Міжнародна науково-практична конференція

01.12.2005 archive, Вестник №51, Тема номера

Міжнародна науково-практична конференція «Церква і держава в служінні народу»

“Церква веде людину до спасіння, а держава повинна підтримувати її в цьому”
2-4 листопада у місті Хмельницькому проходила Міжнародна науково-практична конференція «Церква і держава у служінні народу», зініційована Хмельницькою єпархією УПЦ і Хмельницьким інститутом МАУП, який носить ім’я Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України.
За православною традицією, кожна добра справа розпочинається молитовним зверненням до Господа і нашої Заступниці Пресвятої Богородиці. Урочиста Божественна літургія і подячний молебень на початок роботи конференції були відправлені 2 листопада у Свято-Покровському кафедральному соборі. Відкриття конференції відбулося у приміщенні обласної філармонії. Вступне слово виголосив архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній, кандидат богослов’я, співголова науково-програмного комітету конференції. Він зазначив, що метою конференції є дослідження співпраці Православної Церкви і Української держави у різні історичні часи та впливу православної віри на культуру, науку, освіту, мистецтво, суспільні процеси, економіку. Архіпастир Подільського краю привітав учасників, гостей конференції і висловив надію, що неупереджений обмін думками з питань, які розглядатимуться, сприятиме усвідомленню важливості співпраці Церкви і держави на благо народу України. Це дуже важливо сьогодні, коли наше суспільство залишається розділеним і дезорієнтованим і потребує духовної підтримки.
Як повідомив співголова оргкомітету науково-практичної конференції протоієрей Олександр Дацюк, у роботі форуму беруть участь представники духовенства, миряни, науковці, керівники державних установ та громадських об’єднань — усього близько 500 посланців з п’яти країн: України, Білорусії, Польщі, Росії, Молдови. Серед учасників конференції — керівники і викладачі всіх духовних навчальних закладів УПЦ, викладачі Московських духовних академії і семінарії, Мінських духовних академії і семінарії, Духовних навчальних закладів інших країн. Учасники конференції представили майже 300 доповідей, які розглядатимуться на пленарних і секційних засіданнях.
Центральною подією першого пленарного засідання стала доповідь архієпископа Антонія “Церква і Українська держава — співпраця в ім’я життя”. Щирий відгук серед духовенства, широкого загалу науковців і громадськості Подільського краю знайшла пропозиція оргкомітету присвятити конференцію ювілею Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира. Це не лише данина подільському походженню нашого Предстоятеля Церкви, а насамперед — відзнака заслуг видатного церковного діяча, відомого богослова, людини, яка милістю Божою у скрутні часи врятувала, зберегла нашу канонічну Православну Церкву, зуміла нормалізувати церковно-державні відносини.
Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир надіслав звернення до учасників представницького зібрання. У зверненні, яке зачитав секретар Київської митрополії УПЦ протоієрей Віталій Косовський, зокрема, говориться: «Згідно з Конституцією, Церква відокремлена від держави, але не від свого народу, тому вона широко веде соціальну, просвітницьку і патріотичну діяльність… Церква прагне не залишити в біді і тих, хто молився в полоні найстрашніших бід сучасності: алкоголізму, наркоманії, СНІДу. Особливо це стосується молоді. Безперечно, для того щоб у наших сучасників виробився імунітет проти зазначених хвороб, необхідно виховувати дітей з молодшого віку. Сподіваємось, що введення до шкільної програми викладання “Основ християнської етики” допоможе у цій справі. Не будемо забувати також, що саме Православна Церква впродовж багатьох століть була і є консолідуючою силою нашого суспільства. Виховуючи високі моральні ідеали і справжні людські цінності, вона створювала нашу культуру, освіту, надихала наших поетів, художників, композиторів.
Цьому покликанню Церква вірна і сьогодні. Церква як серцевина нашого суспільства прагне допомогти молодій Українській державі долати негативні явища сьогодення. Ми впевнені, що результатом такої співпраці стане не тільки відродження духовності нашого народу, але й з’являться успіхи в економічній сфері, тому що мораль і економіка взаємно пов’язані». Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир висловив надію, що плідна робота конференції стане черговим кроком на шляху відродження моралі в суспільності та зміцнення взаємовідносин між Церквою і державою, що є запорукою покращення добробуту громадян України.
Одним з головних питань конференції стало те, як протистояти бездуховності. Ректор Міжнародної академії управління персоналом, доктор політичних наук Микола Головатий зазначив, що тоталітарний режим залишив у спадок нашому суспільству тисячі зруйнованих храмів і мільйони зруйнованих людських душ. Ми маємо перебороти гіркі наслідки атеїстичних часів. Потрібна активна позиція Церкви і держави, їх співпраця, потрібна повсякденна робота, зокрема наукова, теоретична, пропагандистська, аби ця проблема була розв’язана. Треба не лише розвивати просвітництво, а й вкласти у життя молоді, студентства християнські начала, сприяти духовно-моральному збагаченню людини.
Проблемам і здобуткам у духовному вихованні молоді присвятила свою доповідь проректор з наукової роботи Хмельницького гуманітарно-педагогічного інституту, доктор філософських наук Ірина Предборська. На її думку, лише поєднавши зусилля держави і Церкви, можна досягти позитивних результатів у вихованні високих моральних ідеалів, справжніх людських цінностей та кращих громадських якостей.
Такої ж точки зору притримується і відомий у слов’янському світі православний педагог, доцент Вінницького педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, кандидат мистецтвознавства Володимир Сініцин. У своїй яскравій, емоційній доповіді «Іронічність освітнього середовища православної культури» науковець переконливо довів, що краса православної культури здатна врятувати світ.
Новим словом у богословській науці, на думку чималого загалу учасників конференції, стали доповіді голови Синодальної богословської комісії архієпископа Львівського і Галицького Августина і кандидата богослов’я єпископа Криворізького і Нікопольського Єфрема, присвячені особливостям церковно-державних відносин у новітній історії України. Доповіді владик — результат всебічного вивчення взаємин Церкви і держави, які мають будуватися на основі мудрої державної політики, правових засад, толерантності і порозуміння. Лише за таких умов наше суспільство матиме можливість успішно подолати негативні наслідки атеїстичного минулого. Про досвід Православної Церкви Польщі у сфері формування відносин між державою і Церквою йшлося у доповіді архієпископа Люблінського і Холмського Авеля, керуючого Люблінсько-Холмської єпархії Польської Православної Церкви, магістра богослов’я. Досвід цивілізованих, зрегульованих правовими актами відносин між державою і Церквою міг би стати корисним і для України.
Науково-практична конференція «Церква і держава у служінні народу» проходила напередодні 70-ліття Блаженнішого Митрополита Володимира. Тому на пленарних засідання учасники конференції заслухали ряд доповідей, присвячених життєвому шляху Блаженнішого Володимира та його служінню Богу і людям. Особливу увагу слухачів привернула доповідь професора Московської духовної академії, кандидата богослов’я архімандрита Платона (Ігумнова) «Служение Блаженнейшего Митрополита Владимира на посту ректора Московских духовных школ в 1973-1982 гг.». Архімандрит працював під керівництвом Блаженнішого Митрополита Володимира, тому добре знає, скільки сил, натхнення, творчості доклав нинішній глава УПЦ для розбудови Московських Духовних шкіл, до його й дотепер згадують добрим, вдячним словом.
