Архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній. Відлуння геноциду 20-30-х років у розрізі сумної статистики гонінь на Православну Церкву

01.01.2007 archive, Вестник №64, Даты

Відлуння геноциду 20-30-х років у розрізі сумної статистики гонінь на Православну Церкву
(Доповідь на науково-практичній конференції “Голодомор 1932-33 років в Україні: історико-правові та соціально-економічні аспекти”
м. Хмельницький, 24 листопада)

Архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній

Історія всесвітнього Православ’я не знає іншого такого тривалого періоду гонінь на Православну Церкву, як період радянської доби. Гоніння ці характеризуються особливими масштабами, жорстокістю та зухвалістю. Відомі в історії інші періоди гонінь були локальними і, як правило, не тривали більше кількох років. Так, навіть гоніння Діоклетіана і його наступників, що почалися у 303 році і відомі в церковній історії як найжорстокіші, тривали у Римській імперії лише 8 років.
За більшовицької доби переслідували за сповідання віри Христової усіх – від дітей, яких вчили атеїзму зі школи, забороняючи відвідувати храми, носити натільні хрестики, до глибоких старців, які вже не мали ходити через похилий вік та хвороби. І все це тривало 70 років, починаючи з 1917-го і закінчуючи добою перебудови 80-х.
Радянська влада з перших днів свого існування поставила завдання повного знищення Православної Церкви, про що свідчить лист В.І. Леніна членам Політбюро під грифом “цілком таємно” від 19.03.1922 року, де, зокрема, говорилося: “…изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей, должно быть произведено с беспощадной решительностью…, чем большее число представителей реакционной буржуазии и духовенства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше” (Архивы Кремля, кн. 1. Политбюро и Церковь. 1922-25 гг., М.-Новосибирск, 1997, стр. 143).
Найважчою для України була доба 20-30-х років ХХ сторіччя, яка відома не лише сумними фактами жорстоких репресій духовенства та віруючих, але й жахливим голодомором, який спричинили непомірно високі вимоги зернозаготівель. Як показав Всеволод Голубничий, Україна у 1933 році реально виконувала 38 % плану зернозаготівель усього Союзу РСР, а за півтора року в мирний час тоді загинуло від голоду 7 мільйонів осіб. Валовий збір зернових в Україні, наприклад, у 1932 році становив 147 млн. центнерів, тоді як план хлібозаготівель по республіці за вказівкою Сталіна становив 267 млн. центнерів. Очевидно, Україна навіть при усій жорстокості заходів та повному вилученню зерна змогла виконати цей план лише на 50,9 %, результатом чого стала постанова ЦК КП(б)У від 19.02.1932 р. “Про заходи боротьби з куркульським впливом в колгоспах і сільських парторганізаціях”, в якій, зокрема, зазначалося:
„Встановити занесення на чорну дошку колгоспів, які злісно саботують здачу хліба по державному плану;
Провести чистку сільських парторганізацій, до 1 грудня організувати 1100 бригад активістів для викачки хліба;
Для посилення хлібозаготівель направити в села 600 випробуваних, стійких більшовиків;
Заборонити видачу хліба на трудодні до виконання плану хлібозаготівель”.
Занесення села на “чорну дошку” означало повну ізоляцію його від усіх інших населених пунктів, від будь-якого матеріального, продовольчого, промислового постачання, закриття сільмагів, заборону колгоспної і індивідуальної торгівлі. Патрулі перекривали усі дороги, нікого не впускали і не випускали з сіл, закривалися школи, пошти, млини, розбивалися жорна, а це фактично означало масове фізичне знищення населення.
Думки істориків з приводу причин голодомору не одностайні. Дехто вважає, що голод був для Сталіна засобом послаблення української національної свідомості, боротьбою з “… соціальною базою українського націоналізму – приватним сільським господарством” (як про те писала у 1930 році одна з провідних комуністичних газет), інші говорять, що так радянська влада намагалася боротися з “приватновласницькими інстинктами” українців, а, можливо, одна мета зумовлювала іншу, але результат був страшний – гинули мільйони людей!
Вартим уваги аспектом голодомору було й те, що тривалий час цей факт намагалися взагалі викреслити з суспільної свідомості, адже радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Система робила з кожного і злочинця, і жертву водночас. Спогади одного сільського вчителя розповідають нам про жахливі речі, як на полях, де земля родила рясні врожаї хліба, охоронці ловили опухлих від голоду “ворогів”, і радянська влада до них застосовувала “справедливу кару”, щоб вороги й контрреволюціонери знали міць і силу її гнівного караючого меча.
