13.03.2006. ІВАНО-ФРАНКІВСЬК. Архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Николай: “Унія стала засобом знищення нашого народу”

13.03.2006 Межконфессиональные отношения

Архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Николай звернувся з посланням до всіх чад Української Православної Церкви Івано-Франківсьої єпархії з нагоди 60-річчя Львівського об’єднавчого Собору. У посланні, зокрема, говориться:
“350 років православний український народ, який не з власної волі, а насильно був загнаний в унію і ополячення, горів бажанням возз’єднатися зі своїми однокровними православними братами й сестрами східних областей України та з усіма слов’янськими народами, які перебувають в братерському єднанні з Святою Вселенською Православною Церквою.
Вже в ті часи, як нашому православному галицькому люду, який піддавався утискам і переслідуванням з боку Греко-Католицької Церкви, так всьому Православному світові було відомо, що Ватікан докладає немало зусиль, аби укоріняти католицизм у всьому світі, підпорядкувати главенству папи римського всі релігійні течії. Для досягнення своєї мети слуги апостольської столиці використовують найрізноманітніші засоби.
Тривалий час Ватікан розглядав Уніатську Церкву як засіб насадження католицизму на Україні та в Білорусії, а далі і в Росії. Уніатська Церква в особі своїх духовних проводарів — єпископів і митрополитів – найголовнішим завданням вважала торувати для Риму шлях на Схід, навернути Схід до католицизму. Так, під час підпорядкування західних українських земель польському буржуазному уряду шовіністичний ксьондз Мйодонський ганяв по «всходніх кресах» (Волині й Галичині), вишукуючи «шляхетські» прізвища із закінченням на «ський». З благословення уряду і костьолу, йому надавалось «право» зараховувати людей з такими прізвищами, незалежно від того, чи це уніат, чи православний, до польської національності і разом з тим до римо-католицької релігії.
Об’єктивно мусимо ствердити, що куди тяжчі і прикріші були ті переслідування, якими православних змушувано до унії з Римом. Так, цар Михаїл Палеолог своїх рідних осліплював, високими державними достойниками та єпископами тюрми заповнював, тому що вони були противниками унії. А папські нунції самі ходили по тюрмах, щоб наочно переконатися, бо ще їм замало було переслідувань та у покори православних.
Папи раз у раз закликали до хрестоносного походу проти Царгороду. І тільки доти задовольнялися унією греків, доки не мали надії силою підкорити їх.
У другому тисячолітті папи (від Григорія VII вже зовсім виразно) заснували зовсім нову Церкву, якої в першім тисячолітті ще не було, а саме — Римо-Католицьку Церкву. В першому тисячолітті існувала Кафолична соборна Церква, в якій Римська Церква мала тільки локальне значення. Цю соборну, дійсно Кафоличну Церкву римські папи розбили, порвали зв’язок з усіма Східними Церквами, щоб вільно еволюціонувати в своєму напрямі; папа — монарх у Церкві і загальний надцар у світі. Римська Церква має під ноги взяти всі інші Церкви.
Так папи знищили Грецьку Церкву в давній Моравії і Паннонії (діло слов’янських апостолів Кирила і Мефодія), в південній Італії і навіть у самому Царгороді, коли хрестоносці підступом захопили його в 1204 році. А королям у Польщі та в Угорщині папи раз у раз наказували, що вони мають знищити «схизматиків». Як же уніатська Церква могла б доробитися чогось великого за таких умов при боці Римсько-Католицької Церкви, яка органічно ворожа всьому грецькому і тільки про те думає, як і коли зліквідувати все грецьке? Тут напрошується одне запитання: «Чого могли українці доробитися і надіятися, як національна меншість у тодішній національній Польщі?» Це в повні вірна аналогія, тільки що уніати, оскільки вони засліплені викривленими римськими категоріями думання, цього не бачать.
