26.11.2005. КИЇВ. Блаженніший Митрополит Володимир звернувся до нації з нагоди Дня пам ’яті жертв голодоморів ХХст. в Україні

26.11.2005 Официальная хроника

Вшановуючи пам’ять жертв геноциду українського народу, який забрав мільйони людських життів, у всіх храмах та монастирях Української Православної Церкви, згідно благословіння її Предстоятеля, Блаженішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, було звершено заупокійні Богослужіння, під час яких було піднесено молитву за всіх невинно померлих голодною смертю. З нагоди дня вшанування жертв голодоморів в Україні до нації звернувся Предстоятель УПЦ, Блаженніший Митрополит Володимир: “ Шановні співвітчизники, дорогі брати і сестри!
У XX сторіччі український народ пережив одну з найстрашніших трагедій у своїй історії — голодомор. Україна, яка завжди годувала хлібом весь світ, зазнала три пошесті масового голоду: у 1921—1923, 1932—1933 і 1946—1947 рр. Голодомори призвели до значних жертв, принесли багато горя. У кожного з них були об’єктивні й суб’єктивні витоки, причини і наслідки.
Катастрофічну продовольчу кризу, в якій опинилася Україна на початку 1920-х років, викликала насильницька політика «воєнного комунізму». Штучний голод в Україні 1932— 1933 рр. було сплановано більшовиками з метою прискорення примусової колективізації, ліквідації «куркульства» як класу, знищення «ворожих елементів». Зубожіння 1946—1947 рр. стало наслідком перекладання тягаря розрухи, що спіткала економіку СРСР у період Великої Вітчизняної війни, на населення.
Але існує спільний фактор, який об’єднує ці три соціальні катаклізми, як і решту репресивних акцій тоталітарного радянського режиму. Це кардинальна революція світогляду — відречення від Боголюдини Христа і християнської моралі та обрання нової віри — в людинобога, в антихриста. Адепти цієї віри зажадали побудувати рай на землі, домогтися світлого майбуття для людства. Але майбуття без Бога. Їхнє світло насправді було темрявою. їхній світогляд базувався на засадах вічної пітьми, бо тільки Бог є джерелом світла. їхня ідеологія замість блага несла зло, бо тільки Бог є Творцем усякого блага. Де без Бога будують рай, там з’являється пекло. Замість обіцяного райського життя ошуканий радянською ідеологією народ прийняв пекельні муки.
Історія нашої Батьківщини знала багато важких часів. Стихійні лиха, війни, соціально-політичні заворушення та інші негаразди спричинялися до різних кризових явищ, серед яких були «винищення, голод і меч» (Іс. 51, 19). Але в 1930-ті роки Україна вперше пережила штучний голод — масове вбивство мільйонів своїх громадян, цинічне, цілеспрямоване, безжальне. Лише в богоненависницькому і людиноненависницькому середовищі міг статися подібний злочин. На щедрому українському чорноземі вмирали у страшних муках мільйони людей. Цей геноцид був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства. Він став знаряддям диявольської помсти за неспроможність викоренити зі свідомості нашого мудрого, сповненого високих чеснот народу синівську пам’ять про Бога, любов до Бога, вірність і віру в Бога. Цю віру можна було знищити лише через фізичну ліквідацію її носія. Тому богоборча влада, створивши духовний голод, прирекла націю і на голод фізичний.
У людей відібрали хліб, як перед цим намагалися відібрати насущний хліб духовності. Родюча нива тоді, як і завжди, дала достатньо хліба сумлінним трударям. Але весь зрошений потом селянства хліб було вилучено. Забирали все, чим можна було підтримувати життя, — до останньої зернини. Тих, хто збирав колоски на полях, розстрілювали. Агонія
голоду була воістину пекельною. Мерців не встигали ховати. Багатьох закопували у спільні «могильники» ще живими. Особливо страждали діти. Молох більшовизму поглинав ці невинні жертви з диявольською бездушністю.
Не могло бути й мови про християнське поховання жертв голодомору. Церкви руйнували, перетворювали на клуби та склади, священиків відправляли до таборів, розстрілювали.
Один з організаторів цього злочину, секретар ЦК КП(б)У П. Постишев, той самий, що уславився руйнуванням багатьох київських храмів, говорив у січні 1934 р.: «Український голодомор 1933 р. був роком знищення української контрреволюції», Тоді Постишев ще не знав, що йому судилося стати не лише катом, але й жертвою революції. Бо диявол страчує і своїх слуг — спочатку душевно, а потім і тілесно. Це його головна мета — затьмарення в людині образу Божого і вічна її загибель.
