Протоієрей Анатолій Затовський. Православ’я і школа в новому тисячолітті: досвід, проблеми, перспективи

01.07.2006 archive, Вестник №58, Тема номера

Протоієрей Анатолій ЗАТОВСЬКИЙ.
Православ’я і школа в новому тисячолітті:
досвід, проблеми, перспективи

Голова Всеукраїнського православного
педагогічного товариства

«Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила,
А сила знову розцвіла»
П. Тичина «Я утверждаюсь»

Сьогодні, коли бездуховність, моральна і фізична розпуста, вульгарність і цинізм заполонили екрани телевізорів, сторінки газет, журналів і книжок, коли все це нав’язується як “загальнолюдські цінності”, норми людського буття, наше суспільство нарешті одумалося і згадало, хто ми є. Згадало, що за нами тисячолітня православна культура, у світлі якої віками жили наші предки.
23 липня 2005 року Президент в своєму виступі у Києві сказав: “Ми повинні вчити наших дітей українській мові, українській культурі й українській тисячолітній традиції”.
Біля витоків нашої культури стояли святі рівноапостольні Кирило і Мефодій. Саме їм, творцям нашої абетки, яка дістала назву кирилиці, ми зобов’язані благодаттю славити Господа рідною мовою.
Актуальність викладання християнської етики в навчальних закладах
Є ціла низка причин, які свідчать про нагальну необхідність викладання християнської етики в освітніх закладах України.
Це:
· необхідність ефективного соціально-економічного розвитку Української держави
· інтеграція в європейський та світовий простір
· відсутність реально підтриманих державою чітких ідеологічних орієнтирів
· духовно-моральна криза в українському суспільстві
· криза основних виховних інституцій — сім’ї, школи, громади
· руйнівний вплив телебачення та Інтернету
· різке падіння духовного і фізичного здоров’я української молоді — демонстративно неадекватна поведінка, агресивність, тютюнопаління, алкоголізм, наркоманія, дошлюбне статеве життя, самогубство, бродяжництво
· світові проблеми — проблеми екології, загроза тероризму
і найголовніше:
· прагнення до використання перевірених вітчизняним та зарубіжним досвідом християнських цінностей.
Минуле, ХХ століття важко далося народу України. “Календарі атеїста” з їхніми антирелігійними анекдотами, кафедри атеїзму в університетах та величні собори, переобладнанні під концертні зали, поступово привчили суспільство жити без Бога і богослужіння. Церкву зачинили у храмові огорожі з жандармською забороною “писати і малювати”, і поступово цей “тихий прихисток для змученого світу” в свідомості людей став нічим іншим як бабусиними оповідками з запахом нафталіну.
Споживацтво, яке вже не ховається під іншими машкарами, відкрито запанувало над суспільством як стереотип взаємовідносин з дійсністю, як сурогатний світогляд.
Не можна не помітити, що лейтмотивом всього сучасного розвитку є автономія людини по відношенню до Бога та інших людей, автономія, яка все більше зростає. У свідомості людей непомітно сталася переорієнтація до індивідуалістичних орієнтирів і цінностей. Індивідуалізм став нормою суспільних, сімейних, політичних, виробничих відносин. Ми живемо в іншому світі, абсолютно іншій реальності та щоденно зустрічаємось у тій чи іншій формі з виявом войовничого персоналізму. Відносини духовно-родинні поступилися функціональним. Навіть кревно-родинні стосунки нівелюються на догоду “правам” та “свободам”, регулюються зовнішнім, правовим чином, проголошують самореалізацію як мету.
Тому сучасна православна педагогіка повинна протиставити цьому об’єднання людей, даючи їм спільне підґрунтя, приводи до спільного діяння, спільної відповідальності, спільності життя й інтересів.
За кілька віків наука освіти виробила власні позитивні цінності: раціоналізм, знання, прогрес, розум. Ці цінності довгий час були і залишаються орієнтиром у становленні й удосконаленні освіти. Але цей шлях дав і багато негативних явищ: повну ізоляцію від культури, дегуманізацію науки, і наукової творчості тощо. Наприкінці ХХ століття ці побічні результати прогресивного розвитку науки і освіти перетворилися на головні й стали викликом людині й людству ХХІ сторіччя.
