Олександр Яровий. “Жіноче питання” сучасності

01.03.2007 archive, Вестник №66, Православный взгляд

“Жіноче питання” сучасності

Олександр Яровий, кандидат філологічних наук

“Чоловік сильніший тілесно… але
такого серця, яке має жінка, у нього нема”.
Старець Паїсій Святогорець

Мабуть, головне, що мають люди віруючі (православні) і чого не має все нещасніший, все віддаленіший від Бога світ, – це Ідеал. Не фальшивий, не людьми вигаданий, кон’юнктурний і минущий, а Ідеал як вічна і ніколи до кінця не досяжна, цілковита досконалість – любові, чистоти, святості… Чи немає тут парадоксу? Який сенс гнатися вслід недосяжному, чи не є це “суєтою суєт,” за Екклезіастом (Еккл.1, 2)? Ні, після того настав Новий Заповіт, після того прийшов Альфа і Омега Іісус Христос. І для християнина зникли гадані суперечності світу. Рух до Ідеалу покращує людину, а вона покращує і освячує світ навколо себе. Вона рятує світ, продовжує його буття…
Ми всі покликані в міру своїх убогих сил наслідувати Христа; для православного жіноцтва назавжди є вседосконалим Ідеалом Пречиста Діва Марія. Ми ніколи – зрозуміло! – не зможемо дорівнятися до Них, дорівнятися до цих Ідеалів. Але й сам тільки сумлінний шлях у цьому напрямку обіцяє багатства, сутність яких не вміщує земний людський розум… Подивімося на будь-яку з відомих ікон, на знамениту “Аз єсмь с вами и никтоже на ви”, яку називають іконою останніх часів, яку св. прав. Іоанн Кронштадтський іменував “Спасительницею нашої землі”… Немовля-Христос хрестоподібно розкриває ручки, закликаючи людство прийти до Себе; Пресвята Богородиця дивиться на всіх нас із невимовною любов’ю. Ось понадсвітня вершина людських устремлінь… Але де шукають правди сучасні люди? Чи поспішає зустрітися поглядом із Пресвятою Дівою сучасна жінка, зокрема?..
В одній із давніх українських колядок зворушливо оповідається, як Діва Марія несла Дитину Іісуса, переховуючись від погоні Іродових слуг. Богородиця іде стежкою через щойно засіяне поле, і тут же навколо неї чудесним чином виростає колосся, незважаючи ні на які закони природи. Слуги запитують у землероба, господаря поля, чи не бачив він тут утікачів? “Бачив, – відповідає він, – коли ще засівав ниву”… Зрозуміло, що вороги повернули ні з чим. Ця метафора показує глибину й красу духу нашого православного народу. Отакого мала прагнути українська жінка – щоб навколо неї творилися життєдайні чудеса, щоб відступали вороги перед величчю цих чудес, викликаних святістю і чистотою. Зараз про це не те що пам’ятається, а навіть нема часу згадати. Світ (або, вважайте, ворог спасіння людського) хоче не просто згубити жінку, віддаливши від спасіння; він цим не вдовольняється, а прагне зробити її своєю спільницею, коренем гріха, як колись вдалося це йому зробити з довірливою Євою. Якби ж то сучасна жінка згадала, зрозуміла, що вже більше ніж дві тисячі років, як ми маємо “слез Евиных избавление” – Пресвяту Заступницю Богородицю. Всі святі діви і жінки християнства мали в різній мірі щось подібне до Неї.
