Г. Купріянович. Тисячолітнє свідчення Православ’я на Холмсько-Підляській землі

01.08.2003 archive, Вестник №23, События

Тисячолітнє свідчення Православ’я на Холмсько-Підляській землі

Григорій Купріянович

День 8 червня 2003 р. один із найважливіших у тисячолітній історії Православ’я на Холмсько-Підляській землі. Загальноцерковне прославлення мучеників Холмських і Підляських XX ст. — це визнання Церквою і вказання зразку плодів глибокої віри православного народу Холмщини і Підляшшя. Холм — древня столиця Холмської землі, і протягом століть центр духовного життя регіону є місцем щедрого врожаю віри, свідчення вселенськості Православної Церкви, місцем, важливим для світового Православ’я.
Православ’я на Холмщині та Підляшші має тисячолітню традицію. Православна Церква переживала тут періоди великого розвитку, але в її історії були і трагічні часи, її доля великою мірою зумовлена тим, що ці регіони були периферійними землями Slavia Orthodoxia, західним рубежем візантійської цивілізації. Протягом всієї своєї історії Холмщина і Підляшшя були територією зіткнення східного православного християнства зі світом західного християнства і латинської культури, а водночас місцем зустрічі двох етносів — українського та польського.
Не викликає сумнівів, що християнізація земель на лівому березі середнього Бугу була здійснена в православній традиції. Відбулась вона після офіційного прийняття святої Православної Віри св. князем Володимиром Великим та його державою — Київською Руссю (988), куди входили ці землі на межі тисячоліть. Прийняття Руссю християнства з Візантії зумовило подальший історичний та культурний розвиток земель Побужжя. Звичайно, християнізація була довготривалим процесом, тим більше, що землі між Вепром та Бугом були віддалені від київського центру. Творення основ парафіяльної мережі тривало тут протягом XI та XII ст. Безперечно, цей процес інтенсифікувався після створення в недалекому Володимирі-Волинському православної єпархії, до якої увійшли ці землі. В першу чергу церкви споруджували в містах, які були адміністративно-торгівельними центрами, згодом по селах. Вже тоді з’являлися тут перші монастирі.
Нову епоху в історії регіону започаткував вхід земель Побужжя до складу Галицько-Волинського князівства. Їх значення помітно зросло, коли князь Данило Романович (Галицький) саме сюди переніс столицю своєї держави. Спочатку таку роль відігравав Угровеськ, проте незабаром князь Данило вирішив перенести центр князівства до Холма. Це місто тоді стало також центром церковного життя регіону, коли князь Данило — мабуть, наприкінці тридцятих років XIII ст. — переніс сюди православне єпископство (засноване кільканадцятьма роками раніше в Угровеську). Новостворена Холмська православна єпархія охоплювала західні окраїни Русі і входила до складу Київської митрополії, що перебувала під омофором Константинопольського патріарха. Холмський собор став головним храмом регіону, а також місцем поховань місцевих князів та холмських єпископів. Саме тут поміщено ікону Божої Матері, яку згодом назвали Холмською, котра на Русь була привезена з Константинополя. Княжа доба, коли ці землі належали до руських князівств, а Православна Церква знаходилась під заступництвом володарів, продовжувалась до половини XIV ст.
Вхід надбужанських земель до складу Польщі та Литви, а згодом польсько-литовської держави, змінив становище Православної Церкви. Православ’я ставало віросповіданням другорядним, меншинним, до нього стосувалися різні юридичні обмеження. Проте парафіяльна мережа Православної Церкви не зменшувалась, а, навпаки, навіть розвивалася: будовано нові церкви і монастирі, що засвідчувало про живучість місцевої руської православної громадськості, незважаючи на несприятливі політичні умови. Було це тим більш значимим, що Володимирська та Холмська єпархії були — поруч із Перемиською — найбільш висуненими на захід єпархіями Київської православної митрополії. В ХVI-ХVII ст. значиму роль у церковному житті відігравали церковні братства, що було виявом заангажування світських у життя Церкви і знаком відродження Православ’я. Церковні братства діяли, зокрема, в Замості (1604), Люблині (1586), Красноставі (1589). Символічним свідченням зв’язків цих земель з православним світом був візит до Замостя в 1589 р. Константинопольського патріарха Ієремії, в юрисдикції котрого перебувала Православна Церква у Речі Посполитій.
