Сергей Баршай. Свята і святотаства

01.06.2003 archive, Вестник №21, Обзор прессы

І СВЯТА, І СВЯТОТАТСТВА
(Православне життя очима світських ЗМІ: квітень-травень)

Сергій БАРШАЙ

Тема Великодня була домінуючою за даний період в українській періодиці серед матеріалів на релігійну тематику. Практично жодне періодичне видання не залишилось осторонь цієї події. Іншою релігійною подією, що цікавила вітчизняні ЗМІ в цей час, було непорозуміння між православними і Державним заповідником навколо 68-го корпусу Києво-Печерської Лаври. Серед інших подій, що відбулися за вказаний період, пресу зацікавили інтриги навколо конкурсу на спорудження пам’ятника святителю Петру Могилі, ситуація навколо Софійського собору в Києві, антисектантська конференція в Черкасах та інші події.
Філаретові мрії
(світські ЗМІ: 14-20 квітня)
Свято Входу Господнього в Єрусалим. — Оновлений пам’ятник Київському князеві. — Денисенкові прогнози. — Характеристика майбутньому пам’ятнику. — Кризове становище собору. — Монастирі в парку. — Обитель над Удаєм.
Як відомо, п’ятий тиждень Великого посту закінчується святом Входу Господнього у Єрусалим. Про це повідомляє газета «Факты» в номері за 18.4.2003 р.: «По традиции, как бы встречая Спасителя, в храм в этот день для освящения приносят (за неимением пальмовых) веточки вербы». Шкода, що газета, замість християнського значення свята, захопилась переповідками нецерковних звичаїв, пов’язаних із цим днем: «В народе считается, что освященная верба обладает магической силой. Например, чтобы предохранить себя от болезней и прогнать любую хворь, придя из церкви, нужно проглотить несколько вербных почек. То же должны делать и бездетные женщины, чтобы скорее забеременеть. Чтобы нечисть не цеплялась к скоту, первый раз весной его выгоняют на пастбище освященной вербой. А еще этой вербой можно прогнать бурю (если бросить против ветра), погасить огонь (если бросить в него вербу) и перебороть свою трусость (если после заутрени вбить в стену своего дома колышек освященной вербы)».
Про те, які сюрпризи чекають киян до свята Великодня, розповідає газета «Сегодня» в матеріалі Г. Гірак «Памятник князю Владимиру может стать белым» (газета за 18.04.2003 р.): «В пасхальные дни памятник Святого Владимира предстанет в новом свете: в руке у князя вспыхнет «усеянный» лампочками крест, а вокруг постамента загорятся мощные светильники. Впервые подсветка на кресте появилась в 1895 году, но в революцию ее раскурочили. Второй раз крест засветился в 1995 году, однако через полгода снова потух. Нынешняя попытка — под номером 3…
На кресте планируют установить 110 ламп. А на каждой из четырех опор, расположенных у подножия монумента, — по 6 прожекторов (три — с белыми лампами, остальные — с цветными). По периметру площадки разместятся 4 устройства, излучающих световые столбы, «бьющие» лучами в небо».
У передостанній тиждень посту газета «День» вирішила порадувати своїх читачів бесідою із «Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом» («Шлях до соціального служіння — через храм» у номері за 16.04.2003 р.). І хоча основною темою бесіди із розжалуваним митрополитом було соціальне служіння (у даному випадку КП), проте, не можна ж, очевидно, було оминути і питань подальшої долі розкольницького угруповання.
Як і раніше, «його святість» висловлює надію (правда, невідомо чим підкріплену) на те, що «Українське православ’я» об’єднається, і ні більше ні менше, а «саме навколо Київського патріархату (КП)». І причиною цього розстрига називає той факт, «що по своєму впливу на українське суспільство КП є сьогодні найпотужнішою церквою. Він не тільки об’єднує переважну більшість населення, але й, що дуже важливо, відповідає державницькій ідеології».
Цікаво, доки морально здеградований екс-митрополит буде «займатись аутотренінгом», переконуючи самого себе й інших твердженням про те, що його дітище є «найпотужнішою церквою», яка «об’єднує переважну більшість населення»? Закріпившись за допомогою бандитських захоплень храмів на заході країни і намагаючись усіма правдами і неправдами протиснутись на схід і на південь, Денисенко, проте, має досить символічну присутність (в особі своєї псевдоцеркви) у цих регіонах.
Далі «патріарх» вдається до прогнозів на майбутнє. Висловивши думку, що кожна православна держава повинна мати свою автокефальну помісну церкву, він «пророкує»: «А оскільки Московський патріархат не хоче йти на об’єднання з КП, то цей процес, на мою думку, незворотний, буде відбуватися іншим шляхом — еволюційним. А саме — після визнання КП як помісної автокефальної церкви Вселенським православ’ям до нашої церкви будуть поступово приєднуватися парафії і єпархії Московського патріархату в Україні, а також УАПЦ».
Абсурдність «патріаршого» прогнозу очевидна для будь-кого. Зрозуміло, що ніхто (у тому числі й абстрактне «вселенське православ’я») не зможе нікого визнати як «помісну автокефальну церкву» на тій території, де уже виконує свою місію канонічна Церква. Проте, скоріш за все, у подібні його прогнози уже ніхто не вірить. У даному випадку сумнівно, щоб у них вірив сам їх автор (він врешті має зрозуміти, що з його структурою ніяка православна Церква не хоче і не буде мати справу). Тож не може бути, щоб у подібні прогнози дуже вірила і журналістка К.Гудзик, яка брала це інтерв’ю. Адже ж саме їй два роки тому намалював «Філарет перший» оптимістичне майбутнє своєї «церкви», яке так і не настало: «…передбачаю, що 2001 рік може стати роком об’єднання двох наших церков — УАПЦ і УПЦ Київського патріархату. Вірю в те, що вже в першій половині 2001 року може статися також визнання об’єднаної Української православної церкви Константинопольською патріархією та Світовим православ’ям…
Можна передбачити, що у випадку визнання Вселенським патріархом об’єднаної Української православної церкви, та церква, яка сьогодні носить таку саму назву — УПЦ (Московського патріархату) — повинна буде перереєструватися і стати «РПЦ в Україні…» (День, 3.01.2001 р., матеріал «Християнство — це не вчення про мораль, а спосіб життя»).
То навіщо вислуховувати, а тим більше публікувати відверто порожні запевнення, коли журналістка із власного досвіду може знати реальну ціну прогнозам цієї людини.
На запитання «А яким чином отримати оте визнання Вселенським Православ’ям?» Філарет тепер уже всю надію покладає тільки на органи світської влади, тобто на політичний фактор, а аж ніяк не на духовний: «Це залежить найбільше від нашого уряду, найвищої світської влади. Так історично склалося, що в православних країнах в існуванні помісної церкви завжди зацікавлені не тільки самі православні, а й державна влада. Справа в тому, що хоча церква і відокремлена від держави, але вона має відповідний політичний вплив на суспільство і кожна держава зацікавлена у партнерстві та співпраці з церквою як фактором стабільності».
В існуванні незалежної (автокефальної) церкви в Україні була зацікавлена влада і на початку 1920-х років, коли було засновано УАПЦ. Але свого часу, ще в бутність митрополитом Київським, Філарет у своєму посланні до «вірних чад Святої Української православної Церкви» відносно УАПЦ (правонаступником якої він сьогодні себе вважає) писав таке: «Яка може бути святість там, де немає благодаті Божої, а одна тільки назва. Так звана «Українська автокефальна православна церква» виникла не на канонічній основі, а на розколі та у зв’язку з політичною ситуацією на Україні» (Православний вісник. — 1991. — №1. — С.6-9).
Так що, «ваша святосте», кажете, немає в УАПЦ (а значить, і в УПЦ КП) благодаті Божої, а одна тільки назва? То про що далі можна говорити?
