Обзор прессы

23.11.2002 archive, Вестник №15, Обзор прессы

23.11.2002. КИЇВ. Аби похизуватися перед читачами, журналісти столичних газет залучають на допомогу… нечисту силу

Газета „Хрещатик» надрукувала враження однієї журналістки від концерту-презентації „нового компакт-диска акордеоніста Ігоря Завадського» (№ 169, 12.11.2002). Незрозуміло, чому акордеоніста, адже пан Завадський грає на баяні, але річ не в тім. Заголовок для матеріалу дібрано досить… несподіваний: „Диявол заплакав, почувши „Ангельські трелі» від Ігоря Завадського». Претензійно, але можна ще списати на прагнення журналістки використати гру слів.
Пояснити ж наступний словесний пасаж не уявляється можливим навіть з урахуванням прагнення майстрині пера якомога більше й неординарніше похвалити відомого і, гадаємо, й так досить хваленого баяніста. „З таким натхненням виконував цей твір, що, здалося, ніби Диявол (! — ред.), не витримавши свого падіння (!! — ред.), заплакав над жалюгідністю власного існування (!!! — ред.). Слухачі також ледве стримували сльози». Коментарі зайві.

23.11.2002. КИЕВ. Редакция «ритуально-духовного» журнала предупреждает: не грызите семечки во время похорон!

Наверное, мало кому из рядовых читателей попадался в руки небольшой «ритуально-духовный» журнал «Ковчег». Да и понятно, ведь издается он неординарной организацией — Всеукраинской ассоциацией работников похоронных организаций — и печатает материалы специфической тематики.
Помимо прочих рубрик, в журнале есть такой раздел, как «Вера», в которой авторы пытаются осветить для членов ассоциации непростые вопросы религиозного, церковного и нравственного характера. Например, в одном из номеров издания в вышеупомянутой рубрике помещено интервью с благочинным Мариупольского округа протоиереем Николаем, в котором обсуждается отношение к смерти у православных христиан. Также можно в рубрике «Вера» найти статьи, посвященные описанию православного обряда погребения, цитаты из Священного Писания, касающиеся тех или иных вопросов. В одном из номеров даже есть обозрение под громким названием «Православная Церковь в Украине: история, проблемы, перспективы» (всего, правда, на двух листках).
Но наряду с разъяснительными и информационными материалами на церковную тематику, в «Ковчеге» можно вдруг наткнуться на якобы «православное» руководство «как правильно проводить человека в последний путь». Сначала — все правильно. Читаем: «Родные и близкие умирающего должны стараться молитвой облегчить его душевные страдания… В момент разлучения души с телом полагается читать Канон молебный Божьей Матери… Можно окропить умирающего святой водой», и так далее. Но вот среди благочестивых и соответствующих церковным представлениям обычаев, вдруг встречаем нечто новое и неожиданное.
Например, такие жутковатые наставления: «Не часто, но все-таки бывает, что человек заранее готовит себе гроб. Его, как правило, хранят на чердаке. В этом случае обратите внимание на следующее: гроб пустой, а поскольку сделан он по меркам человека, он начинает «тянуть» его в себя. И человек, как правило (! — ред.), быстрее уходит из жизни. Раньше, чтобы этого не произошло, в пустой гроб насыпали опилки, стружки, зерно. После смерти человека опилки, стружку и зерно тоже закапывали в яму. Ведь если таким зерном кормить птицу, она станет болеть». Или такое вот правило: «Стружки, образовавшиеся во время изготовления гроба, лучше всего закопать в землю или, в крайнем случае, бросить в воду, но только не сжигать их» (интересно, почему?).
Далее следуют лишь приправленные православной атрибутикой совсем уж языческие поверья: не касаться себя руками при виде покойника, иначе на местах прикосновения вырастут опухоли; не стирать, не подметать, если в доме покойник; здороваться только поклоном головы, а не голосом и другие непонятные церемонии. В этих доходящих иногда до абсурда рекомендациях, в конце концов, можно наткнуться и на совсем уж нелепые вещи: «Во время похорон нельзя грызть семечки — будут болеть зубы». Как-то с трудом представляется человек, которому придет в голову грызть на похоронах семечки.
Хотелось бы, чтобы в будущем издатели журнала старались не смешивать церковные христианские традиции с языческими суевериями.

