СМИ о Церковных событиях в апреле

01.05.2003 archive, Вестник №20, Обзор прессы

ПЕРСПЕКТИВА ТЕРИТОРІЇ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ:
ВИСТАВКОВІ ГАЛЕРЕЇ, СУВЕНІРНІ КРАМНИЧКИ, КАВ’ЯРНЯ…

Сергій БАРШАЙ

За даний період у вітчизняних ЗМІ серед матеріалів, присвячених релігійним питанням, домінувала тема майбутнього пам’ятника Київському святителю Петру Могилі. Конкурс проектів пам’ятника викликав чималу інтерес у світських ЗМІ. На другому місці була тема збереження архітектурних та історичних пам’яток: Софійського собору, Замкової гори на Подолі та сучасного стану наших кладовищ взагалі.
Серед подій, що відбулися за даний період у релігійній царині, світські ЗМІ зацікавили передусім інцидент із екстрасенсом у Тернополі, повторне відродження “Білого братства”, побудований за короткий строк храм у Росії та інші події.

Події в Іраку — ще не кінець світу
(Православне життя очима світських ЗМІ: 24-30 березня)

Ірак — ще не кінець світу. — Релігійна статистика. — Знову про фінансування Софії Київської. — Професорські “обурення”. — УПЦ КП як “суха гілка”. — “Біле братство” в контексті закону. — Кладовища та суспільна мораль. Універсальний Флоренський.

Тема війни в Іраку заполонила на минулому тижні шпальти вітчизняних видань, усі без винятку ЗМІ уважно стежили за перебігом подій у зоні конфлікту. Може, це, зокрема, стало причиною того, що тема Великого посту практично зникла зі сторінок центральних українських видань (за винятком рецептів пісних страв, що іноді з’являються в деяких ЗМІ).
Християнський погляд на бойові дії, розгорнуті нині в Іраку, цікавив на минулому тижні газету “Сегодня”. У матеріалі під назвою “Священники — о войне в Ираке” (номер за 27.03.2003 р.) автор Д. Гомон висловлює припущення, що ця війна — ще одне підтвердження біблійних пророцтв про кінець світу. Далі наводиться думка о. Романа, клірика Іллінської церкви м. Києва: “Безусловно, описанное в Апокалипсисе можно соотнести с войной в Ираке. Но говорить о приближении конца света мы не имеем права, поскольку никто не знает, когда он придет”.

Статистичну картину релігійного життя України за станом на 1.01.2003 р. подала, хоч і з деяким запізненням, газета “Молодь України” у матеріалі Л. Зінковської “Що на конфесійній мапі?” (27.03.2003 р.). Цифри були взяті із “недавньої прес-конференції” (як зазначила автор) Держкомрелігій. Хоча ці статистичні звіти уже неодноразово аналізувалися у ЗМІ, проте ми дозволимо собі процитувати кілька положень із вищеназваної статті.
Отже, станом на 1 січня 2003 року в Україні діє 28567 релігійних організацій, у тому числі 27480 релігійних громад 54 віросповідних напрямків.
Поміж релігійних організацій найбільша кількість монастирів належить УПЦ — 41,5%. Торік їхня кількість у цій Церкві зросла на 11, в РКЦ — на 9, УПЦ КП — на 4, УГКЦ — на 2, УАПЦ — на 1 монастир.
УПЦ має нині 10040 релігійних громад, УПЦ КП – 3196, УАПЦ — 1110. Загалом до цих трьох Церков входить 53% релігійних громад від загальної релігійної мережі в Україні. УГКЦ має 3334, РКЦ — 847 громад.
Під кінець журналістка робить висновок, що “…віросповідання в Україні залишається стабільним. Відбувається інтенсивний розвиток релігійної інфраструктури. Значних позитивних змін зазнають якісні параметри релігійно-церковного середовища”.

Продовження теми становища комплексу будівель Софійського собору зустрічаємо в газеті “Хрещатик” за 28.03.2003 р. (матеріал “Столична влада допоможе зберегти пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська»”). Цей матеріал є продовженням теми, порушеної в інтерв’ю з директором Національного заповідника “Софія Київська” (“Хрещатик”, 19.03.2003 р.). Як зазначається на початку матеріалу, “при підготовці інтерв’ю з директором Національного заповідника «Софія Київська» Нелею Куковальською … автор публікації Олена Седик не внесла деякі важливі уточнення і розставила неправильні акценти у висвітленні проблем, пов’язаних із збереженням пам’яток історії та архітектури. Аби виправити прикру помилку, редакція вважає за необхідне опублікувати корективи, внесені Нелею Куковальською”. Як стає зрозуміло після прочитання статті, директор хотіла особливо виділити роль Київської держадміністрації у справі збереження цієї духовної перлини українського народу. Проте, знову в матеріалі акцентується увага на незадовільному фінансуванні цього унікального архітектурного і духовного об’єкту.
На думку директора, на території заповідника сьогодні необхідно терміново замінити інженерні комунікації, але на це, звичайно, бракує коштів. “…у Державному бюджеті коштів на реконструкцію немає. Заповідником та Держбудом подавалися пропозиції у Міністерство економіки про виділення 5 мільйонів 800 тисяч гривень централізованих капітальних вкладень на реконструкцію мереж на території архітектурного ансамблю Софійського собору та інші роботи. Та в проекті постанови Кабінету Міністрів, який готується, цих коштів не зазначено”.
Про рівень догляду за святинею говорить хоча б той факт, що, виявляється, донедавна пристінні келії використовувались як… звичайні житлові будинки. Сьогодні вони, як пише газета, “перебувають у аварійному стані”, що цілком зрозуміло. “З часом, — зазначається в статті, — відповідно до генплану заповідника на його території облаштують зону відпочинку з виставковими галереями, сувенірними крамничками, кав’ярнею”. Так що нинішня перспектива собору Київських митрополитів нічим не відрізняється від тих, які “готували” нашим храмам і монастирям у недавні часи державного атеїзму. За “галереями, крамничками і кав’ярнями” абсолютно забувається основне призначення святині як місця, де має звершуватися молитва до Всевишнього.

