Евгеній Чиквін, посол Польського Сейму: “Для нас важливо, щоб Україна була сильною православною державою, що плекає свої традиції і прадідівську віру”

01.08.2004 archive, Вестник №35, События

ЄВГЕНІЙ ЧИКВІН, ПОСОЛ ПОЛЬСЬКОГО СЕЙМУ: “Для нас важливо, щоб Україна була сильною православною державою, що плекає свої традиції і прадідівську віру”

Євгеній Чиквін протягом шістнадцяти років вибирається депутатом до польського парламенту. Окрім того, він редактор найчисельнішого православного друкованого органу у країні. Ще з часів своєї юності майбутній парламентарій стояв біля джерел відродження молодіжного церковного руху, що являється одним з найактивніших у світі. Відомий політик та громадський діяч в інтерв’ю ділиться думками про багато сучасних злободенних питань: взаємовідносин Церкви і держави, українського розколу й перспектив Православ’я у Європейському Союзі.

— Пане Євгенію, ви являєтесь давнім учасником Міжнародної Асамблеї Православ’я. Як ви гадаєте, якою повинна бути роль парламентаря, котрий відчуває себе віруючим Православної Церкви?
— Скажу відносно держав, що знаходилися у соціалістичному таборі, де не було повної демократії, а Церква довго була обмежувана у своїх правах. Мабуть, в Польщі віруючим було легше та у Радянському Союзі Православ’я зазнавало відкритих репресій.
Я гадаю, що нашим головним завданням є забезпечення всіх правових умов для того, щоби Церква могла вільно виконувати свою місію. Я дивуюся, що в Україні (по традиції, православної країні) Православна Церква не має статусу юридичної особи і законного права власності на своє майно. Це наштовхує на висновок про те, що політики, які себе заявляють православними віруючими, або мало активні, або не знаходять сил чи союзників у такій, здавалося б, очевидній справі.
Польща у цьому плані може стати позитивним прикладом. Перед тим як ми починаємо говорити про проблеми біоетики чи вільного існування особистості, в першу чергу повинні подбати щоби віруючі люди мали повні права та свободи, а Церква отримала правове забезпечення й зайняла відповідне місце у суспільстві, що, безумовно, надасть їй можливість безперешкодно виконувати своє призначення.
Я так розумію роль православного парламентаря у сучасності. В Польщі сьогодні прагну провести закон про статус національних меншин, щоб забезпечити правовий захист національних меншин — українців, білорусів, росіян, які мешкають там.

— Ви є народним обранцем вже шістнадцять років й одним із двох православних серед 460 польських депутатів. Відомо, що завдяки вашій законодавчій ініціативі ще на початку 1990-х вдалося закріпити майно та культові приміщення за Православною Церквою у Польщі. Як це вдалося зробити?

— Після перемін 1989 року у Польщі питання реституції в догоду не тільки церков, а й в першу чергу для держави було розв’язане швидкими темпами. Був прийнятий закон про відношення влади до Римо-Католицької Церкви, а після того — про відношення до Православної Церкви й дванадцяти інших традиційних конфесій. Віруючими реально реалізовано право на культові приміщення й майно, свого часу забрані у них.
Це був позитивний хід для держави. Повернення майна зняло усіляке напруження. Бо люди, які мають свідомість того що храм, земля, будинок чи монастирські споруди належать Церкві, а продовжують залишатися власністю держави, абсолютно цього не сприймали. Скажіть мені, будь-ласка, як влада, котра називає себе демократичною і хоче служити народу, може продовжувати комуністичну більшовицьку політику, що нищила Церкву й все від неї забирала? Дивно, що влада декотрих країн постсоціалістичного табору продовжує подібні традиції. Ці багатства створювалися віками віруючими людьми, і (я підкреслюю) належать Церкві, а не тим людям, які дозволяють собі казати, що вони представляють Церкву в тих чи інших органах.
У контексті вашої ситуації з розколом, скажу, що в Польщі майно належить конкретній Церкві, а не настоятелю, який, у якийсь момент може прийняти рішення змінити конфесійну приналежність, до прикладу, ксьондз покине римо-католиків і перейде до уніатів, чи стане протестантським пастором. У нас переходу майна не може бути в принципі, бо подібна ситуація по відношенню до віруючих законодавством сприймається як велика несправедливість. Закон про реституцію церковного майна вирішив багато наших проблем, окрім 23-х храмів, які знаходяться на південному сході Польщі і їх становище залишається спірним.