Імператриця-мучениця Олександра Романова у своїх щоденниках звернулася якось до образу лілії, що плавала на чорній болотній воді: “Все навколо прогнило, а лілія залишалася чистою, як ангельські одежі… Жодної плями не з’явилось на ній”. Отакою треба бути жінці на віки-вічні, бо її призначення – виношувати у своєму тілі і дарувати світові нове непорочне життя. Чи не нудні ми із такими категоричними формами: хтось повинен, хтось має щось робити? Ні. Завжди має бути рамка норми, ідеальна шкала, дороговкази, моральні авторитети. Суворо кажучи, позарелігійним і водночас істинним такий кодекс бути не може. Які б то “правильні” гасла не висувалися. Те, що світ називає “свободою”, а в тім числі свободою жінки, – це страшна неволя, рабство неправди й гріха. Жінку, як істоту слабшу, люди без моралі завжди прагнули зробити (і робили) товаром. У сучасному глобально розтлінному світі стан речей ще лукавіший: жінку хочуть зробити такою рабинею, яка ще й радіє власному рабству і вважає його щастям, “звільненням”. Цьому обманові слугує ціла система викривлених понять.
Навколо насаджується неоязичництво, яке набуває технічно оснащених і ніби “ідеологічно обґрунтованих” форм. Весь порив світу до гріхопадіння став ніби однією суцільною революцією, а гасла всіх революцій подібні – починаючи від бунту Денниці проти Бога: звільнимося, мовляв, від “диктату” усталеного буття, яке нам “не таке”, не гідне нас, виняткових, “гнітить” і “сковує”; а далі збудуємо щось краще! Руйнується законне, добре й розумне, встановлюється рабство злу. Уже ж було в ХХ столітті: “геть сором!” (“долой стыд!”), була “теорія склянки води”: мовляв, фізично зійтися чоловікові і жінці так само просто, як випити водички, був перший гей-парад на Заході на початку 70-х, тепер гниль розповзається світом, не знаючи кордонів… Два руйнівні ікла всякої руйнівної революційної пащі – це безсоромність і сміх, так само безсоромний і цинічний.
Сором, сором’язливість природно дані людині, особливо жінці, а сміятися над чистотою і цнотою – це, по суті, означає відкривати шлях деградації й смерті. “Наша Русь як троянда цвіла, – казав прп. Лаврентій Чернігівський, – а іноземці ввели содомські гріхи”… Мало хто пригадує, що в числі перших більшовицьких декретів були не тільки так звані “декрет про землю” і “про мир”, а ще й розпорядження про скасування карної відповідальності за гомосексуалізм. Мабуть, нинішнім демократам-лібералам доволі колюче згадувати, але саме нелюбий їм “вождь народів” через півтора десятиліття, схаменувшись, відмінив цей декрет, який виразно свідчив про моральне обличчя експериментаторів, так само як і заборонив аборти – навіть в таборах ув’язнення. Аборти знову узаконив “добрий” Хрущов, який по своїй неосвіченості та розумовому “мілководдю” виявився іграшкою в руках першої хвилі повоєнних розтлителів-лібералів, вільно чи невільно став гонителем Церкви. Обіцяв, бач, показати по телебаченню “останнього попа”, а самого ганебно зняли, зверніть увагу, 14 жовтня – на Покров Божої Матері…
Ось лежить книга про дивовижну жінку, схимонахиню Антонію (Анастасію Кавешнікову), “ Я испытал тебя в горниле страданий.” Це один з численних прикладів для наслідування православному жіноцтву (а “мир” про таких людей може й не знати нічого!). У будь якому-випадку, ніхто не вправі буде виправдатися, сказавши, що подібні люди – “не від землі”, як оце ми, що вони якісь особливо святі від початку: було в неї й кохання, й сімейне життя, доволі нелегке, і сімейні трагедії, і загибель дітей на війні, і родинна драма – гріхопадіння сина, звідала вона поневіряння, табори, каторжну працю, труднощі монастирського життя в радянську добу, гоніння, психушки, побої – зло не тільки від людей, а навіть демонічні напади. Мужньо переборола все, лишила безцінні настанови духовним чадам. Спілкувалася з багатьма подвижниками високого духовного життя, деякі з них нині канонізовані – прп. Севастіан Карагандинський, прп. Кукша Одеський… Згадуючи про неї і про отой хрущовський час, сучасник (архим. Антоній) пише: “хотя и гонение на веру было страшое, но то было золотое время. И как наша страна возвысилась тогда, Гагарин в космос полетел. Если бы Церковь не трогали, не мучили людей – непобедимой была бы наша страна…”