Цікавого листа опублікувала на своїх сторінках газета “Україна молода” у номері за 27.03.2003 р. Доктор філософських наук І. Мозговий із Сум висловлює своє “справедливе обурення” з приводу того, що Українська Православна Церква виступила перед державою з клопотанням про передачу їй у власність Почаївської лаври. Коротко описавши історію монастиря, дописувач зазначає, що з 1831 року (з часу переходу в юрисдикцію Руської Церкви) “ми не знаходимо жодного (!) прикладу, щоб лавра стояла в обороні самобутності українського народу”. Хочеться зауважити доктору філософських наук, що монастир — це все ж таки не етнографічний гурток або музей, де в першу чергу піклувалися би про збереження традицій або звичаїв народу. Монастир має набагато глибше призначення — піклуватися про збереження наших душ, допомагати людині жити у єдності з Богом. Авторові листа, очевидно, невідома та видатна роль Почаївської лаври у справі збереження православної віри на землях Волині і Галичини, яку вона відігравала протягом безбожних десятиліть радянського панування. Із України, з усього Радянського Союзу тягнулися віруючі до Почаївської гори, щоб почерпнути духовних сил біля мощів св .Іова і чудотворної Почаївської ікони Божої Матері. Так що Почаївська лавра, як ніякий інший монастир, завжди справлялася зі своїм головним завданням — свідчити людям про істинну православну віру.
“…кожному свідомому громадянинові нашої держави зрозуміле справедливе обурення мільйонів віруючих, які не хочуть, щоб власністю саме іноземних панів (у рясах і без них) ставали не тільки наші заводи, фабрики та трубопроводи, а й наші духовні святині, зрештою — наші душі” — бідний доктор наук зовсім не до місця приплів “іноземних панів”, а також “заводи, фабрики та трубопроводи”. Лаврські споруди братія просить передати у власність монастиря, тобто самої ж лаври, яка фактично ними і користується. І лаврські монахи не приїхали звідкілясь (хоча б і з ненависної Москви), а у більшості своїй є українцями за походженням. А кому хоче віддати свою душу пан дописувач, то вже його особиста справа.
“Ці святині мають залишатися власністю українського народу, а не Московської церкви. А опікуватися цими святинями довіримо церкві, яка стоятиме на патріотичних засадах, пропагуватиме віротерпимість, гуманізм і миролюбність”, — завершується лист. “Залишатися власністю українського народу”, як і взагалі будь-якого народу, — через це ми уже проходили. Сьогодні “власністю українського народу” є свята Софія Київська, причому у буквальному смислі, адже у її будівлях проживали звичайні люди (той самий народ), які і привели келії до аварійного стану. Сьогоднішній критичний стан самого собору і його дзвіниці — теж ні для кого не секрет. В радянську епоху тисячі храмів і монастирів “належали народові”, через що приходили до жахливого стану або просто зникали з лиця землі.
Проте, у листі навіть хочуть віднайти “опікуна” “цим святиням”, а саме: “церкву, яка стоятиме на патріотичних засадах, пропагуватиме віротерпимість, гуманізм і миролюбність”. На жаль, не вказано тільки, хто саме “тягне” на такий високий критерій. Може, створена десять років тому за допомогою колишнього партійного функціонера та морально збанкрутілого екс-митрополита УПЦ КП, чи нині розпорошена на кілька взаємоненависних угруповань УАПЦ, де предстоятель і керуючий справами звинуватили один одного в усіх можливих гріхах і закликають до публічного покаяння. У цих точно бракує віротерпимості, гуманізму і миролюбності. А може, пан професор під “опікуном” мав на увазі уніатів, проти яких Почаївський монастир боровся протягом усієї своєї історії, чому і здобув собі славу твердині Православ’я на західних землях України?

Газета “Сегодня” за 28.03.2003 р. опублікувала інтерв’ю зі скандально відомим “патріархом Філаретом”. Нічого оригінального на цей раз він не розповів: традиційні виправдання за свою розкольницьку діяльность та сподівання на швидке “международное признание”.
Традиційно наш вітчизняний “піп-розстрига” намагається порівняти себе з видатними діячами Православної Церкви: “Даже Иоанна Златоуста лишали сана, но затем же и возвращали ему его достоинство. И с московским патриархом Никоном тоже случалось подобное…” Дивно, чому на цей раз М. Денисенко не згадав ще й про св. Миколая Мірлікійського, адже його теж позбавляли сану. Тільки завжди забуває сказати: усі перелічені особи після накладення на них подібних заборон навіть не думали виявляти непослух і здійснювати богослужіння, а сприймали все як Божу волю. І саме своїм смиренням вони прославили свої імена для наступних поколінь, жоден із них не проявляв такої непокори, яка могла б нашкодити Церкві.
Трішки перегнула “його святість” і з кількісними показниками своєї структури. Так, він заявив, що має у своїй юрисдикції в Україні понад 3,5 тис. парафій, хоча, за найоптимістичнішими показниками Держкомрелігій, на початок року КП усього нараховував 3187 парафій. “…лет пять назад в Донецкой области у нас их было всего 12, то теперь 90 (за даними Держкомрелігій — 80. — С.Б.). В Запорожской области у нас сегодня 89 приходов, а еще не так давно их было только 20. На Днепропетровщине у нас уже 200 приходов, а было 30… (за даними Держкомрелігій —99. — С.Б.”.
Як і завжди, нагадує тут Денисенко, що його структура повністю тотожна з УАПЦ і між ними немає ніякої різниці: “Мы пока еще не объединились, но важно то, что нас и ничто не разделяет… нет никаких проблем канонического порядка, которые бы нас разделяли”. Тут з паном “патріархом” не можна не погодитись. Дійсно, його псевдоцерква і УАПЦ як близнюки-брати: обидві виникли з грубим порушенням віковічних церковних традицій і установ, а тому церквами можуть називатися хіба що умовно. Усе це колишній митрополит Київський добре знає, і сьогодні він має усвідомлювати, що насправді являють собою він та його організація. Ми процитуємо думку самого Філарета, висловлену ним на прес-конференції у жовтні 1990 року з приводу УАПЦ, а значить, і з приводу себе сьогоднішнього.
“Так звана УАПЦ не має канонічної спадкоємності з Київською митрополією… Вона не має зв’язку ні з Київською митрополією, ні з одним Православним Патріархатом… Тому я вважаю, що УАПЦ дійсно незалежна, але незалежна від усього Православ’я. Це та суха гілка, котра відломилась від живого дерева нашої віри. Православна Церква вважає, що всі так звані священодії, які звершують священики і єпископи цієї “церкви”, — неблагодатні. …його назва (Мстислава. — С.Б.) — Патріарх Київський і всієї України – це насмішка над Церквою, тому що ніхто не може сам собі присвоювати вище достоїнство. УАПЦ самочинно звела себе в достоїнство Патріархату… Віруючих так званої УАПЦ ми закликаємо дотримуватися церковних канонів і не розривати Православну Церкву в Україні на дві частини… Уже втретє в історії ХХ століття виникає ця “церква”, і кожен раз вона засихає, як відламана гілка, тому що в неї немає благодаті Божої, яка живить істинну Церкву” (Православний вісник. — 1991 р., №1 — С.10-13.). Хотілося б, щоб сьогоднішній “патріарх Філарет” не забував своєї ж характеристики тринадцятирічної давнини, а якщо він чомусь призабув, що насправді являє собою УАПЦ (а разом з нею і її копія — УПЦ КП), то нехай процитовані нами його думки будуть сьогодні свідченням безпринципності та лицемірства нинішнього лідера української православної схизми.