Історія із спорудженням на київській Контрактовій площі пам’ятника святителю Петру Могилі була на минулому тижні у центрі уваги газети «Зеркало недели». У статті К. Щоткіної «Митрополит в кустах» (номер за 12-18.04.2003 р.) авторка дає іронічну характеристику обраному проекту: «несуразно одетый, поникший митрополит, небрежно откинувший жезл на спинку скамейки, очертаниями напоминающей новомодный массивный мягкий уголок. Учитывая место расположения памятника (возле Киево-Могилянской академии) и небольшую высоту лавочки (что-то около метра), легко представить в погожий денек рядом с теснящимся в уголочке митрополитом ловкого студента с бутылкой пива». Причину перемоги такого проекту авторка пояснює тим, що «судьбу Контрактовой площади и образа Петра Могилы в очередной раз решили чиновники», які тільки і були в складі журі конкурсу. «Не отыскалось в жюри места и для священнослужителя. Несмотря на то, что памятник — митрополиту, к тому же причисленному к лику святых», — резонно зазначається в статті. Але, продовжує авторка, «со священнослужителями у наших строителей святынь отношения сложные. Церкви, возводимые на каждом свободном пятачке столицы, — просто строительные объекты, имеющие рабочее название «национальная святыня». А если какой-нибудь церковно ориентированный журналист раскритикует управление по охране памятников за равнодушие к еще живым и разрушающимся святыням при повышенном внимании к доходному строительству, немедленно будет призван в суд и обвинен в клевете с вытекающими из подобного обвинения финансовыми претензиями, как это случилось в конце прошлого года с редактором «Православия в Украине» С. Речинским».
Про кризове становище Софійського собору та прилеглої до нього території (тема, яка, на жаль, стає у наших ЗМІ постійною) розповідає газета «Україна молода» у номері за 18.04.2003 р. (стаття О.Глуховського «Подайте Софії на реконструкцію»): «комунікаційні мережі під Софією не змінювали 50 років, у запущеному монастирському саду вже котрий рік жахає своїм зовнішнім виглядом брама Заборовського, митрополичий будинок перебуває в аварійному стані (і це лише деякі із проблем!). До слова, в останньому знаходяться службові приміщення, де постійно працюють люди, хоча, за правилами техніки безпеки, це суворо заборонено. Зауважте, що все це відбувається у заповіднику, який занесено до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО!»…
- На превеликий жаль, — коментує ситуацію президент корпорації «Укрреставрація» Микола Орленко, — із необхідних 146 мільйонів гривень на проведення робіт пов’язаних з охороною і збереженням пам’яток історії (а кожна п’ята з них сьогодні перебуває в аварійному стані) держава виділила лише 9 мільйонів — при цьому заповідник «Софія Київська» не отримав нічого, маючи за минулий рік борг 837 тисяч (!) гривень».
У матеріалі В.Гетьмана «Національний парк у межах столиці?» (Вечірній Київ, 16,04.2003 р.) автор, розповідаючи про підготовку до створення Голосіївського Національного природничого парку на базі регіонального ландшафтного, дає стислу інформацію про монастирі, які знаходяться на території майбутнього Національного парку: «У східній частині Голосіївського лісу, серед високих крутих горбів, в оточенні густих заростей дерев, заховалася Китаївська пустинь — комплексна пам’ятка історії та культури. У затишній долині серед зелені над каскадом ставків височить п’ятиверхий бароковий храм монастиря — давній осередок православ’я. Тут над стрімкими дніпровськими кручами стояв літописний давньоруський град Китаїв…
Урочище Феофанія з огляду на його пейзажну різноманітність та атрактивність ландшафтних комплексів називають місцевою Швейцарією. Феофанія є історичною місцевістю, що включає Феофанівську пустинь. Над «гірським» лісом та валами скіфського городища на узліссі високо й велично здіймається собор св. Пантелеймона, віддзеркалюючись у водній гладі озер. Усе це перебуває в дивовижно виразній гармонії, створюючи незабутні враження для кожного відвідувача. Місцевість ця священна: пов’язана вона з життям і подвижницькою діяльністю багатьох несправедливо замовчуваних і забутих історичних особистостей, зокрема засновника пустині, настоятеля Золотоверхого Михайлівського монастиря Феофана (Шияна)».
Зі статті Б.Костюк «Тропинка в рай» (Зеркало недели, 12-18.04.2003 р.) ми дізнаємося про древню святиню Чернігівської землі — Свято-Троїцький Густинський монастир.
«Ныне, путешествуя по трассе Киев — Сумы, имеем возможность любоваться зеленой долиной, из которой в небесную голубизну вытянулись маковки монастырских церквей. Трудно поверить, что еще десять лет назад здесь были руины. Вообще-то монастырь словно олицетворял историю украинского православия. Его монахи гибли от рук врагов, обороняя обитель, не отрекались от веры и в сибирских лагерях. Свято-Троицкий монастырь в Густыни трижды горел и несколько раз закрывался по различным причинам в 1793-1843 гг. С начала 40-х годов ХХ века и до начала 90-х на территории обители располагался психоневрологический диспансер. Но в годы Второй мировой войны монахини закрытого Ладынского Покровского монастыря обратились в Прилуцкий старостат с просьбой открыть Густынскую Свято-Троицкую обитель (разрешение было получено в июле 1943 г.). С тех пор монастырь, основанный в качестве мужского, стал женской обителью. Монахини заботились о больных и пожилых людях, став настоящими сестрами милосердия. Но очередная волна гонений советской власти на церковь привела к закрытию монастыря в 1959 г.
Четвертое возрождение обители реально началось в 1993 году и связано с именем игуменьи Веры, по сей день руководящей восстановлением монастырских храмов и сооружений, охотно рассказывающей многочисленным туристам историю Густынского монастыря и земель, на которых обитель расположена. Под руководством игуменьи Веры монахини изучают Закон Божий и такие «мирские» науки, как животноводство и сельское хозяйство, ведь живут в обители с того, что вырастили на земле. За последние десять лет отстроен Свято-Троицкий собор и Николаевская церковь, отреставрирована колокольня и частично ограда монастыря. И снова над Удаем и лугами, между кручами плывет колокольный звон, и маковки церквей отражаются в водах и небесах. И идут люди, ищут свои пути и тропинки к миниатюрному, щемяще-нежному, отстроенному людьми во имя Бога раю земному».

Лаврське протистояння
(світські ЗМІ: 21-27 квітня)
Багатостраждальний 68-й корпус. — Денисенкова «війна за єдність». – Антисектанська конференція.
Окрім традиційних передвеликодніх питань, в останній тиждень Великого посту вітчизняні ЗМІ серед матеріалів на релігійну тематику висвітлювали також і поточні події з церковного життя, що відбувалися у цей час. Так, найбільшого резонансу викликав відомий факт повернення монахами Києво-Печерської лаври у власність монастиря 68 корпусу, що до цього використовувався музеєм як фонд Інституту археології. Приємно зазначити, що світські ЗМІ на цей раз із розумінням віднеслися до даної проблеми, і тому усім публікаціям про цю подію притаманний витриманий тон і намагання об’єктивно розглянути дану проблему. Жодне з видань, окрім “Вечірнього Києва” (про це нижче), прямо не звинувачувало Церкву у тому що сталося, а виявляло більш-менш нормальний підхід до справи.
Прикрої помилки припустилася журналістка В.Матвієнко у газеті “Хрещатик” за 23.04.2003 р., коли написала про те, що ченці зачинилися у “музеї українського мистецтва”. 68-й корпус до останнього часу, як відомо, не використовувався ніяким чином у якості вищеназваного музею.
Хоча читачам уже давно відома суть проблеми, проте ми ще раз дозволимо собі переповісти хронологію подій так, як це бачили світські ЗМІ.
“Двенадцать монахов и послушников Киево-Печерского монастыря забаррикадировались в здании вечером 21 апреля. Главный вход они заварили, а остальные окна и двери закрыли досками. Впрочем, журналистам затворники спустили лестницу и продемонстрировали захваченные владения, а также то, в каком состоянии находятся музейные ценности. В правом крыле здания монахи соорудили алтарь, а на крыше установили крест. Еду и воду им передают братья, а со святыми отцами послушники общаются через окно” (И.Юсупова. В Киево-Печерской Лавре монахи окуппировали часть зданий и не пускают музейных работников // Інформаційний сайт www.podrobnosti.ua 22.04.2003. 20:26).
“– Церкви давно обещали вернуть этот корпус, – рассказывает отец Елевферий, возглавляющий отряд «захватчиков». – Вышел указ Президента о возвращении культовых сооружений верующим. В прошлом году корпус посетили председатель Госкомрелигий и тогдашний вице-премьер. Было заявлено, что в ближайшее время – от месяца до трех – здание будет нашим. Но увы… И даже наоборот, стало известно, что часть помещений корпуса готовят для передачи новой структуре. Мы решили действовать. При этом не сломали ни одну дверь, не разбили ни одно стекло. Внутри обнаружили грибок, разъедающий стены, беспорядок, в котором хранятся бесценные археологические находки. А что творится в алтарной части! Мало того, что вход женщинам туда строго воспрещен, а сотрудники заповедника это правило игнорировали, так еще рисовали там богохульные картинки. Если будем потакать этому, значит, мы — не истинные христиане. Когда здание станет нашим, мы, наконец-то, приведем его в порядок” (Л.Поветкина, А.Дунина. Бунт монахов Києво-Печерской лавры // Сегодня. – 23.04.2003).
