Архієпископ Львівський і Галицький Августин: «Кожен працівник колонії зобов’язаний поводити себе по-християнськи у будь-якій ситуації»

01.12.2002 archive, Вестник №15, Церковь и власть

Роль релігійного світогляду у духовному відродженні правопорушників

Виступ на навчальних зборах керівників кримінально-виконавчих установ України

(Київ — Пуща Водиця, 29-30 жовтня 2002 року)

архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодального відділу по взаємодії з Збройними Силами
та іншими військовими формуваннями України

Успішна діяльність виправного закладу безпосередньо залежить від особистості її начальника, який повинен бути своєрідним «батьком сімейства», діти якої, на жаль, є переважно дітьми зіпсованими. Персонал колонії, тюрми, має замінити правопорушникові сім’ю, хоча це й звучить, можливо, для декого дивно, дати йому зразки м’якості та теплоти стосунків, підготувати до сприймання добра. Відомо, що християнська сім’я — це мала Церква, і стосунки між членами її будуються на законі любові, на жертовності, терпеливості,смиренні. Кожен працівник колонії — християнин просто зобов’язаний поводити себе по-християнськи у будь-якій ситуації. Власним прикладом, любов’ю, жертовністю, смиренням, лагідністю він має свідчити про своє християнство, доводити засудженим, що добро існує, що любов — це природня чеснота, але вона має бути не пристрасною і не абстрактною, а християнською, глибокою, реальною і конкретною.

Проте бути справжнім християнином, особливо сьогодні, після епохи масового безвір’я, не так вже й просто. Сама себе людина, навіть при великому бажанні не змінить — тут необхідна Божа благодать. А людина мусить відкритися на неї, прийняти її. І зробити це допомагає пастир, священик.

Останнім часом розширюється співпраця Департаменту з релігійними організаціями. До місць відбування покарань все частіше навідуються священики. Звичайно вважають, що вони повинні обслуговувати лише засуджених. А це ж чудова нагода для персоналу скористатися з духовної поради, а якщо в зоні є діюча церква, то маєте можливість прийняти у себе на службі, зрозуміло, після відповідної підготовки, святі таїнства Сповіді, Причастя, а якщо потрібно, то і Соборування. Коли людина жалкує, що здійснила гріх, намагається очистити свою душу покаянням, бажає стати кращою — Бог у святих Таїнствах Сам її очищає, вливає в неї Свою благодать. І тоді з’являється сила боротися зі злом як у собі, так і в навколишньому світі.

Віра в Бога є першим і, напевне, найважливішим виправляючим фактором, оскільки вона має значний вплив на душу і, тим самим, на життя людини. Вчені-дослідники впевнились у малій ефективності виправних заходів, за винятком тих, які базуються на релігії, зокрема, на християнстві, живляться і надихаються ним. Даремно тут застосовувати різні репресивні та примусові заходи? на душу, на совість не діє сила зовнішнього примусу — вони залишаються після таких методів нечутливими, мертвими. Християнство — єдина сила, що здатна протистояти збудженню, умиротворяти пристрасті, повертати людині моральні сили.

Дуже важливо, щоб персонал, який працює у зонах, складався якщо з не безумовно побожних людей, то, принаймні, з надзвичайно моральних, совісних, співчутливих,які розуміють важливість обов’язків, доручених їм. Бо ж «…кажу вам, радість буває в Божих Ангелів за одного грішника, який кається» (Лк. 15, 10).

У моїй доповіді на конференції 30 травня цього року, присвяченій питанню духовної опіки засуджених, я більше зупинявся на служінні священиків у колоніях, на проблемах, пов’язаних з нашою частиною співпраці Церкви та Держдепартаменту України з питань виконання покарань. Сьогодні хочу звернути увагу на моменти, які допоможуть більш плідно співпрацювати з Церквою працівникам департаменту і тюремному начальству та персоналу. І тут дуже важливою є співпраця з тими працівниками установ, які самі сповідують православну віру, є активними членами Церкви, людьми, добре зорієнтованими в церковному житті, проникнутими християнським світоглядом.

Якщо ми насправді хочемо, щоб християни — засуджені покаялись по-справжньому, щоб вони після звільнення не коїли нових злочинів і не повертались назад у зони, то ми повинні підтримувати їх з усіх сторін, всіма можливими способами. Зрозуміло, що одним лише священикам це не під силу. І саме тут велике навантаження лягає на плечі начальника та всіх працівників установи.

Засуджені більш, ніж будь-хто, потребують утіхи, наставництва. Священик, навіть, коли він приходить у колонію часто, не перебуває там постійно. Персонал же, начальство — постійно спілкуються з ув’язненими, і тут важливе все? адже можна людину і підбадьорити, і морально вбити навіть не словом, а самим лише поглядом. Душі перемагають не зброєю, а любов’ю, великодушністю, — казав Спіноза. Мені дуже сподобались слова начальника одного з обласних управлінь Департаменту про те, що коли до них колишні правоохоронці звертаються з питанням працевлаштування, він попереджує? «Нам потрібні люди милосердні», і, буває, відмовляє тим, кого служба озлобила і зламала, хто став твердосердим, жорстоким.