Б’є тривогу “Комсомольская правда в Украине” — “Біле братство” сьогодні не тільки існує, а й намагається набирати обертів. У статті “Белому братству” требуются адепты (28.03.2003 р.) автор А. Хрустальов розповідає, що в Києві “Біле братство” активізувалось у середині минулого року. “С тех пор у входов в метро, например, на “Шулявской” и “Дорогожичах”, каждый день можно встретить старушек, которые поют некие религиозные гимны. Вся былая атрибутика — белые платки, посохи, деревянные четки — отсутствует… Выдает только маленький портрет “Матери мира”, который всегда поблизости. Поющие бабушки собирают пожертвования”.
Як повідомив один співробітник правоохоронних органів, “количество приверженцев за последнее время не слишком возросло и составляет приблизительно 1500 человек. Большинство сохраняет верность секте еще с 1992 года. Достоверно известно, что “братья” по-прежнему аккумулируют сбережения своих адептов, используют их труд в собственных интересах, заставляют паству молиться и отказывать себе в любых мирских удовольствиях”.
Для звичайних громадян сьогодні найнебезпечнішим є те, що “у правоохранительных органов нет оснований бороться с “Белым братством”. Ему нельзя отказать в регистрации, потому что по закону о религиозных организациях они могут не регистрироваться. А сами “братья” убеждены, что делают все по собственной воле. Законов, карающих за манипулирование сознанием, или, проще говоря, зомбирование, нет не только в нашей стране, но и практически во всем мире”.

Тема ставлення живих людей до кладовищ порушується в статті П. Чечелюка “Там, где живут люди, есть кладбища…” (Зеркало недели, 22-28.03.2003 р.). “Они, эти кладбища, тоже живут, как живет город, селение, общество, народ. Когда в период исторических потрясений традиционный уклад рушится, меняется общественное сознание, жизненная память ослабевает, потомки перестают посещать могилы, кладбища умирают. Но виноваты ли усопшие в нашем беспамятстве?..
Кладбища есть в каждом городе. Они — не собрание памятников, не просто свободная территория. Давняя традиция запрещает застраивать кладбищенское место. Не подлежащие пересмотру давние этические принципы дают основания рассматривать старые некрополи как заповедные зоны города. Ведь во все времена отношение к умершим служило мерилом духовности и нравственности людей. Почитание живущих до нас, сохранение связи времен — необходимая часть духовной культуры общества…
Ведя речь об изучении исторических кладбищ и разрабатывая оптимальное законодательство их статуса, мы не должны забывать, что бесполезно анализировать проблемы кладбищ изолированно от духовного состояния общества в целом. И если еще можно волевым административным усилием отказаться от разорительного изменения русел рек, остановить строительство вредной мелиоративной системы, то совсем иного подхода требует восстановление тончайшей материи некрополей наших предков.
Кладбищам необходимо вернуть традиционно религиозный статус. Ведь среди богатств, которыми природа одарила человека, есть самый драгоценный дар — это дар прочной памяти. Те, кто там покоится, для нас живы и сейчас, ибо умирают навеки только те, кто не оставил своего следа на земле. Память — это любовь, а над истинной любовью время не властно.
Пласт за пластом откладывается на кладбищах история нашего народа, отмеченная, как вехами, могильными крестами и плитами. Становится грустно, когда уходит из нашей жизни святое отношение к могилам отцов и дедов. Путь, пройденный нами, увел нас в другую сторону — в сторону забвения и небрежения. Кладбища постепенно угасают, хиреют. В чем вина наших предков, что не храним мы их могил, предаем забвению их муки и смерть?
…Я иду мимо снесенного в центре города кладбища, на месте которого стоит высотный дом со сквером, и думаю: а не изготовить ли мемориальную доску и прикрепить на этом доме, чтобы живые знали, что под асфальтом и тротуарной плиткой, по которым они ходят, покоятся те, чьи могилы нарушены нашим невежеством, нашим беспамятством, нашим небрежением. Пусть станет это предупреждением — не совершать никогда подобного кощунства и святотатства. А для того чтобы не было безымянных братских могил, погребенных под грудой строительного камня и асфальта, нужно воспитать в себе уважение к любому, самому неприметному холмику, под которым покоится человеческий прах…”