Непереможність країни, звичайно, полягала переважно не в космічних чи воєнних досягненнях. Справжній капітал держави – її люди. Зрозуміло, і жіноцтво. Одна Зоя Космодем’янська (до речі, онука закатованого революціонерами священика о. Петра Космодем’янського, матеріали до канонізації якого готуються Тамбовською єпархією) своїм подвигом могла зробити не менше для розгрому ворога і підняття народного духу, ніж вдала військова операція. Збереження первісної православної чистоти і моральної шкали “по Богу” (навіть в офіційно атеїстичній державі) – ось що гарантувало тоді перемогу. Можливо, натуралістично прозвучить факт, але він лишається повчальним фактом: фашистські лікарі, які відправляли наших дівчат у рабство до Німеччини, відзначали їх незайманість. Щоб морально розхитати народ, зламати, знищити, його найперше намагаються розтлити, зробити розслабленим і знівеченим невільником тілесної вседозволеності. Ті, що покликані бути батьками й матерями, стають самцями й самицями. Не тільки з Біблії, а й з історичної науки відомо, що народи, які віддавались розпусті, вироджувалися. Небачені до цього хвороби, як фактично невиліковний СНІД, що з’явився у 80-х, – це наслідок поширення гріха. Не Бог винен в загибелі людей, а всяке порушення веде до неминучої прірви… Як це треба знати, згадати Єві ХХІ століття! Сучасні біологи відкрили явище так званої телегонії (стійкої передачі генетичних ознак першого фізичного партнера жінки, які можуть відгукнутися навіть через декілька поколінь – з ким би вона потім не зв’язувала свою долю). Блуд не обмежується тілом, від нього страждає душа. Найгірше – коли та душа, що покликана до святого обов’язку материнства…
Ніякий гріх не огидний так Богові, як блуд, писали древні отці, адже, зазначали вони, сморід від подібних гріхів гидкий навіть демонам. А що ми бачимо зараз? Яке всезагальне розтління, пропаганду тілесної вседозволеності, що з вітрин та телеекранів перекочувала навіть до шкільних підручників! Невже дитині в 11-12 років (особливо дівчині) треба знати, що “статева близькість – це фізіологічний вияв кохання”, що “для нормальної людини статеве життя природне, вона не відчуває ні сорому, ні страху, ні огиди чи неприязні від статевої близькості”. Так пишуть у підручнику, рекомендованому для вивчення у 2-3(4) класах (див. детальніше № 1 за 2007 рік журналу “Спасите наши души”, статтю “Грехи растлителей из Министерства образования вопиют к Богу”). Та навіть в нашій мові, якщо не рахувати медичних термінів чи позамовних лайок, не було віками слів на детальне позначення явищ “цієї сфери”. Не вона була головною: навколо душі, а не тіла центрувалося навчання від Київської Русі до недавнього часу. Варто б згадати пораду незаслужено забутого тепер педагога Антона Макаренка, який казав: “Нічого страшного не буде, якщо ви скажете дитині: “Підростеш, про все це дізнаєшся”. Історія не зафіксувала, мовляв, випадків, коли подружня пара після укладення шлюбу не знала, що їй робити… Якась завіса сокровенності була над “цією сферою”.
Сучасний православний педагог, психолог із Санкт-Петербурга А. Рогозянський слушно пише про статеву близькість як про “попущення людській природі, дане заради того, щоб дві статі після падіння не розділилися на два людства, що непримиренно ворогують одне з одним… Щоб в апофеозі гордині й самості кожний зберігав пам’ять про свою неповноту і шукав змісту помимо себе; щоб смертність, що ввійшла в світ з Адамом і Євою, не змогла в короткий термін знищити людський рід”. Далі він наводить свідчення відомого християнського автора ІІ століття Тертулліана, який говорить про зворушливе рівноправ’я чоловіків і жінок у ранньохристиянських общинах, про їх духовну єдність і рівність перед одним Отцем… Сучасний світ ніби не хоче помічати, що повні права жінці дало саме християнство, саме воно піднесло її до божественних висот в апофеозі жіноцтва, в народженні Спасителя від земної Жони, Діви, “честнейшей херувим”.