«– Ми вже давно просимо, щоб нам дозволили відремонтувати церкву, яка належить нам по праву, – розповідає ієродиякон Києво-Печерської лаври Лонгін. – Але чашу нашого терпіння переповнила звістка про те, що музей здав кілька кімнат у оренду якійсь фірмі. Ще один момент. У вівтарній частині облаштували кабінет, де працюють жінки, а за православними законами це заборонено…» (В.Матвієнко. Зачинилися // Хрещатик. – 23.04.2003).
«Кореспондентові і фотокору «УМ» вдалося по драбині піднятися на другий поверх будинку. Ми побачили приміщення у жахливому аварійному стані — всюди грибки, якийсь мотлох разом із предметами експозиції. «Ми нічого не зачіпаємо, — говорить послушник Георгій, який разом із товаришами зачинився у приміщенні церкви, — усе повернемо після того, як нам офіційно передадуть приміщення. Ми плануємо, аби на Великдень тут уже служилося»…
Монахи Києво-Печерської лаври у своїх діях керуються насамперед Постановою Кабміну «Про умови передачі культових споруд — визначних пам’яток архітектури — церквам та релігійним організаціям» та Указом Президента «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій». Але ці документи дуже загальні. В них немає механізмів передачі культових споруд і відселення людей». (М.Ткачук, Д.Романець Хрестом і кулаками // Україна молода. – 23.04.2003).
Сумним винятком тут вирішив стати “Вечірній Київ”. У номері за 25.04.2003 р. поміщена стаття С.Яковенка “Бешкетують, а потім – моляться”, в якій уже з самої назви можна судити про настрій публікації. “У Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику – знову напруга, знову зухвале самочинство: ченці УПЦ Московського патріархату кілька днів тому захопили чергове приміщення державної установи, що знаходиться в комунальній власності міста” – так звучить вріз до статті. Так виявляється у Лаврі (себто, у історико-культурному заповіднику), це усе приміщення державних установ! Може автор вважає, що взагалі Лавра (у тому числі і храми) була побудована для того, аби там були розміщені різні музеї, заповідники, державні установи, ресторани, кафе, сувенірні крамнички, посольства інших держав та інше. І дякували б ті ченці за те, що їх допустили тут “справляти свій культ” – так ні! Захоплюють “приміщення державної установи” та ще й “в передвеликодній тиждень, коли церква закликає нас бути якомога людянішими, терплячишими. Не те, що не чинити, а й не думати про зле”. Очевидно, у автора якесь своє, абсолютно “оригінальне” бачення проблеми, якщо він вважає факт повернення ченцями своєї історичної будівлі (яка, до речі, за час виконання функцій “державної установи”, прийшла у жалюгідний стан) чимось злим. Характерною рисою даного матеріалу є те, що його автор тут не навів думки нікого з служителів Церкви, процитувавши лише музейного співробітника.
У черговий раз прокоментував релігійну ситуацію в державі колишній митрополит-невдаха Денисенко (відомий як Філарет) в інтерв’ю журналу “Пік” (№16-17, 2003 р.) під рубрикою «Війна за єдність». Характерно, що і на цей раз відлучений від Церкви колишній монах залишається вірним своєму стилю – перекручення фактів, роздмухування інтриг та жалоби на “несправедливу” владу.
“Якщо говорити в цілому, то МП в Україні тримається завдяки підтримці влади. Якби вона справді ставилася до нас рівно, то КП мав би набагато міцніші позиції, ніж сьогодні”. Так он де справжня причина такого успіху Української Православної Церкви! Виявляється, вона тримається лише завдяки владі. Це ж якої сили (а мабуть і фінансів!) треба докладати владі, щоб утримувати сьогодні десять тисяч парафій і півтори сотні монастирів у “сітях МП”! Ох, якби ж влада справді ставилася рівно, тоді б, вважає Філарет, “КП мав би набагато міцніші позиції, ніж сьогодні”. Денисенко, очевидно, з ностальгією згадує ті часи, коли, в період президентства свого кума, він міг безкарно організовувати бандитські наскоки на православні монастирі (зокрема, Києво-Печерську лавру), захоплювати сотні храмів для того, щоб мати міцний тил. Дійсно, якби все так і продовжувалося, “КП мав би набагато міцніші позиції, ніж сьогодні”, але, мабуть, все ж є правда на світі.
Далі розстрижений “святіший” своїм вольовим рішенням “позбавляє” Церкву, яку він зрадив десять років тому, ні багато ні мало а аж чотирьох тисяч парафій: “Принагідно хочу звернути увагу на неправдивість статистичних відомостей, які намагається подати Держкомрелігій. Стосовно кількості громад МП вони є завищеними (звичайно ж, стосовно КП, мабуть – заниженими. – С.Б.). Я вважаю, що у них немає задекларованих 10 тис. парафій. Частина з них існує тільки на папері. Є лише статути. За моїми оцінками, по всій Україні вони мають приблизно 6 тис. парафій”. Яка авторитетна “патріарша” оцінка! Сказав 6 тис. – значить так і є. А як же тоді бути із твердженням Денисенка, висловленим у цьому ж інтерв’ю про те, що “в дійсності влада – і центральна, і особливо, на місцях – підтримує Московський Патріархат”? Що ж це за підтримка, якщо за п’ять років, виходить, УПЦ абсолютно ніяк не виросла! Адже той же Філарет у 1998 році, в інтерв’ю газеті “Українське слово” за 24 грудня говорив, що в Україні “у Московського Патріархату їх (храмів. – С.Б.) 6 тис.”. Значить, за п’ять років, не дивлячись на абсолютну (за Денисенком) підтримку влади – ніякого росту?! Так радіти треба нашому новоявленому патріотові, що в нього такі недолугі опоненти!
І дійсно, виявляється, що, якщо Держкомрелігій дає “завищені” цифри відносно УПЦ, то відносно КП вони занижені, адже, виявляється, у КП «діють 3500 парафій», коли за Держкомрелігій лише 3196. Захопившись видаванням бажаного за дійсне “його святість” заявляє: “Ми стали досить потужною силою, і є другими після Московського Патріархату – навіть за офіційною статистикою”. Та ні, другими ви поки що не стали, уважніше дивіться цифри — другою в Україні сьогодні стоїть УГКЦ.
Дісталося владі (і Церкві також) за те, що служать на Володимирські гірці наприкінці року подячний молебень: “…та подія… (служіння молебеня. – С.Б.), відбулася напередодні Нового року, й вона незрозуміла для віруючих. Якщо правили новорічний молебень, то чому саме перед пам’ятником Святому Володимирові? Може, в пам’ять Хрещення? Так Хрещення було не взимку, а влітку. Ми ж не можемо запрошувати представників влади на видумані свята”.
А чим, цікаво, погане місце для передноворічного молебеня перед пам’ятником Великому Київському князеві, який привів наших пращурів до Христової віри? І яке це свято є “видуманим”, чи не Новий рік? Так традиція служіння передноворічних молебнів існує не одне століття, вона не видумана кілька років назад. Чи просто “патріарху” не дає спокою те, що не він служить цей молебень на Володимирській гірці?
Далі в інтерв’ю Денисенко висловлює відверто антицерковну позицію (хоча для нього це природньо), називаючи одним із головних негативів майбутнього закону про свободу совісті можливість “надання статусу юридичної особи Церкві як такій, в цілому”. Те, про що віруючі мріяли десятиліттями (мати юридичний статус усій Церкві загалом), цього зрадника тепер “особливо турбує”. Далі іде його пояснення: “Чому ми проти? Тому що Православ’я в Україні розділене. Якщо храми і майно будуть закріплені за МП, це позбавить віруючих можливості переходити із Московського Патріархату до Київського, тому що храми належатимуть МП загалом”. Ага, значить “святість” хвилюється, що з ухваленням подібного законопроекту буде важче захоплювати у своє лігво православні храми! Не те, що зараз: законодавство недосконале – будь ласка, хочеш нападай на храми, хочеш – дури людей. Все обійдеться.