Трагедія сучасного життя в тому, що з-під ніг людини вибиті тверді основи моральності й духовності. “Не плоть, а дух растлился в наши дни, и человек отчаянно тоскует” — характеристику, яку дав поет Федір Тютчев сучасному йому суспільству, повною мірою можна віднести й до нашого часу.
У цьому зв’язку відомий філософ І. Ільїн писав, що на початку ланцюжка причинно-наслідкових зв’язків, які ведуть до загибелі культури і держави, лежить духовна криза особистості та суспільства.
Світська та духовна освіта
Слід наголосити: не буває духовності “взагалі як такої”, у відриві від певної релігійної системи. Всі ж намагання створити моральну систему, яка була б дієвою, але при цьому не базувалася на жодній з існуючих релігій, призводять до створення ще однієї, нової релігії, або до повної безпорадності перед окультизмом і сектантством, які вже сьогодні приходять до наших дітей і без нашого дозволу калічать не тільки психіку, але й життя.
Глибокий аналіз цього явища дав видатний український педагог Г.І. Ващенко на прикладі морально-виховної системи колишнього СРСР і фашистської Німеччини. Говорячи про духовне відродження нашої країни, треба зауважити, що саме поняття духовність не є однозначно позитивним. Комунізм, нацизм, фанатичний релігійний фундаменталізм по-своєму духовні, але ця духовність руйнівна.
Протягом тривалого часу в суспільстві сформувалися поняття “світська освіта” і “духовна освіта”. Штучне, некоректне протиставлення цих двох понять, яке отримало в нашій країні правове оформлення після перевороту 1917 р., веде до руйнування духовно-моральної та історико-культурної єдності суспільства. Освіта не може бути не духовною. Але духовною в повному розумінні цього слова світська освіта може бути тільки, співпрацюючи з релігійною.
Світська педагогіка розуміє життя людини як тимчасовий період, обмежений рамками земного життя. Педагогіка, що походить з релігійного ґрунту, розглядає буття людини в категоріях “вічності” й “безсмертя” й спрямовує виховання на конкретну особистість, яка пов’язана відповідальністю перед Богом не тільки за своє життя, але і за зберігання і розвиток історичних і культурних традицій народу, частиною якого вона є.
Світська педагогіка, декларуючи духовне життя, має на увазі лише його психологічне проявлення, підмінює духовне душевним, старанно уникає визнання реальності духовного світу. Досвід обґрунтованого релігійного виховання показує, що не можна “організувати” духовне життя в людині через розвиток інтелекту, волі або почуттів, хоча духовне життя і опосередкується цим розвитком душевних складових.
У світській педагогіці поняття добро і зло носить відносний характер. У християнській педагогіці вони абсолютні: зло не можна виправдати і не можна естетизувати, що, на жаль, стало характерною рисою сучасності.
Свобода в сучасному західному світі і школа демократичного суспільства витіснила Євангельську свободу, і освіта стала потрібною не для життя, а для кар’єри. Школи, які йдуть поза релігійною освітою, невідворотно ведуть до невір’я й атеїзму. Як показала практика, відокремлення школи від церкви призводить, за словами нашого земляка філософа і богослова протопресвітера Василя Зеньковського, до того, що атеїзм, запліднений гуманізмом, прагне витіснити християнство не лише у школі, а й у житті. Ми, повіривши у механічний прогрес людства, піддалися хибній думці, що і наш народ, наша молодь сама обиратиме для себе істину з великої кількості думок, забуваючи, що поняття свободи — це свобода вибору між добром і злом, між любов’ю і ненавистю, це прагнення душі до духовного миру.
На це звертає увагу професор О. Вишневський: “Моральна поведінка — це не лише знання правил моралі, а й прийняття їх, життя, відповідне до них, віра в них, готовність їх відстоювати”.
Віру нав’язати неможливо. З позиції богослов’я віра — дар Божий, з позиції філософії — діяння свободи. Але образ і сутність віри мають бути доступними для зростаючої самосвідомості. І це вже зрозуміло багатьом. Серед громадян почав формуватися соціальний запит на цілісну, орієнтовану на християнські цінності освіту, до того ж таку, яка вбирала б у себе, а не заперечувала зміст світської наукової освіти.
