатів з царем Іваном IV, метою яких було припинення перемог короля Стефана Баторія у війні, котра велася між Річ Посполитою і Москвою. Поїздка папського довіреного на Московію мала важливу розвідувальну ціль і принесла наслідки. Отож під час візиту заслужений єзуїт дійшов до дуже суттєвих висновків насамперед церковного характеру, до з’ясування ілюзій Апостольської столиці щодо можливості насадження католицизму державі царя. В Москві він впевнився, що цезаропапізм не швидко поступиться папізмові. Вельми ймовірним здається те, що саме за радою Поссевіна Апостольська столиця відклала на дальший час справу «соборної» унії і вирішила зосередити увагу на унії обмеженій, так би мовити, місцевій — на приведенні до єдності з Римом православних руських підданих польського короля .
Антоній Поссевіно в меморіалі, виданому пізніше польською мовою, Sposoby wprowadzenia religii katolickiej w Moskwie, пересланому Григорієві XIII в 1581 році, писав: «Тому, що Москва під релігійним оглядом подекуди залежить від Русі, яка підлягає королеві Польщі (адже — і то не так давно — єпископи Москви затверджувалися митрополитом руського обряду — митрополитом Києва, міста, що розташоване в межах королівської Русі), справою незмірної вагомості для навернення Москви було б те, коли б єпископи або володарі цієї Русі перейшли на лоно Католицької Церкви» .
Цей досвідчений дипломат відповідальністю за довге тривання Русі Московської і Русі Польської у «схизмі» обтяжує прямо декотрих пап, починаючи від Євгенія IV і закінчаючи на Клименті VII (+1534). Писав він, що коли б потурбувалися вони більше над тим, «щоб Русь, яка належить до Польського Королівства, ознайомилася з католицькою релігією (що з певністю легко можна було б осягнути, бо ж польські кролі наділяли привілеями грецьких єпископів під умовою, що ті прийняли постанови флорентійського собору) — мали б найміцніше знаряддя, яке могло б послужити у поборюванні московської схизми. Але тому, що залишено оцю Русь, найближчу провінцію, осторонь і необачно зроблено спробу здійснити більш непевні завдання у Москві, Бог (…) досі не допустив до закінчення жодного з цих завдань».
Заходи і зусилля Риму, щоб перевести православних на свою сторону, були часто результатом особистої поведінки і способу мислення пап та зрозуміння (або ні) для традиції християнського Сходу. Папа Григорій XIII, незважаючи на те, що чинив заходи у напрямку евентуальної унії, був прихильником навертання і приводження православних безпосередньо до латинської Церкви. За посередництвом свого нунція у Польщі, Альберта Бологнетті (1581-1585), подав Катерині Ваповській, перемиській каштелянці, повну підтримку і благословив її планам навернення на справжню віру підданих «схизматиків», і «прийняття не тільки католицької догми та визнання юрисдикції папи, але й латинського обряду».
Поссевіно, зв’язковий між пропагаторами унії в Польщі і Римом, чинив все, щоб наверненням русинів також зацікавити і церковних єрархів, і децидентів політичного життя. Звернув увагу короля Баторія на практичну вагомість релігійної унії в Польщі, хоч було це, звичайно, бачення справи крізь призму інтересів Ватикану. Унія мала бути помостом до об’єднання Москви з Римом. Цю думку про політичні користі з унії прийняли та здійснювали наступники Григорія XIII — Пій V і Климент VIII. Поссевіно, підготовлюючи грунт під унію, просив як Григорія XIII, так і кардинала Коменесіса (Galli Ptolomaeus), секретаря Sanctae Sedis,надіслати листи до православних єпископів, запрошуючи їх до унії.
Цей спосіб форсування унії в 1582 році був однак частково обмежений, в наслідок негативного ставлення православних до спроби накинути їм зреформований календар. Це був немов зворотній момент «уніонізму». Пропагування унії перенесено у сферу скритності.
Іншою важливою справою, на думку Ю. Умінського, яка прискорила унійну акцію в Польщі, було встановлення в Москві патріархату (1589). Факт цей дуже занепокоїв Римську курію. Зароджувалося побоювання, що православні в польсько-литовській державі, шукаючи підтримки у віросповідних справах, звертатимуться до патріархату сусідньої Церкви, з якою 130 років тому мали спільного церковного главу. До цього доходола імовірність того, що й сам Московський патріарх може узурпувати собі право опіки над Православною Церквою в Речі Посполитій. Тому стало необхідним якнайшвидше провести унію з Православною Церквою, щоб попередити евентуальні кроки з боку Москви.
