Єпископ Филип. Релігійна освіта і виховання в Україні – погляд Української Православної Церкви

01.10.2005 archive, Вестник №49, Православный взгляд

Попри всі запевнення в свободі совісті, учні практично не мають можливості вибирати: крім атеїстичного світогляду їм не пропонують нічого. І донині є вчителі, які спокійно і безальтернативно затверджують у свідомості підростаючого покоління химерні уяви про «християнство як важіль гноблення народів», «біблійні міфи про створення світу». Святе Письмо часто вивчається тільки й виключно як пам’ятка літератури
Єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип, голова Синодального відділу релігійної освіти, катехизації та місіонерства Української Православної Церкви.

Релігійна освіта і виховання в Україні – погляд Української Православної Церкви

Доповідь на міжнародній конференції «Релігійна освіта і виховання в Україні»

Я спробую у стислій формі накреслити те, якими бачить релігійні освіту та виховання Українська Православна Церква.
І. Релігійні освіта та виховання мають дві основних форми, кожна з яких має право на існування і відіграє специфічну роль у формуванні цілісного світогляду підростаючого покоління.
Перша і «класична» — релігійні освіта та виховання в Церкві. Через церковну проповідь та заняття з вивчення Слова Божого, через участь у спільній та сімейній молитві, через відвідання спеціальних навчальних закладів, як от недільних шкіл, гуртків тощо, діти, підлітки й молодь не лише набувають знань про Бога, але опановують досвід особистісного богоспілкування, побожного життя, виховують і преображають власне серце, сходять сходами духовного вдосконалення. Ця форма — виключна прерогатива Церкви, яка розуміє її згідно з віровченням та історичною практикою благочестя.
Друга форма, яка набуває актуальності нині — релігійні освіта та виховання в системі світської освіти. Оскільки саме вона має сьогодні найбільший суспільний резонанс і викликає найбільше дискусій, головну частину моєї доповіді я присвячу саме питанням релігійної освіти та виховання у світській освітній системі.
Наразі в Україні постало питання про запровадження викладання в системі середньої освіти предмету, який знайомив би учнів із традиційними моральними цінностями християнства, формував би уявлення про чесноти і гріхи, припустиме і неприпустиме. Ініціатором введення такого предмету виступив особисто Президент України п. Віктор Андрійович Ющенко. Було утворено спільну комісію з освітян, науковців та представників церков і релігійних організацій. За попередніми підсумками роботи комісії запропоновано назвати предмет «Основи християнської етики».
Водночас, не можу не зазначити, що запровадження викладання вказаного предмету викликало не лише схвальні відгуки, але й дискусії, і відверту критику. Висловлюються побоювання, що система освіти, яка понад сімдесят років перебувала у стані примусового державного атеїзму й цілковитого заперечення Церкви, тепер зазнає нахилу в інший бік, а місце відвертого секуляризму й атеїзму посяде клерикалізм.
Однак побоювання ці безпідставні, оскільки
II. Релігійна освіта і виховання в світській освітній системі ґрунтується на законодавстві України, схвалених Україною міжнародних правових актах і традиції цивілізованих країн.
Можливість ознайомлення дітей із моральним вченням християнства ніскільки не суперечить основним положенням міждержавних угод. Законодавству України та традиціям багатьох держав.
1. Міжнародні Закони, Пакти та Угоди
1.1. Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права, прийнятий XXI сесією Генеральної Асамблеї 00Н 16.12.1966 р. Набув чинності в Україні 3 січня 1976р.
ст.13 — «Держави, що беруть участь у цьому Пакті, зобов’язуються поважати свободу батьків і в окремих випадках законних опікунів обирати для своїх дітей… школи, які можуть забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань».
2. Конвенція 00Н про права дитини. Набула чинності в Україні з 27.09.1991 р.
В преамбулі: Держави-сторони цієї Конвенції, враховуючи важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини, погодились про наведене нижче:
ст. 17. Держави-сторони… забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному та моральному благополуччю, а також здоровому, фізичному і психічному розвитку дитини.
ст. 29. Держави-сторони погоджуються щодо того, що освіта дитини мас бути спрямована на:
в) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а також принципів, проголошених у Статуті 00Н;
с) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови та національних цінностей країни, в якій дитина проживає;
3. Європейська соціальна хартія. Страсбург, 3.05.1996р.
ст. 17. Право дітей та підлітків на соціальний, правовий та економічний захист.
З метою забезпечення ефективного здійснення права дітей та підлітків рости в умовах, які сприяють всебічному розвиткові їхньої особистості та їхніх фізичних і розумових здібностей. Сторони зобов’язуються самостійно або у співпраці з громадськими і приватними організаціями вживати всіх відповідних і необхідних заходів для:
1. а) забезпечення дітям і підліткам з урахуванням прав і обов’язків їхніх батьків догляду, допомоги, освіти та підготовки, яких вони потребують, зокрема шляхом створення або забезпечення функціонування закладів і служб, необхідних для досягнення цієї мети;
2. Державні документи України
І. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року.
Преамбула: «Верховна Рада України…, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…»
ст. 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.
2. Закон України «Про освіту», прийнятий 23 травня 1991 року.
Один із принципів освіти — «органічний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, традицією».
3. Національна доктрина розвитку освіти України в XXI ст., прийнята на Всеукраїнському з ’їзді освітян України 7-9 жовтня 2001 року.
У розділі «Національне і громадянське виховання» (с. 7): Головна мета національного і громадянського виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу.
4. Указ Президента України від 21. 03. 2002 «Про невідкладні заходи щодо подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій».
п. 2. Міністерству освіти і науки України, Державному комітету України у справах релігій разом з Академією педагогічних наук України за участю церков і релігійних організацій розробити пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес та подати їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України.
5. Закон України «Про захист суспільної моралі» від 20 листопада 2003 року № 1296
ст. 1. Суспільна мораль — система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість.
Окрім цього, існує добрий досвід і хороші напрацювання щодо створення регіональної нормативно-правової бази для запровадження викладання традиційних доля України християнських цінностей в системі світської освіти (наприклад, у Західному регіоні).
Традиції багатьох провідних країн засвідчують: викладання основ християнського світогляду в системі світської освіти цілком можливе. До того ж слід наголосити на важливому факті: принцип світськості держави не означає обов’язкового верховенства атеїзму і антиклерикальної спрямованості освіти. З іншого боку, викладання основ християнської етики не є вторгненням Церкви в справу освіти, але відновленням рівноваги у справі освіти й виховання.
III. Поряд із конфесійною, існують загальнохристиянські релігійна освіта та виховання.
Вони навіть не потребують додаткових уточнень, не вимагають наукових дефініцій. Моральний закон Декалогу, Блаженства Євангельські, приповісті Христові тощо — все це становить єдину основу моралі для християн, незалежно від конфесійної належності.Саме тому викладання основ християнської етики, на нашу думку, не перетворить школу в арену міжрелігійної ворожнечі, а дитячі серця — у об’єкти для полювання місіонерів з різних конфесій та деномінацій. За умови, звичайно, чіткого законодавчого визначення статусу предмету, що викладається, із детальним визначенням його структури та напрямків.
До речі, у питанні викладання основ християнської етики зі спільною позицією виступають чотири традиційні конфесії — Українська Православна Церква, УПЦ-КП, УАПЦ та УГКЦ. Вони, попри всі розбіжності в традиціях і поглядах, попри часом гострі дискусії, об’єдналися у справі духовного відродження України. Це — конкретний приклад того, як «християнська етика» вже виступає миротворчим фактором і стабілізатором релігійної ситуації в Україні.
IV. Релігійна освіта та виховання не суперечать принципам науковості освіти та світськості держави і мають висвітлюватися щонайменше нарівні з іншими світоглядними теоріями.