Зі змістовною, науково обґрунтованою доповіддю «Історична і соціальна онтологія Церкви в екклезіологічному богослов’ї Блаженнішого Митрополита Володимира» виступив секретар Київської Митрополії УПЦ, професор Київської духовної академії протоієрей Віталій Косовський. Доповідач переконливо довів, що Блаженніший Митрополит Володимир — знатний у всьому світі богослов. Його наукові праці, проповіді, повчання є дорогоцінним духовним вкладом у богослов’я, вони цікаві для духовенства і мирян, для усіх, хто замислюється над сенсом земного життя і прагне до Спасіння.
Другий день роботи науково-практичної конференції розпочався із подорожі мальовничими куточками Поділля. Більше ста її учасників вирушили на малу батьківщину Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира. Першу зупинку зробили у містечку Меджибіж. Тут Віктор Сабодан — майбутній Митрополит — закінчив середню школу. У Меджибізькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів створено експозицію, присвячену життєвому шляху Предстоятеля УПЦ та невтомному служінню Богу і народу України.
У селі Марківці, де народився ієрарх, на учасників подорожі чекала зворушлива зустріч сельчан з Блаженнішим Митрополитом Володимиром. Глава Церкви благословив кожного з учасників цієї подорожі і запросив відвідати батьківський дім, стежка від якого вивела його на нелегкий і відповідальний шлях служіння Господу і боголюбивому народу України.
На сільському цвинтарі біля великого хреста-пам’ятника учасники конференції вклонилися пам’яті воїнів-визволителів та земляків, які загинули у роки Великої Вітчизняної війни. Цей пам’ятник зведено на кошти Блаженнішого Митрополита Володимира. Його Блаженство свято вшановує пам’ять земляків, які загинули на полі бою за свободу і незалежність рідної Вітчизни, серед них — і його брат Михайло. Біля могили батьків Блаженнішого Митрополита Володимира — Маркіяна (U1975) і Феодосії (U1989) — була відправлена панахида.
У сільському Свято-Михайлівському храмі, де колись Віктор Сабодан розпочинав пізнавати стежку прабатьківської православної віри, лунали того дня молитви до Господа, до Архістратига Божого Михаїла — начальника воїнства небесного. Свого часу настоятель цього храму отець Іван Сіренко давав рекомендацію Вікторау Сабодану для вступу до Одеської духовної семінарії. У характеристиці-рекомендації отець настоятель засвідчив: “Сабодан Віктор Маркіянович з дитячих років вирізняється любов’ю до Церкви і богослужінь. З 1944 року він розпочав прислуговувати у вівтарі, брати участь у церковному хорі. Навіть під час навчання у школі спочатку у своєму селі, а потім у Меджибожі він не припиняв регулярно відвідувати храм і брати участь у церковних богослужіннях. Поведінки він скромної, зразкової. Його любов до Церкви щира і безмежна”.
Зворушливою і натхненною була зустріч у Головченцях — у Свято-Преображенській обителі. Ігуменя Любов (Піхур) і насельниці монастиря радо вітали Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Володимира, владик, що його супроводжували, та учасників конференції. У цьому монастирському храмі майбутній Митрополит Володимир прийняв святе Хрещення.
Наступного дня конференція продовжила свою роботу. Спочатку заслухали доповідь старшого викладача Хмельницького інституту МАУП Тетяни Івановської «Митрополит Володимир: пастир, вчитель, патріот». Студентський та викладацький колектив цього закладу пишається тим, що носить ім’я славетного земляка, людини світового визнання, яка своїми молитвами оберігає духовний світ українського народу.
Жваву дискусію на секційних засіданнях викликало обговорення питання служіння Церкви і держави на благо нашого народу у минулому та на сучасному етапі історії України. Учасники дискусії наголошували, що нині, як ніколи, розділене і дезорієнтоване суспільство потребує повсякденної духовної підтримки. Промовці зазначали, що вважають за найважливіше подальшу спільну працю заради зміцнення церковно-державного партнерства в ім’я духовного відродження та добробуту народу України.
Заключне засідання конференції відбулося 4 листопада у приміщенні Хмельницького музично-драматичного театру. Особливу атмосферу створила демонстрація кінострічки про життя і подвижницьке служіння Блаженнішого Володимира. «Бог дав Митрополиту Володимиру безліч талантів, і він не зарив їх у землю, а щедро передає ті обдарування усім вірним чадам Української Православної Церкви», — говорить у кадрі архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній.
Тримаючи слово, архієпископ Антоній сказав, що усі три дні конференції були наповнені плідною, творчою роботою. Про підсумки роботи об’єднаної секції «Вплив Православної Церкви на вітчизняну культуру» і «Церковно-державні стосунки у розрізі історії слов’янських народів» доповів архієпископ Львівський і Галицький Августин. Про дискусії, що точилися на засіданні секції «Церква і народ у роки лихоліть» і «Роль Церкви формуванні національної свідомості українців», та підсумки її роботи доповів секретар Київської Митрополії протоієрей Віталій Косовський.
У останній день конференції до учасників представницького наукового зібрання звернулися голова Хмельницької облдержадміністрації Іван Гладуняк і голова обласної ради Анатолій Овчарук.
З особливою увагою присутні слухали розповідь ветерана педагогічної праці із села Меджибіж Володимира Мілюкова. Колись Володимир Олександрович навчав школяра Віктора Сабодана, а тепер, як сказав оповідач, Блаженніший Володимир сам «сіє добре, розумне і вічне», вчить людей любові до Бога, до України.
Від імені колишніх фронтовиків, учасників Великої Вітчизняної війни до Предстоятеля УПЦ звернувся заступник голови Хмельницької ветеранської організації Григорій Богуцький. Він щиро подякував Митрополиту Володимиру за вдячну синівську пам’ять про подвиг творців Перемоги і за постійне піклування про ветеранів війни. Ветеранська громадськість Поділля схвально оцінює те, що стараннями Блаженнішого Володимира у селі Марківці побудовано величний хрест-пам’ятник воїнам-визволителям і односельцям, які полягли смертю хоробрих на полі брані.
Оплесками зустрів зал виступ Митрополита Київського і всієї України Блаженнішого Володимира. Глава Української Православної Церкви сказав: «Сьогодні ми молилися за богобережену країну нашу, за її владу і воїнство. Я хотів би передати вам привітання від імені нашого Президента Віктора Ющенка, з яким ми мали зустріч напередодні, у понеділок, і якого я поінформував про цю конференцію, її мету і завдання. Ми домовились з Президентом, що найближчим часом проведемо ще одну конференцію — «Церква, держава, молодь». Сьогодні це дуже велика проблема. Ми маємо вберегти, врятувати молоде покоління, запобігти моральному розтлінню молоді, навчити її жити за заповідями Божої моралі…»
Предстоятель Церкви дав високу оцінку Міжнародній науково-практичній конференції «Церква і держава у служінні народу» і висловив щиру подяку її ініціаторам і організаторам — архієпископу Хмельницькому і Шепетівському Антонію і керівництву Міжрегіональної академії управління персоналом та її Хмельницького інституту. Блаженніший Володимир наголосив: “Хоча Церква і відокремлена від держави, але ніхто не може відокремити її від народу… Досвід тисячолітньої історії свідчить, що єднання, взаєморозуміння, співпраця держави і Церкви приносять значні плоди. Наша місія — вести людину до спасіння, і добре, коли держава підтримує Церкву у цьому служінні. Місія Церкви — вести людину не до влади, а до Бога. Це засвідчує проект підсумкового документа, підготовленого учасниками Міжнародної конференції «Церква і держава у служінні народу». У ньому стверджується, що Церква і держава мають об’єднати свої зусилля в служінні народу. Церква турбується про життя Небесне, про духовний світ. Усі відкриття наукові, технічні досягнення, дослідження космосу, надр землі нічого не варті без теплоти людського розуму».
Співголова науково-програмного комітету конференції архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній зачитав проект підсумкового документа та звернення до Президента, Верховної Ради і уряду України.

