О. Натаров. Порушення прав людини в практиці новітніх релігійних організацій

01.07.2004 archive, Вестник №34, События

ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В ПРАКТИЦІ НОВІТНІХ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

О. Натаров,
НПУ ім. М.П. Драгоманова

Особливість релігійної ситуації в Україні полягає в тому, що поряд з традиційними для країни конфесіями динамічно розвиваються релігійні організації, що належать до новітніх релігійних течій (НРТ). Серед великої кількості останніх юристи виокремлюють т.зв. тоталітарні, деструктивні релігійні організації, діяльність яких завдає шкоди здоров’ю людини, супроводжується порушенням прав і свобод особи. Зазначимо, що проблеми, пов’язані з діяльністю деяких новітніх релігійних організацій, не залишились поза увагою такої поважної міжнародної інституції, як Парламентська Асамблея Ради Європи, членом якої є Україна.
Внаслідок цього постає питання виокремлення та припинення діяльності таких релігійних організацій. При цьому слід мати на увазі, що припинення діяльності релігійної організації може бути розцінено як обмеження права людини на свободу віросповідання, оскільки, на перший погляд, особа вступає до неї за власним бажанням, добровільно сповідає віровчення, добровільно виконує вимоги лідера та вищестоящих членів громади. Також необхідно враховувати, що деякі новітні релігійні утворення в Україні вже заручилися підтримкою з боку певних партій, депутатів Верховної Ради, підприємницьких структур. Тому будь-які спроби критики щодо можливої шкоди від новітніх релігійних практик наштовхуються на спротив і зустрічні звинувачення в дискримінації за релігійною ознакою та посяганні на право на свободу світогляду і віросповідання. Проте на ділі в ході проповідницької і обрядової діяльності має місце порушення як права на свободу світогляду і віросповідання, так і інших фундаментальних прав і свобод людини.
З метою утримання особи у складі своєї секти, а також з метою залучення до громади нових членів в деяких новітніх релігійних організаціях має місце використання специфічних засобів. Дія останніх направлена на формування того або іншого відношення індивіда до дійсності і на спонукання його до певних вчинків. Вважаємо, якщо з метою впливу на свідомість по відношенню до індивіда застосовуються засоби, що знижують або зовсім виключають його самоконтроль і критичне відношення до інформації внаслідок застосовування гіпнозу, кодування, вживання певних медикаментів і інших засобів, має місце не переконання, а примус до певного відношення до дійсності і певних дій, а значить, і примушення до відмови від переконань, що склалися. Останнє суперечить п. 2 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, згідно з яким ніхто не може зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір, ст. 35 Конституції України, яка закріплює право кожного на свободу світогляду і віросповідання, Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якого не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Необхідно також відмітити, що про добровільний характер застосування по відношенню до члена релігійної громади психічного або фізичного впливу або про добровільне здійснення ним юридично значущих дій по використанню своїх здібностей або розпорядженню своїм майном можна говорити тільки у разі його достатньої інформованості про наслідки такої дії для здоров’я. Нагадаємо, що згідно п. «є» ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я кожен громадянин України має право на достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь.
Як правило, у т.зв. деструктивних релігійних організаціях час планується так, щоб жоден послідовник ні на хвилину не залишався віч-на-віч з самим собою. Керівники прагнуть поставити під контроль всі емоції, роздуми, інтереси членів громади, втручаються в їх інтимні стосунки. Проте встановлення тотального контролю над особою, приватною і сімейною сферою її життя з боку релігійної общини також є незаконним. Так, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права проголошує, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань. Право людини на повагу її приватного і сімейного життя закріплено і в п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Ч. 1 ст. 32 Конституції України також декларує, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Крім того, таке ставлення релігійних організацій до своїх членів порушує ст. 3 Загальної декларації прав людини, ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, а також ст. 29 Основного Закону України, в яких проголошується право кожної людини на свободу і особисту недоторканність. Останнє слід розуміти як право людини на її тілесну, статеву і психологічну захищеність від будь-якого неправомірного посягання на її свободу, життя, здоров’я, честь і гідність.
