Олександр Яровий. Рабська «свобода» сучасника

01.04.2005 archive, Вестник №43, Православный взгляд

РАБСЬКА „СВОБОДА” СУЧАСНИКА

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

„Истина свободит вы”
(Ин. 8, 32).

Слова Спасителя промовляють і сьогодні до кожного жителя планети. Але сучасна доба не довіряє давнім авторитетним істинам, прагнучи витворити власні відповідно до накоплених віками пристрастей та помилкових уявлень. Рабство такого самообману без Божої допомоги незцільне: навіть діагностувати його у самої себе людина не здатна, хворі вважають себе здоровими… Апостасійний (боговідступницький) дух сьогодення докладає всіх зусиль, аби людина стала не внутрішньо вільною, здатною до розрізнення правди й неправди, а вільною від… докорів совісті, „розкріпостилася”. Для цього — нові правила й „істини”. Богословам добре відомо, що совість, тобто інтуїтивне розпізнавання доброго та злого, шкідливого та корисного, закладене Богом у самій людині. І те, що людина програмно вибирає самозгубне, шкідливе для себе, засвідчує лише дедалі більше віддалення розуму від Божественної істини, підтверджує, що воля людини керується паразитарними демонічними впливами, які при затемненні „ока душевного” сприймаються як свої власні.
Сучасна наука далека від богословської сакральності, вона знаходить всьому буденне логічне пояснення, але сутність речей від того не міняється. Згаданий процес „не свого думання”, що видається іманентним (внутрішнім, своїм) можна називати по-різному, але він давно вже використовується для впливів на мільйони. Зокрема там, де йдеться про інтереси або владні, або фінансові. Спеціальна література, наприклад, із реклами та маркетингу — відповідні журнали, підручники не вважають потрібним тримати в секреті механізми впливу на споживача. А споживач це не тільки покупець, це будь-яка людина, що черпає із запропонованого їй апостасійним світом ринку ментальних (розумових, мислених) послуг, тобто викривлених уявлень, квазідогм, лжезнань. Фахівці не приховують свого наміру: покупцеві треба створити ілюзію, що він вибирає товар сам. Адже справді, його ніхто не примушує, не веде насильно до супермаркету, не каже „купуй саме цей товар”, не погрожує в разі невиконання. Але цей вибір, як і будь-який поведінковий вибір пошкодженої гріхопадінням (і незціленою в богоспілкуванні) розумної природи людини, навіяний сторонніми впливами, а не обґрунтований власною ініціативою. Та спробуйте довести це людині, якій здається, ніби вона думає! Навколо того чи іншого товару рекламою формується ареал пов’язаних уявлень, якийсь товар стає символом певного типу життя. Тому, скажімо, банальна телереклама прального порошку супроводжується відеорядом картинок щастя — радісної господині у суперсучасному домі, хазяїна на престижному авто у дорогому костюмі, веселих усміхнених дітлахів. Отже, вибираючи цей пральний порошок, господиня голосує за свій образ раю( земного, зауважте, без жодного натяку на духовне!). І чи замислиться про якусь альтернативу? І навіщо альтернатива?.. Все життя — устремління до матеріального, нудно-прагматичного; про щось інше(вище!) думає все менше жителів планети і в багатих, і в бідних країнах.
Якщо звернемо увагу, які розмови ми чуємо щодня у транспорті, на вулиці, на робочому місці, то з печаллю констатуємо: вони всі однотипні і крутяться навколо одягу, ринку послуг, походів до кафе та ресторанів, туристичних поїздок, службових просувань. Так і хочеться запитати Шевченковими словами: „Де воно поділось, відкіля взялось?” За півтора-два десятиліття з облич більшості наших сучасників зник одухотворений вираз, замінившись, у кращому разі, холодно-інтелектуальною, гордовитою маскою (цьому сприяє інформатизована доба — аякже, хто володіє інформацією, володіє світом), але інформацією ще краще за нас володіють відкинуті Богом ангели, та вони стали вже не здатними до доброго, світлого почуття… Глухнемо до почуття, глухнемо до слова… Ще у 80-х роках виринали, як цілі події, твори літератури, такі, як „Плаха” Чингіза Айтматова чи реабілітований „Собор” Олеся Гончара, і будили величезний суспільний резонанс. Сьогодні літературні явища взагалі перестали бути подією.