Церква і українська держава — співпраця в ім’я життя

Архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній

Ваше Блаженство, Ваші Високопреосвященства, Преосвященства, всечесні отці, шановні учасники і гості конференції, улюблені браття й сестри!
Ініціатива Хмельницької єпархії УПЦ щодо проведення міжнародної конференції «Церква і держава у служінні народу» отримала благословення Священного Синоду УПЦ, схвалена Його Блаженством Блаженнішим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ, підтримана духовенством і віруючими нашої Церкви, владними структурами, громадськістю, широким загалом науковців та педагогів духовних і світських навчальних закладів України і зарубіжжя.
Я щиро дякую усім, хто не залишився байдужим до теми “Церква і держава у служінні народу” і прибув до нашого славного міста над Бугом. Кількість учасників і гостей свідчить про актуальність піднятої проблеми і своєчасність її наукового розгляду.
Метою нашої конференції є дослідження співпраці Церкви і держави у різні історичні часи і впливу Православної віри на культуру, науку, освіту, мистецтво, суспільні процеси, економіку тощо.
Сьогодні в історії нашої держави настав переломний момент, який призвів до світоглядно-ідеологічних змін, і це відкрило перед нами шлях до відродження історично притаманних нашому народові ідеалів і цінностей. Ми повинні докласти усіх зусиль, щоб донести нащадкам імена святих, імена історичних діячів і національних героїв, які, не шкодуючи життя, у різні часи мужньо свідчили про істину, були захисниками християнських духовних цінностей і української державності за будь-яких умов та будь-якого режиму.
Надуманий, штучно створений на початку ХХ сторіччя антагонізм між Церквою і державою не витримав перевірки часом. Це яскравий доказ того, що держава не може існувати, нехтуючи релігією і Законом Божим. Таку державу очікує неминучий крах.
Прийшов час воскресити із небуття споконвічні духовні традиції нашого народу. Сьогодні ми розглянемо взаємне служіння Православної Церкви і Української держави своєму народу у різні історичні епохи, а також згадаємо видатних осіб, яких подарувала світові українська земля.
Православна Церква має впливати на формування законів держави. Зрештою, вона покликана зробити все, щоб освятити суспільство, культуру, політичні інституції тощо. Коли це зрозуміють усі, то гармонія у стосунках між Церквою і державною владою принесе велику користь народу України.
Церква завжди робила і робить все можливе, щоб вплинути на суспільство та змінити його у кращий бік.
Характерною особливістю ставлення Православ’я до держави є прагнення співпрацювати заради спільного блага суспільства без шкоди для догматів Церкви та внутрішньої духовної свободи людини.
Отже, зробимо невеликий екскурс в історію та дослідимо вплив християнства на моральне життя, культуру і освіту нашого народу у різні історичні епохи.

Роль Церкви у формуванні національної свідомості у розрізі історії

Християнство принесло у Київську Русь духовні цінності, радикально відмінні від тих, які мав на той час наш народ, адже життя, яким жили наші предки, не можна було назвати високоморальним.
З описів слов’ян, які дійшли до нас, відомо, що наш народ до прийняття християнства жив, як і всі язичники, у стосунках давніх слов’ян спостерігалося дуже мало гуманного, суто людського. Споглядаючи прояви дикунства у житті слов’янських племен до Хрещення Русі, багато хто писав про них із жахом. Так, руський літописець Нестор писав про жахливі звірства, які чинили воїни під час походів. Здавалося, що цьому не буде кінця.
Церква взяла на себе велику місію перевиховання людей. У неї були свої успіхи і свої труднощі, але результати праці добре відомі: на час татаро-монгольської навали руський народ був вже цілком православним. Його вчинки та судження визначалися саме вірою в Господа Іісуса Христа.
Наш народ отримав спасительну Православну віру, під глибоким впливом якої в усі наступні історичні періоди формувався його духовний і моральний потенціал.
Сонм святих, який просіяв у ранній період нашої християнської історії, без перебільшення, засвідчує великі успіхи церковної проповіді серед нашого народу. За словами професора Федотова: «Київське християнство для руської релігійної свідомості має таке саме значення, як Пушкін — для руської мистецької свідомості: значення взірця, золотої міри, царського шляху».
Наші люди після хрещення досить скоро показали плоди своєї віри.
Назавжди зразком морального перетворення під впливом християнської віри для народу став хреститель Русі — святий рівноапостольний князь Володимир. Після прийняття християнства князь-язичник перетворюється на поміркованого і милостивого. Своєю турботою і добрими справами Володимир назавжди лишився в народній пам’яті як князь “Красне Сонечко”. Варто згадати і святих благовірних князів Бориса і Гліба. Характерним був той факт, що їхня смерть стала не наслідком боротьби за владу, а добровільним мучеництвом заради суспільного миру.
Як на зразок богословської висоти, освіченості та чистоти християнського життя, до якої піднялася церковна свідомість, можна вказати на особу митрополита Іларіона. Київський митрополит, руський за походженням, в своєму «Слові про закон і благодать» показав, що вже за тих часів слов’яни сприйняли все багатство Священного Передання і вже нічим не поступалися перед своїми вчителями-греками.
Прийнявши православну віру, наш народ почав дотримуватися християнських норм життя, ревно виконуючи заповіді Божі: молитися, відвідувати богослужіння та приносити щедрі дари на будівництво храмів і монастирів. Показовим у цьому відношенні є “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Про ревність нашого народу до богослужінь свідчить величезна кількість церков, які були споруджені у Києві. Так, за свідченням літописця, під час однієї пожежі згоріло до 600 храмів…
Треба згадати й такий фактор виховної місії Церкви раннього періоду, як церковний суд. Зі статуту Володимира ми, наприклад, дізнаємося, що церковний суд розглядав різні порушення християнських правил, правил родинного життя, норм моралі, поваги до святинь, карав за чародійство тощо. Страх перед покаранням поступово привів людей до нового усвідомлення добра і зла. Таким чином, Церква сприяла прийняттю нових державних законів, які виховували доброзичливі і братерські стосунки між людьми.
Досліджуючи ранню добу християнства на Київській Русі, ми констатуємо факт досить глибокого сприйняття народом християнських моральних цінностей, що зумовило появу багатьох чернечих обителей.
З історії Русі відомо багато фактів, коли миряни прагнули хоча б перед смертю прийняти чернецтво. Особам духовного звання, яким було доручено піклуватися про князівство, доводилося відмовляти князів від прийняття рішення йти в монахи. Прикладом цього є розповідь про великого князя Ростислава Мстиславовича.
Підсумовуючи вищесказане, варто ще раз відзначити головний факт — за часів Київської Русі відбулося визнання нашим народом Іісуса Христа Господом. Разом з цим прийшло й прагнення до виконання Божих заповідей, а також визнання керівної ролі Православної Церкви не лише у справі особистого спасіння, але й у всіх проявах життя тогочасної держави і руського суспільства.
Прийняття християнства від Візантії відкрило нашим пращурам доступ до духовної скарбниці цінностей, які накопичувалися у цій країні багато віків. Завдяки просвітницькій діяльності святих братів-місіонерів Кирила і Мефодія наш народ отримав змогу цей духовний досвід і знання сприймати рідною мовою.
Хрещення Русі сприяло зросту народного самоусвідомлення і формуванню вітчизняної духовної культури. Це зробило Київську Русь одним із центрів європейської цивілізації.