Існує імовірність того, що в результаті обробки свідомості і придушення волі керівництво релігійної громади дістане широкі можливості для використання на позначені ними цілі безкоштовної примусової праці, здібностей і майна своїх послідовників. Проте це також суперечить міжнародно-правовим актам і національному законодавству. Зокрема, згідно з п. 2 і 3 ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і п. 1 і 2 ст. 4 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ніхто не повинен утримуватися в рабстві або в підневільному стані. А відповідно до ч. З ст. 43 Конституції України використання примусової праці забороняється.
Необхідно зазначити, що особливу увагу більшості т.зв. тоталітарних релігійних організацій в плані навернення нових членів становить молодь, а також неповнолітні. Діти переважно залучаються до громади через своїх батьків — членів цих організацій. І хоча ч. 3 ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» закріплює за батьками право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії, не треба забувати, що при цьому провідними залишаються інтереси дитини (п. 2 ст. 5 Декларації ООН про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань). Відзначимо також, що і згідно з п. 5 ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань практика релігії або переконань, в яких виховується дитина, не повинна завдавати шкоди ані його фізичному або розумовому здоров’ю, ані його повному розвитку. В цьому контексті слід також нагадати, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про охорону дитинства» держава, зокрема, має здійснювати захист дитини від усіх форм фізичного і психічного насильства, експлуатації, залучення до вживання наркотичних засобів і психотропних речовин, залучення до екстремістських релігійних психокультових угрупувань та течій. Водночас діти, що опинилися у таких релігійних громадах, часто позбавлені окремих прав і свобод, гарантованих зокрема і Конвенцією про права дитини. Мова йде передусім про право на свободу думки, совісті і релігії, право вільно висловлювати свої погляди, право на освіту тощо.
Вищесказане дає підстави стверджувати, що, незважаючи на те що право на свободу світогляду і віросповідання виражає т.зв. негативну свободу, тобто зобов’язує державу утримуватися від втручання в сферу свободи світоглядного вибору особи, вона (держава) не повинна відсторонятися від проблем, які виникають в ході реалізації цього права. Автор поділяє думку російських колег про те, що гарантування свободи віросповідання від втручання державних органів і посадовців держави, так само як і приватних осіб, особливо релігійних об’єднань, означає також і необхідність позитивного правового регулювання, як мінімум, в двох аспектах релігійного життя суспільства. По-перше, це захист релігійних об’єднань і зборів, виходячи з вимоги толерантності, віротерпимості. По-друге, це захист життя, фізичної і духовної свободи і недоторканності, а також майна членів релігійної громади від протиправних посягань інших членів тієї ж громади в процесі відправлення релігійних і ритуальних обрядів.
Для вироблення відповідного ставлення державних органів до організацій, що належать до новітніх релігійних рухів, важливо вивчити цілі, організацію та характер діяльності останніх, аби вчасно розрізнити серед них небезпечні громади та психогрупи, які становлять серйозну загрозу як для окремої особи, так і для суспільства і держави. В зв’язку з цим виникає необхідність отримання державою адекватних експертних висновків відносно конкретних НРТ. У цьому контексті ми згодні з вітчизняними експертами, які пропонують для захисту громадян від деструктивного впливу релігійної практики окремих НРТ розробити законопроект про психологічний захист громадян, а також вважають доцільним утворити державну науково-дослідну установу для вивчення впливу новітніх релігійних практик на здоров’я людини та інформування громадськості про можливі загрози. Адже завдяки цьому стане можливим попередити ситуацію, коли, за висловом доповідача ПАРЄ Л. Де Пьюіга, «іменем релігії зневажаються демократія чи права людини або коли політична система заперечує свободу совісті й забороняє релігійну практику».

Обращение участников Собора

Дэвид Г. Кларк (США): «Мы ищем связей с остальным миром, чтобы совместно противостоять деструктивным культам»