Для язичництва жінка – лише об’єкт експлуатації, такою вона в дещо завуальованій формі лишається і в сучасних ліберальних, неоязичницьких суспільствах. Тепер жіноче тіло стає об’єктом реклами, торгівлі, безсоромного розглядання, і це все лицемірно називається “природністю”. Зміщуються, зсуваються всі поняття. У більшості сучасних молодих людей може викликати сміх вислів про те, що дівчину прикрашають цнота і скромність, адже від теле- і радіопередач, призначених школярам (школяркам), в душах осідає протилежне: культ тілесного, вседозволеність, самозамилування, егоїзм, прагнення комерційного використання власної краси, яка, не забуваймо, є виявом досконалості Божого творіння, а не товаром чи предметом зваблення. Пригадується прикметний лист, написаний святителем Миколаєм Сербським більше ніж півстоліття тому одній матері, яка страшенно раділа з приводу того, що її дочка стала “королевою краси”. Духівник пише: “замість поздоровлення виявляю до вас глибоке співчуття… У наших селах про красу шепотіли, а про характер говорили голосно. Це виходило від глибокого усвідомлення народного, що краса є щось минуще і від людини не залежне, тоді як характер не минущий і від людини залежний. Чи знаєте ви народну пісню про дівицю Міліцу? Як чудесно відповіла вона деяким улещувачам:
Я не чарівниця, щоб хмари ганяти,
Я лише дівиця, себе охороняти…”
Святитель розкриває очі бідній матері на дикунські корені подібних конкурсів, на малощасливу долю “королев”, які стають заручницями великих капіталів, жертвами вимушених шлюбів (і матерями позашлюбних дітей), фігурантами судових процесів, зрештою, самовбивцями, бо емоційне пересичення, нервове виснаження, зациклення на тілесно-матеріальному вбиває душу і позбавляє всякої життєвої мети. Як приклади краси, вищої за тілесну, наводить духовний письменник святих мучениць Єкатерину і Варвару, Параскеву-П’ятницю… Так, вони були зразками і зовнішньої краси, але пожертвували нею, як і всім життям на землі, “в тілі”, заради вічної краси – життя душі з Богом… Наприкінці листа святитель дає парадоксальну пораду: якнайшвидше віддати дочку заміж (і чим скромніше, тим краще) за якусь просту порядну людину. Те, що засліплений пустим тріском феєрверків світ вважав щастям, людина духовного розуму справедливо розцінила як глибоку життєву біду, як пастку для молодої душі.
