Митрополит Вінницький і Могилів-Подільський Макарій: «Без віри не може бути порядної людини»

01.06.2004 archive, Вестник №33, Слово пастыря

Митрополит Вінницький і Могилів-Подільський Макарій: «Без віри не може бути порядної людини»

— Владико, ви обрали складний духовний шлях священика, потім архієрея. Скажіть, що насамперед вплинуло на ваш вибір?
— Це, звичайно, вплив обставин життя, в яких я виріс і жив, і, найбільше, приклад моєї матері, яка навчила мене жити по-християнськи.
Ми з матір’ю і дідусем проживали в Києві, на Подолі, у двох кімнатах на першому поверсі будинку, де розташована Свято-Покровська церква. Дідусь був старостою цієї церкви. Мати любила приймати прочан, які приїжджали до Києва поклонитися його святиням. Рідко хто з них обминав нашу оселю, тому що вона всім давала притулок.

— У вас знаходили притулок десятки прочан. Напевно, їх треба було нагодувати?
— Так, звичайно. Мати годувала всіх наших гостей, і я іноді дивувався, звідки вона бере цю їжу, адже в ті часи з продуктами було дуже важко. Вона працювала нічним сторожем, а вдень випікала хліб в старовинній печі, яка була в нашому будинку, а потім його продавала. Ось так вона і заробляла гроші на життя.

— Тобто практично вона працювала на двох роботах, щоб мати можливість нагодувати і свою сім’ю, і тих, хто приїжджав до київських святинь і зупинявся у вас?
— Так, звичайно, це було важко. Важко було не тільки матері, але й мені, тому що не було де вчити уроки. Та я з цим мирився, а маму за її гостинність неодноразово викликали до КДБ і забороняли приймати паломників. Мовляв, кого ти приймаєш у себе? Там можуть бути і шпигуни, і вороги, ти наробиш біди для нашої країни. Нецензурно сварилися, погрожували, а вона прийде додому, поплаче, і все залишається по-старому.

— Владико, я знаю, що ви любили тоді відвідувати Києво-Печерську Лавру, молитися біля її святинь?
— Так, особливо я полюбив ранні Літургії. Бувало, ще темно, ще тільки небо починає сіріти, а я йду пішки берегом Дніпра з Подолу до Лаври, щоб потрапити на ранню Літургію. Ось тоді я, напевно, і навчився відчувати серцем красу природі і велич її Творця. І молитися…

— Скільки вам тоді було років?
— Мабуть, років п’ятнадцять.

— Ось ви — молодий п’ятнадцятирічний юнак, який живе в країні процвітаючого атеїзму, зранку ходите на ранні Літургії, молитеся. Ваші шкільні товариші, напевно, знали про це. Як вони ставилися до вас?
— Вони знали, що я живу під церквою, тому мене не обзивали “попом”. Хоча бувало всього.

— Одного разу в Києві я познайомився з жінкою, яка, взнавши, що я священик з Вінниці, просила передати від неї поклін митрополиту Макарію. Виявилося, що колись вона навчалася з вами в одному класі. Вона розповіла, що ви дуже добре вчилися і були глибоковіруючою людиною. А як, цікаво, ставились до вас шкільні педагоги?
— По-різному. Але не було такого, щоб хтось мене особливо переслідував за мою віру.
Повинен Вам чесно зізнатися, що я не завжди був таким учнем, якого можна було б ставити іншим за приклад. Міг іноді “викинути” щось. Наприклад, одного разу на шкільний іспит я під сорочкою приніс голубів і, коли вчитель відвернувся, випустив їх у клас. Звичайно, іспит було зірвано, а я був відрахований зі школи. Через тиждень рішення переглянули, але цей випадок мені ще довго пригадували.

— Владико, розкажіть про свої семінарські роки. Яка різниця між сьогоднішньою семінарією і та семінарією, в якій ви навчалися?
— Я навчався в Київській духовній семінарії, яка тоді знаходилася в приміщеннях Андріївської церкви. Щодо різниці між сучасною і тією семінарією, то я думаю, що вона є і полягає, насамперед, в тому, що в тодішній семінарії викладачами були вихідці зі знаменитих сімей київської професури — Глаголєвих, Георгієвських та інших. Це були люди, про яких нашим паломникам в Єрусалимі казали: “Навіщо Ви їдете сюди за порадою. Ви в себе в Києві маєте високодуховних священиків. Підіть до отця Глаголєва чи до отця Георгієвського — вони вам скажуть те саме, що і ми”. Під час війни ці священики врятували багатьох євреїв, тобто це були люди, які не жаліли для інших свого життя.