Ми згадуємо про це невипадково. Класикові російської літератури, нобелівському лауреату в еміграції Івану Буніну належить думка про те, що революційній катастрофі нашої Вітчизни передувала катастрофа літератури. Криза богоданої словесності — це криза душевного, це вмирання людського в людині.
Думається про згадану в Одкровенні Іоанна Богослова зловісну антихристову печатку: за святоотецькими тлумаченнями, крім буквального „інвентарного” змісту, нанесення її на чоло містично означає богопротивний спосіб мислення, а на десницю — позбавлення можливості творення правих діл. От уже справді, на всесвітньому ринку демонічних устремлінь не вийде „торгівлі” у християнина, який нізащо не прийме клейма (Одкр. 13, 17): світла небесна думка і праведне діяння „не котируватимуться” у царстві мічених сатаною, а праведнику самому нічого не потрібно буде з „цінностей” того царства…
Сучасна людина перебуває в полоні викривлених уявлень і навіть не розуміє цього. Відкидаючи традиційні цінності, не довіряючи їм, будучи глухою до Божого слова, індивід, проте, вимагає все більших для себе прав та свобод. Гасло свободи — це улюблена приманка диявола. Організовані підпільними рухами революції, які руйнували віковічні устої багатьох країн, відбувалися під лицемірним девізом „свобода, рівність. братерство”, несучи насправді неволю, нерівність, розбрат. У сучасному світі останні два складники масонського слогану випадають. Рівності вже ніхто не хоче, оскільки все одно природнім стало неприродне, антихристиянське прагнення самовивищення будь-якою ціною над іншими, відповідно ніхто не вірить в ілюзорне та непотрібне братерство, але згубна магія лжесвободи без Бога, закону, моралі продовжує тримати у полоні маси.
Сербський митрополит Амфілохій (Радович) у своїй книзі „Основи православного виховання,” виданій у Росії 2000 р., в одному з розділів глибоко аналізує поняття „лжесвободи”, глава називається „Батьківство, батьковбивство і виховання”. Як традиційний наслідок гріхопадіння він розглядає появу духу батьковбивства по відношенню до Бога, батьків, до будь-якого авторитету минулого. Убивство Бога в собі, іншими словами, заглушення, „умерщвление” совісті — це свідома чи несвідома мета пересічного сучасника, який в круговороті безкінечних насолод, розваг, втеч від страждання хоче задовольнити своє максимально спотворене відчуття забутого раю. Це дане Богом, але перекручене гріхом прагнення душі до благобуття. Людину не зупиняє пам’ять смерті, вона відгонить від себе цю згадку; постмодерна доба оголошує рівність різних істин та релігій у своїй відносності (принцип релятивізму); кожна істина відносна, все це, мовляв, плоди різних етапів розвитку людства. Вичерпні відповіді на питання тільки в мені, у моєму „я”!.. Людина за допомогою демонічних впливів сама створює собі лжебогів, лжеавторитетів. Стає, як зазначає митрополит Амфілохій, рабом і тираном одночасно: раб і бунтівник — для сильнішого, тиран — для слабкого. Створюється викривлене уявлення про Бога та його закон. А в цьому уявленні і полягає є корінь сатанинського обману людини. Все загрозливо міняється місцями. Божа заповідь стає для грішника важкою, подібною до насильства, а широкий шлях гріха („свободи”!) видається єдино приємним, прийнятним, вірним і відповідним до гідності людини…
Саме в такому хворому душевному стані людина і робить свій гаданий вибір. Християнський мислитель ХХ ст., оксфордський професор Клайв Льюіс писав, що улюблений прийом диявола — запускати у світ помилки парами. Відійшовши від Божої правди, людина починає вибирати між поганим і гіршим, а, оскільки керується мотивами задоволення власних пристрастей, то йде шляхом вибору меншого страждання і, закономірно, отримує страждання ще більші, які знову вимагають якоїсь мирської „анестезії”.