До 75-річчя з моменту арешту видатного релігійного діяча свящ. Павла Флоренського, “священника-богослова, философа, филолога, искусствоведа, математика, физика. Инженера высокого класса. Специалиста по материаловедению. Одного из ведущих редакторов тогдашней «Технической энциклопедии»” присвячена стаття В. Скуратівського “К одной печальной годовщине” (Столичные новости, 25.03.-1.04.2003 р.). Автор з глибокою любов’ю і пошаною описує геніальність цього православного мислителя, який загинув у Соловецькому концтаборі.
“Подчас Флоренского наивно сравнивали со «всеобъемлющим» же Леонардо да Винчи. Это сравнение самого Флоренского, несомненно, огорчило бы. И не только оттого, что Павел Александрович рассматривал Ренессанс как фундаментальную ошибку человечества.
…Леонардо в предусмотрительно зашифрованную записную книжку заносит накануне священного для каждого христианина дня: «Завтра во всей Европе начнется плач по человеку, умершему на Востоке». Исчерпывающая формула начинающегося новоевропейского скепсиса. И даже нигилизма. Тогда как отец Павел Флоренский сохранял глубочайшее благоговение перед тем Событием, имевшем место на Востоке…
Русский священник решительно всю человеческую культуру рассматривал как существующее воочию утверждение той Истины. Так что неслыханная широта его занятий и интересов, в общем, понятна. Отца Павла видели то на заседаниях большевистского ВСНХ, где он был консультантом по электрификации страны, то на лекциях во ВХУТЕМАСе, там он читал фанатичным комсомольцам лекции по линейной и обратной перспективе, то в лаборатории по исследованию диэлектриков, то в радиолаборатории, то на спектакле театра марионеток. И так далее…
Но мир, возникший в ходе радикальнейшего социального эксперимента, никак не мог вместить в себя этого необыкновенного человека. Отцу Павлу попросту не было в нем места. За исключением восточносибирской, а затем соловецкой ссылки…
Интеллигентные заключенные передавали друг другу слова историка искусств Игоря Грабаря, сказанные в ответ на чей-то вопрос: “Кто лучше всех в СССР знает искусство?” — “Ну, конечно же, Флоренский”.
Угодивший на Соловки опытный профессор-арабист сказал: “Семитологию отец Павел знает лучше моего”.
В какой-то соловецкой “шарашке” инженер из “вольных” никак не мог решить некую сложную техническую задачу, связанную с соединенными сосудами. “А отец Павел, — говорил он в восторге, — решил ее в несколько секунд!”…
По вечерам отец Павел просил у лагерного библиотекаря (там отчего-то очутилась замечательная библиотека, конфискованная у репрессированного большевика Каменева, кстати, тифлисского соученика Флоренского): “Дайте что-нибудь почитать полегче на сон грядущий” — “На каком языке, Павел Александрович? ” — “А, все равно…”
По преданию, накануне расстрела он был приставлен сторожем какого-то недостроенного лагерного хозяйственного барака. О чем он там думал соловецкими ночами — носитель мысли, по существу, не имевший, по своей архитектуре, глубине и пронзительности равных себе?
…теперь, в режиме как бы “обратной перспективы”, столь излюбленной Павлом Александровичем, представим себе «сослагательную» такую перспективу — в виде возможного духовного присутствия Флоренского в те годы. В годы, когда сам отец Павел был конфискован у всех у нас. У всей мировой цивилизации.
Которая упустила, быть может, главный свой интеллектуальный шанс в том столетии, воплощенный в том человеке”.

Фітнес-центр Софії уже не заважає?
(Православне життя очима світських ЗМІ: 31 березня – 6 квітня)

Передювілейна Софія. — Розорення на Замковій. — “Релігійні вболівальники” перед “шаховою дошкою”. — Церква проти чародійства. — Пам’ятник митрополиту.

На минулому тижні своє продовження у ЗМІ отримала тема Софійського собору. Тепер виявилося, що будівництво фітнес-центру поруч з заповідником нічим собору не загрожує. “Председатель Госкомитета по вопросам строительства и архитектуры Валерий Череп заявил во вторник, что уже в этом году будет укреплен фундамент колокольни Софии Киевской. В следующем году Украина отметит 1000-летие памятника культуры. “Фундамент колокольни будет усилен, даже за счет свай”, — заверил глава Госстроя. На территории заповедника также будет проведена реконструкция и ремонт основных зданий, замена инженерных коммуникаций. Госстрой уже провел подготовительную работу, в частности, все структуры, не имеющие отношение к заповеднику, будут выселены с его территории”, — повідомляє “Сегодня” за 3.04.2003 р. (стаття “Фитнесс-центр Софии не помеха”). “Для приведения Софии Киевской в надлежащий вид необходимо 8 млн. гривен, сообщил В.Череп. Часть этой суммы будет предоставлена государством и столичным бюджетом, а часть предоставят спонсоры”, — доповнюють “Вечерние Вести” за 2.04.2003 р. (стаття “Будет укреплен фундамент колокольни Софии Киевской”).
“На думку багатьох фахівців, будівництво поблизу стародавнього собору фітнес-центру (в т.ч. басейну) може негативно позначитися на його стані… Зі слів голови Державного комітету з питань будівництва й архітектури Валерія Черепа, будівництво фітнес-центру в заповідній зоні Софії Київській припинили до приведення у належний стан документації й узгодження її з Мінкультури та іншими інстанціями. На сьогоднішній день цю роботу виконано і будівництво триває”, — продовжує тему газета “День” за 4.04.2003 р. (стаття “Під Софію заб’ють палі”).
Так що основний висновок, який випливає з цієї “гарячої лінії”, — те, що відтепер “соседнее строительство не вредит Софии: по словам Валерия Черепа, его разрешили вести в «урезанном плане» — без вторжения в заповедную зону.
“В мае мы ожидаем делегацию ЮНЕСКО, которая осмотрит заповедник и успокоит международное сообщество: никакой угрозы Софии Киевской не существует”, — подчеркнул глава Госкомстроя” (Киевские ведомости, 2.04.2003 р., стаття “София ждет обновления”).