— Я розумію, що це були не тільки високоосвічені священики, але й глибоковіруючі християни?
— Саме так. Ми, учні семінарії, отримували велику насолоду, слухаючі їхні лекції, і ходили на них як на свято. І це не просто “високі” слова. Я думаю, що за рівнем знань стара семінарія стояла вище сучасної, адже нинішня тільки проходить процес становлення і формування традицій, порушених під час тривалого її закриття.

— Владико, ви, будемо казати, людина ще “того часу”. Скажіть, на вашу думку, що сталося з нашим народом (я маю на увазі не тільки українців, а й білорусів і росіян), що цей віруючий народ раптом почав знімати з храмів хрести і топтати все те, у що вірив?
— Я думаю, що головною причиною було те, що, на превеликий жаль, християнство в нас було часто лише показне, зовнішнє. Воно не було проникнуте внутрішнім духом. Тому й мали місце такі швидкі зміни.
Оскільки імператор в дореволюційній Росії ходив до церкви і підтримував релігію, цілком зрозуміло, що кожен чиновник цієї держави повинен був наслідувати його прикладу і ходити до церкви. Але це зовсім не значило, що він був віруючою людиною.
Я вважаю, що одним з негативних наслідків такого ставлення до віри є те, що в нас і сьогодні зберігається, на мою думку, ненормальне ставлення до причастя Святих Христових Таїн. Адже до революції, як ми знаємо, народ причащався переважно один раз на рік. Чому? Тоді всім пояснювали, що необхідно достойно готуватися до Св. Причастя — поститися, читати молитви, сповідатися, але не пояснювали одного: чому лише раз на рік? Як наслідок, народ втратив розуміння справжнього християнського життя, життя в Церкві. Церква для нього ставала все більш далекою і недосяжною і, я б сказав, чужою, до якої можна належати, але жити її життям лише один день на рік.

— Тобто можна говорити, що Церква до революції фактично перетворилася на звичайну державну інституцію?
— Так, на звичайну організацію, в якій кожен формально, “для галочки”, повинен був виконувати певні обов’язки.

— Владико, чи можна сказати, що народ, який знімав хрести у 1917, був атеїстичним народом, тобто що атеїстом він став ще до 1917-го року?
— Я думаю, що так, і з цього приводу хочу пригадати одного з найвідоміших у дореволюційній Росії адвокатів на прізвище Плєвако. Якось він брав участь у судовому процесі, на якому слухалася справа по вбивству людини. Вбивцю запитували про подробиці злочину, питали, що він робив у той день. І ось Плєвко поставив йому запитання, чи постився він тоді (а це була середа). На що підсудний з обуренням відповів: “А я що, по-вашому, не християнин, не віруючий?! Я м’яса по середах і п’ятницях не їм”… Я думаю, цим сказано все.

— Тобто, можна говорити, що царська Росія не змогла втілити в життя візантійську ідею симфонії Церкви і держави і в цьому смислі не змогла стати наступницею Візантійської імперії?
— Зараз нам важко судити, наскільки Візантійська імперія була проникнута християнським духом, і про такі речі важко говорити.
Наша біда полягає в тому, що ми звикли жити за вказівкою. Народ думав, що Православ’я — це обов’язково цар, і те, що робить цар, повинні робити всі. Цар молиться — і народ молиться. Цар не молиться – і всі перестали молитися. Ось в цьому, я вважаю, корінь потрясінь, які спіткали велику колись державу.

— Владико, давайте повернемося до вашої біографії. Ми вже знаємо, що ви навчалися у Київській духовній семінарії, закінчили її. Як потім склалася ваша доля? Чи хотіли ви одружитися?
— Ні. Я хотів прийняти целібат і поїхати в яку-небудь єпархію, де б мене рукоположили у священний сан. У Києві тоді був митрополит Іоанн, який майже не рукополагав, а тим більше тих, хто прийняв целібат, — тільки жонатих. Після того як він відмовився мене рукоположити, я поїхав до Ташкенту, але і звідти повернувся ні з чим. Мені потрібно було визначитися, що ж робити далі. І ось коли я був на цьому роздоріжжі, на моє ім’я надійшла телеграма від єпископа Філарета (Денисенка). Він тоді був ректором Московської духовної академії, і, оскільки знав мене раніше, запросив у Москву. Я поїхав, закінчив МДУ, поступив в аспірантуру. Під час мого навчання в аспірантурі я, в числі декількох студентів з Росії, був запрошений на навчання до екуменічного інституту в Босе (Швейцарія). Там навчався два роки.