Радянські атеїстичні пропагандисти любили загадувати нерозв’язну, з їхнього погляду, загадку: чи здатен всесильний Бог створити камінь, який Сам не зможе підняти? Як виявилось, може. Цей „камінь” — людська свобода. Недаремно архімандрит Софроній, учень прп. Силуана Афонського, писав: „Свобода — великий дар, но страшный”. До наших сучасників підходить висновок, яким далі продовжує міркування архімандрит Софроній: милосердя Христове справді безмежне, але навіть Божа любов зупиняється перед богорівною свободою людини. Завжди, пише він, знайдеться людина, яка скаже: „А я не хочу ніякого спасіння”. Саме тепер ми бачимо такий стан сучасного світу. Та водночас достойний учень великого вчителя зазначав: тільки християнин, який „умаляється” нижче всякого творіння, всіма зневажений і мучимий, є істинно вільним у найглибшому й остаточному значенні цього слова… Раб же гріха страждає, не розуміючи свого рабства, а в пошуках свободи заходить у ще безвихіднішу неволю…
“Отступление попущено Богом; не покусись остановить его немощною рукою твоею… Устранись, сохранись от него сам; и этого для тебя довольно. Познай дух времени, изучи его, чтобы по возможности избежать его влияния”, —писав святитель Ігнатій (Брянчанинов). Сучасне суспільство катастрофічно далеко відійшло навіть від радянських уявлень про якусь мораль, духовний позитив. Західний тип мислення виростає з прямого культу зла, поклоніння диявольським „цінностям”. Дослідники-естетологи та психологи знають, що у формуванні особистості немає дрібниць і тому звертають увагу навіть на такий момент, як відмінність мультфільмів радянської доби та сучасної анімації. У радянських стрічках зло подавалося як тимчасова відсутність добра, проте на фоні, переважного добра. Західне мистецтво подає добро слабким, безсилим, оточеним і переможеним всезагальним злом. Знову ж — це штрих до теорії парних помилок: все поширенішою стає схема боротьби „доброго зла” і „злого зла”. Війни „гірших” та „кращих” покемонів, боротьба „доброго” чаклуна Гаррі Поттера зі „злим”… Зрозуміло, що у такому віртуальному світі немає місця Богові як чистому добру, подібне уявлення просто не вкладається в огріховлену людську свідомість, поживою якої стають низькі та високі пристрасті, оті „свинячі стручки” з євангельської притчі про поневіряння блудного сина в демонських наймах „на стране далече”.
На наших очах формується парадоксальний світ. Він створює максимальну, як ніколи, ілюзію свободи й одночасно наповнений найсучаснішими засобами поневолення. З одного боку — свобода і можливість пересування, бізнесу, різноманітної діяльності, свобода всіх гріхів та пристрастей; з іншого — технічні можливості дозволяють в небувалих масштабах контролювати й простежувати кожний крок кожної особи… Людина стає заложником складної, багаторівневої глобальної системи, яка формується все виразніше, динамічно готуючи ґрунт для концентрації влади в одних руках, для перетворення кожного громадянина Землі у „прозорого” пішака, чиї навіть біологічні параметри можна буде (і це не фантастика) висвітлити на централізованому екрані у відповідному центрі управління.