Тенденції уніфікації конфесійної мапи Речі Посполитої містили в собі скоріше проблему політичну, ніж церковну; йшлося про міцніше з’єднання руських земель з Польщею. Процес Гравітації цих земель до Москви не здавався вже таким грізним, оскільки Православна Церква перед унією не була фактором дезінтеграції держави. З боку ініціаторів унії виносилися культурно-релігійні користі, які мала б осягнути сторона, що приступала до її укладення, причому «не велися старання переконати маси в доцільності з державної позиції».
До червня 1595 року унійні заходи велися нечисельними втаємниченими, але в порозумінні з королем Жигмонтом III. Завершилися вони укладенням документу названого Articuli ad ипіопет сит Ecclesia Romana pertinentes, тобто Статті (артикули) до об’єднання з Римською Церквою приналежні. Над документом, що датований 1 червня 1595 року і підписаний Київським митрополитом Михайлом Рогозою і ще трьома руськими єпископами, владики: Іпатій Потій — єпископ Володимирський і Берестейський та Кирило Терлецький — єпископ Луцький і Острозький. Також немало зусиль доклали й інші єрархи, а особливо латинський єпископ Луцький Бернард Мацєйовський. Документ цей заслуговує окремої поглибленої уваги. Згадаймо дещо із його характеристики.
Записані латинню і польською мовою Articuli… є просто умовами майбутньої унії. Це 33 статті, що розподілені на дві групи: перша -статті, які мали бути представлені для акцептації Римському престолові, друга – так званого regia, гарантом яких мав бути король (їх 13), остання 33 стаття є презентацією приводів і мотивів, якими в своїх діях керувалися прихильники унії. В документі немає посилання на панівну тоді засаду римських богословів про єдиноспасенність римської Церкви, немає теж згадок про волю руської сторони прийняти католицизим, чи покинути православ’я. Мова йде про те, що віра руської і латинської Церков — однакова щодо суті, водночас кожна з них зберігає за собою право на власного бачення питань походження Святого Духа та існування чистилища. Приймаючи зверхність папи, руські єпископи прямувли до збереження в великому обсязі автономності, і насамперед відокремленності від латинської Церкви в Речі Посполитій. Тому в унійному документі мовиться, що право на церковні достоїнства зберігається за русинами і греками із східної Церкви, що єпископів та митрополита назначатиме, на пропозицію єрархів, король, що єпископів висвячуватиме митрополит без звернення до Риму, що примас Польщі є для унійної еклезіяльної спільноти лише представником папи, а не її архипастирем, чи зверхником. У двох статтях ставляться вимоги спрямовані проти прозелітизму, що наявний в прийманні «під опіку» латинською Церквою русинів і відлучування їх від їхньої конфесії. Автори документу наголошують на гарнтіях збереження повністю, — фундаменту засади рівності Церков, — унійною Церквою обрядів, церемоній і звичаїв візантійсько-слов’янської традиції, в тому літургійного обряду, Причастя під двома видами, Хрещення поєднаного з миропомазанням. Серед стати, які торкаються рівності в правах духовенства обох Церков, є й та, що вмістила постулятивного характеру вимогу надати руським єпископам-ординаріям гідність сенаторів-вірилістів, яку за законом мали всі латинські глави єпархій. Водночас засада згаданої рівності мала охопити також суттєвий принцип, як пошанування державою та її органами юрисдикції унійної Церкви та її майнових прав. В липні 1595 року владики прихильники унії завершили працю над цим документом. У цьому ж місяці Статті до об’єднання з Римською Церквою приналежні були двома окремими частинами передані королеві та папському нунцієві в Речі Посполитій.
Коли унійні переговори набули офіційної форми, обурення в руському середовищі було повсюдним. Представлена Жигмонтові ІІІ петиція православної сторони в справі згоди короля на скликання церковного собору, котрий розглянув та обговорив пов’язані з унією питання, зустрілася з відмовою монарха. Король лише ласкаво повідомив князя Костянтина Острозького, — якого визнавали тоді незаперечним керманичем та опорою православ’я, — «що судження відносно справ спасіння належать виключно компетенціям церковної єрархії, а його обов’язком є іти за ними».
Це була явна, можна б сказати казуїстична, цілеспрямованна гра монарха для досягнення здавна наміченої цілі, до якої тепер і король, і латинська Церква доходили разом.