Тема збереження культурної спадщини порушувалась і в статті А. Смаля і О. Смаля “Смерть Замковой горы” (Зеркало недели, 29.03-4.04.2003 р.). В ній розповідається про цей унікальний в історичному, культурному і духовному розуміннях об’єкт нашої столиці. Автори з гіркотою вказують на нинішній стан гори: “На туристических схемах эта местность Киева обозначена надписью “Замковая гора (Киселевка)” и несколькими черными крестиками, означающими, что там расположено кладбище. Но ни в одном из рекламных буклетов вы не найдете пунктира со стрелочкой, который рекомендовал бы посетить этот уголок Киева. Хотя рядом ритуально-обязательный Андреевский спуск, а у подножия горы строит светлое рыночное будущее Житний торг. Впрочем, ничего нелогичного в этом игнорировании нет. Один из самых насыщенных историей уголков древней столицы является апофеозом нашего упадка и дикарского варварства. “Україна-країна-руїна” — кажется, именно здесь мог сочинить эти горькие, полные безнадежности рифмы Олесь Бердник…
Автори розповідають історію цього місця від найдавніших часів до періоду, коли “в 1819 году территория замка перешла во владение Флоровского монастыря, а тот устроил там кладбище”, і далі, коли “в 1935 году было принято решение превратить кладбище в парковую зону — задачу разорения выполнили самыми ударными темпами. Следа не осталось от большинства могил и построенной в 1857 году Троицкой церкви, остатки стены, возвышавшейся вокруг кладбища, и сейчас методически демонтируют хозяйственные люди — поверхность Замковой горы устлана кирпичами, маркированными 1847–48 гг.”.
Матеріал ілюстрований красномовними знімками, які показують сьогоднішнє жахливе становище цього історичного місця: повалені надгробні плити і пам’ятники із напівстертими написами.
Автори зазначають, що сьогодні “торжествуют на Замковой недоумки-“сатанисты”, не способные даже о дьявольском призвании своем написать на стене разграбленного склепа без ошибок”.
Проблема, піднята у вищезгаданому матеріалі, на сьогодні є не просто злободенною, а кричущою, і порушувати її у пресі — справа благородна. Шкода тільки, що автори при її написанні, очевидно, не до кінця вивчили суть проблеми (причину такої блюзнірської байдужості до некрополя), огульно кинувши тінь і на Церкву: “Замковая гора окружена действующими культовыми сооружениями. Когда мы, оскальзываясь, добирались до вершины, у ее подножья звучал приятный баритон священника и хор прихожан. А на несколько десятков метров ближе к небу лежат под поваленными крестами и разбитыми могильными плитами неприкаянные человеческие останки. Нужны ли им эти аллилуйные песнопения? Они ждут — возможно, профессиональные спасатели человеческих душ поднимутся к ним и защитят их побелевшие кости от поругания. Да где там — столько еще пивных заводов и супермаркетов нужно освятить…” Матеріал багато б у чому виграв, якби автори розповіли хоча б трішки про те, скільки колишній господар території — Флорівський монастир — оббивав пороги владних інстанцій із проханням повернути собі це освячене віками місце для його відновлення. Будемо надіятись, що ця сторона проблеми скоро теж приверне увагу дослідників історії цього місця.

