Єпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій. Житомирське зібрання та історичний Харківський Архієрейський Собор 1992 року

01.10.2002 archive, Вестник №13, События

До 10-річчя Харківського Архієрейського Собору

25.09.2002. В ЖИТОМИРЕ ПРОШЛИ ТОРЖЕСТВА, ПОСВЯЩЕННЫЕ 10-ЛЕТИЮ ЖИТОМИРСКОГО СОБРАНИЯ ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА УКРАИНЫ, ГДЕ БЫЛО ПРИНЯТО РЕШЕНИЕ О СОЗЫВЕ ИСТОРИЧЕСКОГО ХАРЬКОВСКОГО АРХИЕРЕЙСКОГО СОБОРА УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ

В торжествах приняли участие Предстоятель УПЦ Блаженнейший Владимир, Митрополит Киевский и всея Украины, глава Житомирской облгосадминистрации Николай Рудченко, Председатель Житомирского облсовета Архип Войтенко, городской голова Житомира Георгий Буравков, епископ Житомирский и Новоград-Волынский Гурий, архиереи УПЦ, руководители госструктур и общественных организаций области, священники и миряне Житомирской епархии. В программе празднеств — праздничная Божественная литургия в Спасо-Преображенском кафедральном соборе Житомира, которую возглавил Блаженнейший Митрополит Владимир в сослужении архиереев, тожественное собрание в городском музыкально-драматическом театре им. И. Кочерги, концерт мастеров искусств и церковных хоров. Житомирское собрание духовенства, состоявшееся 30 апреля 1992 года, вошло в историю Православной Церкви в Украине тем, что на нем православными иерархами, священниками и мирянами был выражен решительный протест против произвола, творимого в УПЦ Филаретом и его номенклатурными приспешниками, и прозвучал призыв к восстановлению канонического порядка и соборности в управлении Украинской Православной Церкви. Проблемы, поднятые на Житомирском собрании, нашли свое каноническое разрешение в деяниях Харьковского Архиерейского Собора, который по праву считается знаменательной вехой на пути освобождения Православной Церкви в Украине от пут тоталитарного прошлого. Приветствуя участников торжеств, глава Житомирской облгосадминистрации Николай Рудченко подчеркнул: житомирчане гордятся тем, что свой путь к долгожданной свободе Украинская Православная Церковь начала на их земле.

Житомирське Зібрання та історичний Харківський Архієрейський Собор 1992 року
Доповідь на ювілейних урочистостях у Житомирському державному обласному музично-драматичному театрі ім. І. Кочерги
Гурій, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський

Десять років минуло після доленосного Харківського Архієрейського Собору Української Православної Церкви, який в складних історичних умовах визначив шлях канонічного буття Церкви в Україні і захистив єдність Святого Православ’я. Розкольницька діяльність колишнього митрополита Філарета (Денисенка) була винесена за межі Церкви. Цьому передували тривалі місяці напруженої боротьби зі смутою. Одним з найважніших етапів у цій святій боротьбі стало проведення 30 квітня 1992 року в місті Житомирі Зібрання архієреїв, представників духовенства, чернецтва, православних братств і мирян. На ньому вперше була дана чітка характеристика подіям, які відбувалися, та були вказані шляхи виходу з положення, яке склалося. Як ранкова зоря віщує швидку перемогу світла над темрявою, так і Житомирське зібрання віщувало перемогу Церкви над темрявою розколу. Але, щоби зрозуміти історичне значення Харківського Собору та Житомирського Зібрання, яке передувало йому, нам необхідно звернутися до подій, що передували.
Наприкінці 80-х років ХХ століття відбувалися стрімкі політичні зміни. Останні дні доживала держава, ідеологія якої ставила своєю ціллю знищення Православної Церкви. Все більше і більше свободи отримувала Церква Христова для свого спасительного служіння народу. Однак, у західних єпархіях почалися церковні безладдя. Зрозумівши демократію як вседозволеність, уніати та різні самозванці по-насильницькому відбирали у православних їхні храми, били віруючих. А політичні сили, вороже настроєні до Православної Церкви, поливали її наклепами, стверджуючи, що вона є останнім оплотом радянської імперії. Для подолання усіх цих негативних явищ було вирішено підвищити авторитет та самостійний статус Українського Екзархату.
