09.03.2005. КИЇВ. Відбулося засідання Священного Синоду Української Православної Церкви

09.03.2005 Официальная хроника

В Синодальному залі Київської Митрополії, що в резиденції Предстоятеля УПЦ у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі, під головуванням Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, відбулося чергове засідання Священного Синоду Української Православної Церкви.
Перед початком засідання в домовому храмі на честь Святителя і чудотворця Миколая було відслужено панахиду по визначному сину українського народу, великому Кобзареві Т.Г.Шевченку у зв’язку з 191-ю річницею від дня його народження.
У засіданні Священного Синоду взяли участь його постійні члени:
митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій, керуючий справами УПЦ архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан, а також тимчасові члени — митрополит Луцький і Волинський Нифонт, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій та єпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем.
Синод прийняв «Звернення до єпископату, духовенства, чернецтва та вірних Української Православної Церкви, до братів і сестер, що перебувають поза церковною єдністю зі Вселенським Православ’ям» та «Звернення до Президента України В.А.Ющенка».
Також Синодом прийняті рішення про відкриття нових монастирів — Хрестовоздвиженського чоловічого в с.Іскрівка Петрівського району Кіровоградської області, Спасо-Преображенського чоловічого в с.Нещерів Обухівського району Київської області і Свято-Воскресенського жіночого в м.Теплодар Одеської області — і обговорено деякі інші питання внутрішнього життя Церкви.

Нижче приводяться тексти прийнятих Синодом звернень.

ЗВЕРНЕННЯ
Священного Синоду Української Православної Церкви до Президента України В. А. Ющенка

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

9 березня цього року відбулося чергове засідання Священного Синоду Української Православної Церкви, на якому було прийнято рішення звернутися до Вас із цим Зверненням.
Події останнього часу, результатом яких стало оновлення державної влади в Україні, викликали у суспільстві і Церкві, яка є його невід’ємною частиною, багато сподівань на покращення політичного, економічного та духовного клімату в нашій країні. Свободолюбний народ України, який жадав гідного життя у демократичній країні із справедливим державним устроєм, сьогодні, сподіваємося, отримав можливість будувати своє майбутнє згідно своїх прагнень. Прагне цього і наша свята канонічна Українська Православна Церква. Сьогодні, всього за декілька місяців роботи реформованих усіх гілок влади, нам ще важко давати оцінку тим державно-церковним відносинам, які сьогодні складаються. З різних регіонів України надходить і різна інформація. В одних випадках вона втішає тим, що ці відносини налагоджуються в руслі демократії „з людським обличчям»: Церква отримує вільну можливість реалізації своїх прав і обов’язків. Інформація з інших регіонів засмучує нас, оскільки місцеве керівництво проявляє середньовічне бачення своїх взаємовідносин з Церквою: „Чия влада — того й віра».