— Пане Євгенію, вам добре відомо про розкол в Україні. Як православна громадськість відноситься до нього?
— Реалії сучасного розколу в Україні для православних жителів Польщі відомі. Нажаль, невідомими залишаються вони для більшості населення, яке на 90 відсотків католицьке. А ще більш сумно, що мало кому відомо про ситуацію в Західній Україні, де на початку 1990-х на православних були вчинені справжні гоніння. Про це мало писалось, а більше промовчувалось, в той час, коли Польща себе рахує християнською країною.
Православні в Польщі живуть віками на кордоні з Білорусією і Україною, при безпосередньому контакті з другою інославною церквою й латинською цивілізацією. Ми всі знаємо, й небезпідставно боїмося всього того, що ослаблює Церкву і приносить для неї шкоду, тому що, саме завдяки Православ’ю ми зберегли свою національну тожсамість. Православні у Польщі — це білоруси, українці, лемки, частково поляки.
Сам розкол (я вже не кажу про еклезіологічний, богословський зміст цього гріха) завдає рани Церкві та єдності народу Божого. Ми всі переймаємося, переживаємо і молимось щоб Бог дав силу, для зцілення й навернення відпавших в Україні.

— Православні українці неоднозначно відреагували на запрошення ректором відомого вузу — Люблінського католицького університету для офіційного представлення позиції православної сторони декотрого Євстратія Зорю — прес-секретаря розкольницької УПЦ-КП, що нещодавно взяв участь у дебатах на тему “Можливість запровадження патріархату в уніатській Церкві на Україні”. Це все відбувається тоді, коли офіційний Ватикан неодноразово запевняє у визнанні в Україні тільки канонічної Церкви з її Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Володимиром…
— У нас про це не писалось і я особисто нічого не чув. У випадку ректора Люблінського католицького університету, це можна розцінювати як поведінку приватної особи. Ми тримаємо у своїй пам’яті історичний образ того, що творилося на наших землях, коли запровадилась і панувала унія й у міжвоєнний період робились невдалі спроби “неоунії”. Подібні інциденти православних насторожують. Зараз я роздумую, чи це не є це проявом того мислення і тих дій Заходу, від котрого у деклараціях офіційний Ватикан свого часу відмовився, але, як бачимо, має намір продовжувати надалі.

— Ми знаємо офіційну позицію Предстоятеля вашої Церкви Блаженнішого Митрополита Сави, який вкрай негативно оцінив уніатську провокацію з наданням УГКЦ статусу патріархату. А як взагалі православні віднеслись до спроби введення уніатського патріархату в Україні?
— Для нас важливо, щоб Україна була сильною православною державою, що плекає свої традиції і прадідівську віру. Будь-яку тенденцію, що може ослабити зростання Української Православної Церкви ми сприймаємо як власний біль. Тому й повністю згідні з позицією Блаженнішого Митрополита Володимира, Святійшого Патріарха Олексія й нашого Предстоятеля.
Православна громадськість Польщі вбачає у тому і більш ширший контекст. Римо-Католицька Церква по своїх догматах, вченню та еклезіологічній традиції є близькою до Православ’я. Візьмемо до уваги хоча б сам факт, що ми визнаємо декотрі Таїнства. В Польщі це актуально на щодень, оскільки є безліч змішаних шлюбів, і мабуть дуже мало православних, які не мають серед близьких родичів католиків. Коли існує така ситуація – а ми чуємо про явно негативні та неприязні для православних українців кроки, ініційовані Західною Церквою — це негативно впливає на нашу відкритість та відношення до неї. Відразу до пам’яті вертається гіркий історичний досвід, що аж ніяк не служить міжцерковному й міжкультурному діалогу.