В Україні загрозливо наростає відхід від традиційного для східнослов’янських народів православного шляху. Некритичне схиляння перед ліберальними цінностями Європи може мати незворотні наслідки для національної моралі та самосвідомості. Якщо ми зібралися „підганятися” під європейські стандарти, то тоді зайвою, очевидно, стане згадка про Бога та відповідальність перед Ним у преамбулі до української Конституції; адже країни Європейського Союзу свідомо провадять лінію на секуляризацію свідомості населення — під вивіскою рівності, мовляв, віруючих і невіруючих, рівноправності представників різних конфесій. Що й казати, зворушлива турбота про свободу! Нехай вибирає європеєць-українець, зокрема молодий, чи відсутність Бога, чи „боги” східних шаманів, або бубон кришнаїтів, чи маячня неоязичників — так звана “рунвіра”, для котрої конструюють сміхотворні „богословські” тексти деякі сучасні літератори! Все та ж парність „підступних “подарунків” ворога роду людського, який пропонує вибрати… то пряміший, то кривіший шлях до погибелі. Один з українських „європеїстів”, колишній дисидент, написав: „Нам близькі демократичні цінності Європи, але нас шокує… стотисячна демонстрація в Берліні гомосексуалістів — голяком!”( Бадзьо Юрій. „Український вибір”. — Київ, „Смолоскип”, 2004). То ж, шановні, вибирайте, доки не віднята можливість вибору. Бо одна така „цінність” без другої не ходить…
У книзі „Почему погибнет Америка” російський вчений Олег Платонов пише: „Є два способи позбавити людину свободи, зробити її гвинтиком у тоталітарній системі. Перший — пошикувати в шеренгу, примусити марширувати і скандувати потрібні слова. Цей шлях вибрав Гітлер.
Другий — з дитинства перетворити людину на одновимірну істоту, слухняний автомат, з немовлятського віку позбавити її волі до вибору, заклавши у свідомість загальні стереотипні погляди на всі випадки життя і на його мету. У такому випадку її навіть не треба ставити в шеренгу, вона сама піде, куди їй скажуть вживлені у свідомість кумири”… А США продовжують фабрикування зомбі-спільнот, всесвітню експансію, переможно поставляючи у близькі і далекі світи маріонеткових „освободителів”— все під тими ж гаслами свободи.. Як тут не згадати жарт одного британського лорда (тонкий „євроатлантичний” гумор!): „Ми не правимо Єгиптом. Ми правимо правителями Єгипту…” О, єгипетське рабство з його рабською ситістю …
На наших очах підросло покоління, яке не бачило путніх фільмів, не розуміє краси художнього слова, ідеалом для якого є не Вітчизна, не Істина, не людина, і тим більше не незрозумілий Бог, про якого нічого невідомо, а постає ідеалом міфічний образ ситого щасливого життя, як на рекламних картинках. Віртуалізованість сучасної свідомості індивіда, її зануреність у примарний світ телевізійних красивостей, комп’ютерних стереоефектів робить її безвільним додатком до цієї системи. Це наркоманія, але не фізіологічна, а електронно-ментальна. У багатьох родинах телевізор заміняє вечірнє спілкування, людина не може бути на самоті із тишею, вона відчуває дискомфорт і психологічні негаразди без фону, який створюють телевізор, комп’ютер, акустична установка. Все дуже просто: людина боїться залишитися наодинці із собою, із своєю внутрішньою порожнечею, із власною одуреною совістю, адже веде вона біологічне існування, ображаючи в собі образ Божий, занедбуючи високі духовні цілі. Совість це відчуває, але людина ніби дозволяє комусь жити замість себе — якійсь підступній чужорідній істоті. Свого часу св. Іриней Ліонський писав, що „неможливо жити без життя, а життя виникає від спілкування з Богом”. Неврози, психосоматичні хвороби, самогубства та генеровані нещасною особистістю родинні і соціальні конфлікти є ще не верхом бідувань сучасної людини, одуреної диявольською свободою гріха. Вічна погибель починається ще тут, виявляючись у тому, що вчені називають депресіями, фобіями та розладами. Праведники Божі плакали, розуміючи це. „Жалко тех людей, которые не знают Бога или идут против Бога… Отсюда еще начинается вечная жизнь; и мука вечная отсюда начинается. Из-за гордости теряется благодать Божия…” (прп. Силуан Афонський). Що говорити, коли навіть поняття гордість вже давно і міцно увійшло в розряд моральних позитивів: гордість за …, гордість тим-то і тим …