Бідного “патріарха Київського” мучать якісь ну просто маніакальні острахи: “Ми боїмось, що Москва через оновлений закон заволодіє всім нашим церковним майном”. Цікаво, а чому Москва, а не, скажімо, Париж? І що, надання Православній Церкві в Україні статусу юридичної особи – це можливість для іншої держави “заволодіння нашим церковним майном”?
На завершення хочеться процитувати одну цікаву думку, висловлену Філаретом у цьому інтерв’ю: “Якщо ми хочемо, щоб православ’я домінувало, то нам, духовенству та мирянам, треба наполегливо працювати, показувати свою перевагу, свій авторитет”. Це безперечно так. Але яку “свою перевагу” а тим більше “авторитет” може запропонувати віруючим пан “патріарх”? Порушення обіцянки, даної перед своїми побратимами на Соборі; зрада рідної Церкви, якій служив понад тридцять років; виявлення презирливого ставлення до тисячолітніх канонів і традицій Православної Церкви; бандитські наскоки на православні приходи та, нарешті, розривання православ’я на шматки і докладання усіх зусиль на подальше поглиблення розколу заради мерзенних власних вигод.
Конференція на тему “Захист сім’ї, суспільства та особи від тоталітарних сект”, що відбулася недавно у Черкасах за співучастю Черкаської єпархії УПЦ, стала темою статті О.Слєпиніна “Украина – страна непуганых волшебников”, опублікованої у тижневику “Зеркало недели” за 19-25.04.2003 р.
“Тема, конечно, ни для Украины, ни для Европы не нова: проблема мировая. Однако для Украины всё ещё как бы не существует ни европейского, ни мирового опыта противодействия деструктивным культам. У нас – в этом смысле – всё впереди…
Во Франции, после того как в секте «Храм солнца» произошли серии массовых убийств и самоубийств, была создана комиссия. Избранники французского народа в первую очередь определились с необходимостью дать юридическую формулировку понятиям «секта», «психологический вред», «психологическая манипуляция»… Это стало первым шагом к разработке и принятию закона «О сектах». В «чёрный список» опасных сект были включены более 200 организаций. Следующим шагом стало создание межминистерской постоянной комиссии по борьбе с ними. В результате деятельность ряда опасных для общества организаций была прекращена. К слову сказать, для борьбы с деструктивными культами в той же Франции используется всё многообразие законодательной палитры. Например, общество «Свидетели Иеговы» суд признал коммерческой организацией, и на неё был наложен многомиллионный штраф, после чего секта покинула легитимное поле страны.
Однажды Украина уже пережила шок от деятельности «Белого братства», но закона «О сектах» (или «О тоталитарных сектах», «О деструктивных культах» или чего-то подобного) тот шок не породил. Более того (ведь массовых-то жертв якобы нет!), все резолюции, которые принимались Ассамблеей Совета Европы и Комитетом министров Совета Европы по проблеме опасных сект, на наше государство фактически никакого действия не возымели. Этой проблемой у нас занимается не государство, а общественные организации при поддержке тех или иных традиционных для Украины конфессий. Собственно, почему же не государство?
Исполнительный директор Восточноевропейского правозащитного центра семьи и личности «Диалог» Павел Бройде:
– Потому что председатель Комитета по делам религии В. Бондаренко считает, и об этом он заявил в прессе, что в Украине тоталитарных сект нет. То есть, с его точки зрения, «Белое братство» к числу тоталитарных сект не относится, как не относится к ним ни церковь сайентологии, ни «Общество сознания Кришны», ни ряд других явно опасных групп. Тогда абсолютно непонятно, за что же были осуждены руководители «Белого братства». Наше украинское законодательство уникально. В Уголовном кодексе у нас до сих пор не предусмотрена ответственность для организаций – юридических лиц. Поэтому под маской религиозных организаций в Украине кто только не действует – от чисто коммерческих структур до обществ, проповедующих человеконенавистнические идеи. Получив статус религиозной организации и пользуясь соответствующими льготами, у нас практически открыто можно вести любую деятельность, т.к. против такой организации никто не решится что-либо предпринять… Если мы говорим, что общество «Свидетелей Иеговы» запрещает переливание крови и от этого уже умирали конкретные люди, если говорим, что харизматики используют трансовые техники воздействия на своих сеансах, а на совести «Общества сознания Кришны» изнасилование детей и торговля наркотиками, если говорим, что церковь сайентологии неоднократно осуждалась как преступная организация, занимавшаяся шпионажем, вымогательством и заказными убийствами, то речь идёт о фактах, которые не должны замалчиваться. На самом деле тоталитарные секты лишают человека выбора, права на свободу совести, поскольку специальными методами контролируют сознание людей, распространяют ложную информацию о своей деятельности, скрывают истинные цели и задачи своей организации. Об этом нужно говорить”.
На завершення статті автор підводить деякі підсумки: “Наверняка рано или поздно Украина столкнётся с проблемой тоталитарных сект. Вероятно, это случится в тот момент, когда количество опасных сект, в полном соответствии с законами диалектики, перейдёт в их качество. И качество окажется таким, что случаи массовых убийств и самоубийств в сектах Джима Джоунса, Дэйвида Кореша и Люка Журе покажутся наивной заморской страшилкой. Если опасения относительно роста сект (до 20 % в год) правомочны, то для нас остается актуальным заявление депутатов Совета Европы о необходимости лучшей информированности населения стран-участниц о деятельности религиозных, эзотерических и спиритических групп. Цель распространения такого рода информации – защита человека от вторжения в его жизнь”.

Назустріч Великодню
(Великдень в українських ЗМІ)
Останній — передвеликодній — тиждень Великого посту виявився щедрим на релігійну інформацію у вітчизняних ЗМІ. Причина, зрозуміло, більш ніж поважна — адже попереду найбільше християнське свято, свято Воскресіння Христового. Автори матеріалів на тему свята розповідали про те, що символізує кожен день останнього тижня посту, як потрібно поводити себе у ці дні, розповідали про багаті українські народні традиції, пов’язані з святкуванням Великодня, а також розповідали про досягнення українських майстрів у справі великоднього сакрального мистецтва.
«Приближается Пасха — величайший праздник христиан. Наши предки считали, что в этот день нужно христосоваться даже с врагами. К Светлому Воскресению готовились заранее: постились, чтобы очиститься от грехов, наводили порядок в своих домах, готовили праздничные блюда, красили яйца, пекли сдобные пасхи, а также собирали гостинцы для усопших родственников» — повідомляють «Факты» у номері за 24.04.2003 р.
Але раніше, у номері за вівторок 22.04.2003 р., у «Фактах» інформація про останній тиждень посту була, м’яко кажучи, не зовсім достовірною. «Вчера началась последняя, Страстная, неделя Великого поста. Все оставшиеся до Пасхи дни ни в коем случае нельзя сквернословить, следует воздержаться от развлечений и дурных привычек, физической близости. И очень важно соблюдать самый строгий пост: даже растительную и постную пищу нужно есть в умеренном количестве» — так починається замітка під заголовком «В последнюю неделю Великого поста верующим следует максимально воздерживаться от мирских соблазнов». Але ж християнам «ни в коем случае нельзя сквернословить» не тільки в останній тиждень Великого посту, а й взагалі протягом цілого року, те ж саме стосується і «дурных привычек». Так що тут останній тиждень не являє собою ніякого винятку. Відносно ж «физической близости» заборона Церкви розповсюджується на будь-який пісний день року, і Страсний тиждень тут також не є винятком.
Про народні традиції відзначання свята Великодня розповідає в «Україні молодій» за 24.04.2003 р. Я.Музиченко (стаття «На Великдень сонце грає»): «Спеціально до Великодня тримають кошик і вишитий особливим візерунком рушничок. Ще звечора кошик наповнюють святковими стравами: кладуть паски — пшеничні й сирну, крашанки, сало, шинку, хрін, грудку вершкового масла, пиріжки з сиром і завиванець з маком, сіль, писанки і свічку (її встромляють у паску і запалюють, коли священик святить скоромне). Усе накривають великоднім рушничком. Вважається, що ці пожитки освячуються для того, щоб люди одержали і духовну радість, і радість від земних дарів.
