«Щоб усі слов’яни стали добрими братами…»

01.05.2004 archive, Вестник №32, Тема номера

Голос літератури на сторожі православного слов’янства
«ЩОБ УСІ СЛОВ’ЯНИ СТАЛИ ДОБРИМИ БРАТАМИ…»
Голос літератури на сторожі православного слов’янства

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

Коли минули останні мученицькі секунди земного життя Спасителя, коли звершилася велика Жертва на хресті, то, як відомо, навіть природа вжахнулася страхітливому людському злочину боговбивства: не змогло цього бачити сонце, потряслася й розсілася земля, але сердець людських у закам’янілому гріховному світі потряслося небагато… Сили зла продовжують розпинати Бога в людській подобі. Сьогодні приноситься в жертву православний сербський народ. Хто наступний на черзі? У святі й велично-печальні дні Великого посту ми стали свідками торжества Каїнової злоби, спрямованої на балканських слов’ян. Волає до неба кров сербських братів, палають святині й мирні домівки Косово.
А жорстокий, лицемірний, продажний і «двоєстандартний» світ мовчить, «не помічає», не рятує.
Мовчить і наша цивілізована, «гуманна», європоцентрична інтелігенція. Втім, мовчить не зовсім, бо не забуває до ладу й не до ладу зі звичною активністю колекціонувати провини «москалів» перед Україною й «не бачить» сучасних злочинів проти людей і людяності, коли продумано винищується цілий народ. Справді ж, «батечко Захід» не віддячить грантами, преміями та круїзами за зміцнення слов’янської солідарності. Це вам не клинки розбрату вбивати в живе духовне древо православної спільноти.
Правда, мовчать не всі. Будить громадську думку, приколисану глобалістичними облудами, поет і чесний політик Борис Олійник, відомий своїм безкомпромісним відстоюванням слов’янської гідності з трибун найвищих міжнародних інституцій. Продовжуючи благородні традиції класики, якій ніколи не було чужим гасло «за вашу і нашу свободу», поет писав ще кілька років тому, коли сербська земля стогнала під бомбардуванням іноплемінних «миротворців»:
Брате сербе… Ти знову стоїш наодинці
У двадцятому віці на смертній межі.
Тільки й те, що сьогоднішні хижі ординці
На «фантоми» змінили горбаті ножі.
Схаменімось, братове по вірі прадавній!
То не важить, чиїх ми племен і родів:
Сатана замахнувся на світ православний,
На чертоги і храми отців і дідів!..
(«Гей, слов’яни!»)
Сьогодні непроханих гостей зі смертоносними «дарунками» замінили «домашні» албанські екстремісти, що почувають безкарність у затінку прихованого світового антислов’янського фашизму. Відомий сербський науковець та дипломат Раде Філіпович з болем говорив київській науковій аудиторії на недавній конференції православної тематики в МАУП (Міжрегіональна академія управління персоналом) про те, чому настільки пекучою для сербів є рана косовської проблеми. Він образно зазначив: «Косово — це сербський Єрусалим. І сербська Голгофа». Цей Єрусалим сербів оточений не військом, як святе місто в євангельському пророцтві (Лк. 21,20), а бандою… Оскверняються святині, гинуть люди. У Першій світовій, відзначає холодна беземоційна статистика, загинуло близько одного мільйона сербів із чотирьох з половиною. Друга світова забрала біля 1 мільйона 700 тисяч сербських життів, тобто близько третини населення. Що це, як не довготривалий, продуманий геноцид волелюбного народу, нищення форпосту Божого — Православ’я на теренах Балкан?
Кількісно маленький, але величний духом і незламний народ заважає переможній побудові глобалістського концтабору уніфікованих бездуховних рабів. Заважаємо і ми, і Росія, заважає наше прагнення єдності, якому чиниться стільки перепон, передусім інформаційних. Стають на перешкоді наші виплекані Православ’ям культури, наша міцна історична пам’ять. Влада транснаціонального суперкапіталу, нові господарі куплено-проданого світу, хазяї за правом «єдиного сильного» збагнули, що сьогодні нема виняткової потреби витрачатися на дорогу гонку озброєнь. Підкорювати континенти можна доволі дешевим промиванням мізків, точніше «вимиванням» автентичного релігійного, історичного та культурного знання і насаджуванням згубних «концепцій», які точніше можна назвати збоченнями та перекрученнями. Дається «зелене світло» таким теоріям та дослідженням, які грають на руку поширенню глобалістського диктату, що нерозривно пов’язаний з нівеляцією традиційних національних та конфесійних (православних) цінностей.
При висвітленні творчості Тараса Шевченка під впливом вищезгадуваного замовчується та ігнорується як його вірність саме православному ідеалу людинолюбства, так і прихильність до ідеї всеслов’янської єдності. Звичайно, Шевченко не міг бути, скажемо так, релігійнішим, ніж загалом його доба, час передреволюційного духовного розхолодження, епоха торжества позитивістських ідей, про страхітливі практичні наслідки яких ніхто ще не здогадувався…Але почитаймо: «Зовут меня Тарас Григорьев Шевченко… От роду мне 40 лет, исповедания православного, на исповеди и у Святого Причастия бывал ежегодно», — свідчив поет на допиті в липні 1850 року в Орській фортеці (цитуємо за найновішим «Повним зібранням творів» у 12 томах. — К.: Наукова думка, — 2003. — Т.6. — С.264). Шевченко у своїх творах був достеменним Тарасом (із грецької «бунтар»), часом на межі жорсткого всезаперечення, породженого тяжкими обставинами життя. Не раз вибухав пекучими й трагічними словами гніву… Але зворушливо занотовував у «Журнале» (щоденнику): «Религия христианская, как нежная мать, не отвергает даже и преступных детей своих, за всех молится и всем прощает»… (Запис від 15 липня 1857 р.).
Переконаному «кирило-мефодіївцю» Шевченку боліло, коли «діти нерозумні» розривали в міжусобицях живе тіло Слов’янщини, мов колись язичники — нешвенний цільний хітон Христа.
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов’ян діти
Впились кров’ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти…
(«Гайдамаки»)
Шевченко — категоричний, бо тоді ще суспільна думка не «излукавствовалась» до такої міри, щоб називати толерантністю та політкоректністю стирання національних та релігійних своєрідностей цілих народів, що зараз успішно роблять глобалісти. Слов’янство, переважно православне, ніби перебуває в центрі всесвітньої мішені. Вже Шевченкові були відомі геополітичні тенденції часу, спрямовані на деслов’янізацію слов’янських етносів. Виникала потреба інтеграційної ідеї самозахисту. Така ідея всеслов’янської єдності (передусім культурної, літературної) «поселилася» в його світогляді після знайомства з концепціями західнослов’янських «будителів» — Я.Коллара, П.Шафарика. В один рік із першим виданням «Кобзаря» (1840) побачила світ у Росії програмна праця Яна Коллара «Про літературну взаємність між племенами та наріччями слов’янськими» (у VIII т. журналу «Отечественные записки»). Просвітитель виступав проти поневолення чеської і словацької культури чужим духом іноземщини, проти асиміляційних (передусім німецьких) віянь. У чомусь перегукуються колларівська «Тевтонія, заздрісна сусідка Слави» і Шевченківська «німота», що «запалила // Велику хату. І сім’ю, // сім’ю слов’ян роз’єдинила» («Єретик»). «Тевтонія», «німота» — ніби провидчі метафори «європейських цивілізаційних впливів», що прагнуть замінити слов’янський колективізм, філософію серця, ліричність на філістерський дух прагматики, наживи, «ввічливого» акторства, на культ «байдужої благополучності».
(Знову пригадалось Олійникове, сказане вже півтора століття після Шевченка в адресу західних «вчителів»:
Вам до душі вертка синиця в жмені.
А нам до серця —
в небі журавлі…
(«Європі»))
Шевченко обстоював право жити «в своїй хаті», де свої «і правда, і воля», палко захищав рідне слово. Згадаймо хоча б один штрих на підтвердження його шляхетної просвітительської праці при схилку життя — «Южнорусский букварь» для навчання маленьких українців… Але він бачив поневолення і Росії, яка сама втрапила в полон до «німчиків».
Та ти добре натворила:
Так кацапів закрепила
у німецькі кайдани —
Хоч лягай та засни, —
хвалить одна лиха ворона-доля іншу в моторошно-драматичній містерії «Великий льох».
Значну перейнятість ідеями чеських будителів, прагнення духовної, якщо не політичної, консолідації Слов’янщини Тарас Шевченко виразив у полум’яному посланні «І мертвим, і живим…», де закликав братів-слов’ян врешті позбутися «німецького указу», діяти на власний розсуд, а не йти за вказівками неслов’янина, «учителя великого».
Одночасно поет не припускає й думки про ігнорацію, нівеляцію жодної мови, «слова» (а тим більше слова рідного, українського!) в омріяній новій слов’янській родині. Для нього прихильник слов’янської єдності, який не знає і не шанує власного народу, є просто лицеміром, вартим зневаги:
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слов’янофіли
Так і претесь…
І всі мови
Слов’янського люду —
Всі знаєте. А своєї?
Дастьбі… Колись будем
І по своєму глаголать…
(«І мертвим, і живим…»)
Інакше кажучи, без національного патріотизму, мірилом якого є відданість рідному слову, марно проголошувати себе слов’янином, «слов’янським патріотом».
Об’єднання на рівноправних засадах, як «добрих братів» слов’янських народів — такою була благородна мрія Шевченка, втілена в образі «сім’ї вольної, нової». Нею, безперечно, не міг бути СРСР, проте й сучасна Україна «не дотягує…» Чи така мрія — утопічна?
Долі народів у руці Божій. Але Господь дивиться і на наші зусилля, нашу працю, наше виконання великих заповітів…
Причому Кобзар не був поодиноким романтиком слов’янської ідеї. Поруч з ним біля витоків Кирило-Мефодіївського братства стояв історик і письменник Микола Костомаров… Згадаймо неспокійного, неоднозначного Кобзаревого сучасника Пантелеймона Куліша, автора першого історичного українського роману «Чорна рада». Як зазначав літературознавець М.Жулинський, «багато чого ріднило Куліша і Шевченка. Передусім — доля рідного народу… Просвітительський і християнський ідеали рівності, справедливості, братерства, ідеали всеслов’янскої рівноправної єдності, які сповідував Пантелеймон Куліш не були чужими й Тарасові Шевченку» (передмова до 2-томника П. Куліша, 1989 р.). Тарас Григорович захоплювався блискучим романом Куліша. Твір, до речі, не дихав злобною ненавистю до «москальства» та оспівуванням «відрубності» українського життя від слов’янського контексту, як це притаманно тепер писанням про козаччину багатьох сучасних «гiперпатріотів»… «Спасибі тобі, Богу милий, друже мій великий… за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз. І все-таки не скажу більш нічого, як спасибі» (лист від 5 грудня 1857 р.). Один з найколоритніших образів роману — запорожець Кирило Тур, побратимом якого виступає серб Чорногор. Вони побратані, зазначимо, за церковним звичаєм: у давніх требниках подавався такий чин засвідчення побратимства, який звершував священик, хоч зараз це належить до малодосліджених питань… Письменник оповідає устами Тура: «От і зайшли у братство та й попросили панотця прочитать над нами із Апостола, що нас поріднило не тіло, а живе слово Боже; і от уже ми тепер рідні брати». І далі: «Треба, — каже, — вам, панове, знать, що Чорна Гора теж святе, що й наша Січ… А що вже воювать з бусурменами, так хоч щодня. Та як у їх воюють, коли б тілько ви знали!» Отакий щирий захват воїном-побратимом з іншої, але не чужої землі…
Втім, не дивно, що зараз, коли на догоду прозахідним антиправославним та русофобським тенденціям вирощуються згадані теорії «відрубності» від єдинокровної духовності, цю сюжетну лінію побратимства в Кулішевому творі пробують пояснювати як кон’юнктуру «гнучкого Куліша»: мовляв, то був момент зацікавленості царизмy ситуацією на Балканах, і Куліш на це спеціально зреагував і т.д. За такою логікою й тости гоголівського Тараса Бульби за «віру православну», «за товариство», Вітчизну, «руську землю» — також кон’юнктура. Так само й кров’ю серця написані Довженкові рядки (щоденникові, не для друку!) про «героїзм українського і руського народів у війні» — можна виставити бажанням прислужитися владі (і це за ситуації, коли митець не побоявся вступити в смертельно небезпечну полеміку із цілою сталінською державною машиною!) «Дрібні» пояснення як для геніїв…
У щирість та благородність великих людей сьогодні віриться важко, як у щось мало реальне. Чимало романтиків стають зневіреними, байдужими прагматиками, яким припиняють боліти долі сучасного великого світу, хоч у ньому нині нічия хата вже не встоїть тихо «скраю», не відбудеться нейтральним спокоєм. Велике дрібніє, палке охолоджується. Збуваються слова Христа: «И мнози лжепророцы востанут, и прельстят многия; и за умножение беззакония, изсякнет любы многих» (Мф. 24; 11, 12).
Лишається любов небагатьох. Височіє незламне навіть у малих спільнотах Православ’я, яке, за висловом покійного митрополита Іоанна (Сничова), єдине володіє реальною силою протистояти світовому злу.
Навколо «слов’янської проблеми» — безліч фальсифікацій, неправд, наклепів. Князь світу сього воздвигає люте переслідування земних носіїв Божого уставу. Але земне й преісподнє зло може бути переможене тільки Хрестом, а не обмеженими людськими зусиллями. Вибраність слов’янства, як свідчить і літературне слово, — це вибраність на тяжке хрестонесення історії, в авангарді якого сьогодні йдуть мученики-серби.
Їх підтримують наше слово, наша молитва, наша спільна віра. Завершимо цитуванням сучасного поета, рядки якого згадували й на початку цього тривожного роздуму про слов’янські слово, славу і біль:
Осінившись триперстям, у вірі — єдині,
Ми укріпимо вірою душу і плоть!
І якщо навіть світ нас полишить, як нині —
Ми — незборні, бо з нами
Господь!

Заявление РПЦЗ по поводу пиратского издания «Закона Божия прот. Серафима Слободского на украинском языке

Херсонес и его роль в распространении христианства