Утім, проблеми формування духовності особистості на основі християнських моральних цінностей вже стоять у центрі уваги не лише Церкви, але й освітян і науковців. Теплих слів заслуговує робота академіка АПН Ольги Василівни Сухомлинської під промовистою назвою “Духовно-моральне виховання дітей та молоді: загальні тенденції й індивідуальний пошук”. В ній ідеться про те, що формування духовного світу дітей і молоді, духовності як провідної якості особистості — велике і складне завдання, що стоїть зараз у центрі уваги педагогів, учителів, вихователів, батьків, широкого педагогічного загалу… Виникає гостра потреба в залученні християнських цінностей до процесу виховання дітей, визначенні основних засад, цілей напрямів, змісту, форм і методів формування духовності на їх основі.
За oстaннi десятилiття зруйнувались традицiйнi для українцiв переконання в необхiдностi дбати про репутацiю чесної людини, якiй довiряють. З метою матеріального життєвого успiху як кiнцевої мети пропагуються далеко не гуманні засоби, а духовнi чесноти стали втрачати свою дiєвiсть. Це роз’єднало людей, поглибило загальну кризу моральності.
Зауважимо, що без Церкви, без духовенства, важко буде щось зробити в царині духовності.
Православ’я як вищий сенс українського народу
Нам необхідно повернутися до Православ’я, оскільки саме воно стало основою для утвердження найхарактерніших ознак української культури як цілісної системи цінностей. Християнство не є національною релігією для жодного народу, бо в його центрі не національна ідея, а ідея спасіння. Однак християнство і, зокрема, Православ’я — як основна релігія українців — освятило національні інтереси, національні ідеї, національні традиції, сповнивши їх вищим змістом любові, самопожертви, доброзичливості, миролюбства, милосердя, прощення.
Саме впливом православної віри обумовлені позитивні якості національного типу українського характеру, вдачі, родинного устрою, організації побутового життя, а також реакція на оточуючий світ, сила любові до Батьківщини, здатність бачити та вбирати найкраще з потужних культурних джерел. Історія України доводить, що найвищого розквіту наше суспільство, його культура та освіта досягали в ті епохи, коли Православна Церква і влада стояли поруч і разом докладали зусиль для піднесення й розвитку української держави.
Саме така співпраця на часі. Повернення сьогодні до цінностей, що є «твердинею» нації і, насамперед, до Православної Церкви, яка завжди була дбайливою та лагідною матір’ю для нашого народу, забезпечить збереження рідного дому та повагу до нього інших.
Зараз усім нам, мов блудному сину, треба повертатися до Отця Небесного, переосмислювати, які цінності життя вічні, а які — тимчасові. Духовний вакуум, примусово створений у недалекому минулому, сьогодні поступово заповнюється, і люди активно шукають сенс буття. На жаль, забуваючи про одвічні духовні та національні традиції, звертають свій погляд на Захід, намагаючись там знайти еталон суспільного і духовного життя. А звідти подають нам «руку допомоги», запрошуючи йти чужим шляхом. Усіма можливими способами — через ЗМІ, систему освіти, мистецтво, політику, за допомогою прозелітичних (віровідступницьких) місій нав’язується нам чужинницький стиль життя та світогляд. Тут варто згадати слова Бориса Олійника:
Відкриті наші предківські чертоги
Усім,
Хто має помисли незлі.
Прийдіте з миром!
Та, заради Бога,
Не вчіть нас жить на батьківській землі.
16 років тому ми відзначали не лише 1000-ліття Хрещення Русі, а і ювілей освіти на її теренах. Бо ж разом із візантійськими архієреями прийшли до нас і вчителі. Як мовиться у «Повісті минулих літ», святий рівноапостольний князь Володимир одразу після прийняття Хрещення видав указ, згідно з яким священики шукали кмітливих і здібних дітей та віддавали їх до шкіл, заснованих при монастирях та великих соборах. І наслідки просвіти не забарилися виявитися.