Після служби Божої люди вітають одне одного — христосуються (один каже: «Христос воскрес!», інший відповідає: «Воістину воскрес!», тоді тричі цілуються) і обмінюються писанками або червоними крашанками, що є символами нового, християнського життя. Повернувшись додому, родина сідає за святковий стіл і розговляється свяченим».
Багато у передвеликодній тиждень приділили журналісти уваги і такому оригінальному витвору національного мистецтва, як писанці. «Традиції українського писанкарства надзвичайно розмаїті — зазначається у вищезгаданій статті. — Різні місцевості України мали свої особливі орнаменти й кольори, так само, як говірки й діалекти, хоча загалом мова українських писанок спільна. Як зазначається в Українській загальній енциклопедії, для регіону Побужжя характерний рослинний орнамент і поєднання червоних і жовтих візерунків на чорному тлі. Полісся, Волинь і надзбручанське Поділля мають писанки з перевагою ясно-червоного фону. Подніпров’я дає широкосиметричні поля, де укладаються мотиви (часто рослинні), виведені товстими лініями. Наддніпрянське Поділля знає чорні писанки, деколи з іншим темним тлом і контурно виведеним рисунком. Гуцульські писанки яскраві, писані жовтими й білими контурами на червоному тлі, часто буває трохи зеленої, чорної і синьої фарби, — геометричний орнамент дрібненькою мозаїкою покриває поверхню. Бойківські писанки переважно двобарвні, часто з вишкрябаним мотивом. Двобарвні також писанки західних околиць, вони повторюють мотиви багатораменної розети на різних фонах: червоному, жовтому, синьому, зеленому, фіолетовому.
Для того, щоб написати писанку вдома, потрібно небагато: біле, гарно вимите куряче яйце, писачок, віск, свічка, барвники і зразки орнаментів. Писачок неважко зробити самим. Для цього слід скрутити невеличку трубочку з жерсті і закріпити її дротом на держачкові-паличці».
«В каждом регионе Украины пасхальные яйца окрашивали по-разному. От техники росписи и зависит название: писанки, крапанки, скробанки и малеванки. Писанки — яйца, расписанные воском. Крапанки — по черному или вишневому фону живописно разрисовывались разноцветными мазками. Скробанки и дряпанки — однотонные яйца, на которых металлическими острием или иголкой выцарапывались разные узоры. Малеванки — кисточкой на яичные бока наносились картинки библейского содержания — продовжують тему «Факты» за 24.04.2003 р. — …Краски делались из природных материалов: трав, цветов, ягод, березовых листьев, коры разных деревьев. Правда, некоторые ингредиенты хозяйки покупали на ярмарках. Например, больше всего готовили красных крашенок. Чтобы добиться нужного сочного цвета, хозяйки добавляли в сок свеклы фуксин. Желтый цвет «добывали» из коры яблонь, а синий — из отвара пролесок».

Про особливий вид писанки розповідає газета «Зеркало недели» за 26.04 — 7.05.2003 р. (стаття С.Ісаченко «Бисерное чудо»). «Если Украина дала миру писанку, то Буковина — особую писанку, из бисера, произведение уникальной бисерной культуры, присущей именно земле синих гор и буков.
Впервые это радужное чудо Лариса Канюка увидела еще школьницей. Несколько старинных бисерных писанок подарила ей на добрую память супруга известного черновицкого священника отца Андрея Гриволя, тогда уже покойного. Венецианский жемчуг и стеклярус сверкали в удивительных узорах, более века не теряя сочности своих красок. Конечно же, яйцо с его хрупкой скорлупой не выдержало бы веса жемчужин, а потому бисерные писанки делались на деревянной основе, выточенной в безупречный овал и пропитанной особым смоляным раствором, на котором и держались крохотные стеклянные бисеринки…
Сегодня Лариса Канюка, а она мастер народных промыслов в отделе прикладного искусства Черновицкого филиала Союза художников Украины — единственная в мире писанкарка жемчугом, работающая по только ей известной самобытной технологии и только с природными материалами, как когда-то в древности делали наши предки.
- Бисерная писанка встречается только на Буковине и только в селах под Черновцами, — рассказывает Лариса. — Это составляющая особой бисерной культуры, сложившейся именно в нашем регионе. В ней отразился менталитет наших людей: чтобы было много, с гонором и красиво. По этому принципу буковинцы обустраивали свою жизнь — работу, быт, одежду. Бисер как можно полнее отражал стремление к красоте и зажиточности. Изделия из него на удивление красивы, богаты и вместе с тем долговечны. …писанки из бисера делали только по заказу, и стоили они немалых денег. Писанки были оберегами семейного счастья, символами благосостояния, их дарили в самые торжественные моменты жизни — при помолвке, на свадьбу, крестины — с наилучшими искренними пожеланиями».
Про те, як планували відзначити це свято наші співвітчизники за кордоном, розповідає «Україна молода» за 26.04.2003 р. у матеріалі Г.Лободи «Солдати фарбують яйця і готуються до всенощної»: «Великдень далеко від Батьківщини сприймається ще зворушливіше, отож наші миротворці, що несуть службу в різних гарячих точках, і паски печуть, і яйця розписують, і навіть вишукують православні церкви, аби відстояти всенощну.
Так, командування Укрінжбату, дислокованого в Лівані, вирішило преміювати 60 кращих вояків батальйону, дозволивши їм відвідати всенощну в церкві святого Георгія — єдиному православному приході Бейрута, повідомляє прес-служба Міністерства оборони України. Утім й ті солдатики, що не втрапили в когорту «відмінників», не залишаться без свята — уранці Великого Дня вони куштуватимуть паски, випечені з українських продуктів, які спеціально для цього дня ретельно оберігав кухар — старший сержант Олександр Черниш, і змагатимуться на найміцнішу крашанку».
Христос Воскрес!
(світські ЗМІ: 28 квітня — 4 травня)
Світла неділя в Україні. – Дзвонарні традиції. – Великдень у різних точках планети.
Світла неділя у цьому році була оголошена в Україні повністю вихідною. Виходячи з цього, центральна преса в країні майже не виходила (за деякими винятками). Проте ті видання, які працювали в цей час (особливо інтернет-видання), однією з головних тем ставили тему святкування Великодня в Україні, в країнах СНД та у світі.
«10 миллионов верующих в Украине приняли участие в Пасхальных богослужениях, проходивших в более чем 13 тысячах храмов.
Несмотря на массовые мероприятия, связанные с религиозными празднованиями, никакие инциденты зафиксированы не были.
Митрополит Симферопольский и Крымский Лазарь УПЦ МП, на богослужении которого в Свято-Владимирском соборе Херсонеса побывал Президент Леонид Кучма, призвал к созданию Единой поместной церкви в Украине» – повідомляється (із посиланням на УНІАН) на сайті програми «Подробности» за 28.04.2003. 11:33 (www.podrobnosti.com.ua).
«Протягом всього тижня в храмах будуть відкриті Царські Врата – вхід у вівтар, символ того, що своєю смертю Ісус Христос відкрив людям дорогу в рай.
Крім того, за давньою традицією весь тиждень будь-який бажаючий може піднятися на дзвіницю і подзвонити в дзвони. Вважається, що в такий спосіб він поділиться своєю великодньою радістю з іншими» – продовжує тему сайт каналу ICTV від 28.04.2003. 12:36 (http://ictv.ua).
«Правда, как пояснил «Сегодня» настоятель Свято-Макарьевской церкви, благочинный центрального округа Киева отец Анатолий, «любого человека с улицы мы к колоколу не допустим. Для того, чтобы позвонить, нужно действительно хотеть поделиться с миром своей радостью, да и немного разбираться в том, как это делать правильно. Есть звон траурный, например, есть – торжественный, праздничный. На самом деле люди с улицы и не приходят. Обычно звонят прихожане; вчера поднимались к звонам женщины и дети. Некоторые звонили не очень умело». Впрочем, как заверил батюшка, если человек действительно очень хочет позвонить, то в церкви ему пойдут навстречу. Пономарь обязательно покажет, как это сделать, и поможет неумелым звонарям» – доповнює О.Лукіна у статті «Всю неделю можно звонить в колокола, а в воскресенье – венчаться» (Сегодня, 30.04.2003 р.).
«В прежние времена в Светлую седмицу было также принято совершать разного рода великодушные поступки. Так, царь навещал тюрьмы и отпускал на волю всех заключенных, которые не совершили тяжких преступлений, а русские меценаты посещали в эти дни приюты и больницы, также стараясь помочь их обитателям» – розповідається на сайті агентства Mignews від 28.04.2003. 17:09 (http://mignews.com.ua)
Про те, як святкували це свято у різних кутках планети, розповіло на своєму сайті Інформаційно-аналітичне агентство Infonews (http://i-news.org) у повідомленні від 28.04.2003. 08:06.