За радянських часів офіційної державною ідеологією проголошено було атеїзм. Він же отримав назву «наукового світогляду» — на противагу світогляду християнському, який апріорі таврувався як «ненауковий». Минули радянські часи, але не так багато змін відбулося в системі освіти. Попри всі запевнення в свободі совісті, учні практично не мають можливості вибирати: крім атеїстичного світогляду їм не пропонують нічого. І донині є вчителі, які спокійно і безальтернативно затверджують у свідомості підростаючого покоління химерні уяви про «християнство як важіль гноблення народів», «біблійні міфи про створення світу». Святе Письмо часто вивчається тільки й виключно як пам’ятка літератури (до речі, зарубіжної, відтак, менш рідної, ніж власне «рідна»; і це при тому, що саме Біблія стала джерелом натхнення і сюжетів багатьох видатних українських літераторів).
Основні світоглядна домінанта сучасної освіти по суті своїй атеїстична. На жаль, повторюся, учневі не надано можливості вибору між атеїзмом та християнською позицією. Ми певні: тільки за умови визнання за учнями права вибирати, якої саме думки дотримуватися у питаннях світогляду, тільки за умови надання дітям і молоді компетентної і неупередженої інформації про християнське світосприйняття ми можемо очікувати на народження нового покоління справжніх освічених людей.
V. На наш погляд, не існує абсолютно безрелігійних етичних, аксіоло-гічних тощо систем.
Всі живі етичні системи ґрунтуються на релігійних, так само як і уявлення про достойне і гідне. І якщо спробувати винайти «загальну етику», то подібне починання приречене на неуспіх. У багатьох питаннях, в залежності від релігійного компоненту, людина по-різному вирішуватиме питання війни, аборту, подружньої вірності, переливання крові, цнотливості, вживання певних видів їжі… І «загальна етика» настільки примарна, наскільки і нетрадиційна.
Цнотливий і смиренний, миролюбний і волелюбний, терпимий і поважливий — український народ став таким в результаті переживання християнських етичних принципів. І тому пропоноване часом викладання «етики взагалі», фактично, є нетрадиційним для України з її глибоко християнським менталітетом, аксіологією та етикою.
VI. Запровадження релігійної освіти та виховання потребує компетентних кадрів.
Та на превеликий жаль, справа підготовки кадрів зараз «висить у повітрі». Предмети, подібні до християнської етики, викладають або вчителі будь-чого (від історії до трудового навчання), як додаток до годинного навантаження, або пробують викладати священнослужителі тієї чи іншої конфесії. Обидва варіанти мало прийнятні. Перший — бо викладання світо глядотворчого предмету потребує високого професіоналізму й обізнаності в багатьох питаннях, які виходять за межі власне етики. Другий — бо привносить мало бажану конфесійність у викладання загальнохристиянської етики.
Вихід, на нашу думку, полягає у початку цілеспрямованої підготовки викладачів за новою кваліфікацією «викладач християнської етики». Інший шлях — надати можливість викладати християнську етику випускникам духовних навчальних закладів, які мають педагогічну освіту. Церква готова до тісної співпраці з системою освіти у методичному забезпеченні підготовки названих спеціалістів.
VII. У релігійній освіті та вихованні Церква має виступати в ролі експерта і консультанта програм у тій частині, які стосуються викладу як віро-вчительних, так і моральних аспектів християнства.
Так само, як, не торкаючись питань педагогіки, спеціалісти-науковці обов’язково беруть участь у складанні і рецензуванні програм з окремих шкільних дисциплін, як от історії, чи математики, чи біології, так і представники Церкви мусять, на нашу думку, брати участь у підготовці програм та методичному забезпеченні викладання основ християнської етики.
Ми наполягаємо на тому, що саме Церква може визначитися із пріоритетами викладання, проводити експертизу програм щодо відповідності їх основним віровчительним і моральним засадам християнського вчення. Не входячи в питання власне педагогічні, ми прагнемо співпрацювати із освітянами в тій царині, на якій знаємося і де наша допомога може бути корисною.
VIII. Релігійна освіта та виховання мають ґрунтуватися на принципі традиційності.