Гордість породжує вічне невдоволення, і цим знову ж користується світовий сатанізм. Природа земного існування така, що ідеальних умов людина, живучи в тілі, не матиме ніколи. На цьому й спекулює ворог роду людського та його адепти в людських тілах. Просвітлена Богом людина у всьому бачить краще, а смирення допомагає їй бути задоволеною всім і знаходити світлу радість катарсису, очищення стражданням у найгірших ситуаціях; тим більше, за словами Миколи Гоголя, „перед христианином вечно простирается даль” — майбутнє життя у славі святих. А з невдоволень виникає пожива для братовбивства, війн, революцій. Організація соціальних катаклізмів на всій земній кулі давно вже має централізований характер. Для того щоб підкорити світ єдиному керівництву, треба не так і багато: не стільки військова експансія, скільки вміла гра на неуникних земних негараздах, на погрішностях людей і народів. Ідеальних суспільств немає. І навіть Сполучені Штати, які виставляють себе у світовому інформаційному просторі в образі якогось раю свобод та економічного благоденствія, є більше пропагандистською картинкою, підфарбованим ідолом-фікцією, за яким приховується обмеженість та несвобода роботизованих, нагодованих харчовою синтетикою рабів, переконаних, що живуть у найкращій та найсправедливішій державі, криється скутість свідомості невигадливими рамками „хліба насущного” в барвистих етикетках. Політико-фінансова верхівка Сполучених Штатів, як чуємо з першого-ліпшого випуску новин, поставила собі актуальне завдання із двох пунктів: а) реформування (читай: активізація) розвідувальної діяльності по всій земній кулі, б) формування позитивного образу Америки у світового співтовариства. Що й казати, пункт „б” важчий для виконання — на тлі закривавлених Балкан, зрівняного з землею Афганістану, де так і не знайдено бен Ладена, та „звільненого” заради нафти Іраку з ляльковими проамериканськими виборами і так само незнайденої зброєю масового знищення… Але гроші з усім впораються, нам треба хвилюватися про здоров’я свого духовного бачення, власне розуміння стану речей, відділяти міфи від правди. Як пише згаданий О. Платонов, у США „духовний, політичний та суспільний вибір підміняється вибором товарів та послуг за рахунок пограбування інших народів”. Можливо, в США і нереальні революції чи перевороти, але не через якусь фантастичну досконалість устрою та заможність народу, а більше через досконалу систему маскування репресивного апарату, а, головне, через досконалість пропагандистської машини, яка, поставивши пересічного громадянина під прожектори неусипного стеження, абсолютного контролю з боку державної системи, здатна ще й переконувати не тільки громадян, а й цілий світ, що є країною найвільніших громадян, гарантованих прав і свобод, ще й несе світло свободи темним народам, які страждають від тираній… А ті (що найобурливіше) ще й не хочуть своєї „біди” позбавлятися, не хочуть, темні, американських свобод! Впізнаємо все той же дух батьковбивства, вбивства авторитету, заперечення усталених відносин, дух, яким тхне від цих лицемірних заяв… Людина-нехристиянин, людина без Бога, повіривши закликам, перебуває в лукавій ситуації: вона ніби закономірно протестує проти насильства, часом не розуміючи, що свобода насправді в самій людині, а не в зміні ситуацій. Для того щоб збагнути, що це не порожні слова, а глибока істина буття, треба, як радив нашим сучасникам монах Паїсій Святогорець, виправити помисел, якось „вивернути” розум зі стану „небачення себе” і збагнути, що обставини зовнішньої свободи зовсім не є гарантією свободи внутрішньої. Бегато віруючих людей перебували у застінках та концтаборах, але і там продовжували вести життя по Богу, себто допомагати навіть своїм ворогам, гонителям, не зупинялися і перед самою смертю, якщо потрібно було відстояти власні моральні устої. Що це як не зразок всесильності, влади над собою, над неміччю людською та обставинами, влади, яка є атрибутом свободи? І знову подумаємо про нашого сучасника: чи багато треба, щоб зламати його, бідного, засліпленого гіпертрофованими вимогами до свого добробуту? Його варто тільки вирвати із системи ілюзорних благ, полякати позбавленням земної життєвої перспективи і робіть з ним, що хочте.