Внаслідок примусових хлібозаготівель у 1921-1922 рр. Україну (особливо Правобережну) охопили голод, епідемії. Таку ситуацію уряд використав для реквізиції церковних цінностей і майна, руйнування храмів, репресій проти духовенства і віруючих. Для обґрунтування мотивів вилучення церковних цінностей ВПВК видав грабіжницькі декрети “Про цінності, що знаходяться в церквах і монастирях” від 27.12.1921 та “Про порядок вилучення церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим”. Наприклад, у Києво-Печерській Лаврі у цей час було конфісковано 2417 діамантів, 1106 смарагдів, 1345 рубінів, 41 сапфір, 64 кг золота, 11200 кг срібла. До вересня 1922 року з храмів на Поділлі конфіскували 499712 золотників, 24 долі срібних виробів, а у зв’язку з забороною церковного дзвону – дзвони масово знімалися з храмів (за даними видання П. Слободянюка “Українська Церква”, м. Хмельницький, 2000 р.).
Вилучення цінностей, як правило, супроводжувалося репресивними заходами зі сторони військових та цивільних організацій щодо священників та віруючих – їх переслідували, конфісковували майно, арештовували, відправляли у заслання. На чолі пограбувань храмів в Україні стояли голова ВУПВК М. Скрипник та центральна комісія по вилученню культових цінностей, що була створена у квітні 1922 року, на місцях працювали губернські і волосні комісії і спецкомісії. Таким чином, за виключно короткий термін з пограбованих церков були вилучені предмети з платини, золота, срібла, коштовного каміння, які були не лише православними святинями, що не одне сторіччя свято зберігалися у храмах та соборах України, але це були предмети, які складали й велику матеріальну та художню цінність. Процес вилучення цінностей проводився без фахової допомоги істориків та мистецтвознавців, внаслідок чого унікальні творіння минулого нерідко були просто утилізовані. Це стало не лише актом блюзнірства й вандалізму з релігійної точки зору, але й злочином проти багатовікової історії та культури нашого народу.
У 1921-1922 роках радянська влада розпочала фізичну розправу з Церквою – реквізицію культових цінностей, необґрунтовані репресії проти священнослужителів і віруючих за сфабрикованими звинуваченнями, закриття і руйнування храмів, непомірні податки. По усій Україні покотилася хвиля масових репресій серед священиків. У листі членам Політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував, як згадувалося вище, на необхідності масових розстрілів “представників реакційного духовенства”. Органи ГПУ мали завдання посилити антирелігійну пропаганду через округові ради безбожників, збільшувати кількість секретних відвідувачів через віруючих та притягати до агентурної роботи в ГПУ самих священиків. ГПУ-НКВС контролювало церковні справи, використовуючи для цього величезний апарат сексотів. Образ вождя-безбожника був особливо страшний тим, що він став взірцем для виховання абсолютно безбожної людини, всупереч майже тисячолітній історії України як колиски християнства. Це страшно деформувало суто людську і християнську мораль, культуру, духовність, привело до масових людських жертв, практичного винищення найкращого генофонду української нації.
За даними П. Слободянюка, починаючи з 1925-1928 років, населення Подільського краю, священики, активні віруючі в багатьох випадках позбавлялись своїх прав у виборах до міських і селищних рад. Так, за підрахунками істориків, у 1926-1927 роках офіційна кількість таких позбавленців у семи містах Поділля становила 14,1 тис. чоловік (в середньому 15,4% від взятого на облік вибіркомами населення). У селищах міського типу кількість офіційних позбавленців перевищувала 14,3 тис. чол. і становила вже в середньому 33,6% взятого на облік населення. Однак фактично від виборів було усунуто 40,2 тис. чол. у містах і 36,7 тис. чол. у селищах, що в середньому складає 41,2% по містах і 64,4% по селищах. Отже, половина населення міст і сіл Поділля була позбавлена права голосу на виборах, зокрема й з релігійних мотивів.
Кульмінацією жорстокості, етнокультурного геноциду, християнського віровбивства, цілковитого спустошення Церкви стали масові політичні репресії 20-30-х років. Масові вбивства, каторжні роботи мільйонів віруючих українців, їх переселення і депортації здійснювались не тільки за національною чи політичною ознакою, а й через віру в Бога, релігійну мораль, сповідування релігії своїх предків.
Карально-репресивні органи називали священнослужителів, віруючих неблагонадійними контрреволюційними елементами. Тому провокації, переслідування, жорстокий адміністративно-ідеологічний контроль за життям, релігійною громадськістю, знищення церковних активістів призвели до незворотних духовно-релігійних втрат. У довоєнні роки практично всі релігійні храми були закриті, а священнослужителі й актив пастви – репресовані.
Релігійні активісти часто звинувачувались у шпигунстві, сіонізмі, антидержавній діяльності і пропаганді, тероризмі, шкідництві. Особливий розмах репресій, відкритого свавілля і беззаконня розгортається після постанови ЦВК СРСР від 10 липня 1934 року, що заснувала «особливі наради» – позаконституційний позасудовий орган політрепресій, пізніше були створені так званні «двійки» і «трійки». А інша постанова ПВК СРСР від 1 грудня 1934 року зобов’язувала слідчі органи завершувати справи у 10-денний термін, розглядаючи їх у судах без участі підсудних та захисників, перегляд справ не допускався, а смертні вироки виконувалися відразу після оголошення.