Навіть латинські автори замічають той факт, що унія пов’язана з неславою східних народів, а Православ’я — зі славою. Латиняни ніколи нас не признавали за справжніх католиків, бо ми й не були римо-католиками. Ми були в їх Церкві тільки наче той зайда-чужинепь у селі. Польські священики, бувало, і капелюхів не знімали з голови перед нашими церквами-храмами, наші уніатські церкви «синагогами» прозивали.
Унія внесла кривавий роздор між наш народ, унія стала засобом знищення нашого народу. Відродившись національне в Австрії, вже ніхто з українців не похваляв тієї «польської» унії. Пам’ятаючи ту велику неславу унії в нашій історії, вже ніхто не хотів називати себе «уніатом», в цій назві українці відчували для себе образу і стали називати себе «греко-католиками».
З настанням нової Польщі, яку Боже Провидіння хіба на те покликало до життя, щоб наша Галицька Греко-Католицька Церква, найбільша уніатська Церква в світі, на досвіді побачила в ній і на ній свою долю. Польща за благословення Рима, творила нову унію, до якої скликала латинських ченців з усього світу, а нашу Галицьку Греко-Католицьку Церкву замкнула штучно піддержуваними галицькими кордонами. Під боком найбільшої уніатської Церкви у світі почали творити нову уніатську Церкву, в тій самій державі і в тому самому народі — це ж було найвиразніше свідоцтво, що творці давньої Берестейської унії, Польща і Рим, уже не мали довір’я до нашої Галицької уніатської Церкви, що вони думали не про її життя, а про її ліквідацію. Так, всечесні отці, браття і сестри, сам Рим і Польща, за другої Польщі, засудили нашу Галицьку уніатську Церкву на ліквідацію.
Належно є те, що нам слід пам’ятати, що унія не являється реставрацією тієї єдності між Західною і Східними Церквами, яка була в першім тисячолітті. Це зовсім не так. Унія — це щось зовсім нове, чого в першому тисячолітті ще не було і не могло бути. Православна Церква лишилася така сама, яка була в першому тисячолітті, але Рим змінився. Унія в нас є оголошенням війни всьому православному світові на славу Римові. Це «Ініціативна група по возз’єднанню всього православного Сходу з папським Римом». Чи ми будемо вести цю, нині таку безвиглядну і нерозумну, війну.
Все це добре розуміли поневолені уніатською Церквою наші предки в Галичині й прагнули повернутися до своєї Святої Православної Віри, яка освячена кров’ю багатьох мучеників за Святе Православ’я — наших земляків. Вони були свідомі в тому, що для великої і сильної релігійної ідеї ніякі переслідування не є страшними, В вогні переслідувань релігія ще більше скріпляється та утверджується, освячується. Православ’я видержало й перенесло довговікове магометанське ярмо, видержало й усякі переслідування від напасників латинян. А унія? Вона ніде не мала життєвої сили тому, що не має коріння. Це тільки штучний витвір. Освідомивши все це і впізнавши всю істину, в 1946 році 8-го березня на Львівському об’єднавчому Соборі ми повернулися до Святого Православія, до Православної Віри та Православної Матері-Церкви.
Пройшло небагато часу, як ворог нашого спасіння, єдності та братерської любові в Святому Православії посіяв між нами насіння ворожнечі й розбрату та ненависті.
В 1988 році ми відсвяткували славне 1000 ліття нашого хрещення в Православній Вірі, а вже в 1989 році почалися негаразди в нашій Православній Церкві з появою уніатів та розкольників, які почали насильницькими методами захоплювати наші православні храми, якби свої власні Напевно не можуть пригадати історії Церкви до 1596 року. З прийняттям християнства наші предки впродовж тисячоліття молилися в сво’іх православних храмах, яких з початку прийняття унії силоміць заганяли в католицизм, а православні храми забирли уніати, як свої і переобладнювали їх на свій лад. Аналогічно, як в ті часи проливалася кров православних, так і тепер в 1989-90-тих роках.
Прийнявши з 1946-го року Святі Таїнства Православної Церкви багато тих, хто в Ній духовно народився, зрадив її.