Цікавий аналіз сьогоднішнього стану в українському православ’ї поданий у цьому ж номері “Зеркала недели” під назвою “Большая шахматная доска” украинской поместности”. Аналітиком на цей раз виявився недавній прес-секретар керівника Київського патріархату Денисенка Ю.Дорошенко. Цікаво те, що ця стаття є, так би мовити, дебютом автора як світського аналітика. Тут він намагається підійти до релігійного питання “более объективно, широко, по-новому”, чого йому сильно бракувало у ранзі журналіста “України молодої”, а тим більше прес-секретаря “такої людини”. Проте, очевидно, багаторічний досвід оспівування “анафеми” дався взнаки і, мабуть, не так то й легко позбутися колишніх стереотипів, щоб отак відразу, нехай і з піврічною перервою, стати неупередженим і об’єктивним релігійним аналітиком.
Перше, що кидається у вічі після прочитання статті, — перенасичення алегоричними образами. Так, в уяві журналіста церковна ситуація в державі — це всього-навсього “большая шахматная доска” (як видно уже із назви), затишшя у релігійній сфері минулого року нагадує авторові “тайм-аут, когда боксеры расходятся по углам ринга, чтобы, отдышавшись, попить водички и заменить вставки во рту. Все готовились к последующей борьбе…”, вірні Церкви — це “религиозные болельщики”, і взагалі “в год Коня (досить дивне, як для людини, що вважає себе православною, визначення часу. — С.Б.) православные батюшки Украины ездили по кругу”.
Показати міжконфесійну ситуацію в Україні “объективно” і “широко” на цей раз не вийшло. При характеристиці діяльності кожної з православних конфесій України, звичайно ж, найбільш чорною виявилася (як виявлялася і протягом п’яти років діяльності Ю.Дорошенка на агітаційних фронтах) УПЦ. Згадано тут було і про те, як вона “тихой сапой вытесняла государство из нужных ей объектов”, що “ярко иллюстрирует ситуация вокруг столичного ботанического сада, где размещен Ионовский скит”.
Абсолютно безсоромно наводиться приклад і з Китаївською пустинню, де “церковники посреди зимы выгнали на улицу студентов техникума пчеловодства, а потом и все заведение”. Це подається як ілюстрація до того, “как церковь может выбрасывать любые учреждения, без оглядки на их общенациональную ценность”. Цинічна згадка про випадок у Китаївському монастирі, що викладена у формі напівправди, є особливо безчесним прийомом з боку автора. Пану аналітику напевно ж відомо, як розпоряджався комбінат (а не технікум) бджільництва відведеною йому площею, а саме — віддав її в оренду антихристиянській секті тамплієрів. Також журналісту має бути відомо і те, що у стінах старовинного православного монастиря тамплієри вдавалися до наруги над християнськими символами. А “церковники” зайняли приміщення комбінату (чи уже тамплієрів?) тільки після відповідного рішення Кабміну. Також вони не виганяли студентів на вулицю, а вповні у християнському дусі пояснили їм безчесність і протизаконність дій директора комбінату (вона вже не мала права набирати нових студентів) і створили всі умови для їх безболісного виїзду з гуртожитку (забезпечили безкоштовним транспортом і навіть надали матеріальну допомогу тим, хто цього потребував).
Як зазначає далі автор, наше православ’я деградує. Для прикладу деградації “Московської патріархії” він пише, що вона “уже сделала из царя Николая ІІ настоящий топ-символ… Дело канонизации доводится до абсурда, т.к. поставлено Российской православной церковью просто на конвейер. Скоро весь учебник по истории России можно будет считать одновременно и житиями святых”. Наскільки останнє твердження відповідає дійсності, вважаю, не слід і відповідати. Хоча той факт, що ряд історичних постатей будь-якої православної держави, в силу своєї громадської діяльності, заслуговує на причислення до лику святих, може тільки радувати християнина. І іронізувати з приводу “учебника по истории” і “житий святых” некоректно.
Для демонстрації своєї об’єктивності Ю.Дорошенко виявляє недоліки і в “національній стороні”. Правда, вони, в порівнянні з “конкурентами по релігійному простору”, ну просто смішні і по-дитячому наївні. Так, автор для прикладу деградації Київського патріархату віднайшов лише недавній випадок, коли “…один ловкий владыка (Дмитро Рудюк. — С.Б.) выступил в прессе особым ревнителем духовности нации и раздолбал на чем свет стоит фильм Юрия Ильенко «Молитва за гетмана Ивана Мазепу». Отсутствие элементарного понимания искусства и осознания, что это не массовый фильм и по нему не нужно учить детей истории, что воспринимать его следует лишь в качестве авторского взгляда, заставляет епископа тыкать носом режиссера в те моменты, которые владыке не по вкусу”.
Ой, якби ж то тільки й недоліків у “капешної ієрархії”, що відсутність естетичного смаку! Сьогодні фактів деградації розкольницької “еліти” (навіть не рахуючи канонічних аспектів) більше, аніж треба.
Заради об’єктивності журналіст міг би нагадати, як не так давно “єпископ” УПЦ КП Юрчик перейшов у католицизм, розкаявшись у православній “єресі”, не забувши при цьому попросити у своїх нових “братів” значну суму в доларах.
Заради об’єктивності потрібно було б згадати і те, як нещодавно член “Вищої церковної ради УПЦ КП” пан Червоній заявив у щотижневику “2000”, що п’ятидесятники “не секта, а повноцінна церква”. Можна подискутувати з приводу значення терміну “Церква”, але, думаю, православне тлумачення поняття “Церква” відоме усім, і в першу чергу таким “високим” чинам.
Авторові цих рядків особисто довелося чути на одній релігієзнавчій конференції, що проходила в Інституті філософії у 2001 році, як професор духовної академії УПЦ КП Д.Степовик заявляв про “історичну вину православних у розколі 1054 року” між Сходом і Заходом. При тому пан професор демонстрував абсолютну необізнаність у православному вченні про першість апостола Петра серед інших апостолів.
Так що деградація в “національних церквах” далеко не обмежується тільки їхньою естетичною короткозорістю.
А як делікатно коментує “об’єктивний” оглядач розкольницьку діяльність серед української діаспори свого колишнього шефа! “…когда уже стало окончательно ясно, что нас еще не очень желают видеть полноправными членами в семье вселенского Православия, патриарху Филарету пришлось в течение двух лет напрягать весь свой колоссальный дипломатический опыт, вспоминая прошлую деятельность по линии Фонда мира, чтобы залечить раны обид, снова сплотить наших земляков в США вокруг идеи киевоцентричности”. Під “сплочением наших земляков в США” мається на увазі розкольницька діяльність вищезгаданого “патріарха”, яка викликала щире обурення у православних українців Америки.
Сьогодні “колоссальный дипломатический опыт” пана Денисенка проявляється у його намаганні підтримати будь-який сепаратистський рух у будь-якому православному середовищі світу з тим, щоб подібними “прецедентами” виправдати нікчемне існування своєї псевдоцеркви.
Цікаво, що в статті однією з причин “дипломатичної діяльності” розжалуваного ієрарха автор чесно називає бажання… “залечить раны обид”. От що є причиною нинішньої дипломатичної “місії” Денисенка! “Його святість” поширює розкол у всьому православному світі для того, щоб просто “залечить раны обид”, які були “нанесені” йому в Православній Церкві! Нічого сказати, православний підхід.
Але тут автор попав пальцем у небо — розлючений на Церкву колишній митрополит усю свою енергію, весь свій потенціал уже більше десяти років направляє на підрив Православної церкви не тільки у себе на батьківщині, а і в усьому світі. Свої шкурні інтереси він поставив понад усе!
На завершення статті Ю.Дорошенко зазначає, що “есть еще один фактор в делах церковных — основной: воля Божья”. Це правда, на Його волю ми усі покладаємося і віримо словам Спасителя, сказаним про Церкву, що “пекельні ворота її не подолають” (Мф.16,18).