В липні 1595 року Жигмонт III отримав для ознайомлення та схвалення так звану regia, тобто, ту частину умов унії, гарантом яких мав бути саме король. Він, не приховуючи вдоволення, листом від 28 липня, адресованим митрополитові Рогозі, висловлював свою апробацію переданим йому унійним умовам. Як гарант оберігання положень документу був свідомий того, що вже на початку гарантії відносно рівності прав і вольностей русинів і людей латинської конфесії (оцій рівності присвятив він 30 липня окремий привілей) будуть неповними; наприклад, не міг він заборонити шляхті перетворювати на їхніх добрах церкви на костели . У контексті королевого повідомлення князеві Острозькому промовистим для його стратегії є й інший факт. Отож 28 липня, яким датований лист до владики Рогози, монарх склав ще один документ. Був ним наказ, який він видав «starostom naszym ukrainnym», де писав „aby tego pilnie przestrzegali, zeby zadnych osób, które by do patriarchów greckich z listami (albo z poselstwy) ja kirn i — bqdz do episkopów religii religiej greckiej, (jako) tez do kogo inszego w panstwach naszych poslanych — nie przepuszczali (…) , aby takowych ludzi zadzierzywali i onych listy, jesli by jakie mieli, do ñas odeslawszy do nauki naszej w dobrej opatrznosci chowali».
Пильність короля до відповідно швидкого, безперебійного ходу завершального етапу унійних заходів, послідовне стояння при цих заходах окремих владик лише посилили, як пише український історик Іван Крип’якевич, «незвичайне хвилювання та обурення серед православних. Князь Костянтин Острозький (…) виступив з відкритим листом проти владик-уніятів, в дуже урочистій формі («Божою милістю князь Острозький»), і закинув їм, що вони в овечій шкірі, «злодійським способом», потайно, ні з ким не порозумівшися, розпочали справу. Це було заломання однопільного фронту».
Коли восени 1595 року єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький прибули як мандатарії до Риму, їх чекала несподіванка. Отож деякі з римських теологів не тільки не виявили ентузіазму з приводу близького вже довершення унійного діла, але навіть не приховували невдоволення. Чим було воно викликане? Насамперед тими статтями і формулюваннями представленого русинами документу, де ставилася і наголошувалася необхідність забезпечення унійній Церкві партнерства і рівності прав відносно латинської Церкви. Зрозуміло тоді, чому в документах, які фіксують висловлювання учасників церемонії в папській резиденції на Лятерані 23 грудня 1595 року, немає слів, які ясно і зрозуміло вказували б на те, чи схвалює чи теж не схвалює папа Articuli ad unionet cum Ecclesia Romana pertinentes. Не містив їх також папська булла, що починається словами «Маgnus Dominus et laudabilis nimis». Папа Климент VIII згадує в ній лиш про свій дозвіл на збереження дотеперешніх руських обрядів і церемоній, але теж за певною передумовою. Папа пише: «(…) залучаємо їх у Католицьку Церкву, і для ще більшого показання нашої любові до них, ми — апостольською милістю — дозволяємо, уділяємо та дозволяємо їм те все, без огляду на жодні апостольські конституції і розпорядження та що-небудь противне, всі святі обряди і церемонії, які руські єпископи і клир, за установами грецьких Отців, вживають в богослужбах та в святій Літургії й в уділюванні святих Тайн і при інших священних дійствах, якщо вони лише не противляться католицькій вірі та не виключають єдности з Римською Церквою» . Історіограф та перший президент України Михайло Грушевський так висловився про поведінку Апостольської столиці: «(…) курія вповні злегковажила собі домагання владик і спеціальні обставини Руської Церкви».
Зауважуючи, що життя Православної Церкви до 1595 року проявлялося, документувалося і засвідчувалося, між іншим, частим скликанням і працею соборів, діяльністю братств, що велася з думкою про повне відродження і на церковному, і на культурному, освітньому, науковому та взагалі національному грунті, то ведення унійної акції поза плечами православної пастви було великою помилкою. Таким чином соборність, що становила основну рису устрою Православної Церкви, була піддана сумніву задля користі папалістичної концепції.
Урочисте проголошення унії мало лиш усвідомити духовенству та вірним Київської митрополії, що відтепер вони вже не є у «схизматській» східній Церкві, що залишилася під юрисдикцією Константинопольського патріархату, але в Церкві латинській під зверхністю папи.
Методи, за допомогою яких уводилася берестейська унія, ще зміцнили прив’язаність русинів до «старої віри». Не лише світське та чернече духовенство, але також шляхта і міщани, рішуча більшість поставилася до унії як до замаху на віру батьків. Виявилося, що Берестя Литовське замість уніфікувати віросповідну мапу Речі Посполитої трьох народів довела до гострого розладу та вікових, як же часто кривавих антагонізмів. Як відомо, православний собор з участю, двох єпископів, що не перейшли на лоно Католицької Церкви, наклав анафему на прихильників унії. Акт цей означав для уніатів трагічний конфлікт совісті, свідомість, що самовільно залишили свою Церкву, зламали присягу й тим же навели на себе канонічне вилучення. Повелися пошуки доказів того, що формально завершений акт унії не є чимось новим, а навпаки -приверненням давньої єдності Православної Церкви, в даному випадку Київської митрополії, з Римом. Прикладом може бути робота єпископа Іпатія Потія Унія (…) греків з римською Церквою.