ХХ століття принесло потворні ідейні новотвори на зразок фемінізму. У західних суспільствах боротьба феміністок за свої незрозумілі права доходила часом до абсурду, до так званого “жіночого шовінізму”. Цілком серйозно пропонувалося, наприклад, змінити англійське слово “history”(“історія”), бо в ньому вчувалося “his” – займенник чоловічого роду. Звичайно, і на Сході, в радянській державі, не обійшлося без своєрідних перекосів в цьому питанні… З одного боку, був доволі позитивний, хоча цілком секулярний, суспільний культ матері, особливо матері-героїні, багато говорилося на теми дівочих чеснот і жіночої честі та відданості, але водночас суспільство давало жінкам своєрідне “право рівності” – нарівні з чоловіцтвом асфальтувати дороги, місити бетон, укладати рейки чи пиляти ліс. Ми вже не говоримо про малосимпатичне для православних свято 8 Березня, яке має мутнуваті витоки чи то в язичництві, чи то в талмудичному іудаїзмі, який відзначає свято Пурим (“жереб”) в знак “жіночої” (зініційованої Есфір’ю) перемоги над противниками юдеїв. Варто відзначити, перемоги доволі асиметричної: проблематично вважати святом згадку про мстиве винищення тисяч людей, у більшості своїй невинних у двірцевих інтригах…
Православні мають свій жіночий день – прекрасне весняне свято жон-мироносиць щороку в третю неділю після Пасхи, ці святі жінки слугують взірцем не тільки високої духовної краси, але й міцності у вірі, якою перевершили навіть чоловіків. Разом з Матір’ю Божою святі жони-мироносиці були невідступно зі Спасителем під час мученицької страти на хресті, не боялися сповідати Його і по смерті – коли навіть апостоли у людській немочі, в розпачі розсіялися… Тому Марії Магдалині – першій! – і з’явився воскреслий Христос. Достойна жінка стала першим свідком небувалого і найбільшого чуда світової історії…
Християнські жінки дорівнювали в мужності чоловікам (згадаймо блаж. Ксенію Петербурзьку, “немощи женския отрешившуюся”, що прийняла на себе найтяжчий подвиг юродства); а християни-чоловіки часто мали серце співчутливе і милосердне, особливо духовні пастирі (як свт. Ігнатій Брянчанинов, який, до речі, преставився в неділю жон-мироносиць і писання якого досі ведуть непримиренну війну з гріхом, але з них струмить “неізреченна”, сердечна любов до людини). Отаке взаємодоповнення чоловічого й жіночого начал – без різних іноземних філософій, без малопристойних псевдокультурних вигадок (одна сучасна українська поетеса “ничтоже сумняшеся” заявила: “мої вірші, як ангели – вони двостатеві”). Прости нас, Господи, ми таки вважаємо, що ангели – безстатеві, як це слідує зі слів Спасителя про ангелів небесних, які не женяться і заміж не виходять (Мф. 22, 30)… Але згадані “твердження” характерні для віку, який “весьма излукавствовался”. Іде гріховне виродження-змішання обох статей в сучасному світі. Ми кажемо не про зовнішність типу “унісекс”, коли неможливо візуально визначити стать “супермодної” особи, а про риси характеру. Чоловіцтво переймає якусь викривлену, гіпертрофовану псевдожіночність – стає плаксиво-істеричним, пасивним і нерішучим, а жіноцтво – агресивним, грубо-напористим, безжальним, позбавленим жіночого милосердя і ласки. Словом, кожен прагне чогось не свого. Не природного. Запозичує не позитиви, а негативи протилежної статі.
Жінка ставиться (суспільною “мораллю” зокркема) в такі умови, що мусить занедбувати свою найпершу функцію – організовувати життя сім’ї, виховувати дітей – і кидається у вир “брючного кар’єризму,” в невротику офісів та симпозіумів, вважаючи, що вдома їй робити вже нічого. У відомого афонського подвижника старця Паїсія Святогорця запитали: “Як бути – багато жінок говорять, що змушені працювати, бо не зводять кінці з кінцями”. І що відповів старець?” Вони не зводять кінці з кінцями, бо хочуть мати телевізор, відеомагнітофон, особисту машину і тому подібне, а результатом буває те, що вони не дбають про власних дітей і втрачають їх. Я раджу матерям спростити своє життя, щоб вони були здатні більше займатися дітьми, які їх потребують… Сьогодні багато дітей “голодують” від нестачі материнської любові”… Само собою зрозуміло, що навіть три няньки не замінять однієї матері. А ми побиваємося, що в сучасних породіль немає молока, що діти народжуються і виростають хворими тощо. Це все наслідки каліцтва душі і відповідно тіла, яке приносить розтлінна цивілізація, споживацький марафон без малої згадки про Божі встановлення й цінності.