Газета “Сегодня” за 31.03.2003 р. у матеріалі “Церковь против обучения детей “волшебству” повідомляє про те, що “Крымская епархия и объединение православной молодежи Крыма обратилось к родителям школьников с предупреждением о «духовной опасности». Причиной заявления послужили рекламные объявления «Школы чародейства и волшебства», разбросанные по почтовым ящикам Симферополя.
Листовки призывают доверить детишек «опытным психологам и специалистам по Эриксоновскому гипнозу» для «развития у них индивидуальных способностей». В тренингах посредством магии (в виде игры) стремятся пробудить в ребенке новые «волшебные» возможности. Церковники опасаются, что возбужденный интерес к мистике может привести любознательных детей к желанию познакомиться и применить на практике «глубины сатанинские». В заявлении церкви в частности говорится: «Прежде чем набирать номер «развивающего тренинга», подумайте «о соответствии программы подлинному пониманию добра детьми, большинство из которых крещены в Православной Церкви».

У Києві триває конкурс на кращий ескізний проект пам’ятника київському митрополиту Петру Могилі. “Итоги конкурса жюри должно огласить на этой неделе, — повідомляють “Киевские ведомости” за 1.04.2003 р. (стаття “Памятник просветителю”). — А пока в столичном управлении охраны памятников истории, культуры и исторической среды выставлены на обозрение восемь работ, увековечивающих память великого украинского просветителя, политика, религиозного деятеля ХVII века… Памятник установят на Контрактовой площади столицы, если члены жюри не утвердят другого места”.

Новий храм за вісімнадцять днів
(Православне життя очима світських ЗМІ: 7 – 13 квітня)

Піст — це утримання. — Затверджено проект пам’ятника митрополиту Петру Могилі. — Ідентифікаційний номер і релігійні переконання. — Столітній ювілей Кулішевої Біблії. — Новий храм за вісімнадцять днів. — Кашпіровський у Тернополі.

З наближенням кінця Великого посту знову оживає у ЗМІ “пісна тема”. Тижневик “Зеркало недели” за 5 – 11.04.2003 р. помістив статтю М. Мигаль “Духовное очищение или строгая диета?”, в якій розглядаються історичні витоки традиції постування, духовне значення посту, а також аналізується сучасна мода на піст.
“Испокон веков человек осознавал важность поста. Первым постился Адам — после изгнания из рая. Собственно, во время Великого поста вспоминаются Адамов плач, древняя тоска человека по утраченному раю. Все религии посвящают постные дни смирению плоти и возвышению духа…
В духовном понимании пост — это воздержание души и тела от страстей, излишеств, злых мыслей и т.п. Это период, когда человек имеет возможность переосмыслить свое отношение к Богу, к миру, к окружающим. Более того, настоящий пост, если человек достойно выдержит его, несет очищение духовное и телесное…
Пост — это возвышение духа и очищение телесное. Это время, когда мы даем отдохнуть нашему организму от переедания, белковой животной пищи. Основой питания в такие дни становятся овощи, фрукты, крупы, здоровая пища, очищающая наш организм…
Темп нашей жизни не всегда позволяет людям с ослабленной иммунной системой отказаться от многих продуктов. Заменить источник белка в период поста могут бобовые, соя, орехи, необходимые витамины содержат картофель, зеленый лук, свежая капуста, сухофрукты, цитрусовые. Необходимые углеводы имеются в таких продуктах, как свекла, ржаной хлеб, гречка, рис.
… то, что люди так массово начали поститься, имеет и свои позитивы. Возможно, на начальном этапе многие постятся, наследуя чей-то пример, не углубляясь в его духовное значение. Но со временем такой человек начнет задумываться. В следующий раз он станет искать ответ, почему он это делает. Такой процесс можно сравнить с цветением дерева. Сначала появляется листва, затем цветы и плоды”.

Зовнішній, чи, якщо можна так сказати, їстівний, бік постування аналізується в статті Т. Юрченка “Кому пост противопоказан” (Киевские ведомости, 9.04.2003 р.): “Сейчас на дворе великий пост. Многие его воспринимают как возможность похудеть. Вроде бы и в другое время этим можно заняться, но вместе со всеми как-то сподручнее… «Пост — не диета, — предупреждает главный диетолог Минздрава Украины Петр Карпенко. — И если нет к нему осмысленного отношения, воздержание от пищи пользы не принесет. А вот навредить может, особенно людям ослабленным и больным». Далі йде широкий перелік тих “категорій”, яким лікарі “не рекомендуют соблюдать строгий пост”: “детям до 14 лет,… людям с хроническими заболеваниями органов пищеварения (гастритами, колитами, панкреатитами), с инфекционными заболеваниями, страдающим сахарным диабетом, особенно его инсулиновой формой. Осторожно следует подходить к посту сердечникам и гипотоникам, а также беременным женщинам. Им в этом случае лучше проконсультироваться с врачом… людям, имеющим большие нагрузки — как физические (грузчикам, спортсменам, каскадерам), так и психологические (водителям-дальнобойщикам, операторам аэропортов, машинистам локомотивов)”.
Основним недоліком згаданої статті можна назвати її суто мирський підхід до постів. Зрозуміло, що фанатичне обмеження себе в їжі, тим більше хворими людьми, не може схвалюватися Церквою, проте все ж певні зазначення варто було б зробити (тут можна було дізнатися і про думку священнослужителів). Адже піст має різні рівні, і хворі можуть поститися з відповідними послабленнями (наприклад, вживати рибну або навіть молочну їжу). І так буде набагато краще, коли людина, яка хоч і має певні проблеми, все ж намагається стримувати свій апетит у дні, визначені Церквою як пісні.

На минулому тижні ЗМІ повідомляли про завершення конкурсу проектів пам’ятника митрополиту Петру Могилі, який планується встановити в Києві на Контрактові площі. “Переможцем став проект скульптора Анатолія Куща (автор монумента Незалежності, монумента засновникам Києва та скульптури архістратига Михаїла на Печерських воротах на майдані Незалежності) та архітектора Юрія Тижа”, — повідомляє “Україна молода” за 10.04.2003 р. (замітка “Могилі” — Могилу”). “Кошторис проекту наразі не відомий, але цифра коливається в межах 0,3-1 мільйона гривень, що будуть виділені з міського бюджету та приватними спонсорами…” Як зазначається далі у замітці, “для оцінки робіт організатори залучили ще й священнослужителів Києво-Печерської Лаври, оскільки саме з цією святою обителлю тісно пов’язана церковна діяльність Могили. Вони дещо покритикували призера і рекомендували доопрацювати деякі елементи одягу митрополита”.