— На цьогорічній асамблеї часто звучали слова про те, що з розширенням в ЄС збільшилась кількість країн з православним населенням. Серед них і ваша держава. Які перспективи чекають православних в об’єднаній Європі? Чи зможуть вони впливати на глобальні політичні чи економічні процеси у світі?
— Входження в Євросоюз ми оцінюємо як новий шанс. Ми як християни покликані свідчити про свою віру, незалежно від політичних устроїв. Репресії та утиски православних в ХХ-му віці показали, що наша Церква є живою структурою і буде існувати вічно, оскільки Бог заснував її на Своїй жертовній крові. Приємно засвідчити, що в західному світі зараз пробуджується жага до глибокої духовності й до пізнання Православ’я. Жителі Західної Європи все частіше відкидають модель культури наживи й консументства, й прагнуть долучитись до вищих цінностей. В Церкві вони знаходять заспокоєння своїх духовних пошуків. Тому нам відкрилась чергова можливість свідчити про апостольське християнство по принципу “прииди и виждь”.
В Польщі як і у ЄС нас небагато, але ми переконані, що нам допоможе Бог. Предстоятель ППЦ Блаженніший Митрополит Сава, коли у 1982 році почав відбудовувати древній Супрасльський монастир (за обитель довгі роки ми боролися з католиками), говорив: “Не бійся мале стадо”. Ці слова прийнятні для багатьох випадків.
Тепер ми переживаємо за Косово та братів сербів, що там страждають. І хоча в польському парламенті тільки двох православних, ми провели проект резолюції, котра осуджує ці насилля і закликає до вжиття відповідних заходів, щоб цьому перешкодити. Нам вдалося підібрати відповідні слова для своїх колег і Сейм прийняв документ одноголосно. Тому вважаю, що ми реально можемо впливати на процеси, що відбуваються у Європі та у світі, особливо у тих парламентах, де більшість депутатів себе заявляють православними.

— Чи не розділять нові кордони Європи православних на Сході й Заході? Вони можуть знищити й історичну пам’ять…
— Питання про солідарність поміж православними не повинно навіть ставитися. Історія показує, що коли поміж нашими народами було почуття миру та єдності, це приносило всім велику користь.
Коли під час розпалу югославського конфлікту я організовував допомогу для сербів, то в Польській Православній Церкві не було жодної парафії, яка б не збирала гроші чи гуманітарну допомогу для жертв війни. Прості селяни керувались тим, що ми допомагаємо своїм православним братам.
Ми не можемо абияк відноситись до того, що робиться в других Церквах і як живуть наші браття. Тим паче це стосується народів, які пов’язані не тільки вірою, але й слов’янським корінням. На щастя, українці, поляки, білоруси, росіяни, литовці і т.д. багато віків жили в одній державі – Великому Князівстві Литовському, об’єднаному з Польською Короною. Ми є один одному близькими, і нас це повинно зобов’язувати.
Я часто буваю на Україні і Білорусі, відвідую православні храми й почуваю себе в них своїм. Коли я розказую про поїздки до Болгарії, Сербії чи України моїй мамі – простій селянській жінці з польської глибинки, вона мене завжди питає: “Яку вони там службу служать?”. Я розповідаю: “Православну, на церковнослов’янській мові”. Вона ж у відповідь: “То є наші люди”. Вважаю, що такими поняттями ми повинні дорожити й передати їх наступним поколінням.

Бесіду вів Володимир Свистун

Виступ Голови ВР України В. Литвина на відкритті генеральної асамблеї МАП

Кирилл Милтчев, депутат Болгарского парламента: «В нашем новом законе о вероисповеданиях четко указано, что для нас значит каноническая Церковь и кто ее представляет»