В основах соціальної концепції РПЦ (розділ Х, “Питання особистої, сімейної і суспільної моралі”) читаємо: “Нерідкими є заклики до штучного зрівняння участі жінок і чоловіків у кожній сфері людської діяльності. Церква ж вбачає призначення жінки не в простому наслідуванні чоловіка і не в змаганні з ним, а в розвитку всіх дарованих їй від Господа здібностей, в тім числі притаманних тільки її єству… Християнська антропологія відводить жінці набагато вище місце, ніж сучасні безрелігійні уявлення”.
Жінка-мати – не вантажник, але й не клерк, хустка на голові – не камінь, і відсутність косметики – не таке вже “каторжне покарання”. Жінка, яка провадить церковне життя, причащається, сповідується, в міру сил поститься, виглядає набагато природніше, свіжіше і привабливіше, ніж її нецерковна ровесниця, схильна до штучного самоприкрашання й хворобливої спраги самовираження. Християнка має в нагороду за труди і вірність Господу невід’ємну радість, яка робить її прекрасною душевно і тілесно, сповненою відчутного уповання на милість Бога й у вічному бутті.
І нехай не поспішають наші опоненти звинувачувати нас, православних, у фанатизмі, темноті, “відсталості”. Наші правила – на користь, а не на шкоду. Люди добрі, зайдіть до православного храму, подивіться, як старенькі бабусі, які пережили війни, нестатки і хвороби, вистоюють дво-тригодинні служби! А вони ж і постяться, і вдома моляться тривало, і посильно працюють по дому. А молоденьке дівча забіжить, похапцем накривши голову носовичком, і через 5 хвилин роздивляється, де б присісти, а часом вголос восхваляє католиків, які “у храмах сидять”. Безсилим, кволим, пригніченим (серед розмов про “свободу”!) стає юне покоління (а особливо скорботно за майбутніх матерів), бо не знаходить воно духовної поживи, шукає сурогатних “задоволень” в порожнечі безцільного існування – без Бога, любові, без високих почуттів, жертовності й істинної радості. Тому все молодшає вік куріїв, пияків і наркоманів, а в старших класах стають предметом насмішок ті, хто не мав практики відомих контактів та решти плотських насолод…
Гріховні “розваги”, позашлюбні зв’язки, розпуста, зокрема рання, дають гіркі плоди. Одна з найстрашніших сторінок у драматичній книзі сучасного життя – це гріх аборту. Багато священиків, наприклад в Росії, взагалі категорично заявляють, і мабуть, мають рацію, що доки в наших країнах триватимуть ці узаконені вбивства, сотні тисяч вбивств, ні про яке воскресіння Слов’янщини думати не доводиться. Це убивство межує із самовбивством: мати знищує частину свого тіла, але ж це не орган, а нове, неповторне, дароване Богом життя! Це гріх проти життя як Божого дару і проти Господнього благословення “плодитися і множитися,” наповнювати землю (Буття 1,28) він належить до “вопиющих к небу об отмщении”, як і содомія… На одній грецькій церковній картині лікар, що робить аборти, “поміщений” у пекло разом із Іродом, і там його терзають його ж катівськими інструментами – повертається те, що він не з примусу, а за гроші і з власної “науково-обґрунтованої” безчоловічності чинив із бідними немовлятами. Прп. Серафим Вирицький так і сказав одній жінці (до речі, доволі благополучній матеріально), прозрівши її таємне бажання позбутися дитини: що такі жінки уподібнюються Іродові, вбивці тисяч немовлят. Відомий випадок, коли прп. Амфілохій Почаєвський, також дізнавшись Духом Святим, що відвідувачка робила аборти, подав їй ніж, “наказуючи”, щоб вона убила єдину дитину, гарненьку дівчинку: адже те саме вона зробила із попередніми, які “були ще кращі”. Нарешті згадаємо мудру відповідь одного сучасного московського священика в складній ситуації: гріх, як відомо, завжди шукає виправдання, от його і запитали, що робити, коли