З нинішньою демократизацією суспільства, ми надіємось на довгоочікуване закінчення періоду втручання органів державної влади в життя Церкви та політизації міжконфесійних відносин в Україні, результатом чого, зокрема, стали і негативні прояви у церковному житті під час президентських виборів 2004 року, як то агітація в храмах різних конфесій за того чи іншого кандидата під дією адмінресурсу в залежності від регіону країни та особистих уподобань світського керівництва.
Прикладом грубого втручання влади у церковні справи є кровоточива рана на тілі Христової Церкви — розкол Православ’я в Україні. Адже, як і створення при Л. Кравчуку у 1992р., так і подальший розвиток при Л. Кучмі цієї псевдоправославної організації супроводжувався потуранням влади, попри обгрунтовані протести Генеральної прокуратури України.
Віримо, що зворотнього шляху в оновленні політичного життя не буде, і це була остання сторінка нашої історії, яка написана людьми, вихованими за часів тоталітарної радянської системи. За висловом Святого Письма ми їли кисле, проте не хочемо, щоб у тих, хто буде після нас, була оскомина (Єрем.31, 29).
Ще одне питання, яке нас непокоїть — це подальше форсування ідеї штучного створення Української Православної Помісної Церкви шляхом механічного об’єднання Української Православної Церкви, яка зберегла своє канонічне достоїнство, з розкольниками, які свого часу відпали від неї та на сьогоднішній день юридичне оформилися як „Православні Церкви», називаючи себе гілками українського Православ’я.
Вважаємо за необхідне подати деякі пояснення щодо цього питання.
Українська Православна Церква, як і всі Православні Церкви світу, живе за своєрідною конституцією — канонами, тобто правилами устрою внутрішнього і зовнішнього життя, сформульованими святими Апостолами, Вселенськими Соборами і прийнятими для всецерковного обов’язкового вжитку. При порушенні канонічного устрою порушується і церковна дисципліна, а це в свою чергу веде до появи розколів, єресей, деструктивних і тоталітарних сект, внаслідок чого страждають суттєві властивості Церкви: єдність, святість, канонічність, апостоличність (що і трапилося в Україні).
Своє бачення та механізми подолання цього негативного явища церковного життя України ми виклали у „Зверненні Священного Синоду УПЦ до єпископату, духовенства, чернецтва та вірних Української Православної Церкви, до братів і сестер, що перебувають поза церковною єдністю зі Вселенським Православ’ям», яке у додатку шанобливо передаємо Вам для ознайомлення.
Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!
Покладаємо надію на те, що за роки Вашого президенства в Україні буде відбуватися становлення взаємовідносин між Державою і Церквою на засадах взаємної поваги та загальноприйнятих європейських норм державно-церковних відносин, встановлення між Державою і Церквою рівноправних партнерських стосунків у гуманітарній сфері, де їх інтереси пересікаються. Зокрема, це стосується таких напрямків, як духовне просвітництво, боротьба з негативними явищами сьогоднішнього суспільства ( таких як СНІД, наркоманія, пияцтво і розбещеність), виховання молоді в дусі патріотизму і любові до нашої рідної України, допомога нужденним і знедоленим. Певна практика в Української Православної Церкви на цьому поприщі є і вона готова до активної співпраці.
Прийміть наші щирі молитовні побажання успіхів у Вашому високому служінні.