«Розкодуватися» не можна” — під таким заголовком у “Вечірньому Києві” за 11.04.2003 р. дається відповідь читачці на її запитання, чому їй у податковій інспекції відмовили у бажанні позбутися ідентифікаційного коду. Далі іде мотивування подібних відмов з боку податкових служб: “Як роз’яснили в Державній податковій адміністрації України, згідно зі статтею 1 Закону України «Про Державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів», створено єдиний державний автоматизований банк даних — Державний реєстр фізичних осіб —система обліку платників податків та інших обов’язкових платежів, якої раніше не існувало. Згідно з цим законом у Державному реєстрі проводиться реєстрація особи з однозначним присвоєнням їй ідентифікаційного номера…
Збереження порядку і форм обліку платників, які були встановлені раніше для осіб, що через свої релігійні або інші переконання відмовляються від ідентифікаційного номера, не дає можливості органам Державної податкової служби в стислі терміни отримувати об’єктивні відомості про фізичних осіб…
Відмова частини суспільства від ідентифікаційних номерів ускладнює не лише вирішення завдань щодо забезпечення надходжень до бюджету, а й стає на заваді нормальному функціонуванню інших державних систем, де використовуються ці номери…
Цифровий номер зручний у використанні, бо забезпечує компактне зберігання, обробку та пошук різноманітних даних у єдиній базі платників та зменшує вірогідність неоднозначної ідентифікації фізичних осіб. Існуюча єдина автоматизована база даних Державного реєстру дає змогу завжди проконтролювати достовірність ідентифікаційного номера”.
Ну що тут можна сказати? Вот те, бабушка, и Юрьев день! Значить, обіцянки держави про створення альтернативної системи обліку для громадян, які через свої релігійні переконання не бажають приймати ідентифікаційний код, віднині розвіюються по вітру? Виходить, що проблему відтепер намагаються спустити на гальмах.

Про недавнє перевидання першої Біблії на українській мові, перекладеної П. Кулішем, І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким, повідомляє “Хрещатик за 10.04.2003 р. у статті А. Полегенько “Своя Біблія”. Як зазначає авторка, у цьому році минає уже сто років з моменту першого видання цього перекладу. Свого часу її творці поклали багато зусиль для того, щоб ця робота побачила світ. “Куліш віддав цій праці п’ятдесят років. Перший переклад представники Синоду забракували, бо його зроблено без використання першоджерела, на основі публікацій іншими мовами. Кулішеві довелося шукати теолога, котрий володів староєврейською. Тоді й познайомився з Іваном Пулюєм…
Працювали подвижники у Відні, а коли Куліш редагував Книгу Книг удома на Чернігівщині, його маєток згорів разом з оригіналом, і митець відновлював текст по пам’яті, а Нечуй-Левицький (уже по смерті Пантелеймона Олександровича) закінчував “відшліфування”.
…Кулішева Біблія — перший канонічний переспів українською і, за свідченнями вчених, один з найкращих серед слов’янських. Хоча книгу написано так званою “кулішівкою”, вона демонструє все багатство нашої мови, навіть єврейські імена звучать на український манер, приміром, Марко, Яків, Петро, Наум, Архип. За словами Павла Загребельного, ця пам’ятка відкрила для нього фантастичне й вражаюче багатство рідного слова. Прочитавши її, письменник дійшов висновку, що не українці створили свою мову, а вона українців”.

Про храм, побудований у максимально короткий термін, розповідає газета “Сегодня” за 10.04.2003 р. (замітка “Храм из камня за 18 дней”): “Всего 18 дней понадобилось для постройки Свято-Никольского храма в Екатеринбурге. Это полноценный, выложенный из красного кирпича храм вмещает около 100 прихожан. В нем есть алтарь, колокольня, увенчанные крестами золоченые главки. 19 апреля здесь пройдет первая служба”.

Отримав висвітлення у ЗМІ і інцидент, що трапився не так давно у Тернополі навколо візиту екстрасенса Кашпіровського (про цю подію прес-служба УПЦ уже повідомляла). Відрадно, що світські ЗМІ не винуватили віруючих у тому, що сталося, а навіть навпаки, самі намагались віднайти об’єктивну причину невдоволення віруючих. “Не зовсім вдалий час для свого візиту в Тернопіль вибрав відомий психотерапевт і нетрадиційний цілитель Анатолій Кашпіровський. Великий піст в обласному центрі, де чи не найбільше церков та релігійних громад у розрахунку на душу населення, мало стикається з гіпнотичними дивами, які творить зі сцени «людина-легенда». Як на зло, ще й бігборд із зображенням Кашпіровського опинився якраз між двома храмами — православним та римо-католицьким, відтак церковнослужителі зреагували оперативно. Ще напередодні першого тернопільського сеансу Кашпіровського по всьому місту були розклеєні листівки із закликом не піддаватися «диявольській спокусі», а вищезгаданий бігборд невідомі заляпали фарбою”, — повідомляє газета “Україна молода” за 4.08.2003 р. (стаття С. Мичка “Церква проти Кашпіровського”). Як розповідає далі газета, “біля приміщення культурного центру «Ватра», який орендував для своїх сеансів Анатолій Кашпіровський, духовенство й парафіяни кафедрального собору святих Віри, Надії та Любові (УПЦ) навіть виставили своєрідний пікет — проводили так зване молитовне стояння для захисту від скверни”.

И. Титова. Пенсионер в магическом квадрате или О кошках-мышках и бесплатном сыре

Страна победившего СПИДа