Церква і народ у роки лихоліть

Вірна апостольським традиціям, наша Церква принесла просвіту багатьом братнім народам. У період феодальної роздрібненості вона стала духовною основою створення єдиної держави. Церква формувала національну свідомість та спонукала слов’янські племена до об’єднання. У часи монголо-татарської навали саме молитва Церкви благословила наше православне воїнство на перемогу.
З історії відомо, що в часи лихоліть Православна Церква підтримувала боротьбу народу за національну незалежність і збереження цілісності держави. Це відбувалося як у часи іноземних інтервенцій середньовіччя, так і у добу новітньої історії, зокрема у роки Великої Вітчизняної війни. Церква спільно з народом вела героїчну боротьбу з фашизмом. Вона «благословляла небесним благословенням народний ратний подвиг», закликала у годину небезпеки згуртуватися у єдиному прагненні боронити нашу Вітчизну. У відповідь на ці заклики вирушали добровольці на фронт, щоб відстояти честь, свободу і незалежність Батьківщини.
Маловідомим залишається факт, що у перший же день війни митрополит Сергій (Страгородський), місцеблюститель патріаршого престолу, раніш за усіх політичних і державних діячів виступив із посланням, у якому зазначав: “Не вперше доводиться нашому народу витримувати такі випробування, але з допомогою Божою і на цей раз він переможе фашистську силу. Наші діди й прадіди не падали духом і виходили переможцями з важких битв минулого, пам’ятаючи про священний обов’язок перед Батьківщиною й вірою…
Православна Церква завжди розділяла долю народу. Разом із ним вона несла випробування й утішалася успіхами. Не залишить вона народу свого й зараз. Благословляє вона небесним благословенням й грядущий народний подвиг. Господь нам дарує перемогу!»
Православне населення країни відгукнулося на звернення митрополита Сергія “трудами й пожертвуваннями сприяти нашим воїнам — захисникам Вітчизни”. Усі парафії організовували збори грошових пожертвувань різних необхідних речей у фонд допомоги дітям, на потреби оборони та для сімей військових, які загинули за Батьківщину, а також на створення танкової колони імені Димитрія Донського.
Про те, що більшість воїнів були людьми віруючими, кришталево чистими та осяяними світлом правди Христової, засвідчує той безперечний факт, що не чисельністю, не новітньою зброєю і технікою, а саме силою та чистотою віри і духу переміг наш народ у Великій Вітчизняній війні.
Серед чад Православної Церкви, її священнослужителів та мирян було чимало безпосередніх учасників Великої Вітчизняної війни, багато з них були нагороджені найвищими державними нагородами: це і святитель Лука (Войно-Ясенецький), і архієпископ Леонід (Лобачев), і архієпископ Краснодарський Олексій та ін.
Отямившись після шоку перших днів війни, Сталін, який ні на хвилину не припиняв репресій проти Церкви Православної, звертаючись до народу, заговорив мовою ним же гнаної Церкви (напевно, згадавши семінарські роки). “Браття й сестри…”, — саме так починалися його звернення у воєнні роки.
Дійсно, братів і сестер, тобто віруючих у рядах тих, хто брав участь у боях, було багато, але не лише фронт творив перемогу, активно діяв партизанський рух, побожне населення трудилося в тилу.
Сталін, який ще донедавна був натхненником репресій проти Церкви, 4 вересня 1943 року змушений був зустрітися з видатними церковними ієрархами — митрополитами Сергієм, Олексієм та Миколаєм. Після цієї історичної зустрічі Сталіну не залишалося нічого іншого, як повертати священиків з таборів та відкривати храми. Також він дозволив провести Помісний Собор. Після 18-річного періоду міжпатріаршества Патріархом було обрано Митрополита Сергія (Страгородського).
Надію на неминучу перемогу у серцях співвітчизників стверджували хресні ходи з Казанською іконою Пресвятої Богородиці у Ленінграді, Москві, Сталінграді. Ці обложені гітлерівцями міста не були здані ворогові.
Ослаблена постійними утисками й гоніннями зі сторони безбожного режиму (у 1939 році на Україні збереглося лише 3 % дореволюційних парафій), поставлена поза законом, Православна Церква у роки війни становила духовну й моральну силу, яка допомогла нашому народу здобути довгоочікувану перемогу над коричневою чумою фашизму.
Все це свідчить, що віра є найважливішою складовою, яка внутрішньо зміцнює воїна.
Церква була з військом та народом у роки лихоліть усіх епох, молячись про перемогу над ворогом, а також допомагаючи народові усвідомлювати свій громадянський обов’язок перед Вітчизною.

Вплив православного світогляду на культуру, мистецтво, освіту

Історію нашого народу складають не лише темні сторінки. Православ’я, що несе в собі світло, позитивно впливає на буття народу, його культуру, мистецтво, освіту.
Православна Церква покликана освячувати усі сфери діяльності людини. Християнський світогляд, перемагаючи сили зла, сприяє повноцінному розвитку усіх видів народної творчості. Він допомагає обрати вірні життєві пріоритети як кожному окремо, так і усьому суспільству в цілому, поступово звільнитися від онтологічного, морального та соціального безладу, зумовленого наслідками гріхопадіння.
Церква, насамперед, несе у світ істину, яка розкриває очі суспільству на справжній сенс людського життя, навчаючи не просто жити, не замислюючись над наслідками своїх буденних справ, але жити з усвідомленням існування Вищого Розуму, який освячує та преображає як внутрішній світ особистості, так і світ навколишній.
Прогрес у будь-якій сфері людської діяльності, включаючи науку, мистецтво та культуру, з точки зору Церкви, неможливий, якщо залишаються у забутті духовні цінності.
XX століття для Церкви стало не лише викликом тоталітарних безбожних режимів і випробуванням жорстокими війнами, але й випробуванням бездуховною технократією, глобалізацією і, нерідко, безвідповідальним розвитком науки і високих технологій, вірою у всемогутність людського розуму й підвладність природи людині.
У нашому суспільстві , що традиційно було християнським, нині порушено етичні засади. Ми бачимо домінування нової системи цінностей, за якої нехтується гідність людини і цінність її життя, зневажаються основи існування світу. Ця система багато у чому несумісна з нормами християнства, християнською антропологією і Божественним задумом спасіння людства, де людина розглядається виключно у її ставленні до Бога.
Наше суспільство, що сімдесят років перебувало під владою войовничого атеїзму, тепер чомусь стало вважати, що звернення до духовних та моральних принципів у науці, культурі, політиці, мистецтві є начебто старомодним.
Та коли все частіше у природі і суспільстві як результат так званої прогресивної діяльності дають знати про себе катастрофи та природні катаклізми, люди починають згадувати про втрачену духовність і первісність релігійно-моральної основи своєї діяльності.