10 липня 1990 року Священний Синод Українського Екзархату звернувся до Священного Синоду Руської Православної Церкви з проханням розглянути пропозицію про надання Українській Православній Церкві незалежності та самостійності в її управлінні. 27 жовтня Архієрейський Собор РПЦ надав незалежність та самостійність в управлінні Українській Православній Церкві. 28 жовтня 1990 року в кафедральному соборі Київських Митрополитів — Святій Софії — Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II (Рідігер) оголосив постанову Собору та зачитав Благословенну Грамоту, в якій говорилося: «…Бути відтепер Українській Православній Церкві незалежною та самостійною у своєму управлінні, а Вам (митрополиту Філарету) …вибраному 9 липня 1990 року Єпископатом Української Православної Церкви — її Предстоятелем». Далі говорилося: «Ми сподіваємося, що Українська Православна Церква буде управлятися згідно Божественних та священних канонів та успадкованих від святих отців звичаїв Кафолічної Православної Церкви і постановами цього Архієрейського Собору». Ніхто тоді не міг і уявити, що всього через рік Церкві прийдеться вступити у жорстоку боротьбу за право «управлятися згідно Божественних та священних канонів».
Тепер, здавалося, Церква повністю могла скористатися наданими їй можливостями для відродження своєї діяльності і подолання усіляких негараздів. Однак, тодішній Київський митрополит мав інші погляди на статус Української Православної Церкви. У Благословенній Грамоті він бачив отримання права на владу над Церквою впродовж усього свого життя та на задоволення своїх амбіцій. Але цього йому було замало. Він жадав отримати безмежну владу над Церквою, забувши, що «ієрархічна влада Церкви істинна і дійсна лише у Церкві і виключно у Церкві, з Церквою, але не як зверх, зовні, або окремо від Церкви, бо тоді вона була б владою над самим Христом» (Григорій (Афонський), архієп. «Ісус Христос та Його Церква». Київ, 2002, с.101).
Керування Церквою тодішнім Предстоятелем велося за принципом «що хочу, те й роблю». Священний Синод та й сама Церква зробилися інструментом у його політичній грі. Зважаючи на те, що ним ігнорувалася соборність Церкви, почало втрачатися значення єпископату, усе зводилося до безглуздого підкорення страху.
«За бутності Філарета Православна Церква в Україні практично не мала соборного розуму. Філарет прагнув одного — повної підтримки його рішень. І будь-яке відхилення від цієї своєї доктрини жорстоко каралося… Він поставив собі ціллю бути патріархом та підкорив цій цілі всю свою діяльність. Ця ціль, в його розумінні, виправдовувала усі засоби її досягнення». (Онуфрій, архієп. Чернівецький та Буковинський. «До п‘ятиріччя Харківського Архієрейського Собору УПЦ». // Православний Церковний календар, 1998, Київ, с.148 ).
Вітер змін у суспільстві надимав вітрила інспіратору смути. У 1991 році Україна стала незалежною державою. Пострадянський держапарат дивився на Церкву як на одну з форм суспільної свідомості, котру хотів поставити в розряд однієї з кишенькових суспільних сил, перетворивши Православну Церкву в такий собі держдепартамент. В маси був кинутий лозунг: «В незалежній державі — незалежна Церква».
Незалежна від кого чи від чого? Від совісті, канонів чи Самого Господа Ісуса Христа? Але ж Церква в своєму внутрішньому бутті завжди незалежна і вільна від зовнішніх умов, бо вона не належить нікому, крім Самого Христа, Який і є її Главою.
Справа в тому, що ідея «незалежної Церкви» в повній мірі відповідала амбіційним прагненням тодішнього Київського Митрополита, а підтримка сильних світу цього давала йому можливість керувати Церквою, як ротою. На Помісному Соборі Української Православної Церкви 3 листопада 1991 року він вперше відкрито проявив себе «не як церковний ієрарх, який турбується про єдність Церкви — Тіла Христового, а як представник державного відомства у справах релігій» (Олександр Драбинко. «Православ‘я у посттоталітарній Україні». Дисертація, 2002, Київ, с. 59 ). На Соборі він заявив, що стан Церкви залежить від стану держави, і тому Церква повинна орієнтуватися на політику держави. Такий курс церковної політики Предстоятеля збентежив єпископат і церковний народ.