У середині XVII ст. архідиякон Павло Алеппський, супроводжуючи антіохійського патріарха Макарія до Москви, так описав свої враження про Україну: «По всій землі козаків ми побачили чудову рису, що вразила нас: всі вони, включаючи жінок та дітей, знають грамоту, порядок церковного богослужіння та піснеспіви. Навіть дітей-сиріт священики не залишають на вулиці, але піклуються про них та навчають грамоті».
Що ж ми маємо сьогодні? Так, світський характер школи задекларовано, але ж вона мусить відкривати дітям багатство Православ’я в культурі та історії нашого народу. Є рівність релігій перед законом, але це ні в якому разі не означає їхньої тотожності перед культурою, історією людства, а надто — Київської Русі. Зрозуміло, що внесок Православ’я в національну культуру (літературу, мову, етику) годі й порівнювати з намаганнями деяких новомодних конфесій, тому держава та школа повинні бути зацікавленими у всебічній підтримці нашої національної віри.
Настав час з православної точки зору дивитись на історію християнського мистецтва, церковної архітектури. Мусимо постійно нагадувати дітям, що запорозькі козаки захищали не просто рідний край, свій народ, але й свою Православну віру, свою Православну Церкву.
Вони мають знати імена національних світочів, цвіт і гордість українського народу — святих митрополитів Іларіона, Петра Могилу, Дмитра Ростовського (Туптала). Не зайве нагадати, що такі видатні українці як Тарас Шевченко і Григорій Сковорода, Костянтин Ушинський і Микола Пирогов, Іван Котляревський і Микола Гоголь, низка інших достойних людей були православними.
У духовно-освітній спадщині нашого народу перлинами сяють: «Повчання Володимира Мономаха дітям», «Слово про закон і благодать» св. митрополита Іларіона, творчість святителя Петра (Могили) та П. Юркевича, спадщина Києво-Могилянської академії, народна педагогіка К. Ушинського, діяльність С. Русової та інших.
Заглиблюючись в українську народну культуру, з’ясовуючи феноменальність цього явища, потрібно враховувати перш за все той факт, що саме Православ’я сформувало історію та культуру України. Воно стоїть біля витоків нашої державності, з ним пов’язаний перший вихід України на світову арену як рівноправної, визнаної в світі держави. Православ’я відіграло виключну роль в життєвому устрої нашої держави, суспільства, сім’ї, людини, нашої духовності та моралі. Православні християнські ідеї лягли в основу формування філософської системи, якій немає аналогів у світі.
Потрібно надати дитині інформацію про ту релігію, яка є основою моралі й культури нашого народу. Втрата юним поколінням духовно-моральних основ нації веде до загального забуття традицій свого народу, його історії та культури.
Сьогодні розроблені та впроваджуються у школи України начебто позаконфесійні, а іншими словами “позавіронавчальні” програми, які дають уяву про основні моральні положення, загальні для всіх релігій та віросповідань, задовольняючи тим самим будь-яку культурологічну систему. Така концепція — атеїстична. Цей підхід небезпечний, оскільки, базуючись на суто теоретичному викладенні він призводить до вихолощування самої суті духовного виховання, що полягає у представленні певних світоглядних орієнтирів у житті.
Де взяти вчителів?
Перед нами зараз стоїть велика проблема: доля майбутнього кожної нації — в руках окремих осіб, а особи ці — вчителі шкіл, які вкорінюють ті чи інші моральні ідеали в серця дітей. За словами професора П. Ковалевського, “вчителі можуть бути благодійниками людства, але і можуть загубити ціле покоління…” У народі завжди казали так: “май дух і вмій збудити його в дітях”. Ті, хто сьогодні покликані на високу ниву національної педагогіки, не мають достатньо знань в духовній сфері, а значить, не спроможні повноцінно допомогти дітям у вирішенні духовних питань.
У багатьох вчителів відсутня будь-яка релігійна освіта. Засновник наукової педагогіки К. Ушинський вимагав, щоб учитель був людиною насамперед глибоко віруючою, вимагав свідомого проникнення до християнських джерел педагогічної науки. Прот. В. Зеньковський зазначав: “Більшість сучасних педагогів бояться релігійного обґрунтування педагогіки. Вони, визнаючи за дитиною право «бути самим собою», відчувають відразу до будь-якого насилля над особистістю дитини. Але захист свободи в розвитку дитини зовсім не суперечить релігійному обґрунтуванню педагогіки, а навпаки тільки в ньому і отримує належний зміст”.