ЗВЕРНЕННЯ
Священного Синоду Української Православної Церкви до єпископату, духовенства, чернецтва та вірних Української Православної Церкви,
до братів і сестер, що перебувають поза церковною єдністю зі Вселенським Православ’ям
Бо це добре й приємне Спасителеві нашому Богові, що хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання правди.
1 Тим. 2, 3-4.

З великої ласки Божої ми знову вступаємо в період очистительного Великого Посту, який покликаний гармонізувати наші почуття, підготувати нас духовно і тілесно до зустрічі великого свята Пасхи Христової. Кожного разу Піст спонукає нас до роздумів над самими собою, над нашим внутрішнім станом, над тим, що відбувається навколо нас. Для того, щоб Піст приніс для нас користь, нам необхідно дати правильну оцінку нашому духовному стану та навколишній дійсності. Наше людське єство повинне оновитися, стати достойним любові Божої. Св.ап.Павел повчає християн «відкинути попередній спосіб життя старої людини, яка зітліває в звабливих пожадливостях» та «обновитися духом розуму…, зодягнутися в нову людину, створену за подобою Божою, у справедливості та святості істини» (Євр. 4,22-24).
Ми дякуємо Господу за Його безмежне терпіння до нас, за те, що Він
нам ще раз дає можливість духовно оновитися. У святі дні Великого Посту просімо у Нього ласки і всесильної допомоги для цього.
Священний Синод Української Православної Церкви, виходячи із реалій сьогодення, вважає своїм обов’язком звернутися до Вас, браття і сестри зі словом архіпастирської настанови.
У сьогоднішній непростий час, який переживає наша Держава і Церква — час, наповнений спокус і труднощів, нагадуємо вам слова св.ап.Павла: «Зодягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли встояти проти хитрощів диявола» (Євр. 6,11). Застерігаємо вас, брати і сестри, від поквапливих і необдуманих рішень, невиважених слів і вчинків. Всі свої дії звіряйте зі Словом Божим, Священним Переданням і з церковними канонами, нехтування якими веде до втрати церковності, виводить їх порушників поза церковну огорожу. Являючись членами Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, ми повинні берегти нашу Святу Православну віру і перебувати в непорушній церковній єдності, без якої, за православним віровченням, немає спасіння.
Події останнього часу, результатом яких стало оновлення державної влади в Україні, викликали у суспільстві і Церкві багато сподівань. Народ України прагне гідного життя і справедливого державного устрою. Прагне цього і наша свята канонічна Українська Православна Церква. З приходом нової влади Церква надіється на довгоочікуване закінчення періоду втручання органів державної влади в життя Церкви та політизації міжконфесійних відносин в Україні, результатом чого стали негативні прояви у церковному житті під час президентських виборів 2004 року.
Разом з тим, ми висловлюємо стурбованість активізацією діяльності розкольницьких угруповань, зокрема, так званого Київського Патріархату, керівництво якого прийняло популістське „Звернення до єпископату, духовенства та вірних УПЦ» від 23.02.05. У зв’язку з цим вважаємо своїм обов’язком заявити наступне.
У світовому Православ’ї не існує „УПЦ-Київського Патріархату». Ця організація була створена у 1992р. за підтримки світської влади з грубим порушенням священних канонів, чим поставила себе поза межі Православної Церкви. Вона відійшла від норм, які визначають зібрання віруючих як Православну Церкву, що веде свій початок від Господа Іісуса Христа. Ця організація вже є не церковним, а світським новоутворенням, в якому звершувані „священнодійства» втратили свою сакральну сторону, стали безблагодатними, недійсними. Позбавлена законної ієрархічної структури і апостольського приємства, „УПЦ-КП» не мала ані морального, ані канонічного права звертатися до єпископату, духовенства та віруючих нашої Церкви.
„Ми теж прагнемо того, щоб Українська Православна Церква стала Помісною, рівноправною сестрою в родині Православних Церков, але йдемо ми до цього канонічним шляхом, — говориться у зверненні Священного Синоду УПЦ від 27.07.93. — Поспішність або антиканонічність в діях, пов’язаних з одержанням автокефалії, завжди породжувала і буде породжувати розколи, що є поштовхом і до порушення громадянського миру у державі». Такою є наша позиція і сьогодні.
Ми звертаємося до вас, наші брати і сестри, яких було зваблено у розкол та позбавлено повноцінного благодатного життя та спасительних Христових Таїнств. Переборовши власний егоїзм та гординю, а інколи і просто звичайне невідання, поверніться у лоно Матері Церкви. Двері наших сердець відкриті назустріч вам. Пам’ятаймо, що немає гріха, якого б не простив Господь, якого б Церква не покрила своєю любов’ю. Проповіддю покаяння розпочав своє служіння Предтеча Господній Іоанн. Його словами закликаємо і ми вас до врегулювання церковного неустрою в канонічному, Богом, святими Апостолами та святими Отцями установленому порядку. Чим швидше це станеться, тим швидше ми разом єдиними устами і єдиним серцем зможемо славити Господнє Ім’я.