На Архієрейському Соборі у Москві , який проходив з 31 березня по 4 квітня 1992 року, архієреї України виступили проти методів керування УПЦ, які запроваджував тодішній її Митрополит та його доктрини щодо її внутрішнього життя і управління. Стало очевидним, що така одіозна фігура, як Філарет, не здатна вилікувати розкол та об’єднати коло себе єпископів і церковний народ. Йому запропонували залишити посаду Предстоятеля. З великим небажанням він погодився подати у відставку і офіційно заявив: «Я подам прохання Архієрейському Собору УПЦ про те, що я прошу забрати від мене ось ці повноваження — права Предстоятеля УПЦ — та вибрати на це місце нового Предстоятеля».
Таким чином, Архієрейський Собор РПЦ зміг зберегти єдність Української Православної Церкви та, надаючи можливість самостійно вибрати нового Предстоятеля УПЦ, звільняв Церкву від сумних наслідків попереднього філаретівського керування: небезпечного симбіозу церковної і світської влади, розколу.
Однак, після повернення у Київ, заручившись підтримкою держапарату, розколоначальник підняв смуту проти Церкви. Він цинічно заявив, що залишається Предстоятелем тому, що цього потребує Церква і за проханням пастви, а також єпископату УПЦ. Через засоби масової інформації почав наводити наклепи на Святу Церкву, виставляючи себе в очах суспільства «мучеником» за незалежність українського православ’я. Тепер ініціатор смути відверто повів церковний корабель на рифи розколу.
«Він мав надію на підтримку влади, на силу грошей, на те, що заляканий єпископат не буде заперечувати та головне — це те, що Філарет викрив повне незнання свого народу. Він думав, що паства — натовп, німий, сліпий, який не розбереться у термінах, що таке автокефалія, Помісна Церква, Матір-Церква, Благодатне Православ’я та канони. У цьому проявилася його вища ступінь презирства до народу», — згадує архієпископ Херсонський і Тавричеський Іонафан (Єлєцкіх) (Вісник прес-служби УПЦ, 9/2002 червень).
Настали два місяці відкритої розкольницької діяльності Філарета. Ці важкі дні стали серйозним випробуванням для єпископату, священства, всього церковного народу на вірність Православ’ю. У храмах перестали поминати Предстоятеля УПЦ за Богослужінням, багато монастирів, учбових закладів, навіть деякі єпархії звернулися до Патріарха Олексія II з проханням про надання їм ставропігії. За підтримку Філарета з Почаївської Лаври був вигнаний єпископ Почаївський Яків (Панчук), а в Одеській єпархії пройшли масові акції непокори.
«На прохання членів Синоду та окремих єпископів скликати Собор, митрополит не реагував. Навпаки, виступаючи через засоби масової інформації, у проповідях він свідомо говорив неправду та зводив наклепи на Архієрейський Собор, та категорично відмовився виконати своє архієрейське слово» (Із Звернення Архієрейського Собору УПЦ до духовенства та віруючих України, 27 травня 1992 року).
Приймаючи до уваги, що розкольницькі дії Предстоятеля отримують усе більший розмах, дезорганізують церковне життя та ставлять Українську Православну Церкву на грань нового розколу, група архієреїв вирішила терміново зібратися у Житомирі та обговорити положення, яке склалося у Церкві. Будь-яка затримка мала загрозу сумних наслідків.
30 квітня 1992 року у богоспасаємому граді Житомирі відбулося Зібрання архієреїв, представників духовенства, монастирів, православних братств та мирян. На Зібранні були присутні:
Агафангел, митрополит Вінницький і Брацлавський,
Іов, архієпископ Житомирський і Овруцький,
Василій, єпископ Кіровоградський і Миколаївський,
Онуфрій, єпископ Чернівецький і Буковинський,
Сергій, єпископ Тернопільський і Кременецький,
Аліпій, єпископ Донецький і Слов’янський.
До заяви Зібрання телеграмами приєдналися:
Іоанникій, єпископ Луганський і Старобільський,
Гліб, єпископ Дніпропетровський і Запорізький.