Ті, що вистояли у вірі батьків і не погодилися з наявним станом справ, ступили на дорогу боротьби, на сеймиковому і сеймовому форумах, домагаючись повернення Православній Церкві status quo ante. Протест проти унії не був викликаний нечесною агітацією частини православного кліру та православних світських провідників, як це хоче бачити і представляє один з польських дослідників. Це було протистояння цілих мас, яке пізніше, незабаром породило козацькі повстання і селянські рухи в ім’я оборони «благочестя» проти інвазії іншої релігії на віковий, від Хрещення Русі, домен православ’я.
Долю Православної Церкви символізує доля екзарха Никифора, представника константинопольського патріарха на соборі в Бересті. Незважаючи на запевнення короля, що немає ніякої загрози, його підступно заарештовали і вивезли та запроторили в льох колишньої твердині хрестоносців в Мальборку, де й він через десять рокыв помер. Обставини смерті — неясні.
Організатори унії користувалися мнимим аргументом, що вона принесе єдність. Але незперечним фактом сталося, що унія розколола, роз’єднала Православну Церкву. Отож замість сподіваної злуки обох Церков появилися три структури, що перебували й перебувають в взаємній недовірі та відкритій ворожнечі. Доля уніатів, які не знайшли притулку в римській Церкві, з якою, що мнимо поєднувало все, є найкращим цього відзеркаленням.
Контекстовому розгляді вибраних аспектів Берестейської унії, в тому її значення для єдності Церкви, чи теж впливу на еклезіяльне роз’єднання повинна посприяти, екземпліфікація ставлення до унії окремої постаті, вплив діяльності якої на тогочасну політичну, суспільну та, зокрема, міжконфесійну дійсність був безсумнівно суттєвим. Такою постаттю є, згадуваний, князь Костянтин Острозький.
Князь Костянтин Острозький належав до великого і потужного роду православних магнатів. Походження роду князів Острозьких історична наука не встановила з усіма необхідними для такого наукового розгляду деталями. Найбільш признанним серед істориків є погляд, головним чином да підставі «спогадів» Києво-Печерського манастиря, що рід князів Острозьких є галуззю князів Туровсько-Пинських, родоначальником яких був князь Святополк Ізяславович (помер. 1113 р.), правнук святого князя Володимира Великого. Отже за дослідом професора М. Максимовича, внук Святополка Ізяславовича, князь Юрій Ярославич, був дідом Володимира, князя Пиньского, син якого Юрій Володимирович — є родоначальником князів Острозьких. Його син Димитрий Юрєвич був першим, що носив родове прізвище князя Острозького.
Серед його предків є князь Федір Острозький, який на старість прийняв чернечий постриг в Києво-Печерському Монастирі і трудився чернечим подвигом з ім’ям Феодосія. Там Федір Острозький і упокоївся схимником в Лаврі (1505 р.). Після відкриття нетлінних мощів, був канонізованний як святий; памя’ть Його святкується 11/24 серпня. Є також славний воєнний стратег князь Костянтин Іванович Острозький (народився коло 1460 р., помер р. 1530) — командуючий переможними польсько-литовськими військами у битвах під Оршею 1513 року. Костянтин Острозький, про якого йде мова, був власником понад 800 міст та менших місцевостей.
Від Димитрія Юрієвича Острозького по прострій родословній лінії йдуть з половини XIV віку в роді князів Острозьких до князя Василя-Констянтина Острозького князі: Данило, Федір, Василь, Іван, Констянтин — батько князя Василя-Констянтина, що йому посвячена ця стаття; ім’я Василя дано було князю Острозькому, борцеві проти унії, при хрещенні, а Констянтином стали звати його на честь батька -отже в історії він відомий із ім’ям Констянтина Констянтиновича Острозького, а батько його — Константин Іванович Острозький.
В такому історічному роді, ідейної релігійної толерантності і культурно-соціального значення зростав і формувався християнський світогляд Костянтина Костянтиновича Острозького. Одного із найбагатіших магнатів у Речі Посполитій. З великим багатством, безмежними володіннями, багатшого роду не було в Польсько-Литовській державі. Рід Острозьких відрізнявся освітою і багатством Духа, духовним аристократизмом, за який дім Острозьких після Костянтина Костянтиновича названо «безцінним каменем, блискуючи як світильник між перлинами, як сонце між зорями, в короні на голові» Східної Православної Церкви.