пренатальна (передродова) діагностика вказує на тяжкі дефекти дитини. Мовляв, може, краще перервати, ніж помножувати муки… Священик сказав: ви дайте народитися, а коли побоювання підтвердяться, візьміть і вбийте дитину – яка ж вам різниця, коли це зробити? До речі, відомі фактографічно підтверджені випадки, коли в православних сім’ях після всіх ніби наукових медичних “жахань” народжувалися і росли нормальні, здорові діти. А що було б, якби їх пустили під ніж, металеву петлю чи спалили соляним розчином?.. Не будемо радити таким матерям і лікарям попробувати ці катування на собі…
До того ж стають набутком гласності випадки, коли нечисті на руку медпрацівники організовують цілі мафіозні клани “доброзичливців-консультантів”, які, настрахавши майбутніх породіль вигаданими “дефектами плода,” добиваються свого і потім збувають за немалі гроші дитячі тіла, які байдуже іменуються “абортивним матеріалом”. Важко сказати, чи підуть комусь на користь виготовлені таким канібальським чином “ліки” або “косметика”. Отак гріх прямо і непрямо розпавучує поміж людей свої сіті, які можна розрубати тільки з Божою допомогою… В агітаційних матеріалах, які поширюють борці проти дітовбивства, не раз повторюються поетичні рядки, автор яких, на жаль, нам невідомий, але випромінюють вони, безперечно, православний гуманізм. Чомусь думається, що написані вони жіночим серцем і жіночою рукою…
Остановись!
Пусть он увидит солнце!
Услышит шум весеннего дождя,
И будет в час счастливейшей бессонницы
Смотреть на звезды, глаз не отводя.

Тебе легко не дать ему родиться,
Тебя не станут за руки держать,
А он не может даже защититься,
Не сможет крикнуть, встать и убежать.

Быть может, он, не кто другой, а этот,
Чья жизнь теперь на ниточке висит,
Окажется ученым иль поэтом,
И целый мир о нем заговорит.
Здавалося б, загальновідомі факти, але їм не хочуть йняти віри: життя жінки після аборту (тим більше — після кількох, після багатьох), незмінно нестиме вже печать ущербності — розплата за гріх настає ще тут. Про це детальніше можуть сказати психологи, психіатри, гінекологи, онкологи…. Моральні муки часом гірші за всякі фізичні хвороби. Якщо ж говорити про цей злочин стосовно раннього жіночого віку, то це взагалі – руйнівний вибух, після якого наступне життя жінки у всіх його аспектах дуже рідко може “склеїтися до купи”, зцілитися — хіба що якимось Божим чудом…
Поможи нам, Господи, прозріти, схаменутися, збережи в чистоті дітей наших. Збережи , Господи, і ще не рожденних, і всіх! Бо за ними – єдина надія на якесь пристойне суспільне майбутнє.
А всі згадані і не згадані так звані “жіночі проблеми”, які ставить сучасність, можуть знайти своє цілковите розв’язання у Православ’ї. Треба тільки вміти згадати, треба знайти і мати чисту, незамулену, істинно-православну точку зору. Мати оте праслов’янське “целомудріє”, яке означало не тільки чистоту, а й “цілісне мудрування”, вміння бачити все – і головне. Цим умінням володіли як духовні, так і мирські світочі нашого народу.
Як про високе втілення життя, про жінку-матір переконливо сказав поетичним словом великий українець Тарас Шевченко:
Нічого кращого не знаю,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Головне покликання жінки – материнство – це вже ікона, яка возводить думку до Першообразу. І чоловік, і жінка – носії Святого Духу. Це два лики незбагненної Божественної краси. Їх вкрай необхідно очистити сьогодні від нашарувань кіптяви і бруду, щоб усі бачили їхнє дивовижне сяйво і славили Творця життя.

01.03.2007. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Вышла в свет книга о священномученике Николае Искровском

01.03.2007. ХМЕЛЬНИЦКИЙ. Секретарь епархии рассказал сотрудникам МЧС о Великом посте