Повторюючи слова Ювілейного Архієрейського Собору УПЦ 2000 року. Священний Синод нашої Церкви ще раз наголошує: „Ми всі втомилися від чвар і ворожнечі, які заважають процесу нормального церковного життя».
Сьогодні ми маємо реальний шанс розпочати вільний діалог між православними християнами України щодо досягнення церковної єдності на основі суворого дотримання церковних правил. Тільки канонічна єдність Українського Православ’я може стати основою отримання Українською Православною Церквою належного канонічного статусу. На цій офіційній позиції стоять сьогодні Константинопольський і Московський Патріархати.
Вся повнота канонічної Української Православної Церкви завжди глибоко сумувала з приводу розладу церковного життя і порушення миру серед віруючих, які спричинив собою розкол Православ’я в Україні. Стурбована таким ненормальним положенням, яке суперечить євангельському принципу «зберігати єдність духа в союзі миру» (Єф. 4, 3), Українська Православна Церква завжди стояла і стоїть на позиції якнайшвидшого зцілення розколу та ліквідації його наслідків.
Ще 8 грудня 1992 р. на засіданні Священного Синоду Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир висловив пропозицію про необхідність проведення богословського діалогу між представниками УАПЦ і УПЦ-КП з метою подолання церковного розколу в Україні. Священний Синод висловив надію, що УАПЦ і УПЦ-КП зі свого боку виявлять добру волю у цьому благому намірі, підтримав це рішення і визнав можливим негайний початок ведення такого діалогу за наступних умов:
1. Припинення насильства з боку прихильників „Української Православної Церкви — Київський Патріархат» стосовно Української Православної Церкви. (Нажаль, насильства сьогодні відновилися в Сумській, Херсонській, Харківській, Тернопільській та інш. областях).
2. Повернення Українській Православній Церкві захоплених силою соборів, храмів, єпархіальних центрів, навчальних закладів.
3. Невтручання центральної та місцевої влади, народних депутатів у внутрішнє життя Церкви.
4. Без участі колишнього митрополита Філарета (Денисенка), якого, за висловом Константинопольського Патріарха Варфоломія, „ніхто не визнає як архієрея».
Ці чотири, необхідні для нормального ведення діалогу умови залишаються базовими і на сьогодні.
Невтручання держави та політичних сил у діалог між православними дасть надію, що він буде будуватися на справжньому наріжному камені, яким є Христос, а також згідно до канонів і правил Святої Православної Церкви. Тоді це буде будівля, якій не зашкодить повінь цього лукавого світу.
Звертаємося до наших православних братів і сестер, які перебувають поза єдністю із Вселенським Православ’ям, словами апостола Павла: «Якщо хто бажає сперечатися, то такого звичаю не маємо ні ми, ні Божі церкви» (1 Кор. 11, 16).
Згадаймо разом слова Святого Письма: „З того дізнаються всі, що ви Мої учні, коли любов матимете між собою», — говорить Господь (Ін. 13, 35).
А справжня християнська „любов довготерпить, милосердствує, не заздрить, не вихваляється, не гордиться, не вередує, не шукає свого власного, не злоститься, не приписує зла, не радіє з несправедливості, а радіє з правди; все зносить, в усе вірить, усього сподівається, все терпить» (1 Кор. 13,4-7).
Саме до нас звертається апостол Павел: «Благаю вас, брати, Ім’ям нашого Господа Іісуса Христа, щоб ви всі одне говорили, щоб не було між вами розколів, щоб ви були з’єднані в однім розумінні і в одній думці» (І Кор.1, 10).
Бо „Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець всіх, Який над усіма, і через усіх, і в усіх нас» (Еф. 4, 5-6).
По всьому світові православні християни різними мовами, але єдиними устами, вимовляючи Символ Віри, сповідують свою віру в „Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву», а також навчають, що Церквою Христовою є зібрання народу Божого у Христі, об’єднане вірою, таїнствами та законною ієрархією.
Якщо ви віруєте так, як і ми, то чому ми не разом? „Чи ж Христос розділився?» (ІКор.1, 13). Чи розділилася Церква Христова, про яку Господь казав: „Збудую Свою церкву, і брами пекла не здолають її» (Мф. 16, 18).
Дорогі брати і сестри, ми діти Єдиного Бога і єдиного народу України, і Свята Церква очікує на повернення своїх чад до єдності у Христі! Бо „ні смерть, ні життя, ні ангели, ні влади, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні будь-яке інше створіння не зможе нас відлучити від Божої любові, яка є в нашім Господі Іісусі Христі!» (Рим. 8, 35-39).

09.03.2005. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Усилиями одного человека строится храм

09.03.2005. ЛЬВІВ. Архієпископ Львівський і Галицький Августин звернувся з посланням на початок Великого посту до всечесного духовенства, боголюбивого чернецтва і всіх вірних чад Львівської єпархії Української Православної Церкви