Ми багато років були позбавлені релігійного виховання. Повна відсутність релігійних знань на фоні пошуку світоглядної альтернативи зруйнованому ідеологічному атеїзму привело до незахищеності щодо до будь-якої релігійної проповіді. Саме ця ситуація привела до нестримного зростання захоплення окультизмом, магією. Велика кількість дітей опинилася в тенетах тоталітарних сект або культів. Це призводить до незворотних змін у психіці дитини.
Серед громадян почав формуватися соціальний запит на цілісну християнську основу, до того ж, таку, яка вбирала б у себе, а не заперечувала зміст світської наукової освіти.
“Для розбудови української сучасної системи освіти, — за словами професора Дрогобицького педуніверситету Омеляна Вишневського, — необхідна християнська стратегія, яку лише потрібно доповнити розвитком в дитині «практицизму», до чого спонукають нас процеси державотворення”.
Де взяти підручники?
Церковні й світські педагоги нині уже можуть користуватися низкою підручників і посібників, написаними православними авторами в останні роки. Це “Основи благочестя”, який використовується в Литві, Росії, Словаччині, написаний нашою землячкою Ольгою Янушкявічене і перевиданий в Україні Всеукраїнським Православним педагогічним товариством.
Видані також посібник для молодших класів “Божий світ і я” (автор — священик Богдан Огульчанський), хрестоматія християнської літератури “Таємниця твоєї душі” (упорядник — священик Вадим Семчук), православна читанка “Дорога додому” (автор — Ганна Куземська) та інші. Всі ці книги вже рекомендовані до використання в загальноосвітніх навчальних закладах Міністерства освіти і науки України.
Робота над створенням удосконалених програм і підручників триває.
Погляд у Європу
Європейській досвід багатьох країн — зокрема Німеччини, Швеції, Греції, Румунії, Литви, Росії, Білорусі, Фінляндії, де загальна освіта за законом є світською — показує, що впровадження в шкільну освіту предметів, зміст яких має елементи релігійного, а зокрема християнського, віровчення і світогляду — обов’язково відбувається через партнерські стосунки, діалог, консенсус держави і традиційних церков цих країн.
Безумовно, кожна з цих країн йшла своїм шляхом. Та й стан суспільства в різних країнах також багато в чому різниться. Проте буває корисним звернути увагу на закордонний досвід, щоб краще зрозуміти власну ситуацію і перевірити, чи немає там корисних наробіток, які можуть бути використані й у власній країні.
У Німеччині викладання релігії (зверніть увагу: не християнської етики, а саме релігії) здійснюється в усіх школах країни нарівні з іншими предметами, і є, таким чином, повноправним предметом.
Повноправний предмет є обов’язковим для всіх, а позитивна оцінка необхідна для переходу в наступний клас. Основою для цього є Конституція ФРН. В статті 7 пункту 3 Конституції записано: “Релігія викладається в загальноосвітніх школах як повноправний предмет”.
Викладання релігії входить до навчального розкладу і є чітко фіксованим для всіх типів шкіл. Воно базується на навчальних планах, за розробку яких несе відповідальність держава. Ці плани розробляє спеціальна комісія науковців, причому уряд узгоджує її склад з представниками церков. Звичайно, перед остаточним затвердженням план погоджують з церквами.
Підготовка викладачів з релігії ведеться у державних вищих навчальних закладах. Навчання майбутніх учителів триває не менше трьох років (для викладачів недільних шкіл) і не менше чотирьох — для решти. Навчання у ВНЗ закінчується першим державним іспитом, потім слідує дворічна практика у спеціальному навчальному закладі, де випускники набувають навички викладання. Після практики — другий державний іспит.
Але після цього викладач має дістати рекомендацію церкви для майбутньої діяльності. При цьому, якщо приватне життя викладача не відповідає церковним принципам, то церква має право відхилити таку кандидатуру.