— Владико, кілька слів про цей інститут.
— У цьому інституті навчалися представники різних християнських конфесій. Мета цього навчального закладу полягала в тому, щоб навчити християн жити разом, розуміти один одного.

— З огляду на те, що ви навчалися в такому закладі, я хочу запитати: екуменізм — це добре чи погано?
— Дивлячись, як його розуміти. Якщо його використовувати для блага Церкви, то можна зробити багато, зокрема у соціальній сфері. А якщо екуменізм використовувати для задоволення власних амбіцій представників якоїсь конфесії, то нічого доброго з цього не вийде. Що ми зараз і бачимо.

— Грузинська Церква виступила проти екуменізму і вийшла з Ради Церков. З чим це пов’язано і чи потрібно це було їй робити?
— Я думаю, що це був необхідний крок, тому що інакше у них назрівав розкол. Частина віруючих і частина єпископату була проти екуменізму і екуменічних зносин. Якби Патріарх Ілія не пішов на це, то сьогодні в Грузії було б дві Церкви.

— Владико, давайте знову повернемося до Києва. Про кого з відомих подвижників, з якими вам доводилось стикатися на своєму життєвому шляху, ви могли б розповісти.
— У мої часи в Лаврі жив праведник, який сьогодні прославлений в сонмі угодників Божих, — преподобний Кукша Одеський. Його знає вся Україна.

— Наскільки мені відомо, у вашому житті були зустрічі ще з однією праведною людиною — блаженною Ольгою. Розкажіть про неї.
— Вона виросла в багатій сім’ї, отримала гарну освіту — закінчила Інститут благородних дівиць. Ольга могла жити в добрі і достатку, але вирішила взяти на себе подвиг юродства і служити своїм життям Богу і людям. Над нею, звичайно, всі насміхалися, сміялися над її вбогим і неохайним одягом, над її незрозумілою поведінкою і не бачили за всім цим того духовного скарбу, який був в її серці.
Я познайомився з блаженною Ольгою за таких обставин. Це було після закінчення школи, коли потрібно було обирати свій подальший шлях, набувати професію. Моя тітка була психологом за фахом і мала мрію влаштувати мене на навчання до Ленінградської військової академії, щоб я вивчився на військового лікаря. Там у неї був знайомий ректор. Вона приїхала до Києва, щоб прийняти рішення стосовно моєї майбутньої професії. Ми поговорили, а наступного дня вона пішла зі мною до церкви, щоб подивитися, як я себе там почуваю. Я вже казав, що вона була гарним психологом. Тож повернувшись з церкви, тітка сказала моїй матері: „Знаєш, всі мої старання марні. Я нічого з ним не зможу зробити. Яким він був, таким і залишиться. Він помре в тій вірі, в яку вірить”.
Але для здійснення моєї мрії — вступу до семінарії — потрібна була рекомендація священика. А матушка одного з наших семінарських викладачів о. Глаголєва посварилася з моїм дідом, який був у їхньому храмі старостою. І ця матушка сказала мені: “Ти ніколи не вступиш до семінарії”. Я, звичайно, був у розпачі. І мама вирішила запитати про це у блаженної Ольги.
Прийшла вона до неї, а та у дворі сиділа і на запитання матері попросила у неї копійку. Мати дала 15 копійок. “Орел чи решка”, — питає Ольга. І сама відповідає: “Орел. Поступить. Іди і не хвилюйся, його приймуть”. Мати прийшла радісна і розповіла мені про це.
Далі Господь влаштував все, як казала матушка Ольга. Справа в тому, що в семінарії був викладач о. Сергій Афонський, відомий і заслужений священик, брат якого був єпископом на Алясці. Моя матір жила в одному будинку з Афонськими в голодні роки після війни. У Афонських було багато дітей, і їх нічим було годувати. Мати в той час працювала прибиральницею в хлібному магазині. Вона збирала крихти хліба, які падали з прилавку, а ввечері приносила їх додому і ділила на дві частини — одну для нас, другу для сусідів Афонських. Не дала дітям померти з голоду.
Ось цей протоієрей Сергій Афонський тоді викликав мене, попросив проспівати “Отче наш”, задав деякі запитання і запевнив, що при таких знаннях я неодмінно поступлю. І дійсно, я без проблем поступив до семінарії…
Я часто згадую блаженну Ольгу у зв’язку ось з яким випадком. У молоді роки я був босякуватий. Іду одного разу до Ольги, а в думках сварюся різними поганими словами. Підходжу ближче, а вона мене тими самими словами… Як же мені стало соромно. А вона мені сказала, що я буду єпископом, що поїду за океан. Бачу, що все збулося.
Одного разу йду Хрещатиком і бачу — стоїть Ольга. Як завжди, нечесана, неохайна, в брудному одязі, всі з неї сміються, глузують, а переді мною в той момент немов небо відкрилося. Я побачив праведність і святість.