Як було зауважено у моїй доповіді на вищезгаданій конференції 30 травня 2002 р., без сприяння адміністрації кожної конкретної установи наше служіння ускладнюється. Проте таке сприяння повинно б поступово переростати у творчу співпрацю, не вичерпуватись виданням постійних перепусток, наданням часу для зустрічей засуджених з духовним отцем, допомогою у проведенні богослужінь. Необхідно зберегти, якнайдовше утримати ту атмосферу миру, любові, милосердя, яку створює богослужіння чи духовна бесіда. І тут дуже важливо, чи ми справді є християнами, чи тільки так називаємось. Адже християнин — це людина, яка не лише володіє християнським світоглядом; християнин — це той, хто намагається, з Божою поміччю, жити за Євангелією. У християнина головний закон — це закон любові, який велить любити Бога понад усе, а ближнього — як самого себе. Цей закон є чинним у кожній ситуації, всюди і завжди. Маємо ненавидіти гріх, а не грішника, злочинця.

Отже, турбуючись про душу, про покаяння і навернення правопорушника, слід, перш за все, бачити в ньому людину, яка потребує справжньої любові та милосердя. Маємо пам’ятати, що образ Божий, за яким створена людина, не віднімається від неї, що б вона не вчинила. Навіть найбільший злочинець є іконою, образом Творця, хоч і забрудненим. Тож впізнаваймо в кожному з тих, хто впав, Божі риси, допомагаймо їх відчистити, реставрувати цю ікону. Треба намагатися дивитись на злочинця Божими очима, очима любові. Адже «Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5, 8), довівши цим Свою безмежну любов до людини. Тож чи маємо право ми не любити, цуратися людини, гордувати нею лише тому, що Господь попустив, щоб вона спіткнулася, впала і боляче побилася, чи тому, що на неї напали розбійники та геть побитою і зраненою кинули її на житейській дорозі? Працівники колонії справді мають чудову нагоду щоденно бути тим добрим самарянином, який, побачивши пораненого, не відвернувся від нього, не пройшов повз байдуже, а послужив йому всім, чим міг, постарався, щоб той якнайшвидше прийшов до здоров’я, хоча поранений був юдеєм, з якими самаряни ворогували.

Досвід показує, що лише невелика частина ув’язнених має щире бажання змінити гріховне життя, вирватись з лабет ворога, стати справжнім християнином. Більшість, на жаль, закореніла в грісі, є озлобленою, жорстокою. І тут слід бути особливо уважним, щоб самому не озлобитись, не просякнути ворожою отрутою. «Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре перед усіма людьми!» (Рим. 12, 17). «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Рим. 12, 21). Молитвою, богомислієм, тобто розважанням, розмірковуванням про Божественне, треба загороджувати себе від впливу злочинців, які проситились злістю, брудом і, навіть сатанізмом, і не мають бажання нічого в собі змінювати. Треба молитися за них, а себе охороняти, як щитом, короткими молитовками. Тоді не будете приходити з роботи стомленими, роздратованими, зможете зберегти мир у родинах, по-християнськи жити з дружиною, дітьми.

Отже, найголовнішим у роботі християнина в місцях позбавлення волі вважаю не формальне, а щире, нелицемірне, сердечне співчуття до людей, які там перебувають, щоб не докоряти їм, не збільшувати їхніх страждань.

Біля двох тисяч років тому загін воїнів виконував вирок — розпинав на горі Голгофі, за мурами Єрусалиму, одного Засудженого. Очолював його сотник Лонгін. Він був вражений смиренням і лагідністю Страждальця, Який, терплячи жахливі муки, не проклинав нікого, не богохулив, не просив пощади, а тихо молився за тих, хто розпинав Його. Сонце сховалось, темрява настала по всій землі, а люди стояли під хрестом, бажаючи побачити видовище до кінця. Коли ж, зі словами молитви на устах, помер Він, — земля затряслася, скелі розпалися, завіса в храмі роздерлася надвоє. «А сотник, що насупроти Нього стояв, як побачив, що Він отак духа віддав, то промовив: «Чоловік Цей був справді Син Божий» (Мк. 15, 39). Це був Іісус Христос.

Сьогоднішня наша зустріч відбувається в день святого мученика Лонгіна — того самого сотника, який, ставши християнином, мученицькою смертю підтвердив свою глибоку, непохитну віру в Іісуса Христа. Певен, цей збіг — не випадковий. Тож, молитвами святого мученика Лонгіна сотника, зростаймо в християнській любові, милосерді, терпеливисті. Щедро даруймо теплоту наших сердець тим, хто чи не найбільше потребує її, щоб жаром любові розтопити хоч деякі обледенілі, озлоблені серця, щоб добром назавжди побороти зло там, де це можливо.

Александр Андрущенко. Как гора монастырская стала сатанинскою

Митрополит Минский и Слуцкий Филарет: «Прежде всего мы должны сами почувствовать себя православными»