Кінець XVI ст. приніс подію, яка започаткувала новий — важкий і трагічний — період в історії Православ’я на землі Холмській та Підляській. Берестейська унія (1596 р.) привела до позбавлення Православної Церкви її дотеперішніх прав, фактично ставила її поза законом. Хоча холмський і володимирський єпископи прийняли унію, більшість віруючих і духовенства зберігали віру своїх предків. Кілька чергових десятиліть XVII ст. — це період боротьби православних за свої права, період переслідувань і мучеництва за Православну Віру. Символом цього мучеництва став священномученик Афанасій Берестейський. Протягом цього століття двічі (1620 р., 1651р.) відроджували Холмську православну єпархію, проте утиски та переслідування були такими сильними, що чергові парафії та монастирі відходили від Православ’я.
XVIII ст. було вже періодом невеликої присутності Православ’я на цій землі. Одним із нечисленних місць, де безперервно горіло світло Православної Віри, залишався монастир преп. Онуфрія Великого в Яблочині. Проте серед вірних, у більшості вже уніатів, зберігалась пам’ять про спадщину св. князя Володимира Великого, про східні джерела духовності та власної ідентичності. Саме з цього джерела виросло згодом прагнення повернутися до віри предків — Православ’я. З початком XIX ст. змінилися політичне становище — Холмщина та Південне Підляшшя увійшли до Царства Польського, яке було з’єднане персональним союзом з Російською імперією. З сорокових років XIX ст. були помітними заходи з метою повернення місцевих уніатів до східних коренів. Звершенням цього процесу став 1875 р., коли відбулося формальне повернення до Православ’я мешканців Холмщини та Південне Підляшшя. На жаль, політичні обставини та невідповідні засоби, які застосовували при поверненні Православ’я, призвели до того, що біля 180 тисяч синів Холмщини та Підляшшя невдовзі повністю порвало зі східнохристиянською традицією своїх предків. У 1905 р. з метою утвердження православних традицій цих земель відновлено Холмську православну єпархію, покликано також декілька нових монастирів. Незабаром надійшла перша світова війна, принесла вона багато трагедій. В 1915р. більшість місцевого православного населення була евакуйована вглиб Російської імперії, повернення з біженства відбулось щойно через кілька років.
Нову ситуацію створив вхід цих земель у склад польської держави (1918р.). В нових обставинах Православна Церква сприймалася польськими властями як залишок поділів Польщі. Хоча формально вона мала гарантовані права, проте на практиці державні власті намагалися обмежити її. Адміністраційно обмежували кількість парафій, руйнували храми, православні були дискримінованими. Католицька Церква робила заходи з метою привернення православних безпосередньо до латинського обряду, а також через так звану неоунійну акцію. Незважаючи на це, Православ’я на Холмсько-Підляській землі зберігалось, розбудовуючи своє церковне життя в лоні Автокефальної Православної Церкви в Польщі. Особливо драматичні хвилини настали для Православної Церкви наприкінці міжвоєнного періоду, в 1938-1939 роках, коли державна влада проводила тут «полонізаційно-ревіндикаційну акцію», під час якої було зруйновано більше 120 православних храмів, відкрито переслідували православних, а кільканадцять тисяч людей були змушені перейти в католицизм.
У цей час сини Холмщини і Підляшшя перебували також на території СРСР, де в двадцятих та тридцятих роках велася відкрита боротьба з релігією. Серед мучеників та сповідників, котрі дали там свідчення своєї віри, були також особи родом із Холмської єпархії. Двох серед них сестринські Православні Церкви причислили вже до лику святих: св. священномученика Онуфрія (Гагалюка), народженого в західній частині єпархії та преп. Леонтія (Стасевича), родом із Тарногороду.