На наш погляд, і це повністю збігається із чинним законодавством, викладання основ християнства можливе тільки на принципі традиційності. Господь судив, що саме візантійське християнство створило історичне обличчя України і менталітет українців. Різдво, Великдень і Трійця проголошені святковими днями. Східними християнами були державотворці Володимир Великий і Ярослав Мудрий, світочі мистецтва Тарас Шевченко і Максим Березовський, духовні подвижники митрополит Київський їларіон і преподобний Феодосій Печорський, лікарі Миколай Пирогов і святитель Лука (професор Войно-Ясенецький), педагоги Костянтин Ушинський та Памфіл Юркевич, філософ Григорій Сковорода і багато інших.
Храми Києва, святі мощі преподобних Печерських, Вишгородська (Воло-димирська) ікона, музика Веделя, Березовського і Бортнянського, абетка, яка походить від винайденої святими Кирилом і Мефодієм, народні прислів’я… Все це (і ще більше неназваного за браком часу) становить не просто історичне надбання, але частину буття України й українців. Відтак, орієнтація на традицію дає змогу виховувати справжнього патріота, укоріненого в моралі, яка є надбанням двохтисячолітньої практики нашого народу.
Водночас, ми вважаємо, що слід знайомити учнів як і з християнською моральною традицією, так і з головними нехристиянськими традиціями. Це також потрібно для надання дитині можливості вибору і свідомого ставлення до певних моральних постулатів.
IX. Одним із наріжних каменів релігійної освіти та виховання в системі світської освіти є принцип культурологічності.
Інакше християнська етика перетвориться на виключно віровчительний предмет, що за складної ситуації в українському релігійному житті може мати сумні наслідки. Але саме етика в контексті української культури зможе і прилучити дитину до глибин українського буття, і до висот християнської моралі. Не кажу вже про те, що саме культура дає змогу прослідкувати дію Промислу Божого щодо нашого рідного краю, а також і побачити плоди як християнської етики, так і спроб жити без Христа.
X. Запровадження й розвиток релігійної освіти та виховання відіграватиме визначну роль у формування громадянського суспільства і примиренні.
Зазначені вище принципи, на нашу думку, визначають суть релігійної освіти в складному суспільстві, яке являє собою сучасна Україна. Дотримання їх зможе стати одним із вагомих каменів у підмурку міцного миру і спокою в державі і суспільстві. Виховані на традиційних для України християнських моральних принципах, на засадах твердості у вірі але, водночас, і поваги до чужої думки, громадяни майбутньої України зможуть вибирати вірну тактику і знаходити мирний вихід із багатьох конфліктних ситуацій, які зараз є практично безвихідними, з огляду на панування атеїстично-практичного світогляду у пострадянській Україні. Усвідомлення себе дітьми Божими водночас дає змогу всім відчувати єдність і братерство, глибинний духовний зв’язок у Христі: «всі ви є одним в Ісу сі Христі» (Гал. 3. 28). Відтак, християнизація України може стати — і повинна, і, сподіваюся, стане! — основою новою єдності і примирення суспільства, який тривалий час роздирали чвари, в якому надто глибоко вкорінена ворожнеча, ненависті і нетерпимість.
Окрім цього, для нас існує і найвища мета — щоб кожен і кожна мали змогу почути про те, що «Бог так полюбив світ, що дав [Свого] Єдинородного Сина, аби кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав вічне життя» (Ін. 3. 16). Наш ідеал — «все і в у сьому —Христос» (Кол. 3. 11).
Христос — єдина справжня можливість зустрічі Бога і людини. Він — найбільша глибина умалення Бога, і разом із тим найвищий ступінь духовного удосконалення людини. Тому, за великим рахунком, поза Христом, без прилучення до Нього, не може бути справді морального виховання, не може бути справжньої людини. Наша мета — показати учням Христа і дати можливість кожному вирішити, чи схоче він йти за Христом. Але — обов’язково дати можливість вибору, як уже раніше сказано було. Бо неприпустимою є ситуація, коли дитина, підліток, юнак мають робити псевдо-вибір: вибирати між атеїзмом і … нічим більше, як це практикувалося багато років у радянські і, нажаль, пострадянські часи. Потрібно дати молодим можливість справжнього вибору, і задля цієї мети слід знаходити сили для повсякчасної праці. Ми покладаємо велику надію на те, що спільними зусиллями ми зможемо зробити по силі своїй, у відповідності до даних нам талантів (див. Мф. 25).

Предстоятель УПЦ Блаженнейший Владимир, Митрополит Киевский и всея Украины: «Христианская забота о ближнем поможет превозмочь собственные трудности»

30.09.2005. СИМФЕРОПОЛЬ. Идет подготовка к заседанию Координационного совета объединения православной молодежи Крыма