Україна втратила тоді мільйони своїх дітей. Усі вони зазнали тяжких мук і жахливої смерті. А ті, хто вижив, назавжди запам’ятали, що таке «рай на землі», коли він без Бога.
Сімдесят років минуло відтоді. Час лікує душевні рани, але цю рану в серці України загоїти неможливо. Вона завжди буде невгамовним болем нагадувати про час, коли над Україною, над іншими народами колишньої радянської спільноти панував диявол.
Від голодомору постраждала і наша сім’я. Пам’ятаю, як часто мама з гіркими сльозами згадувала 1932—1933 рр. Тоді народився один з моїх братів. Немовля теж стало об’єктом жорстокості. На якісь старовинні срібні ложки мама виміняла склянку пшона. Це було єдине, чим вона сподівалася прогодувати дитину впродовж кількох днів. Остання можливість врятувати її від голодної смерті. Та ось до хати вдерлися з обшуком три червоноармійці. Нічого не знайшовши, крім злиднів, вони схопили немовля за ногу, викинули його з колиски і забрали пшоно, яке мама сховала під дитиною. Цей вчинок не назвеш людським,
Мені довелося пережити голодомор 1946—1947 рр. Сутність цієї трагедії пройшла через усе моє єство. Люди вмирали від голоду, намагалися відшукати хоч якийсь бур’ян, вживали те, чого взагалі не можна їсти. І водночас представники районної та сільської рад ходили ночами по хатах, як злодії, вимагаючи сплати так званої державної позики. Знесиленим від нестатків селянам вони демонстрували плакати з зображенням помпезних палаців, на побудову яких Країна Рад організувала позику. Тим, хто відмовлявся віддавати останні копійки, погрожували судовою розправою, гнобили їх різними утисками,
На той час існував цілий ряд поборів. Податками обкладалися кожне фруктове дерево, кожен плодовий кущ. Той, хто мав корову, повинен був здавати молоко у колгосп. Податок на яйця був більшим, ніж кури могли знести. Домашнє господарство стало для людей нестерпним тягарем. Розбійництво і обкрадання народу набули спрямованого репресивного характеру.
У нашому домі на горищі чудом збереглося трохи сушеної картоплі, яку під час окупації 1943 року здавали німцям. Вона була гіркою і чорною, як земля. Ми розбивали її на дрібні шматочки, мололи на жорнах і варили баланду. Жити з того їдла було неможливо, але і вмерти воно не давало.
Здавалося, лихо повинно було б озлобити людей, але вони зберегли найкращі моральні риси. Народ не втратив своєї гідності. Голодомори, гоніння на віру, репресії не затьмарили в ньому образу Божого. Про це свідчить значне релігійне піднесення, яке спостерігалося серед населення у воєнні та післявоєнні роки. Можливо, такою була ціна прозріння. Віра у цінності комуністичної ідеології тоді кардинально похитнулася.
Українська Православна Церква у глибокій скорботі молитовне згадує жертв голодоморів та інших репресій радянського тоталітаризму. Постраждалих — десятки мільйонів: розстріляних, закатованих у в’язницях, страчених через різні душевні й фізичні тортури, загиблих від мук голоду. Такої кількості жертв не було навіть на війні. Воістину, режим вів кровопролитну війну з власним народом.
Церква суворо засуджує чинники, які призвели до цієї трагедії. Виправдання їм немає. Сама історія винесла вирок. Ніякі репресії не змогли врятувати державно-політичну систему, яка за базис обрала гріх та богоборство, знехтувала ґрунтовні моральні принципи людства — віру, надію і любов, «Горе тим, хто задумує беззаконня» (Мих. 2, 1). Справа таких — «справа злочинна» (Пс, 100,3). «їх кінець — загибель» (Фил. 3,19).
Церква застерігає від глибоко хибної та антигуманної ідеології, що зробила можливою подібну трагедію, і закликає до покаяння тих, хто ще не прозрів і не зрікся богоборства в усіх його формах.
Церква закликає до відмови від екстремізму, нетерпимості, помсти, братоненависництва, розділення на своїх і чужих. У Бога чужих немає. Настав нарешті час духовного єднання народу України, повернення до споконвічних духовних цінностей. Історія виразно показала, до чого призводить зречення від християнських засад. Лише свята віра, тверда надія та всеперемагаюча любов допоможуть побудувати гідне майбутнє та застережуть від помилок минулого.
Церква розкриває істину вічного життя тих, хто прийняв мученицьку кончину під час голодомору. Як любляча Мати, свята Українська Православна Церква молиться за їх упокоєння в оселях праведних і оголошує їм вічну пам’ять.
Душі їх во благіх водворяться. І пам’ять їх — в род і род”.

28.11.2005. КИЇВ. Лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук привітав Предстоятеля

25.11.2005. КИЕВ. Митрополит Кирилл прочитал лекцию о глобализации