З точки зору християнської свідомості, соціальне оновлення життя не може бути відокремлене від духовно-морального оновлення людини, а економічний і моральний прогрес взаємопов’язані та мусять йти поруч, як дві сторони єдиного поступового руху вперед.
У контексті сьогоднішньої доповіді мені пригадується стаття відомого лікаря М.І. Пирогова «Питання життя», яку він написав ще у 1856 році. Основною темою цієї статті є констатація факту, що, вирішуючи проблему виховання фахівців, суспільство загубило найголовніше — проблему людини.
Великий лікар і педагог переймався актуальним для будь-якої історичної епохи питанням — питанням виховання насамперед людських, а вже потім професійних якостей.
Православна Церква в усі часи закликала перш за все формувати у людині вірний, не засмічений, світогляд. У протилежному випадку ми ризикуємо опинитися у полоні бездуховності професіоналів, для яких усе людське є чуже. Як у такому світі вижити?!
Сьогодні ми маємо проблеми аналогічні тим, яких прагнуло позбутися людство в усі часи…
Церква і держава, несучи спільні труди на освітянській ниві та маючи одні стратегічні задачі, повинні стимулювати у нашого народу, а особливо в молоді, процес самопізнання, тим самим закладаючи міцний фундамент духовності та людяності.
Людину треба навчити давати собі відповідь щодо доцільності здійснення нею тих чи інших дій, щоб не допустити привнесення у суспільство негативних наслідків бездуховності, розбещеності та вседозволеності.
Перед Церквою стоїть завдання переконати державу і суспільство у приматі християнської етики над будь-якими іншими людськими стараннями — політикою, економікою, наукою, культурою. Лише чітке усвідомлення цього може вберегти світ від самознищення.
Нам сьогодні необхідно усвідомити, що політичний і соціальний контекст кожного історичного етапу державотворення та розбудови національної свідомості модифікує спосіб сприйняття людьми вічних істин Євангелія.
Нам важливо розуміти, що завжди стабільним фактором є Церква і дар спасіння, яке дається нам по нашій вірі. Головне у тому, як ми його сприймаємо, — чи відкриваємо серця назустріч Христу та намагаємося створювати сприятливі умови для втілення Євангельського ідеалу в життя, чи, навпаки, культивуємо антихристиянські за своєю суттю цінності.
Власне кажучи, факторів, що роздирають душі наших людей, які і так часто потерпають від матеріальної скрути і відсутності реальних можливостей достойно себе реалізувати, є чимало.
Та варто пам’ятати, що все це нам Господь дав для того, щоб ми побачили, хто ми є насправді, оцінили себе і свої можливості для спасіння та зробили правильний вибір для виходу з духовної кризи. Такий вихід існує! Гарантією нашого духовного відродження є співпраця в ім’я життя між Церквою і нашою Українською державою.
Православ’я сформувало слов’янську душу, українську совість, менталітет, спосіб життя наших предків. Це незаперечна історична правда.
Тисяча років Православ’я на Русі — це тисяча років дії Промислу Божого серед побожного народу з метою створення твердого підґрунтя нашого спасіння. Православна Церква завжди допомагала нашому народу зберегти свою національну ідентичність, вистояти у лихоліття війн і соціальних трагедій.
В усі історичні епохи розум, почуття і воля спонукали нас творити лише добро. Ось цінність на всі віки, яка не повинна зазнавати девальвації ані у часі, ані у просторі! Це насправді було сенсом і способом життя наших побожних предків, бо ніхто і ніщо не зміг вкласти в душу українського народу зла, не зміг замінити Бога ідолом, правду — брехнею, віру — марновірством чи відступництвом.
Отже, враховуючи, що будь-яка творчість без духовного наповнювача є руйнівною, знання небезпечними, а масова культура, будучи по суті бісівською антикультурою, слугує не зміцненню, а, навпаки, руйнації нашого суспільства, ми повинні консолідувати зусилля та спрямувати їх на порятунок нації від повного духовного й морального зубожіння, на створення у сфері освіти сприятливого середовища, яке б спонукало накопичуванню позитивної моральної мотивації для вчинків людини.
Таким чином, усі ми — влада, духовенство та віруючі люди — мусимо чітко усвідомити, що дбайливе відродження духовних цінностей у різних галузях науки, культури та освіти дозволить створити хорошу основу для співробітництва між Церквою та суспільством на благо нашого народу.

Церковно-державні стосунки — реальність та перспективи

Тісну співпрацю та взаємне служіння Православної Церкви та держави народу, згідно положень Основ соціальної концепції нашої Церкви, зумовлює історична складова Церкви, яка входить у безпосереднє спілкування із зовнішнім світом.
За вченням Церкви, держава є надання Господом людям можливості самостійно облаштовувати своє суспільне життя, виходячи з вільного волевиявлення людини, з тим, щоб такий устрій, що є відповіддю на пошкоджену гріхом земну реальність, допомагав запобігти ще більшому гріхові, через протидію йому засобами світської влади.
Господь Іісус Христос підкорив себе земному порядку речей, підкоряючись існуючій державній владі. Він говорив Пілату такі слова: “Ти б не мав наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі звище” (Ін. 19, 11), а на запитання фарисея відповів: “Віддавайте кесарю кесареве, а Богу Боже ” (Мф. 22, 21).
Розвиваючи Христове вчення, апостол Павло писав: “Усяка душа нехай буде покірною вищій владі; бо немає влади не від Бога… тож той, хто противиться владі, противиться Божому устрою… Роби добро і отримаєш хвалу від неї… Тож давайте усім потрібне: кому подать — подать, …, кому страх — страх, кому честь — честь” (Рим. 13, 1-7). Відповідно цю думку і провадив апостол Петро: “Будьте покірні земному начальству… бо така воля Божа, щоб ми, творячи добро, загороджували вуста неуцтву безумних людей…” (1 Петр. 2, 13-16).
У часи святих Апостолів Церква Христова, хоча і терпіла гоніння, повчала своїх чад коритися земній владі та молитися за неї, незалежно від того, як ставиться влада до Церкви.
Держава, як необхідний елемент життя у зіпсованому гріхом світі, де і окремі особи, і суспільство мають потребу у захисті від небезпечних проявів гріха, благословляється Богом. Моральний сенс існування держави, як про це вчить Святе Письмо (Рим. 13, 3-4), є у тому, щоб при потребі використовувати силу для обмеження зла та підтримки добра.
Говорячи про взаємовідносини Церкви і держави, потрібно враховувати відмінність їх природ. Церква заснована безпосередньо Господом Іісусом Христом; держава — благословенна Богом в процесі людської історії після гріхопадіння. Метою Церкви є вічне спасіння людей, держави — турбота про їх земне благополуччя.
Хоча держава й не зв’язує себе будь-якими релігійними зобов’язаннями, але якщо вона очолюється тверезо мислячими правителями, то має усвідомити, що земне благополуччя не мислиме без виконання певних моральних правил, які необхідні й для вічного спасіння людини. Саме тому задачі та діяльність Церкви і держави можуть співпадати не лише у досягненні чисто земного блага, але й у здійсненні місії Церкви щодо спасіння людини.
Держава не повинна втручатися у життя Церкви, її ієрархію, літургійне життя, віровчення і мусить ставитись з повагою до церковно-канонічних норм.
З точки зору Православ’я, ідеальна форма взаємин між Церквою та державою є визнання державою Православ’я найвеличнішою народною святинею, що впливає на формування не лише народної самобутньої культури, але й інших складових людської діяльності — економіки, політики, освіти тощо.
У своїй сукупності ці принципи отримали назву «симфонії» Церкви і держави. Суть симфонії — взаємне співробітництво, взаємна підтримка та відповідальність без вторгнення однієї сторони у сферу виключної компетенції іншої. При означених взаєминах між Церквою і державою держава шукає в Церкві духовної підтримки, молитви і благословення на діяльність, що спрямована на благо людей. Церква, відповідно, у даному випадку отримує від держави допомогу у створенні умов, які сприяють проповіді Євангелія, а також духовного окормлення народу.
Спроба утвердити ідеал симфонії церковно-державних стосунків на початку ХХ ст. належала Помісному Собору 1917-1918 років, але вона, на жаль, не вдалася. Визначення Собору про правовий статус Церкви у державі звучало так: «Православна Церква, яка належить до Єдиної Вселенської Церкви, займає у нашій Державі, порівняно з іншими віросповіданнями, домінуюче публічно-правове становище, яке належить їй як святині переважної більшості населення і як найвеличнішій історичній силі, яка сприяла побудові нашої Держави”. Які чудові слова! Ми маємо надію, що прийде історично-сприятливий час, коли вони будуть втілені у життя! Адже, як вже було зазначено вище, Церква впродовж своєї тисячолітньої історії у нашій державі виховувала віруючих людей у дусі патріотизму і миру, була поруч із народом у часи лихоліть, опікувалась моральним вихованням суспільства і соціальною сферою.
Сьогодні нашим державним мужам варто зробити крок назустріч Православній Церкві, переглянувши й доповнивши законодавство України стосовно релігії. Адже абсолютний нейтралітет по відношенню до усіх конфесій у державі, напевне, зовсім недосяжний і, власне кажучи, й не потрібний. Кожній державі потрібно зважувати на реальний релігійний склад свого населення.
Церква завжди зберігає лояльність до держави, ставлячи вище лише Божу заповідь здійснювати спасіння людей за будь-яких умов. І лише коли держава, маючи безбожний режим, примушує своїх віруючих громадян відступати від Христа і Церкви, Церква відмовляє державі у послуху.
На завершення варто зазначити, що неможливо створити симфонію церковних-державно стосунків без відродження духовності у суспільстві.
Православна Церква приділяє сьогодні основну увагу не зовнішній формі організації держави, а стану сердець своїх вірних, а тому і не вважає за можливе для себе ставати ініціатором змін форми правління. Вона прагне співпрацювати з державою на благо ж держави, Церкви, особистості, суспільства. Для Церкви такі взаємини є часткою її спасительної місії, яка обіймає всебічну турботу про людину.
У найвідповідальніші і найважчі періоди історії Церкви і держави Господь обирав із народу і посилав суспільству видатних людей, на яких покладалася рятівна місія спасителів нашого боголюбивого народу. Це було, коли Київську Русь хотіли знищити варварські племена, а наші пращури-слов’яни не знаходили порятунку. І тоді велично постав у місті над Дніпровськими кручами князь Володимир, який охрестив наш народ і приніс на праотчу землю Віру Христову. Віру, з якою наш народ був, є і буде непереможений.
Так було і на початку XX століття, коли богоборчі сили намагалися залякуваннями і тортурами знищити віру, насаджували войовничий атеїзм. Як протидія диявольськім устремлінням постала постать Митрополита Київського і Галицького Володимира. Ворожі погрози не злякали Його. Він продовжував натхненно служити Богові і народу. Кров новомученика Церкви — вічне нагадування про стійкість християнської душі.
У 90-ті роки, коли міжконфесійні конфлікти, чвари і розбрат у релігійному і суспільному житті загрожували перетворитися на братовбивчий конфлікт, Господь посилає ще одного Володимира, Митрополита Київського та всієї України. Блаженніший Митрополит Володимир зробив все, щоб зберегти мир і злагоду між Церквою і державою.
Митрополит Володимир неодноразово зізнавався, що Йому ще ніколи так натхненно не молилося, як у часи особливих утисків нашої Української Православної Церкви. Всеукраїнський ієрарх говорить: «Христос попереджав учнів, що вони будуть у вигнанні. Ми сьогодні також переживаємо гоніння несправедливо й неправедно. А тому упевнені, що робимо Божу справу».
Митрополит Володимир по праву вважається одним з найвидатніших церковних діячів і богословів сучасності. Він є справжнім пастирем, вчителем і патріотом нашої Української держави. Нам, подолянам, надзвичайно приємно мати такого земляка.
Наша науково-практична конференція проходить напередодні 70-ліття Предстоятеля УПЦ. Щирий відгук серед духовенства і мирян, науковців і громадськості Подільського краю знайшла пропозиція оргкомітету нашого зібрання присвятити конференцію ювілею Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України.
Це не лише данина подільському походженню Митрополита Володимира, а насамперед відзнака його заслуг як видатного церковного діяча, відомого богослова, людини, яка у найскрутніші часи врятувала та зберегла нашу канонічну Православну Церкву, зуміла нормалізувати церковно-державні взаємини і повести боголюбивий народ України до спасіння. Його життя і молитовний подвиг є взірцем відданого служіння Церкві, державі і народу.