Так, за повідомленням інформагентства, в Сербії “Основное богослужение в столице республики возглавил Патриарх Сербский Павел. На пасхальных торжествах в храмах Сербской Православной Церкви было зачитано обращение ее предстоятеля. В нем он призвал к единству и согласию, вниманию к нуждам и чаяниям других людей, укреплению веры, предостерег от попыток реформирования Церкви в процессе изменений государственного устройства.
По традиции в следующие два дня Патриарх совершит торжественное богослужение в двух крупных монастырях Сербии. …
Торжественная литургия в честь Светлого Воскресения Христова была совершена также в русском православном храме в Белграде – подворье Московской Патриархата. Настоятель храма от имени Патриарха Московского и всея Руси Алексия II поздравил собравшихся прихожан – сербов, а также живущих и работающих здесь русских и белорусов, с праздником”.
У Норвегії “в приходе Русской Православной Церкви в Осло состоялось праздничное богослужение. На службе присутствовали посол России в Норвегии Юлий Квицинский, многочисленные сотрудники российских учреждений в Норвегии, россияне, постоянно проживающие в «стране фиордов», а также сербы и канадцы русского происхождения, норвежцы и немцы, принявшие православие… Нынешний праздник отмечался не только в Осло, но и в приходах РПЦ в Ставангере, Киркенесе, на Шпицбергене и в других норвежских городах”.
У Франції Великдень “встретили многочисленные выходцы из России. Несмотря на достаточно прохладную погоду, людно было во всех православных храмах Франции…
Сотни людей пришли на богослужение в крупнейший православный собор Парижа, носящий имя Александра Невского. Многие верующие собрались в Трехсвятительском подворье Московского Патриархата, где хранятся чтимая икона Иверской Божией Матери и образ трех святителей – Василия Великого, Григория Богослова и Иоанна Златоуста, написанный Леонидом Успенским.
Особенно многолюдно было в соборе святого Николая в Ницце”.
В Індії “Торжественное богослужение в посольстве Российской Федерации в Индии по случаю православной Пасхи возглавил специально прибывший в Нью-Дели представитель Русской Православной Церкви при Евросоюзе епископ Подольский Иларион (Алфеев)”.
В Ірані “перезвон колоколов Свято-Николаевского собора, расположенного в самом центре столицы Исламской Республики Иран, возвестил о приходе Пасхи… Сотни православных, как иранцев, так и сотрудников дипломатического корпуса, различных организаций России, Сербии, Румынии, Грузии, Армении и других стран, приняли участие в праздничном богослужении, которое возглавил настоятель храма иеромонах Александр.
Свято-Николаевский православный собор в Тегеране был построен по проекту архитектора Николая Маркова в апреле 1945 года и с тех пор является самым крупным действующим православным храмом в Иране”.

Справи підколодні
(світські ЗМІ: 5-11 травня)
Молченська ікона. — Острозький раритет на Російській Півночі. — Візит мінусінського гостя.
Цей тиждень не був особливо багатим на церковні події, які б могли заслужити на увагу світських мас-медіа. Позаду залишилися такі гучні дати, як Великий піст та Великдень, тому на другому тижні Великодніх свят преса уже не так уважно слідкувала за життям віруючих. Проте окремі моменти все ж попадали на сторінки газет або інформаційних Інтернет-порталів.
«У храмі Молченського монастиря, що неподалік Путивля Сумської області, 7 травня відбудеться хресний хід та святкові богослужіння з нагоди з’явлення тут чудотворної ікони Молченської Божої Матері» — з посиланням на Укрінформ повідомляє газета «Урядовий кур’єр» від 7.05.2003 р. (стаття «Храм, який шукаємо для зцілення»). Як розповідається у газеті, цю ікону «знайшов місцевий бортник ще 1405 року. Вражений сяйвом, яке випромінювала ікона, він упав на коліна і почув голос: «Хай буде на цьому місці церква Пресвятій Богородиці». Благочестиві путивляни виконали волю Божу, однак збудований ними величний храм був знищений варварами, а ікона зникла. Нові покоління знову і знову піднімали на високих схилах Сейму собор із руїн… За словами ігумені Феодосії нині діючого у Путивлі жіночого монастиря, чудотворна ікона Молченської Божої Матері силою щирої молитви творить чудеса зцілення. Всім, хто шукає допомоги, ікона щедро дарує свої дива саме в день з’явлення на землю».
На сайті Інтернет-порталу Infonews (http://i-news.org) від 5.05.2003,20:01 із посиланням на «Правда.ру» повідомлялося про цікаву подію: у Помор’ї віднайшли Біблію, віддруковану Іваном Федоровим у Острозі. «Вчера в городском краеведческом музее Северодвинска (Архангельская область) состоялось официальное представление Библии, отпечатанной в типографии русского первопечатника Ивана Федорова». Як стає відомо із статті, «некто Иван Мамонов передал музею библию, отпечатанную в типографии первопечатника Ивана Федорова. «Иван Федоров, по разным сведениям, выпустил от 1200 до 1500 таких книг, — говорит Татьяна Поздеева (науковий співробітник музею. — С.Б.). — Не удивительно, что имеют такой экспонат далеко не все лучшие музеи и книгохранилища мира». До нашего времени дошло около 250 книг, хранятся они в самых известных музеях и библиотеках мира. В том числе в Оксфордском университете. Специалисты областной библиотеки имени Добролюбова и северодвинские краеведы провели научную экспертизу раритета. Оказалось, что из 12 использованных в томе разновидностей вензелей, знаков и рисунков пять видов присущи именно творениям Ивана Федорова. Да и бумага, на которой напечатаны ветхозаветные и евангельские притчи, древняя, с водяных мельниц Франции, Венгрии и Германии. Отличительной чертой книг, отпечатанных в Остроге, считается оттиск герба князя Константина Острожского, покровителя Ивана Федорова. Такой герб можно увидеть и в представленной в музее Библии».
Газета «День» у номері за 6.05.2003 р. опублікувала інтерв’ю з завідувачем Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України А.Колодним. Головною темою бесіди журналістки К.Гудзик із професором була зустріч учених із лідером сучасної тоталітарної секти «Останнього Завіту», а також, як пише Гудзик, «найбільшої у світі духовно-екологічної громади Сибіру, на березі о. Тіберкуль» Сергієм Торопом («Віссаріоном Христом» — як шанобливо його іменує журналістка). Можна було б пропустити поза увагою подібний факт, тим більше, що, власне, до життя православних він не має відношення. Проте ми вирішили зупинити свою увагу на цій події (вірніше, на ставленні до неї і шановного релігієзнавця Колодного і «релігійної» журналістки К.Гудзик), оскільки вищезгадана секта останнім часом привертає до себе все більше уваги (особливо у Росії), а тому робить небайдужими до себе все більше віруючих людей — православних у першу чергу.
Як відомо, «Церква Останнього Завіту», що виникла у 1991 році, може «посперечатися» по абсурдності свого існування і віровчення із нашим «рідним» Білим братством. Цю організацію було створено колишнім працівником міліції м.Мінусінська Красноярського краю С.Торопом, який стверджує, що на початку 1991 року він прийняв хрещення від «небесного Отця». Оголосивши себе «Христом», він склав «Останній завіт» (нібито даний йому Богом), що складається із 61 заповіді, а також створив собі відповідну «євангельску» команду («Марія Магдалина», «апостоли» «Іоанн», «Петро», «Павло»). Завербовані у секту розпродували своє житло і переїжджали до Мінусінська, де віддавали усі свої гроші «месії» та поселялися у сектантські «комуналки».
Ряд спеціалістів та громадських інституцій Росії однозначно відносять «церкву Віссаріона» до розряду тоталітарних сект, для якої характерне: вимога пожертвувати усе своє майно секті, повна відмова від їжі тваринного походження і від медичної допомоги (у тому числі дітям і вагітним), тяжка фізична робота.
Центри цієї секти сьогодні є у десятках міст Росії, України, Білорусії та інших держав. Тисячі людей, сотні сімей сьогодні на собі відчувають трагедію (подібну до тієї, яка настала свого часу для багатьох жителів України у зв’язку з діяльністю Білого братства), коли хтось із сім’ї, попавши у пута «месії», відмовляється від рідних і, продаючи, що може, поспішає у «землю обітовану» (у Красноярський край) до «Учителя».
