Олександр Яровий.

01.11.2004 archive, Вестник №38, Церковь и культура

«О БОЖЕ МІЙ, ТАКА МЕНІ ПЕЧАЛЬ…»

Життєва трагедія і посмертна слава Василя Стуса

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

… Поет повинен бути людиною. Такою,
що повна любові, долає природне почуття
зненависті, звільнюється од неї, як од сквер-
ни. Поет – людина. Насамперед. А людина
– це насамперед добродій.
Василь Стус, “Двоє слів читачеві”.

У нинішньому листопаді (19 числа) виповнюється 15 років із дня перепоховання Василя Стуса, перевезення праху поета на рідну землю із Колими. Він повернувся вже не в’язнем концтабору, а поетом, якого багато років чекала Україна. Зараз його іменем називають школи, вулиці, різні культурні заклади. Часом ім’я Стуса використовується як певне політичне гасло, ідеологічна схема. Але насамперед говоримо про надзвичайно тонку ліричну особистість, людину чутливої совісті, самопожертви, моральної відповідальності. Він – один із тих небагатьох митців шевченківського гарту, які підтвердили свої світоглядні устої не красивими словами, а власним життям. Йому боліла всяка неправда – хай то по відношенню до людини чи народу. Його совість — християнська совість, хоч ніде цього не задекларовано прямолінійно, а головні концепти його поезії – Бог, Вітчизна, людина, причому людина на межі критичного життєвого вибору. “Чи був би Стус щасливий в іншому суспільстві, поза колючими дротами малої і великої зон? Мабуть, ні… Досконалих суспільств нема, і поетове серце кровоточило б на кожну особисто-людську і національну несправедливість… Така вже Стусова вдача, така, можливо, й місія поета, кожного справжнього поета”, – так писав про долю Василя Стуса відомий філолог українського зарубіжжя Юрій Шерех (Шевельов).
Василь Стус народився на Вінничині 1938 року, у переддень Різдва Христового, 6 січня. Вже пізніше, в тюремній камері, якийсь дідусь із простонароддя пояснив ув’язненому поету, що така дата народження є ніби особливим знаком Божим, знаменує певний мученицький шлях за правду, якесь слідування Христу. Поет жив у суспільстві матеріалізму та атеїзму, проте батьки були віруючими (в одному із тюремних віршів він згадує: “Тато молиться Богу, і ридає сестра…”). Вся його творчість – це якийсь порив до надземного світла Істини, хай порив не завжди ідейно одностайний, стрункий, але інтуїтивно вірний. В іншій поезії його герой декларує прагнення
“спізнати долі ліпоту:
все презмагати стежку цю круту
від царства сатани до царства Бога”.
(“Цей берег зустрічей…”)
Дослідниця і соратниця Василя Стуса Михайлина Коцюбинська якось відзначила, що цей поет, як ніякий інший, ретельно розробив тему смерті. Читачеві, не знайомому із патристикою східної Церкви, з православним віровченням, ця тема може здатися відразливою й похмурою – але це тільки відголосок язичницько-просвітницько-атеїстичних уявлень. Смерть для праведної совісті є не карою (“казнь”), а дверима до блаженного Царства Духу, вічного й непорушного. Мотив жертовності, смерті за ідеал – це лейтмотив усієї Стусової творчості. Насмілимося припустити, що в якусь іншу історичну епоху людина такого складу могла б стати мучником за віру. Але Стусів рід не був настільки тісно пов’язаний із церковним життям, аби ця людина була буквальним християнським сповідником. Ми маємо одну із численних видозмін Божого промислу в атеїстичну добу: і тоді людська душа не могла існувати без природного високого ідеалу. Звичайно, найпростіше звузити жертву Стуса лише до боротьби за “українську ідею”, але проблема значно ширша. Це — проблема збереження людської гідності, чи скажемо так, образу Божого; питання мужності, невідплати злом за зло (“Прощаю вас, лихі кати мої, прощаю вас”…) Це шлях “вертикального злету” душі, прориву до Бога (“Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни…”) Це самопізнання, “самособоюнаповнення” (улюблене Стусове слово), питання молитовного сходження, пошуку надбуттєвих цінностей:
Стань. І молися, попустивши очі,
допоки не відчуєш Благодать…
(“Як вікна в позапростір, в позачас…”)
Не раз у Стусових поезіях фігурує Київська Софія, інші реалії міста над Дніпром. Зворушливий вірш “Ще вруняться горді Славутові кручі…” має своєю темою наближення життєвого випробування (для героя, а чи для самого себе Стус говорить: “Ти бачиш розхрестя дороги? Молися, бо ще ти не воїн і ще ти не муж…”) Передчуттям розлуки звучать останні рядки: “Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай”.
Вина Стуса перед владою полягала в тому, що він виступав проти радянської національної нівеляції та “інтернаціоналізації”, проти політичних утисків. В листі до Президії Верховної ради СРСР 1976 року поет писав: “Я боровся за демократизацію, – а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад. Мою любов до рідого народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм”. Стус – не з тих “борців за права людини”, для яких головним мотивом дисидентства виступало більш омріяне, ніж печальне, позбавлення осоружного радянського громадянства, а потім – тихе, забезпечене вдячним Заходом пристанище десь за кордоном. Дехто радив Стусу клопотатися про відмову від громадянства. Із відвертістю, характерною для героя із чистою душею дитини, він відповів: “А хто ж на Україні залишиться горлом обурення і протесту?”