Сфери співпраці Церкви і держави на сучасному етапі

Можна визначити певні сфери співпраці Церкви і держави. Це:
миротворча місія на міжнародному, міжетнічному і громадському рівнях; сприяння взаєморозумінню та співпраці між людьми, народами і державами;
турбота про збереження моралі у суспільстві;
духовне, моральне, культурне та патріотичне виховання;
справи милосердя, благодійності, розвиток спільних соціальних програм;
охорона праці;
охорона пам’яток історії і культури;
діалог з органами державної влади з питань, які мають принципове значення для несіння у світ спасительної місії Церкви;
духовне окормлення військовослужбовців, осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі;
співпраця на освітянській ниві, у сферах культури і мистецтва;
співпраця з засобами масової інформації;
підтримка інституту сім’ї, материнства і дитинства;
протидія порокам, таким, як наркотики, розбрат, злочинність;
протидія псевдорелігійним структурам, які несуть небезпеку для суспільства.
Я маю надію, що неупереджений обмін думками на нашій конференції з питань, які, зокрема, були поставлені у моїй доповіді, а також в інших доповідях учасників конференції, сприятиме усвідомленню важливості служіння Церкви і держави на благо нашого народу у будь-яку історичну епоху, а особливо на сучасному етапі, коли суспільство розділене, дезорієнтоване й потребує духовної підтримки. Нехай наша робота принесе користь у сфері вдосконалення правового поля України щодо релігії, послужить консолідації громадян на засадах духовності, спонукає керівництво і народ замислитися над майбутнім нашої держави та його побудовою на засадах любові до Бога й ближнього, терпимості та християнського милосердя. Нехай робота нашої конференції послужить величній справі відродження духовності народу, нашого Подільського краю, усієї Української держави, а Всемилостивий Господь благословить роботу нашого зібрання!

Историческая и социальная онтология Церкви в экклезиологическом богословии Блаженнейшего Митрополита Владимира

Протоиерей Виталий Косовский,
профессор Киевской духовной академии, секретарь Киевской Митрополии

«Для нашей православной мысли на протяжении всех веков богословие, в частности экклезиология, не столько наука, сколько жизнь в сакраментально-мистической полноте богочеловеческого организма святой Христовой Церкви».
Блаженнейший Митрополит Владимир