Також у Зібранні приймали участь: ректор Одеської Духовної Семінарії архімандрит Тихон (Бондаренко), настоятель Свято-Успенського кафедрального собору м.Одеси протоієрей Антонін Діаковський, благочинний Одеського Свято-Успенського чоловічого монастиря ігумен Тит (Бородін), благочинні Чернівецької єпархії священик Іоанн Радул, протоієрей Нестор Чаглей, благочинні Донецької єпархії прот. Вадим Васильєв, свящ. Володимир Олійник, клірик Донецької єпархії свящ. Віталій Селіванов, секретар Українського Комітету духовенства та мирян на захист Православ’я (Київ) В. Макарчиков.
Слід відзначити, що саме Зібрання не мало таємного характеру: Предстоятель і весь єпископат України були повідомлені про те, що готується нарада.
Напередодні, опівночі, митрополит Філарет телеграфував з Києва на ім’я архієпископа Житомирського і Овруцького Іова, попереджаючи, що «як Предстоятель УПЦ, вважаю своїм обов’язком заявити, що оскільки у згаданому я не приймаю участі і не даю свого благословення, воно носить антиканонічний характер…, любе рішення цього зібрання буде незаконним та не маючим сили на УПЦ. Негативні його наслідки покладаю на його організаторів». І це писала людина, яка звикла вільно ставитися до канонів Церкви, а останніми своїми діями руйнувала всі її канонічні основи.
У ті напружені дні для проведення Зібрання від усіх його учасників потребувалися мужність та сповідництво. 30 квітня протягом дня Зібрання детально обговорило стан, який склався в єпархіях, та вирішувало питання про виконання постанови Архієрейського Собору РПЦ від 4 квітня 1992 року про переобрання Предстоятеля УПЦ. Результатом стало прийняття Зібранням заяви, зверненої до Святішого Патріарха Олексія II, митрополита Філарета, духовенства та мирян УПЦ. У ній, вперше з початку схизматичної діяльності бувшого Предстоятеля УПЦ, давалася чітка канонічна оцінка його дій та вказувався канонічний шлях виходу із кризи.
Зібрання висловило рішучий протест митрополиту Філарету у зв’язку з його наклепами у засобах масової інформації на священноначаліє і українських єпископів, які зберігали благодатну єдність Матері-Церкви. Відмова Філарета залишити посаду Предстоятеля розцінювалася як клятвовідступництво.
Від митрополита категорично вимагали виконати рішення Архієрейського Собору Матері-Церкви (пункт 3) від 4 квітня 1992 року про скликання Архієрейського Собору УПЦ 11 травня для переобрання Предстоятеля.
Зібрання звернулося до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II та Священного Синоду РПЦ з проханням, щоби у разі відмови митрополита Філарета залишити посаду Предстоятеля УПЦ, його дії розглядалися б на суді Архієрейської Повноти Матері-Церкви.
Зібрання закликало весь український єпископат і усіх вірних чад Церкви «твердо стати на позиції канонічних постанов Архієрейського Собору Матері-Церкви від 4 квітня 1992 року, та, щоб уберегтися «напівавтокефального» розколу, керуватися ними у своїй пастирській діяльності та християнському житті.
Зрозуміло, що митрополит Філарет не визнав Житомирське Зібрання і не раз із прикрістю згадував про нього, називаючи його неканонічним. Однак, такі ствердження неправдиві. Зібрання пройшло в рамках рішень Архієрейського Собору РПЦ від 4 квітня 1992 року та останньої постанови Синоду УПЦ від 6 квітня 1992 року, який доручив Преосвященним єпархіальним архієреям УПЦ з усіх боків вивчити ситуацію, що склалася в єпархіях в результаті постанов Архієрейського Собору РПЦ. Фактично, Житомирське Зібрання було першим голосом вільної Церкви з моменту церковної смути, яку заподіяв митрополит Філарет. Заява Зібрання допомагала архіпастирям в період до доленосного Харківського Собору приймати вірні рішення, незважаючи на тиск з боку Філарета та політичних структур.