23.11.2002. КИЇВ. Столичні газети «започатковують» нові церковні свята

Продовжує дивувати читачів та православну громадськість газета «Урядовий кур’єр». Після категоричної заяви, що «Ісус не був Богом» та подібних цьому тверджень, журналісти газети взялися розповісти аудиторії про Архістратига Михаїла («Покровитель Києва Архістратиг Михаїл», «Урядовий кур’єр», № 217, 21.11.2002). У матеріалі можна натрапити на дуже своєрідні висновки та міркування. Як наприклад таке: «Чоловіки, яких нарекли Михайлами, здебільшого виконують місію захисту, гуртування праведних сил. Мабуть, вони відчувають у душі рушійні сили добра, які надсилає Архістратиг».
Але це вольнощі, на які можна було б і не звернути уваги. Дивує інше. За словами журналіста, який «хотів як краще, а вийшло — як завжди», виявляється, що 21 листопада православні святкують «Собор». Тобто «зібрання віруючих для молитовного прославлення святого Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил Безплотних». І з наступного речення віруючі можуть дізнатися, що «свято Архістратига Михаїла припадає на 22 листопада і вважається всеукраїнським».
От і маємо чергові безглуздощі. Адже православні, для яких, гадаємо, був написаний матеріал, святкують 21 листопада не своє зібрання, а собор Небесних Сил (дев’ять чинів, серед яких ангели, архангели, херувими, серафими та інші), на чолі яких стоїть Архангел Михаїл. І наступного дня, 22 листопада, ніякого церковного свята Архістратига немає, а тим більше не святкується воно на всеукраїнському рівні. Невідомо навіть, з якого дива газета стверджує подібний факт, адже окрім свята 21 листопада (8 — за старим стилем), ще православні відзначають спомин чуда Архістратига Михаїла в Хонех — 19 вересня. Яке ж «свято Архістратига» мала на увазі газета «Урядовий кур’єр», залишається загадкою.

12.11.2002. КИЇВ. Монастир Миколая Малого, який майже 800 років існував на Печерську, знищити вдалося лише радянській владі

Пустинно-Микільському монастирю присвятив свій історичний нарис на сторінках газети «Хрещатик» києвознавець Дмитро Лавров («Кам’яний стовп», «Хрещатик», № 168, 8.11.2002). Розповідь про обитель, що не збереглася до нашого часу, починається з легенди, згідно якої, заснував чоловічий монастир на Печерську великий князь Мстислав Володимирович, син Мономаха. Заблукавши у лісі, князь помітив яскраве світло, а коли наблизився до нього, то, згідно переказів, «побачив образ Святителя Миколая, що стояв на високому пні обабіч шляху, котрий він так довго шукав. Як пам’ять про цю чудодійну з’яву Мстислав побудував на тому місці храм, а при ньому заснував чоловічий монастир». Відтоді обитель почала розбудовуватись та населятися іноками. «Найбільшою цінністю парафії, — говорить Дмитро Лавров, — вважалася чудотворна ікона цього самого святого, перенесена з церкви на Аскольдовій могилі… Та найунікальнішим скарбом храму було рукописне Євангеліє, створене іноком монастиря Макарієм у 1411 році». Зруйнований за часів Батия, пограбований уніатами, лише за часів Петра І монастир відродився і почав жити повнокровним життям. Законні володіння обителі, відібрані свого часу греко-католиками, були закріплені за нею низкою універсалів і грамот. З плином часу змінювалася територія довкола монастиря. Як пише краєзнавець, «на початок ХХ століття колишня Довга Нива стає густонаселеним міським кварталом. Та й Пустинно-Микільський монастир набув імпозантнішого вигляду: побільшало на його території кам’яних споруд, замінили маківку на монастирській дзвіниці».
Але те, що не вдалося Батиєвим ордам та уніатським єпископам у добу середньовіччя, зробила безбожна радянська влада: «у тридцяті роки монастир закрили… 1934 року прадавній дивовижний храм у стилі українського бароко зник. Через рік за проектом архітектора Йосипа Каракіса тут зведено висотний будинок для робітників «Арсеналу».
Однак, за словами Дмитра Лаврова, й досі «у найнесподіваніших місцях можна виявити невеличкі острівці старовинного мурування. Залишки споруд колишньої території Пустинно-Микільського монастиря, як цятки, проступають на тілі давнього Києва. А разом з тим воскресають славні сторінки нашої історії».

12.11.2002. РОВНО. В селе Студянка обновляются иконы

Как сообщает газета «Киевские ведомости», в с. Студянка Ровенской области сами собой обновляются иконы («Дивное сияние», «Киевские ведомости», 11.11.2002). Так, в доме супругов Надежды и Василия Коханец на протяжении нескольких дней продолжалось чудо обновления икон. Ночью люди замечали какое-то свечение, «дивное сияние» вокруг образов, «как будто звездочки по бокам икон заблестели». Местный священник, отец Петр, освятив иконы, предложил передать их в храм, но супруги решили, «пусть остаются в доме, все-таки не одно десятилетие они простояли, достались еще от родителей».
В другой местной семье — Шевчуков — ранее чудесным образом обновилась маленькая древняя икона, которая теперь стоит в местном храме. А несколько десятилетий назад в доме одной местной жительницы обновился образ Трех Святых — дореволюционная еще литография на бумаге среди ночи засияла и стала как новенькая. Ее сразу же передали в местный храм.
Настоятель сельской Свято-Николаевской церкви с. Студянка отец Петр, как пишут «Киевские ведомости», легко находит объяснение случившемуся чуду: «Господь всеми способами ведет людей к спасению. Бог помогает людям встать на путь истинный, в том числе и через чудеса, сверхъестественные явления».