Безусловным центром христианской истории является Живой и реальный Богочеловек Христос. Боговоплощение Спасителя — ключевой момент всей истории мироздания, поэтому и Церковь — «продолжающееся на протяжении всей истории мира воплощение Христово и реализация дела Божия». Тем не менее условия жизни современного человека так глубоко изменились в социальной и культурной области, что можно говорить о новой эпохе человеческой истории. Согласно многим научным исследованиям и теориям «человечество, совершив научно-техническую и социальную революции, стоит на пороге революции психологической, которая явится началом планетарной цивилизации, поскольку такая глобальная цивилизация будет представлять собой прежде всего «психоцивилизацию», то есть социальный суперорганизм, сформировавшийся в условиях принципиально новой глобально-технологической культуры». Такая новая ситуация как в Церкви, так и в общественной, экономической, политической и культурной жизни ныне требует с особой силой действия православных христиан в области евангельской миссии и радостной проповеди, что в этом мире человек не одинок, что он причастен реальной жизни во Христе. Более того, «сегодня Православная традиция нуждается в богословии, которое, сохраняя верность Священному Преданию, было бы в то же время дерзновенным и смелым, а не охранительным и трусливым. Наша задача — нести подлинное свидетельство, вверенное нам святыми, но это не исключает необходимости при передаче его использовать собственное воображение, внутренний опыт, пытливый ум и творческий дар».
Таким ярким свидетелем животворящей православной традиции и пастырем Церкви Христовой является Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир (Сабодан). Жизненные принципы Владыки, основанные на опыте Церкви, и его богословие, сочетающее в себе строгий православный традиционализм с евангельской динамической открытостью к животрепещущими проблемам современного общества, делают его богословское наследие актуальным и востребованным в условиях жизни секулярного общества. Историческая и социальная онтология Церкви, миссия христианина в современном мире раскрываются в экклезиологическом богословии Митрополита Владимира. И это не только богословская концепция, так как «экклезиология не может быть лишь теоретически абстрактной дисциплиной, но должна являться живым свидетельством соборного самосознания». Богословие не «научная специализация», а благовестие о спасении мира во Христе, ответ Христова благовестия на экзистенциальные нужды мира в данное время. Богословие является гораздо более всеобъемлющим, чем любая наука и любое творческое осмысление бытия. По словам священномученика Илариона (Троицкого): «Наша богословская наука по преимуществу перед всеми другими касается жизни нашей, нашего спасения и погибели. Богословская наука — самая жизненная из всех наук, и ни одна из наук не может идти в этом отношении в какое-нибудь сравнение с наукой богословской». Таким образом, богословие и молитва, богословие и духовность идут рука об руку. Всякое истинное богословие есть богословие сакраментальное, литургическое и мистическое. В контексте такого подхода к богословию сама Церковь Христова — не идеологический инструмент, обеспечивающий нас интеллектуальными метафизическими «доказательствами», и не разработчик этической системы для улучшения и облегчения нашей жизни. Церковь — это провозглашение, «Благая Весть» о том, что смерть побеждена, что человечеству явлено Царство Истины и благодати Христовой.
«Из сказанного понятно, что как в общественном, так и в личном христианском сознании экклезиология занимает особое место. Это вопрос жизни и смерти для всех и каждого. Поэтому никто — ни отдельный христианин, ни все христианские исповедания — не имеют внутреннего права уклоняться от решения этой проблемы».
Далее проанализируем историческую и социальную онтологию Церкви в экклезиологическом богословии Владыки. Только вера Церкви как единого целого, как сообщества верующих, объединенных и ведомых единым Духом, может противостоять проблемам и потрясениям «века сего», провести границу между истиной и заблуждением, объяснить ту преемственность и постоянство христианской мысли во времени и пространстве, которые и составляют сущность Церковного Предания. Такое динамическое понимание неизбежно ускользает от взгляда стороннего наблюдателя.
Действительное преображение общества может быть только мистическим, религиозным, и желание этого достигнуть вне религии есть совершенно недостижимая цель. Нельзя отрицать полезности и значения благородных усилий современных ученых и гуманистов-интеллектуалов уничтожить внешние причины зла и вражды, однако они глубоко заблуждаются, если думают, что устранением внешних препятствий положительным образом разрешается вопрос о свободе и победе над злом. Экономические преобразования, социально развитое государство, демократические реформы могут устранить внешние преграды, существующие между людьми и грубо нарушающие справедливость, но эти секулярные ценности лишены творческой силы объединения, которую имеет только религиозно-мистический союз веры и любви, утверждающийся на реальном мистическом единстве, то есть Церкви. Только Церковь может ставить и способна разрешать задачу, за которую берется современное общество, — задачу объединения и организации человечества на основе благодатных даров, данных Спасителем, на основе любви к Нему, одновременно и личной, и общей. Те же, которые заранее отрицает религию, то есть единственно реальную внутреннюю связь между людьми, устанавливаемую общею их связью со Христом, строят свое здание на песке, не понимая действительной природы человеческого общения. Подлинная свобода и справедливость для христианина — это освобождение от пут эгоизма, свобода отражать в своем социальном бытии гармонию Святой Троицы. Дело Церкви: приобщать людей, во всем многообразии их плотской и исторической жизни, к божественной свободе Воскресшего Христа. Роуэн Уильяме, архиепископ Кентерберийский, один из ведущих современных богословов, пишет: «Царство Небесное «созидается» историей народа Завета — историей, полной беспрерывных раздоров и противоречий, но вместе с тем, на взгляд верующего, исполненной неописуемого и благодатного единства во Христе». Историческое измерение онтологии Церкви — это история взаимодействия Бога с миром. В этой истории показано, как общение людей с Богом, вначале искаженное и несовершенное, вызывает столь полное их перерождение, так властно влечет их навстречу божественному зову, что в конце концов находит себе выражение в ответе, полностью преображающем земную реальность; и эта кульминация человеческого бытия приобретает ни с чем несравнимое значение, становится вечным образцом и примером человеческих возможностей, всегда доступным источником диалога и преображения в любых жизненных обстоятельствах. Эта история будет рассказываться до конца времен как общий для всех пример жизни, полностью отданной Богу. Но отдать свою жизнь Богу современному человеку не так-то просто и легко, так как человек постоянно ощущает внутренний раскол и надрыв, противопоставление и антиномичность. Раскол жизни на «светскую» и церковную вносит разлад, двойную бухгалтерию даже в души тех, кто сознает всю историческую относительность и внутреннюю ненормальность этого раздвоения. Создать подлинно христианскую церковную культуру и преобразить жизнь в церковной ограде, победить противоположность церковного и светского — такова историческая задача для духовного творчества современной Православной Церкви и современного человечества.
Такому воззрению на Церковь, согласно которому ей приписываются лишь функции охранительные, то есть обвиняют в консерватизме, Блаженнейший Митрополит Владимир противопоставляет идеал церкви творящей, растущей, развивающейся. Как учреждение богочеловеческое, она имеет неподвижную мистическую основу в лице своего Божественного Главы и, конечно, церковно-догматического учения о Нем и человеческую стихию, развивающуюся исторически в границах пространства и времени. Взаимодействием мистической основы и человеческой стихии и обусловливается исторический прогресс церкви, призванной ввести историческое человечество в сферу Царствия Божия. «Двуприродность Церкви, где Божественный и человеческий элементы соединены не слитно и нераздельно, есть свидетельство ее реальности и жизненной силы. Как человек состоит из души и тела, так и Церковь соотносительна как с Иисусом Христом, через Которого она сродна Божеству, так и с людьми, в нее входящими, посредством которых она роднится с миром. По своей мистической природе она имеет неизгладимые черты своего Господа, а по эмпирической — черты тех людей, которые в нее входят. Церковь есть подлинное и всеединое богочеловечество. Глава его — Христос, новая жизнь, текущая в каждом из его членов, обладающих полной внутренней свободой, — это жизнь Христова.
Таким образом, храм кубический в форме евхаристической плоти определяет Церковь и в моменте статическом, как Тело Христово, и в моменте динамическом, как жизнь Христову в Его членах. А в синтезе того и другого дается цельное представление о Церкви как организме. Динамическая, подвижная, человеческая сторона Церкви с особой силой подтверждается в храмах, имеющих форму корабля. При всем многообразии народов, в нее входящих, условий их исторической жизни и действий Церковь движется, изменяется не хаотически, не бесцельно, не по воле стихий мира сего, но направляется своим Кормчим к определенной Божественной цели — Царству Небесному.