Сьогодні важко і навіть неможливо підрахувати, скільки було заслано, переселено, засуджено чи розстріляно священнослужителів та громадян за релігійними переконаннями. За офіційною статистикою, в Україні лише за 1936-1938 роки жертвами політичних репресій стали понад 800 тис. осіб.
Національною трагедією стало здійснення в Україні політики масової колективізації сільського господарства. Це був небачений духовно-етнічний геноцид українського народу. Так, взимку 1929 року на Північ було вивезено понад 70 тис. сімей з України.
У січні 1930 року, наприклад, бюро Шепетівського КП(б)У прийняло рішення про закриття церкви у с. Плужному і виселення 800 сімей. Це викликало заворушення селян, результатом чого став арешт 427 чоловік, окремі з них були розстріляні.
Церква стояла на заваді антиукраїнізму, антинародним методам колективізації, морально-політичному цькуванню і фізичному знищенню селян.
Одразу після голодомору 1934 року у Києві знищили цілий ряд унікальних пам’яток культури – Михайлівський Золотоверхий монастир, Братський монастир на Подолі і Духовну академію при ньому, Десятинну церкву, Трьохсвятительську церкву, Аскольдову могилу, інші визначні церковні святині.
З поширенням колективізації все більшого розмаху набирав насильницький тиск на церкву: проводилися репресії проти священиків, яких звинувачували в контрреволюційній діяльності, закривалися храми, майно розкрадалося, культові цінності конфісковувалися, а богослужбові книжки та інша література релігійного змісту просто спалювалася. Окружним адмінвідділам заборонялося реєструвати нові релігійні громади, не дозволялося добудовувати і навіть ремонтувати храми, а старі молитовні будинки та культові споруди закривали з причин їх аварійного стану, заборонялося збирати і витрачати гроші для будь-яких релігійних цілей…
У 1938 році була закрита церква на цвинтарі у м. Проскурові, у 1940 – храми у селах Фрамполі і Кадіївцях Ярмолинецького р-ну, Везденьках, Орлинцях, Пахутинцях Чорноострівського р-ну, Давидківцях, Аркадіївцях, Масівцях Проскурівського р-ну та багато інших.
Священиків виселяли з квартир, обкладали неймовірними податками. Наприклад, за свідченням П. Слободянюка, священик с. Білогородка Григорій Соловей був змушений платити квартплату у розмірі 211 крб.
У 30-х роках в Україні було закрито 75-80 % усіх храмів, а на початку 40-х у Вінницькій, Хмельницькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Донецькій областях не залишилося жодного храму. З 1710 храмів Київщини залишилося 2, з 28 монастирів не діяв жоден, а з 1435 священиків служило лише 3.
Підводячи підсумок сказаного вище, варто відзначити, що нелюдські методи знищення релігійних, етнічних та культурних цінностей українського народу, найкращого генофонду української нації в період 20-30-х років ХХ сторіччя не залишать байдужою жодну мислячу людину. Цей жахливий, кривавий період історії нашої держави ознаменувався цілим сонмом новомучеників і сповідників, імена багатьох з яких відомі лише Богу.
Схиляючи голови у молитві за всіх постраждалих православних християн у годину гонінь, а водночас і підносячи молитви до новомучеників і сповідників землі нашої, замислимося: яке велике протистояння здійснила Православна Церква тоталітарному сатанинському режиму! Адже метою його було знищення національної самобутності українців, викреслення з пам’яті народу його багатовікової історії та культури, заміна традиційної релігійної свідомості атеїстичною істерією. Дійсно, усі сили пекла були тоді спрямовані на знищення віри та духовності, але тисячі простих віруючих християн, непомітних священнослужителів та єпископів ціною своєї мученицької крові відстояли у пеклі радянської тоталітарної машини віру Православну, про яку засвідчили усьому світові. Вдивляючись у фотокартки репресованих, дивуєшся, які гарні та смиренні ліки! З якою вірою вони гідно пройшли свій життєвий шлях! Наприкінці ІІ сторіччя християнський апологет Тертулліан сказав крилаті слова: “Кров мучеників – сім’я християнства”. ХХ сторіччя рясно вкрило цим сім’ям нашу багатостраждальну землю, і зараз нашою основною метою є донесення цього сімені до людських сердець, можливо, саме молитвами новомучеників, які загинули з іменем Христовим на вустах у ті буремні роки, Господь сьогодні дає нам благодатний час для відродження української духовності та культури, тож наш борг перед минулим – засіяти це благодатне сім’я істини у серця людей – особливо сьогоднішніх юнаків і дівчат, щоб принесло воно свій благодатний плід сторицею.

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви