Сергій БАРШАЙ. Православне життя очима світських ЗМІ: березень-квітень

01.05.2004 archive, Вестник №32, Обзор прессы

ХРИСТИЯНСЬКІ СВЯТА І СВЯТИНІ.

Православне життя очима світських ЗМІ: березень-квітень

Сергій БАРШАЙ

Найбільше вітчизняну пресу в даний період цікавила Великодня тематика і все, що пов’язане з цим святом: дата визначення Пасхи, секрети виготовлення писанок, інші поради до свята. Окрім цього, на сторінках газет вийшов ряд публікацій, присвячених українським монастирям, храмам та іконам. Також у ЗМІ вийшло інтерв’ю з редактором православного видавництва, повідомлення про новостворену «чорнобильську» громаду та ін.
15 — 21 березня
«Контрабандний» Патерик. — Православна перлина Одеси. — Чудодійна сила лаврських печер.
Минулий тиждень не був ознаменований ніякими знаковими подіями в церковному житті, тому в вітчизняних ЗМІ зустрічалися лише матеріали, присвячені певним святим місцям. Винятком може слугувати хіба що замітка під назвою «Харківські прикордонники врятували Києво-Печерський Патерик ХІХ століття», опублікована в «Хрещатику» за 16.03.2004 р. Тут іде розповідь про недавній випадок на Харківській станції. «Києво-Печерський Патерик ХІХ століття, написаний старослов’янською мовою, в шкіряній оправі з тисненням, було виявлено в іноземця під час митного контролю в потязі «Севастополь — Москва» на станції «Харків-залізничний». «Стародрук, загорнений у газету» був знайдений у громадянина Росії, що подорожував цим поїздом. Як зазначається в замітці, «звідки до іноземця міг потрапити цей рідкісний примірник і з якою метою він намагався вивезти його з України, встановить слідство…. Тепер цінне видання залишиться в Україні».
Останнім часом нашим митникам (та й усім нам) особливо щастить: не так давно було знайдено у тамбурі вагону древні ікони, тепер — Патерик. Цікаво, на яку знахідку можна чекати далі?
Стаття Г. Кривенко «Храм допоможе відродитися Одесі?», присвячена відновлюваному одеському Спасо-Преображенському собору, вийшла в «Молоді України» за 18.03.2004 р. Цей матеріал є фактично розповіддю одного з авторів проекту відновлення храму — кандидата архітектури Володимира Мещерякова — про святиню, а також про те, як ведуться роботи, їх особливості. «Наш храм, за виданою до 100-річчя Спасо-Преображенського собору книгою, вміщував до 12 тисяч парафіян, — такими словами починається стаття. — Площею він був більший, ніж храм Христа Спасителя, а розмірами значно менший. Там верх маківки 105 метрів — у нас висота дзвіниці 77 метрів. Але гіпотеза про те, що відтворення храму допоможе відродитися місту, значною мірою вже реалізована. Одесі повернуто традиційний силует, втрачений із зруйнуванням собору». У газеті наводиться одна цікава деталь, яка сталася після руйнації собору. Виявляється, в зв’язку з зруйнуванням храму «Радянському Союзу довелося платити великі штрафи, бо вносилися зміни в лоції всього світу, оскільки собор був головною домінантою міста, за якою орієнтувалися кораблі, що йшли на Одесу».
Відтепер відроджена святиня буде мати дзвіницю, оснащену сучасними курантами. «З’явилися 14 дзвонів, на замовлення Чорноморського православного фонду відлиті фірмою братів Циторас у Греції. … є 13 музикальних дзвонів, за допомогою яких можна грати різні православні мелодії. Зараз маємо 24, за згодою єпархії відібрані отцем Антоніном і закладені в пам’ять комп’ютера, який є в соборі. Можна їх програвати. Крім цього, закладено 30 православних візантійських мелодій. Ще в Греції була можливість занести їх у пам’ять комп’ютера. І тепер по дві хвилини, о 12-тій і о 19.10, грає музика дзвонів.
У цій же кімнаті, де комп’ютер керує системою звучання, встановлені й електромолотки. Просто там, де люди, можуть бути помилки, а тут воно точно працює. Антена приймає сигнал супутника, коригує час на годиннику. Так що, можна сказати, це найточніший годинник у місті».
На відміну від попереднього у новому соборі з’явиться ще нижній храм на честь одеського святителя Інокентія Борисова, «який наприкінці ХІХ століття дуже багато зробив, щоби цей собор набув такого вигляду, який ми хочемо відтворити, і за підручником якого й досі навчаються в православних семінаріях. Нижній храм буде оформлений не в академічному, а в канонічному стилі — ХІ-ХVІ століття».
Можна сподіватись, що завдяки подібним публікаціям у читачів буде підвищуватися інтерес до визначних архітектурних і духовних перлин нашої землі, особливо тих, що колись були знищені.
Газета «Труд — Украина» за 17.03.2004 р. умістила статтю С. Прокопчука «Сила мощей Ильи Муромца», в якій розповідається як про цього відомого угодника Божого, так і про феномен святих мощів взагалі. «Вот уже сотни лет его останки хранятся в одной из рак Ближних пещер Киево-Печерской лавры, — так починається розповідь про подвижника. — В лучах свечи, играющей отблесками по низким сводам глиняных подземных лабиринтов, рака казалась тесноватой для богатырской комплекции Муромца. С помощью антропометрических исследований было установлено, что Илья Муромец действительно обладал огромной силой, а ростом был под 180 сантиметров. Проведенные на печи «30 лет и 3 года» (ученые считают, что из-за болезни позвоночника) стали причиной физиологических изменений организма — утолстился череп, увеличился размер кисти по сравнению с длиной плеча».
Тут же описуються чудодійні властивості лаврських печер, які сьогодні очевидні для будь-кого. «Некоторые сведения, просочившиеся из материалов государственной комиссии по исследованию мощей, сотни лет покоившихся в пещерах лавры (комиссия работала еще в 80-х годах), открывают поразительные вещи. Скажем, семена пшеницы или других зерновых, побывавшие возле мощей, отличаются повышенной (на 15-20 процентов) всхожестью и ускоренным развитием. Эксперты доказали, что останки монахов-подвижников, покоившихся в пещерах, обладают сверхъестественными свойствами: самостерилизацией, отсутствием разлагающих бактерий. В мощах не отмечены процессы гниения, они лишь усыхают, а главное — в них сохранился белок, который присущ только живому организму. В засекреченных в свое время выводах ученых так и сказано: не подвергаются разложению, потому что остаются живыми. Температура костей святых угодников близка к температуре здравствующего человека».
22 — 28 березня
Заклики до знищення «незаконного» монастиря. — Ікона Спасителя у Манежі.
Знову на газетних шпальтах «з’явилися хмари» над київським Іонинським монастирем. У тижневику «Столиця» за 19-25.03.2004 р. у черговий раз вийшов «розгромний» матеріал на адресу столичного Свято-Троїцького Іонинського монастиря. Називається ця стаття «Здоровий глузд — під рясу?», а підписана Володимиром Гетьманом — головним спеціалістом Державної служби заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Якщо в попередніх аналогічних статтях монастирю робилися закиди за «неправильне» ставлення до сусіднього ботсаду, то в статті «головного спеціаліста» сам факт відновлення монастиря розглядається як історична несправедливість.
Розповідаючи у нейтральних тонах про закриття монастиря і розташування на його території ботанічного саду (про страшенні випадки святотатства, що мали тут місце під час закриття обителі, звичайно, нічого не сказано), автор змінює тон, коли заходить мова про відродження святині. «Та ба, знайшлися охочі повернути колесо історії назад, одним махом перекресливши всі досягнення двох поколінь українських вчених-ботаніків.
24 грудня 1996 року Держкомрелігій зареєстрував статус Іонинського монастиря за адресою існуючої юридичної особи (ботсаду), керуючись незрозуміло яким юридичним документом (?! — С.Б.), оскільки відомий указ Президента України щодо відновлення порушених прав церков і релігійних організацій з’явився аж 21 березня 2002 року». Просто революційне мислення! Виходить, що кілька тисяч церковних споруд, повернених віруючим протягом останніх п’ятнадцяти років (задовго до виходу згаданого указу), були віддані Церкві незаконно?! Автор забув (чи зовсім не знає), що той указ був виданий з метою «остаточного подолання негативних наслідків», які були допущені відносно віруючих. А процес повернення незаконно відібраної церковної нерухомості почався задовго до цього.
Проте для «столичників» Іонинський монастир справді є чимось страшним. У сусідній статті «Зупинити агресію московських ченців!» (стиль заголовка, очевидно, має стати темою окремої розмови), підписаній псевдонімом «Хома Небайдужий», іде уже прямий заклик до знищення обителі. «Час закрити незаконно зареєстрований монастир, знести незаконно побудовані споруди… Нині київська влада надала ченцям Московського патріархату чудову нагоду селитися у Феофанії — туди нехай і переїжджають».
Те, що «Столиця» дозволяє собі подібні випади, просто приголомшує. Адже від захисту інтересів ботсаду (який все ж знаходиться на землі, що історичного належить монастирю) газета переходить до відкритих закликів нищити православну святиню. Схоже, що у своїй ненависті до православних співвітчизників окремі дописувачі переступають через усі межі. Наскільки це корисно передусім самій газеті — судити усім нам.
Тижневик «Аргументы и факты в Украине» (№12, березень 2004 р.) розповідає про ікону Іісуса Христа, що вціліла після пожежі в московському Манежі. Як відомо, недавно в центрі Москві повністю вигоріло приміщення Манежу. І Божим промислом вогонь не зачепив ікону Спасителя, що висіла в приміщенні банку з 1999 року, «когда офис только открылся и был освящен православным священником».
Газета розповідає про події після пожежі: «Ранним утром в понедельник, когда Манеж еще дымился, сотрудники банка вместе со следователями и пожарными вошли в помещение и были поражены…. Сильно выгоревшее помещение, большая люстра под потолком оплавилась, ее стекло превратилось в «сталактиты». Кругом валялись обгоревшие остатки мебели. Стол, на котором стояла икона, сгорел. Но при этом сама икона абсолютно не пострадала. Лик Спасителя слегка закоптился, и углы немного обуглились. По словам очевидцев, создавалось впечатление, что огонь, подойдя к иконе, остановился и не пошел дальше. Операционный зал на первом этаже практически не пострадал: все ценные бумаги, документы и деньги оказались целы». Як констатує газета, «комментарии здесь излишни».
29 березня — 4 квітня
Собор — в охоронну зону. — Дослідження про українську ікону.
Шостий тиждень Великого посту не представляв для ЗМІ якоїсь особливої цінності з точки зору релігійного життя. З-поміж кількох публікацій на церковну тематику можна виділити статтю Г. Гаєвської «Місто Ярослава» (Хрещатик, 30.03.2004 р.), у якій розповідається про створення охоронної зони навколо найголовнішого православного храму України — київського Софійського собору. Слід зазначити, що протягом останніх років собор, враховуючи його заповідний статус, переживає певні складнощі, починаючи від недостатнього фінансування і закінчуючи прямою загрозою його руйнації через певні будівельні роботи, що могли б проходити поруч з ним. «…територію поряд із храмом забудували так щільно, що й 76-метрову дзвіницю побачиш лише з певних точок, — описує нинішню ситуацію журналістка. — Територія верхнього міста й досі вабить інвесторів, котрі прагнуть звести висотки, аби з вікон споглядати мальовничі види Києва та Дніпра. Проте такі вежі можуть загородити пам’ятку й зіпсувати архітектурний ансамбль навколо неї. На думку істориків, це зменшить його цінність». Саме це, пише газета, стало основною причиною створення охоронної зони, проект якої нещодавно було схвалено містобудівною радою при Головкиївархітектурі.
«Отже, відтепер 112 гектарів оточує умовний кордон завдовжки 5,4 тисячі метрів. Він пролягає Ярославовим Валом від Золотих воріт до колишньої Галицької брами на Львівській площі, далі — до Андріївської церкви, Михайлівського Золотоверхого монастиря. Спускається вулицями Трьохсвятительською, Костьольною до Лядських воріт та піднімається вздовж вулиць Грінченка й Прорізної».
Що на практиці означатиме ця зона, в газеті пояснює заввідділу історико-архітектурних досліджень міського середовища НДІ теорії та історії архітектури і містобудування Євген Водзинський: «означену територію не «муміфікують»: там можна будувати, але за суворими правилами. Певно, інвестори не самі обиратимуть майданчик, а задовольнятимуться запропонованими ділянками…. Проекти майбутніх споруд мають вписуватися в історичний стиль, зокрема не перевищувати традиційну поверховість».
Хочеться сподіватися, що відтепер Київська Софія буде більш захищена від різного роду будівельних авантюр, як це мало місце до недавнього часу. Залишилося оживити храм православним богослужінням.
У тижневику «Зеркало недели» за 27.3. — 2.4.2004 р. у статті К. Щоткіної «Икона как «представительский жанр» розповідається про щойно видану видавництвом «Родовід» книгу «Давня українська ікона з приватних збірок», де досліджуються історія і різновиди української ікони. Журналістка констатує, що видавництву вдалося поєднати «представницький» (так би мовити, подарунковий) характер книги «с богатым содержанием — в первую очередь с действительно немалым количеством иллюстраций, доносящих до читателя сюжеты и формы традиционной украинской иконописи. Статья одного из составителей альбома О. Сидора дает представление не только о развитии иконографических традиций на территории Украины, но и о некоторых перипетиях собирания коллекций старинных икон, что местами придает традиционно справочному тексту довольно увлекательный сюжет».
Як вважає авторка статті, «конечно, главное в этой книге — репродукции, составляющие основную часть объема. Преобладают иконографические образцы из Западной Украины — Львовщина, Волынь, Закарпатье, Ивано-Франковская область. Т. е. трудно проверить утверждение д-ра Мирослава Татарина, высказанное во вступительном слове, что украинские иконы со всей территории Украины отражают западные влияния. Разумеется, большинство икон, представленных в альбоме, их отражают. Ведь из 235 представленных образцов лишь 27 — из Центральной, Южной Украины или Слобожанщины. А «европейские» веяния в западноукраинской иконографии, развивавшейся при заметном католическом влиянии как до, так и после Берестейской унии, вполне объяснимы».
Проте, як вважає К. Щоткіна «Региональная неровность» альбома — неизбежное следствие составления по принципу «что есть в частных коллекциях», что ничуть не обесценивает эстетического значения альбома. Просто это надо учитывать при попытках обобщенных суждений об иконографии Украины в целом.
Насамкінець хочеться разом із журналісткою задатися питанням: «попадет ли этот альбом в руки тем, кто захочет и сможет анализировать и рассуждать? Появится ли он в библиотеках художественных вузов, исследовательских институтов, на книжных полках искусствоведов и историков? А может, он повторит судьбу своих гораздо менее привлекательных коллег по «представительскому жанру» и, гордо завернувшись в красивую суперобложку, пройдет мимо своего читателя?» Будемо мати надію, що дане дослідження все-таки дійде до свого читача.
5 — 11 квітня
Витоки і дата святкування Пасхи. — Практичні поради до свята. — Секрети писанок.
У тиждень, що передував Воскресінню Христовому, практично жодне світське видання не обійшло увагою тему цього найбільшого християнського свята. Центральні газети й журнали буквально рясніли публікаціями на релігійну тематику. І домінуючою серед них, звичайно, була тема Пасхи. «История Пасхи не была простой, поскольку поначалу каждое воскресенье для христиан было «пасхальным», — розповідає О. Лєбедєва у тижневику «Столичные новости » за 6.04.2004 р. (стаття «Да будет ночь светлее дня…»). — Ко II-ІІІ векам Пасху уже празднуют, однако единства по-прежнему нет: одни отмечают воскресение Христа, а другие — его крестную смерть. И только на первом Вселенском соборе в 325 году было решено праздновать Пасху в первый воскресный день после полнолуния, которое должно происходить обязательно после еврейской Пасхи….
В этом празднике — удивительное соседство грусти и скорби с огромной радостью: Спаситель воскрес! Долгое говение перед праздником завершается щедрой трапезой, причем праздничные блюда будут на столе еще целую неделю. В старину хозяйки с ног сбивались, чтобы наготовить снеди на всю родню, да еще и гостей нужно было встретить куличами, усопших помянуть, милостыню подать».
«В нынешнем году православные и католики отмечают Пасху в один день, точнее, в одну ночь — с 10 на 11 апреля. В продолжение всего семидневного торжества Царские Врата в храмах остаются отверстыми. Они не закрываются даже во время причащения священнослужителей», — продовжує тему тижневик «Киевский регион» за 8.04.2004 р. (стаття В. Ковальського «Нас объединят дни пасхальных торжеств»).
«Зеркало недели» за 10-16.04.2004 р. порушило тему перехідності дати святкування Пасхи. У статті К. Щоткіної «Дата Пасхи: рассчитай сам» авторка торкається астрономічних і історичних причин цієї особливості. Як пише журналістка, «основная трудность в определении дня Воскресения Христового связана с необходимостью вычисления самой ветхозаветной Пасхи. В год Страстей Господних, как известно, день празднования иудейской Пасхи и, соответственно, день Распятия припал на пятницу. По расчетам исследователей, наиболее вероятная дата — 7 апреля 30 г.
Идея фиксированной даты празднования Воскресения Христового в принципе не могла прижиться в первохристианских общинах. Хотя бы потому, что жили они все в тех же «многокалендарных» условиях. И ближневосточные, и малоазийские общины (т. е. общины, основу которых составляли преимущественно бывшие иудеи или люди, принявшие крещение непосредственно от иудеохристиан) продолжали праздновать новозаветную Пасху в дни ветхозаветной. Однако в Римской, Александрийской и прочих церквах, основу которых составляли бывшие язычники, укрепился обычай праздновать новозаветную Пасху через неделю после иудейской — дата рассчитывалась относительно весеннего равноденствия, а не полнолуния». На І Вселенському соборі, розповідається в газеті, «попытались унифицировать день празднования Пасхи путем компромисса — первое воскресенье после весеннего равноденствия, но после весеннего полнолуния. К тому же датировка Пасхи новозаветной больше не должна была привязываться к дате Пасхи иудейской. Собор разработал таблицы, дававшие возможность рассчитать дату Пасхи для любого года. Православная церковь и теперь придерживается этих предписаний».
У тижневику пропонується таблиця, за якою можна вирахувати день Пасхи «в домашних условиях». Проте, зазначається далі, «Если сложные арифметические действия вас не привлекают, загляните в церковный календарь — это простейший способ узнать дату ближайшей Пасхи».
У матеріалах, присвячених цьому святу, зустрічалися й суто практичні поради, наприклад, як краще вдягтися до храму. Ось що радить у цьому випадку тижневик «Правда Украины» за 8.04.2004 р. «Одежда, которую вы наденете на пасхальную службу, конечно, должна быть праздничной. Но и такой, чтобы не смущала других верующих…. Женщинам не стоит забывать и такие правила: в храме им можно находиться только с покрытой головой, ни в коем случае — в брюках и не переусердствуйте с косметикой — когда подойдете приложиться к иконам, на них могут остаться следы от губной помады. К вниманию «новых украинцев» и остальных состоятельных граждан: оставьте хотя бы на это время дома свои мобильные телефоны!»
«Часто можно наблюдать картину, когда до начала богослужения в храм приходят уже «отпраздновавшие» миряне, принося в корзинках «посвятить» не только пасху и крашенки, но и шашлычки, пиво и… кремы для лица, — розповідає газета «Сегодня» за 10.04.2004 р. (матеріал О. Гук «Не «святите» поллитру»). — Батюшки толерантно относятся даже к ананасу, торчащему между бутылками водки, но все же правильнее класть в «пасхальную кошелку» писанки, куличи и ставить зажженную свечу. «В принципе, можно приносить абсолютно любую еду, а вот спиртное брать не следует, — пояснили «Сегодня» в Киево-Печерской Лавре. — За праздничный стол положено усаживаться не в субботу вечером, а лишь в воскресенье после утренней службы».
Цілий ряд публікацій був присвячений головному атрибуту свята — великодній крашанці. «Якщо сьогодні зранку піднятися високо-високо в небо, вам відкриється дивовижна картина: на величезному просторі, від Афін до Владивостока, фарбують крашанки і навіть розписують писанки. Бо завтра — Великдень, — писала напередодні свята газета «Голос України» за 10.04.2004 р. (замітка «Господні равлики»).
Газета «Киевские ведомости» за 10.04.2004 р. у статті М. Філашова «Яйца в лекарственном соку» розповідає про майстринь з Києва, які намагаються відродити давні рецепти натуральних фарбників для яєць. «Начинали с лекарственных трав: мать-и-мачехи, пижмы, зверобоя, полыни, материнки…. Естественно, не оставили без внимания луковую шелуху. И оказалось, что родная земля яркими красками бедна, ее основная гамма — умеренно-желтая и коричневая. Если добавить чуть алюминиевых квасцов — получится зеленый тон, если кусок железа — черный.
Наши мастерицы алую, бордовую, синюю, фиолетовую краски добывают из ягод бузины, черники, шелковицы. Листья и цветки достаточно залить кипятком на 10 минут, ольховые сережки, например, — на полчаса. Правда, чтобы настоялась кора, потребуется несколько часов. «Зато краски получатся стойкие: не размываются и на солнце дольше не выгорают, чем искусственные»…. Кстати, яйца разных птиц роспись воспринимают индивидуально. Утиные за счет выступающего на поверхность скорлупы жира выглядят, как мраморные. А у страусиных есть защитный слой, из-за которого натуральный краситель их почти не берет».
Прозаїчний бік свята, а саме пожежну безпеку храмів, було порушено в замітці начальника ГУ МНС України в Київській області В. Мельника «Збережемо Божі храми», опублікованій у «Київській правді» за 8.04.2004 р. «Незважаючи на молитви віруючих, на святкові богослужіння в храмах, нехтування елементарними вимогами правил пожежної безпеки може призвести до сумних наслідків. Адже тільки в період з 2000 по 2004 рік в Україні сталося 94 пожежі в культових закладах, збитки від яких сягають близько мільйона гривень.
Напередодні Великодня пожежно-рятувальна служба Київщини зробила все можливе для того, щоб свято не затьмарилось вогняним лихом. Впродовж лютого-березня було перевірено 522 культових об’єкти щодо дотримання вимог правил пожежної безпеки. Виявлено 3802 порушення, більшість з яких уже усунено».
12 — 18 квітня
Київські некрополі. — Чернігівський печерний монастир. — Цілющі джерела столиці. — Православне видавництво.
У перший тиждень Великодня тема свята у ЗМІ як раз звучала мало. Преса приділяла більше уваги святим місцям. До Радониці газета «Сегодня» за 17.4.04 р. у матеріалі Д. Лаврова «Исчезнувшие киевские некрополи» розповіла про стародавні поховання на території нинішньої столиці. «…если говорить о массовых захоронениях на киевской земле, то можно без преувеличения сказать, что мы живем на могилах наших предков. Ибо, начиная со времен Владимира Красного Солнышка, городские кладбища устраивались на окраинах и по мере расширения границ поселений мигрировали на «целинные» земли во всех направлениях. Кстати, место, где сегодня расположен ансамбль Софийского собора, при Ярославе Мудром считалось «полем вне града».
Самые древние кладбища Киева связаны с именами великих киевских князей — Аскольда и его убийцы «вещего» Олега, погребенного (по преданию) на горе Щекавице. С тех пор над колыбелью городов русских неоднократно сгущались зловещие тучи, которые выпадали осадками стихийных бедствий, войн и страшных болезней, уносивших в могилы тысячи человек.
В итоге, на территории стольного града образовались места массовых захоронений: Аскольдова могила, Щекавицкое кладбище, Байковое, Вознесенское, Выдубецкое, Демиевское, Дарницкое, Голосеевское, Зверинецкое, Иорданское, Куреневское, Лукьяновское, Покровское, Соломенское, Флоровское, Лаврское, Никольско-Слободское, Дегтеревское, Мостицкое, Совское, Копыловское.
К перечисленным некрополям стоит добавить и «несанкционированные» захоронения жертв тоталитарных режимов в Быковне, Бабьем Яру и Дарнице. А после Второй мировой на карте Киева появились новые кладбища — Берковцы, Лесное, Северное и Южное».
Про чернігівський Троїцько-Іллінський печерний монастир іде розповідь у статті О. Галчина «Музей у печерах Чернігова» (Україна молода, 16.4.2004 р.). Описуючи його славне минуле (монастир знав іще преподобного Антонія Печерського), автор розповідає про страшні сторінки з життя обителі у ХХ столітті. «До кінця 60-років минулого століття територія монастиря перетворилася на пустир, на якому місцеві жителі випасали кіз. Іллінська церква була зачинена, а обвалені та захаращені сміттям Антонієві печери викликали інтерес здебільшого хуліганів. Та все ж знайшлися люди, які почали розкривати таємниці підземного монастиря. Це були співробітники історико-архітектурного заповідника, який було у той час організовано… підземні келії, храми, гробниці для кожного відвідувача створюють враження реального занурення в історію».
Цілющі джерела Києва зацікавили тижневик «Киевский регион» за 15.04.2004 р. (стаття М. Поліщука «Феномен целебных источников»). У цьому матеріалі іде розповідь про відомі водойми у Феофанії та Києво-Печерській Лаврі. У якості експерта журналіст покликав одного з керівників Київського еколого-культурного центру Олега Листопада.
«Вместе с Олегом Листопадом мы последовательно обозначаем на карте столицы источники с целебными свойствами, зафиксированные в базе данных Киевского эколого-культурного центра, сверяем их с теми, которые указаны в официальном «Перечне объектов природно-заповедного фонда общегосударственного значения в городе Киеве». Собственно говоря, оба документа показывают одно: и заповедные, и целебные, и «святые» водные источники в столице сконцентрированы в нескольких точках города. В первую очередь это Феофания и Киево-Печерская лавра. В Феофании самым, наверное, популярным является родник, расположенный на пути от улицы Лебедева до Свято-Пантелеймоновского монастыря. Даже в документах городской администрации он фигурирует под названием «Святой целебный источник» (хотя прилагательное «святой» редко употребляется в деловой документации). Считается, что его вода помогает чуть ли не от половины болезней. В то же время существует несколько преданий, связанных с чудесными случаями прозрения слепых возле этого родника, известного также как источник святого Пантелеймона.
В чем сила воды из этого родника, специалисты затрудняются сказать. Эколог и лидер движения «Спасение Голосеева» Михаил Михалко во всяком случае заверил нас, что, с точки зрения геологии, источник этот самый простой, дренирующий поверхностные воды. В минеральном составе здешней воды нет ничего сверхординарного. Таких родников в Киеве много, но люди идут почему-то только к этому. И излечиваются. Назвать это иначе, как чудом, нельзя».
У кінці матеріалу М. Михалко ще раз висловлюється з приводу чудесних зцілень від води. «Некоторые случаи исцелений установлены точно, но и в тех случаях, когда мы говорим о народных преданиях, нужно помнить, что дыма без огня не бывает. Иное дело, что лечебный эффект — вещь сугубо индивидуальная, и его трудно измерить в математически точных единицах».
У тижневику «Зеркало недели» за 10 — 16.04.2004 р. вийшло інтерв’ю з головним редактором відомого київського православного видавництва «Пролог» священиком Петром Зуєвим під назвою «Откровение может быть выражено на языке любой культуры». Відзначається, що сьогодні у нас на духовну літературу «спрос и предложение… развивается, во всяком случае, если судить по ассортименту книжных магазинов. Однако чаще всего это книги, изданные в Москве или Питере. А что же Украина, где издательский бизнес поставлен совсем в другие условия и где книгоиздателям конкурировать с Россией очень трудно?»
З самого початку інтерв’ю редактор змальовує певний стан речей, який сьогодні ми маємо в царині духовного книговидавництва. «В области издания православной книги мы во многом являемся первопроходцами. В России сегодня такие издательства существуют, хотя, думаю, крупные издательства с серьезным научным потенциалом и там редкость. Ведь собрать команду профессионалов — совсем нелегкое дело. Нужны люди со знаниями в различных областях богословия и гуманитарных наук — библеисты, знатоки древних и новых языков, специалисты в области истории Церкви и догматического богословия. Что же касается Украины, то здесь пока, кроме нас, специализированного православного издательства вообще не существует. Нам удалось собрать команду людей, которые ранее уже участвовали в различных издательских и научно-богословских проектах».
Розповідаючи про найближчі плани, о. Петро говорить, що «у нас несколько направлений работы. Первое — книги по библеистике. В серии «Библейские исследования» мы уже выпустили цикл лекций современного автора о. Александра Сорокина «Введение в Священное Писание Ветхого Завета» и книгу одного из дореволюционных профессоров Киевской духовной академии Николая Маккавейского «Археология истории страданий Господа Иисуса Христа»….
Второе по важности значение занимает издание Святых Отцов — людей, достигших определенной степени святости и сумевших адекватно выразить самосознание Церкви…. Мы стараемся издавать классические труды, в первую очередь византийских Отцов….
Мы с удовольствием издаем книги авторов, которые были написаны совсем недавно либо несколько десятилетий назад. Скажем, «Пролог» выпустил в свет уже три книги о. Александра Шмемана: «Исторический путь Православия», «Введение в литургическое богословие» и сборник его статей, посвященный таинствам Исповеди и Причащения. Сейчас готовится следующая его книга — «Литургия и предание».
Говорячи про свою аудиторію, священик зазначає, що «наш главный покупатель — приходы в Украине и России, куда наши книги также попадают по обмену с российскими православными издательствами. Вместе с тем мы прилагаем усилия и к тому, чтобы наши книги были представлены в светских магазинах, в светской книжной сети. И, слава Богу, они там уже появляются».
14.04.2004. РІВНЕ. З’ЯВИЛАСЬ НОВА ПРАВОСЛАВНА ГАЗЕТА ДЛЯ ДІТЕЙ
Напередодні дня святої Пасхи в Рівненському єпархіальному управлінні було видано газету «Божа криничка», розраховану на дітей і підлітків. Архієпископ Варфоломій привітав видання дитячої газети і побажав юним читачам знаходити на її сторінках зерна духовності.
По благословенню архієпископа Варфоломія редагує та видає газету настоятель Різдво-Богородичного храму смт Мізоч протоієрей Олександр Карпюк.

Николай Бердяев. Об истинности Православия

Василий Анисимов. Эпохи, которые нам назначают