Деякі історики (Уманець) спостерігають князя Острозького, як людину великої культури, початково стриманого в релігійних справах, раціонально мислячого магната. Цим пояснюючи факт, що його два сини, Олександер та Януш, були послані в католицькі школи і стали католиками. Дочка Катерина вийшла заміж за протестанта Христофора Радзивилла. Дочка Єлизавета — за католика Кишку.
Більшість істориків бачить в ньому відважного мудрого противника унії. Однак існує і критика. Студинський вважає князя людиною слабкої волі, схильною перейти на католицизм. Куліш називає Острозького винуватцем у явищі зливання русько-литовської культури з польською. Острозький, мовляв, пасивно ставиться до Люблинської унії. Він, на його думку, безпорадний відносно козаків і, водночас, ліберальний, бо приймав всіх — православних, католиків та протестантів. За Кулішем, Острозький нічого для Православ’я не зробив.
Острог, осідок князя, був першим серед головних осередків думки Православної Церкви. Діяла школа, в якій навчали визначні викладачі, а пізніше серед них патріарх Константинополя, Кирило Лукаріс, випускник і студент багатьох вищих шкіл Західної Європи (особливо довго навчався в Англії).
Саме в Острозі видано друком всю Біблію церковно-слов’янською мовою, яка, після внесення поправок у XVII, XVIII і XIX ст., є досі літургійним текстом Святого Письма в Православній Церкві.
Життєвий шлях князя до 1595 року позначений його велкою відкритістю. Син Януш, стаючи вже у 1579 році католиком, не зустрівся з батьківським супротивом князя, а молодшій, Константин, влітку 1583 році зробив те ж саме.
Є пора, коли Костянтин Острозький думає про ідеалізовані плани єдності Церкви, до школи запрошує вчителів і католицьких, і православних. Водночас його свідомість приналежності до Православної Церкви є міцною та афірмованою, що нуній Алберто Бологнетті в 1583 році записав: «Не можна навіть мислити про те, щоб привести його на лоно римської Церкви». Алберто Бологнетті не відмовився однак від спроби здобути князя для унії. Мріяв надією, що за Острозьким пішла б уся Русь.
Можна приймати вірогідним те, що Острозький знав добре ситуацію Православної Церкви не тільки в Польсько-Литовській державі. Вів кореспонденцію з патріархами зі Сходу. Стремів до покращання становища Православної Церкви в Польщі та на Сході. Можливість реального виправлення ситуації, також політичної, добачав у союзі з Римом. Ведений опінією писав до Риму звернення прислатии йому, вивчених у руській колегії в Римі, священиків. Острозький хотів єдності, яку розумів широко, як єдність старожитніх східних патріархів і Православної Церкви в Польщі й Литві та цілої Західної Церкви. Чинив навіть заходи переконати зацікавлені кола в щирості своїх інтенцій. Обіцяв пропонувати константинопольському патріархові прийняти новий календар. В зв’язку з цим хотів послати до Риму довірених осіб, з’ясувати різниці розділення двох Церкв, і довести їх до об’єднання.
Вірогідно, що щирі та, наївні, поєднані з широкою відкритісю князеві плани, стали поводом для згадки нунцієві Антонієві Поссевіну (1584 p.), що в короткий час, який відділяв князя від хвилини переходу на католицизм.
Після 1583 року настає кількарічна перерва в діяльності князя. Це є в його житті загадковим періодом, по-різному пробують його пояснити. Окремі історики говорять про специфіку суспільного та політичного життя після смерті короля Стефана Баторія. Можливо, сталися якісь поважні ускладнення в княжому родинному житті. Фактом є те, що навіть приїзд константинопольського патріарха Єремії II не вирвав Костянтина Острозького з його мовчання. Князь не линув до зустрічі з патріархом, якого з радістю приймали в Польщі.