11.11.2002. КИЇВ. Академік Петро Толочко: „УПЦ КП перетворюється на політичний департамент режиму»

В інтерв’ю газеті „Голос України» (№ 204, 05.11.2002) академік НАН України Петро Толочко зокрема відзначив: „Митрополит Володимир — людина Божа, не політичний агітатор, а проповідник і вчитель. Вважаю, що його можна поставити серед найвидатніших ієрархів Руської та Української (канонічної) православних церков. У ньому я бачу не від миру сього піднесення над нашою житейською суєтою. І це гідне поваги». Розмова з видатним науковцем точилася переважно на політичні теми, але певним чином торкнулася і церковних проблем в Україні.
Оцінюючи стан справ в українському Православ’ї, Петро Толочко висловив своє бачення на стосунки, які повинні бути між Церквою і державою, а також на сучасні взаємовідносини Церкви і влади. На думку академіка, „УПЦ КП вочевидь злилася з сучасним режимом. А церква, очолювана митрополитом Володимиром (Сабоданом), поводиться зваженіше, хоча, звичайно, не є опозицією влади. Вона знайшла нормальніший модус своєї поведінки». Висловив своє бачення П.Толочко і на широко обговорювану проблему створення помісної церкви, одночасно наголошуючи на безглуздості гасел розкольників та близьких до них народних депутатів створити церкву національну: „Я завжди зазначав у статтях, що церкви національної бути не може. Адже сказано, що для Бога байдуже — іудей ти, грек чи ще хтось. Тому церква наша може бути лише помісна, а в цій церкві можуть бути всі… І сам „патріарх» Філарет уже впевнено каже, що Україні потрібна помісна православна церква. Однак сама УПЦ КП, по суті, є державною. Але це аж ніяк не узгоджується з нашою Конституцією, де сказано, що церква відділена від держави».
Стосовно діяльності пана Денисенка академік Толочко зазначає, що так званий „патріарх» Філарет „перетворився на свого роду символ нової влади». І це, на думку вченого, „не принесе користі ані самій церкві, ані державі. Церкві чужа політична метушня. Вона повинна пробуджувати в людині найкращі якості душі, піклуватися про вічне. А те, що нині відбувається, далеке від цього ідеалу». Категорично висловився Петро Петрович про „церкву київського патріархату», відзначивши, що УПЦ КП, як розкольницьке угрупування „втрачає канонічність і благодать. Втрачає вона й довіру до себе, бо перестає бути церквою, а перетворюється на своєрідний політичний департамент режиму».

06.11.2002. КИЕВ. Благодаря украинскому законодательству, призывник может получить отсрочку, если он работает… «богом» или «архангелом» в религиозной общине

Как сообщает газета «Факты» (№200, 30.10.2002), «есть утвержденный в 1992 году постановлением правительства перечень действующих в Украине религиозных организаций, вероисповедание которых запрещает использовать оружие». Из тысяч конфессий было выбрано только девять: адвентисты-реформисты, адвентисты седьмого дня, евангельские христиане, евангельские христиане-баптисты, покутники, свидетели Иеговы, харизматическая христианская церковь, христиане веры евангельской и христиане евангельской веры. Как пишут «Факты», закон предоставляет отсрочку призывникам, которые являются священнослужителями и занимают определенную должность в одной из зарегистрированных в установленном порядке религиозных конфессий, на время их работы священнослужителями. То есть призывник будет иметь отсрочку, пока работает, например, «богом» (как та же Мария Дэви Христос) или «архангелом» в общине… Он может служить архиепископом по улице такой-то или архидиаконом дома № 20. Для этого нужно только зарегистрировать общину в Министерстве юстиции и завести соответствующие штатные должности».
Возможно, нашим призывным комиссиям стоит привлекать к работе с призывниками священнослужителей, которые бы смогли отличить верующих «косарей» от настоящих, а то ведь скоро и родину защищать-то некому будет — одни баптисты, харизматы да ожидающие с дня на день конца света адвентисты. Даже больным прикидываться уже нет никакой необходимости.

Расколы, ереси, секты

Книжное обозрение