Якщо не вистачає викладацьких кадрів, церква має право направити священиків для роботи в школі. Та для цього потрібна згода з боку держави. Для того, щоб церкви дістали право мати уявлення про роботу вчителя, вони мають право, після узгодження з департаментом освіти, спостерігати за його роботою.
Ситуація в Польщі на початку 90-х років вельми нагадувала сучасну ситуацію в Україні. Після того, як ввели уроки Закону Божого у школах, виникла велика проблема (у тому числі й перед Православною церквою), як підготувати у короткий термін законовчителів. Був відновлений курс катехітично-педагогічний. Навчання на цьому курсі тривали один рік, заняття велися у вечірніх та заочних школах. Випускники отримували диплом, який засвідчував право на викладання релігії в громадських школах.
Говорячи про досвід німців та поляків у сфері духовної освіти, зазначимо, як дружньо, з повагою один до одного співпрацювали представники держави і церкви.
У Великій Британії вивчення релігії обов’язкове в усіх державних школах. Кілька років тому Інститут державної політики спробував ініціювати реформу шкільної програми з релігій, заявивши, що “для заохочення дискусії з етнічних проблем серед школярів” необхідно вивчати атеїзм, агностицизм та гуманізм, а до курсу релігії додати філософію та мораль. Однак ця ідея не знайшла підтримки в англійському суспільстві.
Ще одна особливість британських шкіл в тому, що за законом про освіту адміністрація державних шкіл має виділити час для колективної молитви. Утім, молитва — справа добровільна. Якщо батьки приносять до школи заяву про відмову, учень на молитву може не ходити.
Що змінилося?
Протягом останніх 15 років різні релігійні конфесії намагаються вплинути на учбово-виховний процес у середніх школах. Так у західному регіоні (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська обл.) вже протягом 15 років викладається предмет “Християнська етика” як регіональний компонент (альтернатива цього предмету на регіональному рівні: “Історія краю”) по програмі, складеній УГКЦ разом з УПЦ.
Також протягом останніх кількох років у Криму викладається як регіональний компонент “Історія православної культури Криму” (для мусульман — “Історія ісламської культури Криму”).
Силами Синодального відділу освіти УПЦ та Всеукраїнського Православного педагогічного товариства в останні кілька років проводились науково-практичні конференції, семінари для православних педагогів у Києві, східних та західних регіонах України з метою введення у середніх школах “Християнської етики”. За цей час був накопичений значний досвід у Києві, Криму, Вінниці, Полтаві, Білій Церкві.
За останній рік сталося багато змін.
8 липня 2005 р. Президент України звернувся до Міністерства освіти і науки з дорученням щодо подолання морально-духовної кризи суспільства. В той же час керівники традиційних християнських конфесій України звернулися до Міністерства з листом, в якому пропонується запровадити викладання предмету “Християнська етика в українській культурі” в 1–11 класах як такого, що є альтернативою світському курсу “Етика”, вводиться за згодою батьків і при наявності методично необхідних умов входить в інваріантну частину навчального плану.
Міністерство освіти і науки України зробило перші кроки, йдучи назустріч громадській думці і наполяганням ряду державних діячів. Так, 26 липня 2005 року був виданий наказ №435, яким передбачено “надати батькам право вибору вивчення дітьми, починаючи з 2005/2006 навчального року, предмета «Етика» у 5–6 класах, або факультативних курсів морально — етичної проблематики, що апробується в регіонах. Наприклад, «Основи православної культури», «Християнська етика», «Християнська культури», «Основи мусульманської культури Криму» тощо. Наказом також передбачено що у загальноосвітніх навчальних закладах може одночасно вивчатися предмет «Етика» та факультативний курс морально-етичного спрямування”.
Тим самим наказом для впорядкування та вирішення комплексу питань, пов’язаних з морально-етичним вихованням молоді створено спеціальну комісію за участю науковців, представників освіти та релігійних організацій.
Незважаючи на певні розходження, засідання комісії дало підставу до певного оптимізму. Більша частина її членів, які брали участь в роботі досягли консенсусу щодо концепції та таких основних принципів її впровадження:
· ознайомлення учнів із цінностями християнської моралі, заснованої на традиційному розумінні моральності як благочестя, узгодженості з абсолютними законами істини, добра, любові і краси, гідністю, обов’язком, совістю, честю громадянина своєї Батьківщини;
· сприяння формуванню цілісної, духовно зрілої особистості — громадянина України шляхом пізнання й засвоєння учнівською молоддю багатовікових надбань національної та світової християнської морально-світоголядної традиції й духовної культури.