Не забуваймо і того, що Острозький був, після короля, не тільки одним з найбільших землевласників, але й особою з найбільшими політичними впливами в Речі Посполитій. Свідчить те, що після смерті Стефана Баторія (+ 1587), Ораціо Спаноккі, секретар папського нунція Альберто Бологнетті, склав меморандум зі списком можливих кандидатів на польський трон . Серед них називає і князя Константина Констянтиновича Острозького. На думку Спаноккі, цей руський магнат « вважався, по-перше, найзаможнішим і найвпливовішим паном в цілому королівстві, по-друге, його повсюду вважають людиною розумною, щирою, відкритою, щедрою та доброю найвищою мірою. Однак дві інші речі стоятимуть йому на перешкоді; одна те, що він русин і тому, гадати можна, не дуже-то хотітимуть його поляки, рівною мірою як і литовці, що також стремітимуть до до трону; друга те, що він сповідує грецьку віру та є герштом (ватажком) схизматиків, хоч, правда, кілька років тому він виявив охоту полишити схизму, але водночас остатися у грецькому віросповіданні, про що писав папі Григорієві ХНІ, просячи його, прислати значну кількість священиків для семінарії, яку почав засновувати у своїх маєтках, що вдало довершив, чого могли б побоюватися латинські католики, маючи на увазі те, чи не схотів би він увести до сенату грецьких архимандритів для поширення цього віросповідання по всьому королістві, як тепер на Литві та Русі»
Поклав край з мовчанкою в 1593 році, тоді й написав листа до Адама Іпатія Потія, в якому представив свій проект єдності Церкви. Згадуючи, що Костянтин Острозький в свій час підтримував старання Іпатія Потія про володимирський кафедральний престол. Мабуть, що в цю пору Костянтин Острозький довідався про ведені від січня 1590 року таємні наради єпископів, керували якими Кирило Терлецький та Іпатій Потій. Князь почував себе відповідальним за дії обох єпископів, адже свого часу він був їхнім протектором.
Під впливом князя наприкінці червня 1593 року запланували скликати черговий собор. Тому 21 травня 1593 року князь написав листа, в якому дуже обширно охарактеризував ситуацію Православної Церкви та представив план єдності Церкви. Пише в листі, що йому бачиться про виправлення відносин в Церкві. Турбота про це — зміст його життя. Признається, що на цьому полі не осягнув великого успіху. Тому після лікування збирається їхати до Італії, де міг би вести розмови в справі згоди та об’єднання. Духовні повинні осягнути на соборі згоду та обминути внутрішню боротьбу в Церкві. Пропонує, щоб Іпатій Потій дійшов до порозуміння з митрополитом та іншими єпископами, і після отримання дозволу короля, поїхвав до Москви і там вів розмови про працю над єдністю розірваної Церкви. Уже віднині, на соборі в Бересті, єпископи повинні виправити відносини в Церкві.
В листі Острозький нарікає на занепад релігійності, нестачу порядку під час Богослужінь. Пише про численні випадки відступництва від віри. «…А затим наступило знищення і уменшення хвали Божої в церкві Його, наступив голод слухання слова Божого, насупило відступлення від віри і закону». Засуджує занедбання духовенством обов’язків.
Коли йдеться про модель єдності Церкви, то князь уважає річчю необхідною:
1.збереження східної літургії;
2.охорону власності Православної Церкви;
3.після осягнення єдності не вільно приймати православних до латинської Церкви;
4.православні духовні мають отримати ті ж самі права, що римо-католицькі, єпископи повинні займати місця у сеймиках і сенаті (здається, що Острозький приймав можливість того, що не всі єпископи можуть отримати місця в сенаті);
5.необхідною річчю є отримання згоди патріархів;
6.до Москви доцільно послати послів (найкраще Іпатія Потія), натомість на Волощину — Гедеона Балабана (єпископа Львівського);
7.годиться виправити «декотрі речі у Православній Церкві» (значення цього вислову досить неясне);
8.необхідно пильно старатися про школи (Жигмонт НІ зволікав з визнанням існування православної школи у Вільнюсі). Накреслений Костянтином Острозьким проект єдності Церкви є, дуже широким. Князь хоче єдності Церкви, а не унії в розумінні підпорядкування частини Православної Церкви римській Церкві. Ні словом не мовиться про безкритичне прийняття римської доктрини. Йдеться йому про єдність рівних один одному партнерів. Церковна єдність мала б свої наслідки у житті політичному ( місця в сенаті) та економічному (забезпечення охорони маєтків Православної Церкви). Підкреслюючи те, що князь вважав, що справа єдності Церкви є справою виключно людей духовних. Правдоподібно за цією думкою приховувалася пересторога перед втяганням державних чинників у справи релігійного життя.
В проекті Констянтина Острозького не говориться, як стверджують деякі дослідники, про Київську митрополію, як Церкву помісну. Говорячи про унійне церковне питання, Острозький не трактує його в масштабі Рим і Православна Церква в Польсько-Литовській державі, але каже, що це діло всієї Вселенської Церкви. Немає також мови про примат папи у Вселенській Христовій Церкві. Отож розумів він унію, як акт відновлення давньої єдності Христової Церкви в першому тисячолітті. Такий, цілком православний, погляд князя Острозького на унійне питання не підходив ні Римові, ні Польсьській державній владі, ані апостатам Київської митрополлії, які поспішали провести сепаратну унію з Римом.
Дії собору в 1593 році в Бересті досі нам невідомі. Пора вже відповісти на питання, чи Потій повідомив інших єпископів про листа Острозького. Є підстави для роздуму, що в листопаді 1593 року Потій був в Острозького та розмовляв з ним. Можна однак допустити й думку, що Іпатій Потій свідомо обманював князя. Посереднім свідченням цього є лист до князя Христофора Радзивилла з 1593 року.
У 1593-1597 роках князь розгорнув активну церковну діяльність. Включився в усі найвагоміші справи. Вводив злагоду в конфлікт Львівського братства з єпископом Гедеоном Балабаном. Домігся успіху. Вів кореспонденцію з усіма єпископами.
В 1594 році Острозький видно зрозумів, що єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій, а також митрополит Михайло Рогоза його обманюють. Не зважаючи на запевнення митрополита про тривання в вірі, Острозький явно не вірить йому. Слід зауважити, що князь осягнув значущий успіх в заходах відносно становища єпископа Львівського Гедеона Балабана. Здається, що на початку 1595 року Острозький був впевнений, що Балабан буде проти унії.
Під 1594 роком натрапляємо на загадку. Нунцій Джерманіко Маласпина в одному з листів подає думку, нібито, князевого сина Януша, про те, що його батько Костянтин запросив до Польщі католицький патріарх Венеції. Можливо, маємо діло з елементом з-посеред раніших планів діяльності Острозького.
Конспіративна діяльність владик Іпатія Потія та Кирила Терлецького принесла в міжчасі плоди. Вже 18 травня 1592 року Жигмонт III склав листа, в якому прирік обом єпископам оборону перед евентуальними, спрямованими проти них діями. Немає певності, що лист був оприлюднений. Правдоподібно був призначений до відома лише зацікавлених. Жевріло побоювання реакції Острозького.
Беручи до уваги глибоко заавансовану діяльність ініціаторів унії, в поїздці до Риму обох єпископів, Острозький вирішив провести ряд акцій з метою підготовлення оборони. Серед них назвімо три головні елементи:
1.обіжний лист від 24 червня 1595 року;
2.вимога скликати собор;
3.пошуки союзу з протестантами.
Вимога скликати собор, єпископами була ігнорована, а король просто заборонив скликати собор.
Зате обіжний лист викликав величезний вплив. Його успіх може бути трактованим також як наслідок протестантського синоду в Тору в 1595 році.
В листі Костянтин Острозький пише, що в дитинстві його виховали в правдивій вірі, в якій за Божою підмогою перебуває та сподівається бути в ній непорушно до кінця життя. «Я був навчений і переконаний Божою благодаттю, що окрім єдиної правдивої віри, засіяної в Єрусалимі, немає іншої правдивої віри. Тепер однак почерез хитрі інтриги диявола… наші фальшиві пастирі, митрополит з єпископами перемінилися у вовків. Відступили від єдиної правдивої віри, святої Східної Церкви, від кафоличних пастирів та вчителів.., поєдналися з західними, внутрішнього вовка прикрили шкурою лицемірства.., погодилися між собою мов Юда, який угодився з жидами, щоб продати Христа та відірвати боголюбних християн без їхнього відома та разом з собою утопити в погубі».
«Однак Бог, продовжує князь, не дарує їхнім хитрим замислам, якщо лише постараєтеся тривати у християнській любові та смиренності. Йдеться бо не про проминаюче майно і тлінне багатство, але про життя вічне, про несмертну душу, за яку нічого дорожчого немає. Багатьох уважає мене провідником православ’я, — пише князь,-хоч я сам «не вважаю себе більшим, але рівним кожному, хто триває у правдивій вірі. Тому побоюючись, щоб не виявитися винуватцем перед Богом і перед вами, та вірогідно довідавшись про цих відступників і явних зрадників Христової Церкви, повідомляю про них вас усіх, як улюблених моїх братів у Христі. І хочу разом з вами станути проти ворогів нашого спасіння, щоб з Божою допомогою і почерез ваші сповнені ревності старання, вони самі попали в сіті, що їх потайки нам підготовили.
…Не може бути нічого більш осоромливого і безправного. Шестеро чи семеро людей з лихими звичаями, по-злодійському погодилося відректися пастирів своїх, святоиобожних патріархів, якими були настановлені. Насмілюються владно, самовільно, відірвати нас правовірних… і кинути разом із собою на згибу. Який нам з них пожиток. Замість бути світлістю світу, стали темрявою та згіршенням для всіх. Якщо непорушними є права татар, жидів, вірмен та інших у нашій державі, то чи не тим паче наші, правдивих християн…
Також я, що до цієї пори протягом усього мого життя працею і майном служив непорочному праву святої Східної Церкви, буду стояти разом з вами поки сил мені вистачить» .