Если Церковь — тело, то, следовательно, призвана включить в себя всю истинную телесность мира. Отсюда понятной становится ориентированность храма на все стороны света, ибо верующие «…придут от востока и запада, и севера и юга, и возлягут в Царствии Божием» (Лк. 13, 29). В Церкви не имеют значения этнографические, расовые, национальные особенности ее членов. Она одна для всех. Потенциально объемля все народы и все человечество в целом — что, однако, не означает эмпирической завершенности в домостроительстве воцерковления мира ввиду продолжающегося исторического процесса, — Церковь не уничтожает и не нивелирует свойств каждого народа, каждой отдельной личности, в нее входящей.
Но полная телесность включает в себя не только человеческий род, но и все живое, все существующее, весь богозданный космос. «Апостольская Церковь — это не Церковь застоя, статики, а Церковь вечной динамики духа. Церковь вечно обновляемая, творимая, творчески устремленная в подвигах веры, разумения и благочестия к стяжанию обоживающей благодати Святого Духа. Через посредство апостоличности Церковь открывает всем и во все времена полноту даров Святой Пятидесятницы. Пятидесятница в Церкви — это не только историческое событие, но и непрерывный процесс раскрытия во всемирной истории неоскудевающей зиждительной и спасительной силы Святого Духа».
Поэтому было бы также ошибочным ограничивать и область влияния Церкви, а, следовательно, и церковной жизни, или, точнее, жизни в Церкви, какой-нибудь одной узкой сферой, например: богослужения или храмового благочестия. Хотя, к сожалению, для современного секулярного мира религия — это просто «стиль» жизни, который никак не должен касаться природы человеческих отношений с обществом. Анализ такой ситуации дает право знаменитому греческому философу и богослову Христосу Яннарасу утверждать: «Надо признать, что христианские Церкви и конфессии играют в посткоммунистической Европе маргинальную роль. Даже у религиозно активных народов их религиозность сводится к сугубо частным сторонам жизни. Они черпают из религии личные «убеждения» и этику индивидуального поведения, но не смысл и порядок своих потребностей. Их потребности и практика ежедневной жизни целиком определяются (и чаще всего неосознанно) тем образом жизни и теми понятиями, которые диктует господствующая цивилизация исторического материализма».
В свете личного пастырского служения Блаженнейшего Митрополита Владимира и его православной экклезиологии Церковь должна создавать христианскую культуру, стимулировать социальное развитие, универсальное мировоззрение, а значит, и предлагать творческий, созидательный стимул для человеческого единения, для политических, социальных и производственных отношений. Приоритет опыта, а не чисто интеллектуальный подход к истине, церковность, а не индивидуалистический характер благочестия, апостольский оптимизм, а не психологические установки совершенствования дают возможность богословию Владыки быть богословием самой жизни, а не теоретической абстракцией. Единственным выходом из туманно прорисовывающегося секулярного неоварварства, по крайне мере в контексте современной Украины, является факт церковного бытия, воплощенного в евхаристическом принципе развития общества. Это реальная историческая возможность преодолеть религиозный индивидуализм, метафизической рационализм и моралистический юридизм, присутствующий в сознании современного мира. Следствия такого понимания экклезиологии Митрополита Владимира таковы. Вочеловечение Бога и обожение человека — вот в чем состоит православная истина спасения, по учению святых апостолов и святых отцов. Церковь — это «мастерская» для этого обожения. Святые отцы Православной Церкви видели, исповедовали и переживали Церковь как «тайну Христову», и для них эта тайна Христова пронизывает собой все измерения церковного бытия – и богословско-догматическое учение о Церкви, и благодатно-канонический порядок под руководством Духа Святого, Утешителя и Водителя Церкви. Богочеловеческая полнота — кафоличность — Церкви Божией в мире есть то, что апостолы, проповедуя Иисуса Распятого и Воскресшего, взращивали на всяком месте, начиная от Иерусалима — «Матери всех Церквей». Это та апостольская, благодатная полнота жизни Церкви как «народа Божия» и «тела Христова», которая передается епископам и через епископов до сегодняшнего дня и до скончания века. «Итак, можно установить такую схему православной экклезиологии: Церковь — благодать — таинства — иерархия». «Без таинства Церковь становится чисто человеческим учреждением, как вне Церкви таинства тоже невозможны. Укрепление чувства абсолютности Церкви должно носить литургический характер. Без участия в таинствах Церкви, то есть без церковной жизни, нельзя с православной точки зрения узнать, что такое Церковь. Религиозный опыт является лучшим руководством в познании Церкви. Только в Церкви и через Церковь мы близки Богу».
От догматических и исторических вопросов постараемся перейти к вопросам социально-общественным. Блаженнейший Митрополит Владимир определяет: «Основным содержанием жизни человечества в целом является исторический процесс, который в богословии носит название икономии, домостроительства. Одновременно это есть сотериологический процесс, процесс освящения и спасения всех людей Богом. Нравственные усилия со стороны человека и непрестанное действие в мире премудрости и благодати Божией составляют в синергизме, можно сказать, созидающие силы, которым противостоят силы зла и разрушения. Не поддаться искушению или соблазну этих сил — значит проявить высшее благоразумие, зрелую мудрость. Наоборот, недостаток этой мудрости, нравственно-духовная нищета могут иметь самые неблагоприятные последствия для жизни мира. Основное противоречие в жизни современного человечества, по существу, заключается в глубоком несоответствии между высоким прогрессом в области научно-технических достижений и отсутствием нравственного прогресса в человеческих взаимоотношениях как в личном плане, так и на общественно-социальном и международном уровнях». К приобретению этой мудрости немолчно зовет Церковь. «Своим мирным созидательным трудом человек преображает мир. Он является работником в мире, мастером и хозяином его, и вместе с тем его художником. Мир есть арена духовной активности человека, сфера его творчества. Можно сказать, что мира не существует без человека; но и человек, в его тварном становлении, немыслим без мира».
Поэтому и социальные проблемы современного человека, и украинской экономики, в частности, нельзя разрешить, не вспомнив о моральном и духовном состоянии общества. Ведь многие причины нынешних трудностей сокрыты в душах и сердцах человеческих. Рецепты ученых и решения властей не сделают людей счастливыми, если не будут сопровождаться возрождением нравственной основы человеческой деятельности. Экономика должна быть не только эффективной, но и справедливой, милосердной, обращенной к человеку, а не к одним лишь деньгам и товарам. Нам необходимо вполне осознать: цель хозяйствования — это прежде всего благо людей, молодых и пожилых, сильных и слабых, ныне живущих и тех, кто придет им на смену.
Определение судеб национального хозяйства не должно превращаться в «удел» чиновников, бизнесменов и экономистов. Все мы — Церковь, народ, государство, профсоюзы, ассоциации предпринимателей, наука, гражданское общество — должны воспринимать экономику Украины как область своей заботы и своих созидательных усилий. Такая подлинная социально-богословская позиция даёт возможность «сознавать себя единой семьёй, живущей на нашей планете, как в одном большом доме, всячески противостоять разрушительным силам ненависти, вражды и зла». Нельзя не согласиться со словами Митрополита Владимира, которые могут стать девизом христианского социального служения: «Христианин не должен терять социальный оптимизм, опускать руки, отчаиваться. Напротив, он должен подавать пример и помогать тем, кому гораздо труднее».
Таким образом, экклезиология Владыки, базирующаяся на апостольском учении и опыте Церкви, позволяет гибко и конструктивно подойти к решению самых сложных вопросов современного общества. Преданность воле Божией, непоколебимая вера во всеобъемлющую силу Божественной Истины и глубокая любовь к своему украинскому народу составляют фундамент нравственных позиций Владыки. Поистине и без словесных преувеличений Блаженнейший Митрополит Владимир своим пастырским служением и богословием воплотил слова и жизненную позицию величайшего исповедника XX века священномученика Илариона (Троицкого): «Церковное послушание беру на себя… Ведь только Церковь дает смысл и цену земному бытию; только служение Церкви, по моему верованию и убеждению, дает смысл и цену нашей земной деятельности… Если не служить Церкви — нет никакого смысла во всякой деятельности и незачем тогда жить на Божьем свете». Таким образом, мы можем подвести итог: экклезиологическое богословие Блаженнейшего Митрополита Владимира — серьезный фундамент для синергетического взаимодействия Церкви и общества в спасении и преображении современного человечества.

02.12.2005. КІРОВОГРАД. В Олександрійському центрі соціальної допомоги інвалідам та ветеранам відкрито кімнату для молитв

Митрополит Донецкий и Мариупольский Иларион: «Блаженнейший Митрополит Владимир стал для меня образцом молитвы…»