І от недавно подібний «бог» став гостем нашого столичного Відділення релігієзнавства. Цікаво, що пан Колодний у інтерв’ю виявив неабияку повагу до пана «бога». Як свідчить професор, «зустріч дійсно виявилася унікальною в пізнавальному відношенні, особливо для нас — релігієзнавців. В таких зустрічах, як свідчить наш досвід, треба бути обережними, чутливими і уважними, щоб своєю нетолерантністю не образити, не поранити віруючу людину» — вважає колишній «науковий атеїст». Професор навіть «знайшов певну аналогію між тим значенням, яке Віссаріон надає людській праці як самовиявленню людини і поняттям «сродності праці» Григорія Сковороди».
Цікаво, чи, бува, не підпав уже під вплив цієї небезпечної секти і наш шановний пан релігієзнавець? Чи не забагато од він співає сучасному російському аферисту, який безсоромно оголосив себе Христом (ще й чомусь Віссаріоном) і через якого тисячі людей попродали свої домівки, відмовилися від рідних, та живуть в антисанітарних умовах, очікуючи не то кінця світу, не то якогось перевтілення? Невже цього усього потребує хвалена віротерпимість? «Ми є науковцями й у підході до будь-яких конфесій не маємо права виявляти найменшу упередженість і суб’єктивність» — заявив на початку інтерв’ю Колодний. Подібної політики він повністю дотримувався в оцінці «нової церкви». Але він (може під впливом зустрічі з «богом») уже не може не дорікнути традиційним релігіям: «релігійна традиція робить неабиякий акцент на гріховності кожної особистості, духовенство постійно нагадує про смерть та про суд після смерті. Може для старої людини це й актуально, але для молодих — не зовсім. А новітні християнські рухи славлять Бога з радістю, по-новому». Виходить, що «релігійна традиція» (кого під цим розуміє пан релігієзнавець — залишається загадкою) — це щось неповноцінне, хибне. Ну хіба можна на початку ХХІ ст. робити акцент на гріховності, нагадувати про смерть, а особливо про суд після смерті? «Богослів’я» Відділення релігієзнавства, в особі свого завідувача, цього не сприймає, очевидно, симпатизуючи більше «новітнім християнським рухам». Але ж тут виступає і «упередженість» і «суб’єктивність».
Проте професору до цього не звикати. Після компліментів «новітнім християнським рухам» дісталося трішки й православним, а особливо, звичайно ж, Українській Православній Церкві. От і сьогоднішня її назва, за Колодним, «не є відповідною, бо це, власне, Православна церква в Україні». Що іще, пане досліднику, в Церкві неправильно? Ви ж не мовчіть, підказуйте. Зрозуміло, що на фоні «правильних» новітніх «Христів» у православних усе навиворіт. Та що й казати — релігієзнавцям мабуть же видніше. От і далі Колодний заявляє, що «УПЦ МП має, зрештою, визнати право Київського патріархату як церкви на існування». Мабуть уже досить базікати про канони, про благодать — вітчизняна релігієзнавча думка потребує «визнання».
Все таки у цьому інтерв’ю пан Колодний порушив свої ж принципи: не зміг бути ні обережним, ні чутливим, ні уважним, та ще й як образив і поранив «віруючу людину» (особливо у випадку з порівнянням «релігійної традиції» і «новітніх християнських рухів»).
У кінці бесіди професор перераховує «досягнення» свого Відділення (зокрема у видавничій сфері), зазначаючи, зокрема, що своєю роботою «намагаємося підняти загальний рівень релігієзнавчої освіти (зокрема — серед журналістів)».
Звичайно, заявлені задачі благородні, але Відділенню на сьогодні не вистачає не тільки об’єктивності в оцінці, а також елементарної релігійної грамотності. Той же професор Колодний у монографії «Феномен Петра Могили», виданій видавництвом «Дніпро» у 1996 р., написав, що митрополит Володимир очолив УПЦ у… 1993 році (насправді у 1992-му). І в цій же книзі тоді Сумського владику Іонафана він титулував «єпископ Сумський, керуючий справами УПЦ митрополит Іонафан», хоча владика Іонафан до цих пір ще не є митрополитом.
Так що на завершення хочеться побажати пану завідувачу (який іноді навіть плутає паранжу з чалмою) удосконалювати свої знання в церковній історії та краще орієнтуватися в духовних чинах.
“Церквушкой расцветет погост”
(світські ЗМІ: 12-18 травня)
Столичне храмобудівництво. – Лаврське протистояння. – “Чужий устав” у ботсаді. – Храм пам’яті загиблих міліціонерів. – Хто окропляє товари на ринку?
З-поміж матеріалів на церковну тематику, що вийшли у центральних українських ЗМІ за останный тиждень, особливу увагу привертає стаття Л.Повєткіної “В столице возрождают храмы” в газеті “Сегодня” за 15.05.2003 р. У ній порушуються проблеми сучасного храмобудівництва а також розповідається про дві нові православні громади, що найближчим часом планують у столиці побудувати собі храми. “Глядя на то, сколько в столице строится храмов, многие недоумевают: зачем? И попутно высказывают предположения, мол, каждому священнику хочется иметь собственную крышу. Особенно, когда речь идет о небольших приходах, рассчитанных на одну-две сотни прихожан. Но если поднять карты древнего Киева, на фоне мирской застройки чуть ли не через каждые сто метров отчетливо видны купола с крестами…
Можно долго спорить, надо ли «поголовно» возрождать некогда уничтоженное. У государства не всегда хватает денег на соборы, не говоря о приходских церквушках. Последние отданы на откуп простым смертным, годами собирающим средства на стройматериалы. Но увидев, с каким упорством они это делают, понимаешь, что им это нужно…
Среди самых последних проектов – храмы Святых Первоверховных Апостолов Петра и Павла на Куреневке и Успения Пресвятой Богородицы на Позняках. Первая церковь, вернее, пока шатер, расположилась в скверике возле Куреневского рынка. Первое упоминание о церкви датируется 1735 годом (по другим источникам – 1759). Она была деревянной, достаточно просторной, но холодной. В 1865 году на свободном участке рядом с ней построили теплую каменную церковь во имя великомученика Игнатия Богоносца и святителя Тихона Задонского… С 1944 года здание храма использовалось заводом КИНАП. В разное время здесь размещались клуб, гальванический цех, заводская проходная. Постепенно церковь обросла различными пристройками и лестницами, так что снаружи она практически не узнавалась. Внутри же долго сохранялись росписи, но и те, в конце концов, изъела гальваника. В середине 80-х расширялась территория завода, здание храма пошло под снос, а на его месте построили девятиэтажный админкорпус.
Первая служба во временном шатре состоялась в ночь с 26 на 27 апреля. Возле входа висит объявление, призывающее родителей положить и свой кирпичик в возрождение храма, в котором их дети смогут освободиться от плена пьянства, наркомании…
Что касается храма Успения Пресвятой Богородицы, то располагался он на берегу одного из озер, ограниченных нынче улицами Здолбуновской, Анны Ахматовой, Григоренко и Урливской… В 1935 году храм постигла участь других культовых сооружений. На его разрушение пригнали заключенных. Очевидцы рассказывают, что прихожане прятали у себя иконы и чаши. С тех пор район долгие годы оставался без храма.
В наши дни прихожане стали ратовать за возрождение церкви. Одиннадцать лет назад была зарегистрирована Свято-Успенская парафия. И только сейчас готовы практически все необходимые документы. Осталось дело за «малым» – 2 млн. грн.”.
Про затягнене протистояння між лаврськими ченцями та музеєм розповідають “Киевские ведомости” у номері за 15.05.2003 р. (матеріал М.Пацери “Монахи месяц в осаде”). “Между послушниками монастыря Киево-Печерской лавры и дирекцией заповедника около месяца длится противостояние.
Ситуация обостряется. Как рассказала нашему корреспонденту замдиректора Национального историко-культурного заповедника Валентина Колпакова, 12 монахов не уходят из корпуса №68. Там хранятся уникальные шиферные надгробия и саркофаги, найденные при раскопках Свято-Успенского собора и церкви Спаса на Берестове. Не могут нормально работать и сотрудники нескольких научно-исследовательских отделов – литература и компьютеры закрыты. Электрики и сантехники так и не получили доступа к инструментам”.