І якщо митрополит Філарет зневажив у своїй діяльності соборність, святі канони і навіть елементарні норми моралі, то Житомирське Зібрання повернуло у життя Церкви ідею і дух соборної любові та соборного розуму. Цим Зібрання показало, що хвороба, яка виникла, в повній мірі виліковується та нависла загроза «напівавтокефального» розколу може бути ліквідована.
Відносно ж митрополита Філарета як Предстоятеля Церкви заява Зібрання була досить коректна. Зібрання наполягало на виконанні Філаретом свого обов’язку перед Церквою, котра піднесла його на висоту єпископства. Йому ясно давалося зрозуміти, що він своїми діями ставить себе поза Церквою.
Доречним буде сказати і те, що Житомирське Зібрання показало всім, що Церква не має намірів бути розмінною монетою у політичних інтригах і стан її в державі має визначатися не політичними змінами, як це стверджував митрополит Філарет, а, в першу чергу, її власними законами та принципами стосунків Церкви і державної влади. І якщо Первосвятитель (на той час вже фактичний розкольник) шукав підтримки в політичних колах для ствердження своєї влади над Церквою, то єпископи України опиралися на свій народ.
Зібрання виразило впевненість, що «з Божою допомогою мають бути зцілені всі недуги духовного життя Української Православної Церкви, і що Архієрейський Собор УПЦ та її новий Предстоятель засвідчать православному світові не лише благодатне служіння в Повноті Матері-Церкви, але й свою відповідальність за згоду між чадами Української Православної Церкви».
Митрополит Філарет проігнорував звернення Житомирського Зібрання, він вже не чув голосу свого єпископату, чернецтва та мирян, він фактично ігнорував і Матір-Церкву. Видно було, що він рішився на найстрашніше — розкол. Ситуація потребувала самих рішучих дій, повільність загрожувала страшними наслідками. 21 травня 1992 року Священний Синод РПЦ прийняв рішення тимчасово передати функції Предстоятеля УПЦ найстарішому за хіротонією архіпастирю України — митрополиту Харківському і Богодухівському Никодиму (Руснаку). Йому було доручено до свята Св. Трійці скликати Архієрейский Собор УПЦ для прийняття відставки митрополита Філарета та вибрати нового Предстоятеля Української Православної Церкви.
Тепер на плечі старішого і поважного архіпастиря, Високопреосвященнішого митрополита Никодима, лягав почесний обов’язок і, в той час, важка місія — зібрати і провести Собор. Було вирішено провести Собор 27 травня у Харкові. Харків вибрали для проведення Собору тому, що були погрози з боку Філарета. Як хуліган, він нагло попередив старця-митрополита Никодима: «Майте на увазі, якщо Ви приїдете у Київ, Вас поб’ють камінням, Ви ніг не унесете». Ось так тепер виявилися і кримінальні нахили цієї людини. «Відаючи про тісні зв’язки Філарета з політичними структурами та деякими державними службами, від нього можна було очікувати будь-яких провокацій» (Драбинко А., там же с.82).
Коли Філарет побачив, що Собор стає невідворотною подією, він вирішив його зірвати і здійснив останню спробу розколоти український єпископат, скликавши 26 травня, напередодні Собору, «Всеукраїнську Конференцію на захист канонічних прав УПЦ». Її треба було б назвати «Конференцією на захист амбіцій Філарета». Це було б чесно та відверто. Він сповістив усіх єпископів про те, що конференція готується та категорично вимагав їх прибуття. Однак до нього вже ніхто не поїхав. З ним залишився його вірний паж — єпископ Яків (Панчук). Цей Філаретівській захід увійшов в історію своїми антицерковними рішеннями. Конференція істерично заявила, що всі єпископи, які не підтримали Філарета (а їх було 18 з 20), «є зрадниками Церкви і підлягають забороні у служінні». У цій заяві простежується думка, якою завжди керувався заколотник: «Церква — це Філарет». В цій хибній формулі бере свій початок його знаменита авторитарність та попрання соборності. А соборність — це одна з важливіших ознак Церкви, при недооцінюванні якої втрачається саме поняття Церкви.