Лист князя Острозького викликав велику і голосну реакцію православного населення, понісся широким відгомоном народу. Під впливом цієї реакції єпископ Гедеон Балабан 1 липня 1595 року склав у городських книгах Володимира запис про зловжиття його бланків ініціаторами унії.
Іпатій Потій навідався до князя з візитом в Люблині. Просив про перейняття князем ініціативи. Острозхький вказав на необхідність скликання собору. Однак король на собор не дав згоди. Послав до князя Острозького, митрополита та старостів кордонних замків листи з забороною впускати до Польщі духовних осіб з Греції.
Іншим почином князя Острозького була участь представників православної спільноти на протестантському синоді в Торуні у 1595 році. Дії Острозького на синоді принесли успіх. Протестанти та православні обіцяли одні одним взаємну допомогу, між іншим в стараннях за позбавлення урядів та маєтків ініціаторів унії. Ефект був настільки серйозним, що противники розпустили вістку про те, що нібито князь пообіцяв вирядити 20 тисяч воїнів на боротьбу з католиками. Сина Януша король зобовзав передати батькові відомість про гнів короля. Литовський канцлер Лев Сопіга виявив своє обурення торунськими рішеннями і написав князеві листа з пересторогою про консеквенції. В звинуваченнях проти Острозького міститься також звинувачення князя у підтримці повстання Наливайка. Була це широко поведена наклепницька кампанія. її організатори намагалися помовчати навіть той факт, що повстання Наливайка було втихомирене головно завдяки діям Острозького. Безперечним фактом є те, що Костянтин Острозький ні в 1595 році, ні пізніше не підняв бунту проти королівської влади. Беріг надію, що право захистить не тільки його, але й Православну Церкву. В цьому відношенні дуже помилився.
До успіхів князя в боротьбі з унією можемо зарахувати факт скликання в Бересті собору з участю двох єпископів, котрі лишились вірними своїй прадідній Церкві, з участю представників східніг патріархатів в Константинополі та Олександрії, а також численних представників духовенства, шляхти і братств. Кількість православних (більше 600 чоловік) вагомо вплинула на учасників уніатського собору. Про це писав відомий полеміст з православ’ям єзуїт Пьотр Скарга. Це завдяки Костянтинові Острозькому дії уніатського собору були, з точки бачення канонічного права, неважливими.
Поразкою князя треба визнати хід процесу делегата Константинопольського патріархату Никифора та його таємничу смерть в замку в Мальборку. Мало явних користей принесла Православній Церкві акція на сеймиках перед сеймом 1597 року та сам хід сейму. Але не можливо не помітити факт, що обрана Острозьким стратегія захисту прав Православної Церкви правовим шляхом виявилася, придатною в пізнішому періоді, наприклад, під час елекції Владислава IV. Те, що успіхи на цьому полі виявлялися вельми нетривкими, а рішення королів мінялися швидше ніж приймалися, є свідченням успіхів ватиканської дипломатії та слабкості державного організму Першої Речі Посполитої. Це й саме довело до її занепаду. Однак вже перед лицем розподілу Чотирилітній Сейм, після довгих і повних драматичних хвилин праць, визнав de iure існування Православної Церкви в Польсько-Литовській державі та, між іншим, установив право Православної Церкви на посідання чотирьох єпархій. З цією традицією встановлено зв’язок в двадцяті роки минулого сторіччя. Прихований в цьому успіх князя Костянтина Острозького, якого можливо зараховувати до великих і трагічних героїв нашої історії.
13 лютого 1608 року відійшов в потойбіччя відданий оборонець праворславної віри князь Костянтин Острозький. Мелетій Смотрицький в своєму треносі від імені Церкви писав: «О єпископи, єпископи! Чи вам не досить цієї неоціненної втрати, яку я поношу за вашим недбальством, — таку величезну втрату в золоті і в сріблі, в перлах і камінні дорогім, в яких я пишалась, як найславніша королева?.. Де тепер той безцінний камінь-карбункул, блискучий як світилшьник, що я носила в короні своїй міжперлами, як мале сонце між зорями, — де дім князів Острозьких, що світив над усі блиском світлості своєї віри ?».

Пасхальне послання Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, архіпастирям, пастирям, чернецтву і всім вірним чадам Української Православної Церкви

Диакон о. Андрей Кураев: «Князь Владимир своим выбором спас Европу»