Плани перетворення нашого, колись всуціль православного, народу на складник світової антихристової системи не нові. Прикметною є стаття на цю тему проф. КДА Віталія Косовського „Апокалипсис: история и современность” (“Вісник прес-служби УПЦ”, № 40). Аналізуючи відомі „Протоколи сіонських мудреців” у співставленні з висловлюваннями Біблії та святоотецькими писаннями, автор популярно передає картину страшної прихованої боротьби світового сатанізму зі своїми ідейними противниками, передусім християнськими державами. Як і інший документ подібного плану, так званий „План Даллеса”, ці протоколи зовсім не потребують доказу своєї автентичності. Якщо вони навіть сфабриковані царською охранкою, а „План Даллеса” радянським КДБ, то у будь-якому випадку вони є правдивою констатацією двох етапів поступового руху до влади сил глобального сатанізму, які готують воцаріння останнього перед Другим Пришестям Христа земного правителя, Антихриста, в якому сконцентрується все світове зло і небувалий владний абсолютизм. Рушійною силою впровадження в життя планів всесвітнього капіталу є все та ж тонка гра на людській гордості, суспільних негараздах та викривлених мріях про ідеал. Замість духовного ідеалу, шлях до якого не тільки реальний, а й прокладений багатьма християнськими подвижниками і на якому за умов правильного ходіння людина не втрачає нічого навіть із втратою земного тіла й самого життя, пропонується „зрозуміліший”, ілюзійний ідеал земного добробуту. Ілюзія ця, як відомо християнинові, закінчиться крахом усіх природних сил землі, катастрофічною ескалацією звірства в людині, виявом всього того, що дрімало на споді гріховного єства віками, приколисане самозаспокоєнням і наркозом для совісті — минущими земними благами. Не будемо чіпати економічних, інформаційних, політичних важелів приведення до влади всесвітнього царя-антихриста, звернемо увагу тільки на вміле використання людської пихи, яка робить людину рабом своєї гордості. „Как легко их („нижче”, „невибране” народонаселення. — О.Я.) обескуражить малейшей неудачей, хотя бы прекращением аплодисментов, и привести к рабьему повиновению ради возобновления успеха!” (Протокол № 15). Це іще один напрям маніпулювання свідомістю сучасного „раба без кайданів”: кинути йому кістку, надію „успіху”, просування ескалаторами системи, а потім одного-двох можна налякати позбавленням того „успіху” — грошей, популярності, суспільного реноме… Чи боїться цього православна людина? Вона пам’ятає, що Цар Слави Іісус Христос був замучений злобою ворогів, прийняв смерть як останній раб. Але переможні століття християнства, а також неуникність славного Другого Пришестя, як і реальні власні здобутки на шляху слідування Христу, роблять для християнина нестрашними погрози втрати тимчасового й несправжнього.