Відзначимо, що вирішення можливих спірних питань в роботі комісії неможливе при ігноруванні позиції традиційних християнських конфесій України, в першу чергу Української Православної Церкви. Є вкрай важливою співзвучність концепції викладання християнської етики і концепції культурного і духовного відродження України. А це можливо лише за поєднання зусиль держави і Церкви.
Що далі?
Діти — найцінніший скарб, який Господь дарує та довіряє батькам, Церкві й народові. Як ми виховаємо наших дітей, таким буде наше майбутнє. І тому виховання дитини — наш найголовніший, найсвятіший обов’язок. Разом з тим, діти — найбільш незахищена частина нашого суспільства. Трагічною дійсністю є загибель мільйонів ненароджених дітей внаслідок гріха дітовбивства (абортів). А народжені діти приходять у світ, де розповсюджені байдужість, насильство, користолюбство і бездуховність та бракує сердечності, людяності й сімейної теплоти.
Традиційними для Православ’я є як раз прагнення до святості, єдності та педагогічність у підходах до настанов і керівництва. Водночас такий напрям напевно стане краще помічений світським суспільством, давши сучасній культурі свіжий приплив конструктивних, об’єднуючих, творчих сил.
Виховання має звертати увагу не лише на індивідуальне виховання (на цьому і без того наполягає сучасний світ), але на виховання разом, у колі одноліток і в зв’язку з цим колом. Климент Олександрійський каже навіть з цього приводу, що педагогіка повинна мати на увазі цілісність Всесвіту. І по-справжньому християнською ми зможемо назвати свою педагогіку тоді, коли наші діти не тільки засвоять обсяг знань, розбиратимуться в богослужінні і співатимуть на криласі, але також навчаться цінувати дружбу, брати участь у спільних справах, матимуть громадянське відчуття, добре вчитися, мати позитивні захоплення, співрадіти успіхам своїх однокашників і співпереживати, як один, чиюсь невдачу.
Щоб не творилося нині в Україні, але це наша Україна. Нині, може, вона більш за все потребує, щоб православні її любили не словом, але справами й істиною, беручи участь у її долі не в якісь глухій опозиції, а активною працею, умінням об’єднатися і співробітничати. І, звичайно, справи освіти, сьогодні є чи не найактуальнішими.
Нині настав час, коли в незалежній і демократичній Україні голос народу може і має бути почутим, і необхідно розірвати кайдани тоталітарного атеїстичного минулого, коли батьки і діти в родині є християнами, а в школі їх змушують бути матеріалістами або байдужими до християнських коренів нашої культури, освіти, моралі.
Із Церкви має пролунати голос, зважений і вагомий, який скаже слова примирення і співробітництва. Адже, крім нас, у нашому роз’єднаному, розгубленому, комп’ютеризованому світі цього не зможе зробити ніхто.
Треба з чогось починати. І можна погодитися з цілком обґрунтованим побажанням нашого Президента Віктора Ющенка, яке він висловив на нараді з головами облдержадміністрацій 15 червня 2005 року: “Ми зробимо все, щоб починаючи з 1 вересня у середніх навчальних закладах України було введено освітній курс — «Християнську етику». Я розумію, що у певних регіонах України можуть виникати нюанси, але ми — живі люди, ми говоримо про факультативні можливості, ми говоримо про якісь інші форми вирішення цього питання, але друзі, я відверто вам скажу як батько, я не хочу, щоб мої діти випадково вчилися Богу і дороги до нього. Я хочу, щоб вони свідомо це робили і не тільки через сім’ю, а щоб до цього були залучена і українська школа. Я переконаний, що це тільки гармонізує життя і дитини, і людини в Україні”.

Предстоятель Русской Православной Старообрядческой Церкви митрополит Корнилий: «Старообрядцы всегда помнят духовные истоки древности, заложенные на этой земле»

Єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип. Освіта і виховання в Україні: від примусового атеїзму до розумної світськості