На жаль, матеріал трохи віддає однобокістю – окрім думок працівника музею та чиновника із Управління комунальної власності Києва, яка сказала, що “никакого законного решения о передаче этого корпуса монастырю не было, поэтому блокаду можно считать противозаконной”, можна було б журналістові поцікавитися і думкою представників Церкви, а їм є багато чого сказати з цього питання.
У черговий раз була піднята “Іонинсько-ботанічна” проблема у тижневику “Зеркало недели” за 8-16.05.2003 р. (стаття О.Григоренко “Сиреневое яблоко раздора”). Головним недоліком (якщо не сказати – бідою) цієї статті є упереджена позиція авторки матеріалу: господар території – ботсад, а монастир лише гість (до того ж непроханий).
У матеріалі йде опис тихих та інтелігентних ботаніків і агресивних монахів. Чого вартий тільки фрагмент про повернення храму православній громаді: “Ботаники – народ тихий, трудолюбивый, аккуратный. Какую церковь получили – такую парафии и передали… Когда был подписан договор о передаче Свято-Троицкой церкви парафии, ботаники интеллигентно, без единого слова собрали свои вещи и передали ключи”. Неправда, що ботаніки “какую церковь получили – такую парафии и передали”, отримували вони церкву в набагато кращому стані, аніж повертали – із дірявою стріхою, з понівеченими розписами, увесь перегороджений на окремі кабінети. Та головне, що саме цей “тихий, трудолюбивый, аккуратный” народ допустив у 1960-х роках нечуване блюзнірство над тілом засновника обителі преподобного Іони.
А тепер, виявляється, щоб відродити монастир на його історичному місці, потрібно було, за логікою статті, брати дозвіл у ботсаду! Тут наводиться думка заступника директора ботсаду П.Мороза: “Когда мы в 1991 году передали парафии церковь, никто и словом не обмолвился о создании на этой территории мужского монастыря. На территории сада буквально на каждом квадратном метре находятся уникальные растительные экземпляры, собраны коллекции, имеющие большое научное значение, и пребывание здесь мужского монастыря абсолютно незаконно”. Але ж тоді можна поставити питання ширше: а чи законним є перебування на загарбаній території самого ботанічного саду? Проте монахи (а саме вони є історичними господарями цієї землі) так питання не ставлять, розуміючи, що “так склалося”. А от, виявляється, “пребывание здесь мужского монастыря абсолютно незаконно”.
Це ж який треба мати цинізм, щоб заявити – з приводу спроби ченців відродити монастирські поховання – таке: “Кладбищ на этой территории за последние триста лет было предостаточно, но разумно ли их реставрировать сегодня на территории национального заповедника?” Цікаво, а чи на думку О.Григоренко розумно було реабілітовувати жертв сталінських концтаборів? Адже протягом усієї історії людства невинних жертв було так багато, що ці кілька мільйонів просто розтворилися б у тій масі.
Загалом висновок статті такий: “Свято-Троицкий Ионинский монастырь не имеет никакого права требовать себе даже малую часть территории заповедника”. Проте, яких же ще висновків можна було чекати, коли авторка вважає, що сьогодні “на территории национального заповедника на протяжении семи лет вольготно чувствуют себя монахи”. А як же історична справедливість? Адже земля належала монастирю по праву – її спеціально для цього було свого часу куплено! То може це сад “вольготно” відчуває себе на території монастиря?
А завершується матеріал такими словами: “И хотя не принято ходить со своим уставом в чужой монастырь, в то же время не считается зазорным прийти с ним в национальный заповедник…” Коментарі, мабуть, зайві. Тепер монахи приходять на свою історичну землю (яка по праву їм належить), як у чужий монастир.
“Киевские ведомости” у номері за 13.05.2003 р. розповідають про нещодавно побудований у Херсоні храм на честь святого Федора Ушакова, присвячений 35-ти загиблим працівникам міліції (замітка С.Яновського “Иконостас от осужденных”). Як розповів заступник начальника УМВС у Херсонській області М.Ясельський, цей храм “украшен уменьшенной копией резного иконостаса знаменитой Андреевской церкви Киева. Между прочим, иконостас высотой 5,4 метра мы заказывали бригаде мастеров – осужденных Голопристанской исправительной колонии №7. Копирование иконостаса производилось по цветным фотоснимкам, и священнослужители высоко оценили его качество и соответствие канонам”. Як описується далі, замість десяти зрізаних при побудові храму дерев (засохлих або з гнилою серцевиною), посаджено стільки ж нових саджанців.
У матеріалі С.Мілошевича “Мошенники в рясах”, опублікованій у цьому ж номері “Киевских ведомостей”, порушується проблема “бродячого духовенства”, яке ми усі часто можемо зустріти, наприклад, у місцях масової торгівлі. “Фигура священника, одной рукой окропляющего «святой водой» автомобили, магазины, всевозможный товар и тому подобное, а другую протягивающего за пожертвованиями, давно стала привычной” – такими словами починається замітка.
Як пише далі автор, подібне “нашестя” в Одесі стало вже хвилювати жителів міста. “Дошло до того, что руководство Одесского Епархиального управления Украинской православной церкви вынуждено было выступить с официальным заявлением. В нем говорится, что официальная православная церковь к подобному вымогательству в общественных местах не имеет никакого отношения. Более того – священнослужители обратились в правоохранительные органы с просьбой оградить население Одессы от бурной деятельности мошенников в рясах, дискредитирующих православие”.
Тут же розповідається про те, як кілька років тому монахині Одеського монастиря вивели на чисту воду псевдомонашок, що заполонили місто: “примененный ими способ выявления мошенниц был прост и оригинален: подозрительных особ мягко просили прочитать «Отче наш…» до конца. Ни одной из облаченных в монашеские одеяния самозванок это не удалось”.

16.05.2003. КИЕВ. ЛЖЕУЧИТЕЛЯ И ПРОФАНЫ ПЫТАЮТСЯ БРОСИТЬ ТЕНЬ НА ДОСТОЙНУЮ КНИГУ

Труд настоятельницы Свято-Архангело-Михайловского женского монастыря г. Одессы игумении Серафимы «История Киево-Печерской Лавры» был высоко оценен ученым миром. Доктор исторических наук, профессор, академик НАН Украины, директор Института археологии, действительный член Академии Европы П.П. Толочко называет книгу игумении Серафимы «ярким богословско-историческим исследованием». «В ней, — говорит он, — воссоздана максимально полная картина одного из известнейших центров духовности и культуры всех восточных славян… Исследование обрело не только богословско-агиографическую полноту, но и научную глубину».
Однако, несмотря на высокий научный уровень, означенный труд все же был встречен враждебно некоторыми шовинистически настроенными «учеными». В филаретовских изданиях «Християнська Україна» (16 марта 2002 г.) и «Голос Православ’я» (№5, 2002 г.) была опубликована статья некоего Мыколы Мушинки, называющего себя доктором философских и филологических наук, профессором Пряшевского университета, академиком НАН Украины и претендующего на роль специалиста в области богословия, церковной истории и современной церковной жизни. Основной удар критики Мушинки направлен на слова «русские», «русичи», «Русское государство», которые, по его мнению, никакого отношения к Украине не имеют. Однако многие исторические источники свидетельствуют, что эти слова далеко не чужды нашему народу. Как известно, Киевская митрополия, входившая до XVII века в состав Константинопольского Патриархата, именовалась «Русским экзархатом». В византийских источниках митрополита Киевского называли митрополитом России. Известный церковный писатель XI века митрополит Киевский Иларион в «Слове о законе и благодати» говорит о русском народе как о целостности, объединенной религиозным началом, идеал которого воплощен в Православии, и употребляет словосочетания «Русская земля», «русский народ». Знаменитая «Повесть временных лет» преподобного Нестора Летописца, монаха Киево-Печерской Лавры, начинается словами: «Откуда есть пошла Русская земля, кто в Киеве начал первее княжити и откуда Русская земля стала есть». И потому нелепым и смешным является утверждение пана Мыколы: «Київська Русь-Україна для неї (т.е. для игумении Серафимы – А.Е.) не асоціюється з нинішньою Україною, а з Російською імперією. Усе руське для неї – ро

Священник Вадим Семчук. Фильм «Матрица»: христианство или неоязычество?

Митрополит Симферопольский и Крымский Лазарь: «Пребывать в созидании и взаимопонимании»