— Владико, ви закінчили інститут в Швейцарії. Як склалася ваша подальша доля?
— Після Швейцарії я повернувся у Загорськ, звідки був направлений до Києва, де мене призначили ключарем кафедрального Володимирського собору.

— Як ви стали єпископом. Був, напевно, хтось, хто порекомендував саме вашу кандидатуру.
— Це був митрополит Никодим.

— Митрополит Никодим (Ротов)? Розкажіть, будь ласка, про цього єпископа. Наскільки мені відомо, це була високоосвічена і глибоковіруюча людина.
— Це була не тільки глибоковіруюча людина, але й людина великої сили волі, надзвичайно мужня і смілива. Він єдиний, хто міг підняти голос проти ЦК партії. Пам’ятаю, як одного разу мені довелося перекладати розмову митрополита Никодима з генеральним секретарем Всесвітньої Ради Церков. У нього був прекрасний перекладач Воскресенський з Москви, але в ті часи всі перекладачі працювали на певні органи, тому митрополит не захотів його взяти на цю розмову, а запросив мене. Це було якраз після Всесвітньої асамблеї, коли Якунін написав листа, що Руська Церква продає Православ’я, нічого не робить, щоб врятувати віру і віруючих. І на тій асамблеї всі напали на нас з шаленою критикою. Тому на зустрічі митрополита Никодима і генерального секретаря Поттера питання ставились дуже жорстко. Никодим відповідав чітко. Він говорив правду про радянську владу. Я тоді злякався. Я боявся тих слів, які я перекладав, тому що за них нас дуже просто могли в Сибір заслати чи взагалі розстріляти. Три години тривала ця розмова, і була вона настільки відвертою, що я більше ніколи такого не чув. Поттер виявився людиною благородною.

— Ви працювали в Женеві. Як сталося так, що ви стали єпископом Американським?
— Спочатку я став не Американським, а Канадським єпископом. Не знаю сам, як це сталося. Була делегація з Канади, яку я возив по СРСР в якості супроводжуючого. Очевидно, їм сподобалося, і вони написали листа з проханням.

— Тобто вас призначили у Канаду, а потім уже в Америку. Хто був там у вашій пастві?
— У своїй більшості це було вже третє-четверте покоління наших емігрантів, тобто майже справжні американці.

— Ви проповідували їм англійською мовою?
— Так.

— Цікаво, адже, наскільки мені відомо, ви не маєте спеціальної філологічної освіти. Де ви так добре вивчили англійську?
— Став щодня читати “Нью-Йорк Таймс” – так і вивчив. Люблю читати Діккенса в оригіналі.

— Владико, ви вже більше 30-ти років у єпископському сані. Скажіть, сьогодні ніби такий час, що можна ходити до храму, але частина людей все ж не відвідує церкву. Можливо, ви щось хотіли б сказати цим людям, для чого потрібно ходити до церкви?
— Для того щоб виконати своє призначення, щоб бути людиною, справжньою людиною, щоб бути корисним для сім’ї, для суспільства, релігія необхідна. Без релігії, без віри не може бути порядної людини. Якщо людина віруюча, то цією своєю вірою і святістю вона освячує не тільки своє буття, кожен крок і кожний свій вчинок, вона освячує і все, що її оточує. І інші люди відчувають цю благодать і, доторкаючись до неї, стають кращими.

— Ваш життєвий шлях не можна назвати легким, хоча й були за кордоном. З одного боку, на вас тиснули органи держбезпеки Радянського Союзу, ви були представником атеїстичної держави, з іншого боку — ви повинні були в будь-яких умовах залишатися єпископом і до кінця відповідати перед Богом за ввірену вам паству. Скажіть, ви ніколи не жаліли, що вибрали саме такий шлях?
— Ні. Я все сприймав з вдячністю.

Бесіду вів священик Володимир Яковина
Прес-служба Вінницької єпархії

Епископ Полтавский и Кременчугский Филипп:

Сергій Баршай. Православне життя очима світських ЗМІ: 19-25 квітня