Людина завжди прагне нового, зміни вражень… Ознакою внутрішньої неволі, ненаповненості буття є залежність від зовнішніх подразників, розваг, вражень, про яку ми вже говорили. У постмодерну епоху, наситившись споживацьким мінімумом, людина просто знудьгувалася за святом. І якщо для віруючої людини і свято, і свобода завжди в собі, вони пов’язані і не покидають людину у найтяжчих обставинах, то невільник сучасного світу перманентно прагне змін не в собі, а зовнішніх. Як співалося колись у популярній пісеньці: „Завтра буде лучше, чем вчера”… Сатана ніколи не дає людині жити сучасним, радіти „днесь”, відчувати у цю секунду вічність, святу радість, яка не має лінійного початку і кінця. Залежно від своїх задумів минуле він подає або чорним (тоді потрібні зміни), або підкреслено веселковим (тоді виникає хвороблива ностальгія і нелюбов до сучасного стану, і все одно потрібні зміни!). У будь-якому випадку головна надія покладається на „колись”. Знову ж таки, на майбутнє не за волею Божою, а сформоване „мною”, „нами” — вільними, сильними, самодостатніми. Майбутнє, ставши сучасним, по колу розчаровує, тому що всяка мрія в реалізації виявляється не такою гарною, як здавалася у своєму ментальному окресленні, у світлі уяви. Це породжує тяжке пригнічення, фрустрацію і робить людину ще більшим невільником власних депресивних настроїв та носієм постійних несправджених надій.
„Всякий, хто робить гріх, є раб гріха”, — згадаємо слова Спасителя з тієї глави, з якої взяли епіграф. Тому рабами пристрастей, гріховних звичок були навіть правителі і тирани, яким зовні підкорялися мільйони людей. Антихрист вимагатиме нібито добровільного поклоніння собі, саме тому весь хід світової історії, спрямований безбожними людьми, використовується для того, щоб у ці (скоріш за все, завершальні) часи створити расу людей, які вже народжувалися б із незнанням, невідчуттям справжнього, щоб охоче прийняли нав’язаний вибір, не знаючи альтернативи. Люди і народи продовжують жити ілюзіями. Вони хочуть свободи, яка заводить до ще більшого рабства. Впаде остання, хай груба сила, „залізний Рим” традиційних устроїв — прийде антихрист з „ласкою” і „свободою”… На тому — не безкінечне процвітання, а швидкий кінець земної історії, яка не дасть уже ніякого доброго плоду. І остаточний Суд. Чи готові ми до нього? А ті, хто про нього й не думає?..
У 90-х роках відомий проповідник, архімандрит Іоанн Крестьянкін із Псково-Печерського монастиря писав: „И тайна беззакония восходит из силы в силу именно потому, что вконец ослабело наше сопротивление ей, наше понятие о ней. Мы в своем обольщении забываем о Боге, забываем Небо, забываем вечность. На этой почве полного погружения людей в плотскую жизнь разрастается всепоглощающий разврат. Младенцы, зачатые в беззаконии, появляются в мир больными…, мы становимся неспособными ни к чему доброму… Дьявольские силы поработили ум и сердце, живущее грехом, который согнул и исказил человека настолько, что он перестал видеть Бога, он уже не может выпрямиться, чтобы ум его осиял свет божественной истины и тьма исчезла…”
Чим більше людей збагне, що справжня свобода — це свобода від гріха і влада над гріхом, тим більше буде того цінного залишку гинучого людства, який арх. Софроній (Сахаров) назвав „смислом історії”. Це ті, хто не прислужиться доруйнуванню світу в угоду злобним силам і не поклониться останньому диявольському задуму, хто на пропозицію облудної безбожної „свободи” не зрадить свого Батька, Творця свободи. Христова свобода переможе, а їхній подвиг переживе світ неволі, перейшовши до блаженної Вічності.

100-летие первой русской революции. Св. Иоанн Кронштадтский и Георгий Гапон

Архієпископ Львівський і Галицький Августин: «Священик в Армії повинен бути символом Божественної правди»