Хотілось би порівняти «філаретівську конференцію» з Житомирським Зібранням. На конференції не було єпископів, на Житомирському Зібранні були присутні шість єпископів і ще двоє підписали рішення Зібрання. Таким чином, у ньому взяли участь більш, ніж 1/3 архіпастирів від загального числа українського єпископату. Конференція захищала інтереси Філарета та його компанії, Житомирське Зібрання — інтереси Церкви. І останнє — рішення конференції провокували розкол у Церкві. Рішення Житомирського Зібрання — спасали єдність Церкви.
Всі зусилля митрополита Філарета вже не могли змінити хід подій. 27 травня 1992 року у Харкові зібрався майже весь український єпископат — 17 єпископів, ще двоє були відсутні за поважних причин.
«Собор проходив в атмосфері загального духовного піднесення, — згадував п’ять років по тому архієпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій, — хоча були телефонні дзвінки з погрозами з найвищих інстанцій. І виклики, після яких Владика Никодим повертався блідий, як папір, але він знову сідав, брав себе у руки і продовжував вести Собор» (Драбинко А., там же, с. 82).
Згідно церковних канонів та здорового глузду, Собор у першу чергу ліквідував у Статуті пункт про обрання Предстоятеля УПЦ на все життя. Також був змінений ще ряд пунктів, що повертало у Церкву соборний принцип правління і покладало кінець авторитарній владі.
За злодіяння, вчинені Філаретом проти Церкви, та клятвовідступництво Собор змістив його з усіх посад і заборонив у священнослужінні до кінцевого рішення Матері-Церкви .
Шляхом таємного голосування Предстоятелем УПЦ на альтернативній основі було обрано Високопреосвященнішого митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана). За нього віддали свої голоси 16 єпископів. «Ми обрали нового Предстоятеля нашої Української Православної Церкви Високопреосвященнішого Володимира Ростовського і Новочеркаського більшістю, можна сказати, абсолютною більшістю — 16 голосами проти 2. Нехай буде в цьому Воля Божа і благодать Всесвятого Духа», — такими словами оголосив митрополит Никодим результат голосування, після чого новообраному Главі Української Православної Церкви було проголошено «Многая літа».
Так був покладений кінець двомісячній церковній смуті, вчиненій митрополитом Філаретом, який бажав стати властителем Української Православної Церкви. Його розкольницька діяльність була винесена за межі Церкви, а разом з нею — чужі Православ’ю ідеї і цілі.
Вже багато сказано про велике значення в історії нашої Церкви Харківського Собору. І мені хотілося б звернути увагу на вражаючу подібність у багатьох рисах і в самому характері діяльності митрополита Філарета з обновленнями 1922 року.
Судіть самі: як обновленці, так і Філарет всіма засобами намагалися встановити свою владу над Церквою, знищуючи принцип її соборності. У своїх діях вони опиралися на світську владу; так точно вчинив і Філарет. Обновленці претендували стати частиною держапарату нової влади; цього ж домагався і Філарет. Обновленці стверджували, що Церква повинна керуватися у своєму житті політичними змінами у суспільстві. Той же принцип виголосив і Філарет. Дуже багато схожого між діяльністю Філарета та обновленнями 20-х років. Уся різниця між ними полягає у тім, що тоді Церква не змогла дати швидку відсіч обновленням, що було зумовлено жорстоким фізичним терором з боку державної влади. Тепер же, рівно через 70 років історія повторилася. І Церква, маючи можливість, моментально використала її та дала відсіч неообновленству, яке отримало назву «філаретівщина».
Так що на Харківському Соборі вирішувалося питання не просто заміни Предстоятеля, а існування чи неіснування Православної Церкви в Україні. Митрополит Никодим, розмірковуючи про історичне значення Харківського Собору, сказав: «Я вважаю, в тому, що Харківський Собор відбувся, є Промисел Божий. Ми не дали Філарету кощунствувати у Церкві. Він слідував політичній кон’юнктурі; якщо б Церква слідувала таким принципам, вона вже давно б перестала бути Церквою». Харківський Собор — це ще одне свідчення в історії людства про те, що Православна Церква — це «Церква Бога живого, стовп та основа істини» (1 Тим. 3,15), і збудована вона на камені, і «пекельні ворота її не подолають»(Мф. 16,18).

П. Бройде. А. Чаплин. Методы правовой защиты от сект в Украине

Филип Де Сюремен. Викладання основ релігії у світській системі освіти Франції