“Злочини” Стуса були, якщо можна сказати так, мистецько-науковими, а не політичними. У дослідженні “Феномен доби” вчорашній аспірант хотів розібратися у складній трагедії Павла Тичини, а суд розцінив це як наклеп на українського радянського класика. Збірка “Зимові дерева” вийшла в Брюсселі (що тоді вже становило склад злочину), але – тільки тому, що київські видавництва не хотіли й не могли друкувати “просто поезію” – про складний світ людини, віковічні чесноти, любов, дружбу та Україну, а не про партію. Перед Стусом могла простелитися благополучна дорога дипломованого філолога-кандидата, письменника й критика… Але як колись Шевченко замість долі художника-академіка обрав долю в’язня за переконання, так і Стус не хотів погоджуватися з багатьма суспільними несправедливостями. Прощаючи особисті образи, він не міг спокійно дивитися на духовні й культурні негаразди в Україні. Двох великих поетів України об’єднують і схожі мотиви творчості, й подібні долі та характери, і навіть однакова кількість прожитих літ (47), і смерть на чужині, й перепоховання, і посмертна слава та знаковість для української національної самосвідомості. Стус ніколи не був патологічним націоналістом, яким хочуть його зараз представити певні радикальні кола, часом далекі від культури, але зайняті її політизацією. Як і для Шевченка, Тичини, Довженка, Гончара, нація дивилася на Стуса очима окремої, неповторної людини, подоби Божої, найбільшої цінності. Такими людьми постають в поезіях батько, мати, дружина, син (зараз, до речі, Дмитро Стус – помітний науковець-філолог), друзі та соратники, ціла галерея “найдорожчих лиць”.
Згаданий Ю.Шерех зазначав: “Парадоксально, але правда: героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета”. А манера Стуса надзвичайно розмаїта і своєрідна. В ній сполучаються фольклорні мотиви й досягнення європейського символізму, християнська філософія пошуку Бога в собі, народження оновленого єства душі, долання душевної смерті – відчаю, страху, зневіри. Надзвичайно багата лексика Стусових поезій, цікавим є вміння подати різні варіації однієї теми – тих же реалій ув’язнення і заслання, за якими широко проглядає живе існування душі митця-громадянина, сім’янина і друга.
19 листопада 1989 року перепоховання Стуса на Байковому цвинтарі разом з двома його побратимами (Олексієм Тихим та Юрієм Литвином) перетворилося на величезну маніфестацію. Наближалися якісь епохальні зміни, ніхто ще не відав, що вони несуть. Народ жив оптимізмом і надією; радіючи поверненню свого поета, він самостверджувався, відкривав ніби нову сторінку української історії. Проте дійсність виявилася не такою однозначною: ставали помітними грандіозні суспільні обмани, наростала нечиста, якась нездорова радість агресивних юрб, під’юджуваних політичними спритниками… Обіцяна рухівськими листівками якась блаженна Україна, що потече молоком і медом, тільки-но скине московське ярмо, відсунулася на невизначений термін. Рух, як виявилося, не прогнозував… розрухи – духовної, економічної, моральної, соціальної. Сковородинсько-стусівська чесність і віра в суспільну роль ідеалістів не була потрібною тим, хто кинувся наживати політичні дивіденди на суспільних катаклізмах. Україна, за яку поклав життя Стус, перетворювалася на неприбраний заповідник братоненависництва, рабського схиляння перед Заходом, безвір’я й духовного хаосу. Навіть саме перепоховання поета було обтяжене стихійними політичними деклараціями. Труну опустили в землю вже після заходу сонця, не за традицією, настільки затяглися патетичні промови. Відспівано Стуса було в канонічному храмі на околиці Києва (тоді ще не дійшло до розколу). Проте “щирі патріоти” пізніше оповідали, ніби “московскьі попи”, слухаючись директиви властей, спеціально затягували відспівування (цікаво, як це можна зробити, якщо чинопослідування погребіння запроваждено раз і назавжди?..) Та Стус почив у рідній землі, збулися слова його поетичної пророчої мрії – “упасти зерням в рідній борозні”, повернутися до свого народу. До слова сказати, за свідченнями очевидців, тіло поета було майже не піддане тлінню, добре збереглося. Звичайно, тут не обов’язково вбачати якийсь містицизм, але в Божому світі немає випадковостей. Може, це – видимий аналог непошкодженості, здорової цілісності, чистоти поетової душі…
Про Стуса можна сказати апостольскими словами: він не засуджував себе за те, що вибрав. Його буттєвий вибір став свідомим: між ситим існуванням у суспільстві, яке суперечило його ідеалам, та смертю за сповідування ідеалу, він твердо вибрав друге.
І до жнив не дожив, зелен -жита не жав,
Ані не долюбив. І не жив. І не жаль…
У Стуса багато чому є повчитися нашому сучасникові. Передусім – великій любові. Любові, яка не зростає на ненависті до чогось іншого, хай те “інше” буде людиною, народом, ідеєю чи епохою. Його житя і творчість відповідають знаменитій схемі класика: чи можна для торжества ідеалу, для світового добра замучити одну-однісінку дитинку? Так! – якщо цією “дитинкою” буду я…
Сподоб мене, Боже, високого краху! –
молитовно благав поет в одному з кращих своїх філософських віршів. І Господь обернув минущий крах його земної біографії на високий тріумф у пам’яті народній, на пошану до митця як до голосу добра, справедливості та всерозуміючої любові.

Трагедія Василя Стуса

01.11.2004. КИЕВ. Митрополит Киевский и всея Украины Владимир в канун выборов призвал не разжигать междоусобные конфликты и избрать президента-объединителя

Наместник Свято-Успенского Святогорского монастыря архимандрит Арсений: «Плененный Божьей благодатью, побывавший в Святогорье человек снова рвется сюда сердцем и душой»