Нині уніати-українці звичайно хваляться перед православними, що вони є такі православні, яким був Володимир Великий, бо тоді Східна Церква і Західна ще були в єдності, і Володимир Великий «признавав папу римського». Отже ніби він був «католик» у нинішньому значенні. Та це, в дійсності, негідне логічне перекручення. Володимир Великий признавав римському папі «примат почесті», який примат признавали римському єпископові II і IV Вселенські собори, а православні і донині стоять на тому становищі. Але ватіканський собор 1870 року кидає анафему на всіх тих, що признають папі тільки примат почесті. Ось де зміна настала! Значить, Володимир Великий був такий католик, якими католиками є нинішні православні, а не такий, як нинішні уніати.
Кому з уніатів не відкрились очі на унію той, певно, не може мати претензії на мислителя. Він і дальше буде ненавидіти своїх православних братів, від яких відійшов в країну чужу і далеку з власної своєї волі. Православна Церква молиться за заблуканих своїх духовних чад й очікує їхнього навернення в Своє Материнське лоно.
Всечесні отці, браття і сестри Івано-Франківської єпархії Української Православної Церкви, звертаюсь до вас, щоб всі разом ми берегли чистоту Православної Віри, були послушними дітьми нашої Святої Православної Церкви, виконували її настанови і, якщо ми православні, то й відкиньмо усі догматичні погляди Римської Церкви, якими вона різниться від Грецької Церкви, логічно слабше продумані, ніж аналогічні грецькі.
Пригадайте, коли уніати в царській Росії покинули унію і возз’єдналися з Православною Церквою, то вони нічого не принесли для Православної Церкви, але й не мали ніяких труднощів перед собою, бо внаслідок тієї зміни ждали їх тільки самі вигоди.
Не так воно з нами! Нас чекають різні труднощі, скорботи і небезпеки. Сьогодні в нашій країні Церква відділена від держави. Ми повинні думати про те, щоб в нашій Церкві дисципліна, обряди і звичаї йшли так мудро і обережно, щоб не відштовхувати від Церкви народ і не гасити в ньому православного релігійного духу. Старайтеся подолати всі ці труднощі, відкрийте очі незрячим, підбадьоріть малодушних, віддавайте всі свої сили для повернення нашого галицького народу до віри наших православних предків, до чистої християнської віри, до Святого Православ’я.
Погляньте на історію і усвідомте собі, що все велике, вагітне великою майбутністю, саме так родилося — в утисках, небезпеках і стражданнях, щоб перейшло найсуворішу школу життя і склало іспит зрілості. Так родилося і саме християнство.
Кожен повинен усвідомити, що Київська Русь — це колиска історії усіх наших слов’янських народів і ніхто хай не боїться того, що єдність в Святій Православній Церкві приведе до русифікації нашої західноукраїнської Церкви, вкажу на той факт, що Православна Церква де є повна свідомість, що Церква є організацією совісті й любові, в нинішні часи не може не погоджуватися з національними принципами, які наша держава признає. Ми на Україні і українці, і цього нам і в Церкві ніхто не відбере. Маймо мир і християнську любов між собою, творім добрі діла своїм ближнім і в ці святі дні Великого Поста піднесемо свої посиленні молитви до Господа за заблуканих духовних чад, за їх навернення і єдність з Святому Православії, щоб «єдиними усти і єдиним серцем славити Пречесноє і Великоліпоє ім’я Отца і Сина і Святаго Духа» (Бож, Літургія), а Бог миру й любові буде посилати нам Свої щедрі Батьківські благословіння, мир, злагоду й добро в нашій Церкві й незалежній Українській державі і буде перебувати з нами во віки віков”.

13.03.2006. ЧЕРНОВЦЫ. Лидер Партии регионов Виктор Янукович принял участие в открытии памятника митрополиту Евгению (Гакману)

13.03.2006. КИЕВ. В Свято-Успенском соборе Киево-Печерской Лавры состоялся вечер духовной музыки, посвященный 130-летию со дня рождения композитора Александра Кошица