Після важких років 1938-1939 надійшов для Холмщини та Підляшшя ще більш трагічний час. Друга світова війна стала періодом звільнення найгірших людських інстинктів і ненависті, злочини обох тоталітаризмів принесли релятивізацію цінності людського життя, розхитування християнської моралі. Особливо драматичного виміру набули релігійні, національні, сусідські конфлікти. Парадоксальним чином період війни став часом, коли можливим стало відродження структур Православної Церкви на Холмщині і Підляшші. Відродилася Холмсько-Підляська єпархія, яку очолив архієпископ Холмський і Підляський Іларіон. Відновлено ряд парафій, створено багато інших церковних установ. Це все викликало особливу ворожість до Православ’я. У роки війни і в післявоєнний час Православна Церква зазнала великих втрат. Мученицькою смертю тут загинуло кільканадцять православних священиків, своє життя віддало декілька тисяч місцевого українського православного населення. Трагічно записалися в пам’яті такі назви, як Сагринь, Модринь, Ласків, Верховини… Православний люд Холмщини і Підляшшя пережив тоді час великих випробувань та свідчення віри і вірності своїй традиції.
Кінець війни не приніс спокою. В 1944-46 роках із Холмщини та Південного Підляшшя було виселено до СРСР біля 190 тисяч українського православного населення. Решту цього населення, тобто біля 45 тисяч, депортовано (за нечисленними винятками) в рамках акції «Вісла» (1947) на північні та західні землі Польщі. Майже повністю ліквідовано тут структури Православної Церкви, дозволено існування на цій території лише кількох православних парафій та Яблочинського монастиря.
Ситуація дещо змінилась лише в п’ятдесятих роках, коли почалося повернення населення, депортованого в рамках акції «Вісла». Тоді було відновлено ряд православних парафій, а у вісімдесятих роках XX ст. тут почали будувати церкви. Завершенням цього процесу стало відродження в 1989 г. Люблинсько-Холмської єпархії.
Сьогодні, на порозі третього тисячоліття — після десятиліть переслідувань, депортацій, репресій XX ст. — на Холмщині та Південному Підляшші залишилося вже небагато православних. Люблинсько-Холмська православна єпархія має лише 21 парафію і біля 50 храмів, поділених на чотири благочиння. Духовною твердинею Православ’я на цій землі є ставропігійний монастир преп. Онуфрія Великого в Яблочині, підпорядкований безпосередньо первоієрарху Православної Церкви в Польщі. Вірні традиції предків, сини цієї землі з відданістю і ревністю несуть світло Православної Віри, своїм буттям засвідчують тисячолітню традицію, відроджуючи, наскільки це можливо, церковне життя під духовним омофором і керівництвом свого архіпастиря — Високопреосвященнішого архієпископа Люблінського і Холмського Авеля.
Це великий парадокс, що саме тепер, коли, здавалося б, Православ’я тут кволе, майже не присутнє, ми є свідками однієї з центральних подій у церковній історії Холмщини і Підляшшя. Причислення до лику святих мучеників Холмських і Підляських XX століття — це доказ того, що Православна Церква виконала свою основну місію. Вона веде православний народ цієї землі до спасіння, прищепила глибоку віру, виявом котрої стало мучеництво, тобто найбільший доказ відданості Христові та Святій Церкві. Символічним є факт, що помісну Православну Церкву очолює саме син Холмської землі. Варто підкреслити, що за всю історію Автокефальної Православної Церкви в Польщі це друга канонізація і водночас перша, яка стосується осіб, котрі жили і діяли в час автокефального буття нашої Церкви. Відтак, після періоду кенозису Православ’я на Холмщині та Підляшші переживає зараз час слави та сповнення, проте не в дочасному, земному значенні, але у вимірі духовному, спасительному.

Митрополит Черновицкий и Буковинский Онуфрий: «Уврачевание раскола возможно лишь через покаяние»

Нарушения прав верующих