Митрополит Луцький i Волинський Нiфонт: «Біля святинь потрібне ще й живе слово проповіді»

01.09.2002 archive, Вестник №12, Слово пастыря

МИТРОПОЛИТ ЛУЦЬКИЙ І ВОЛИНСЬКИЙ НІФОНТ:
«Біля святинь потрібне ще й живе слово проповіді»

Биографическая справка
Перш за все, Владико, дозвольте привітати Вас із 10-літтям перебування на давній та уславленій Волинській кафедрі. У зв’язку з цим — перше запитання: як би Ви охарактеризували минулі 10 років?

Спаси Господи! Я щиро вдячний прес-службі Української Православної Церкви за інформацію про життя нашої Волинської єпархії на офіційному Інтернет-сайті УПЦ та на сторінках «Вісника прес-служби».

Двадцять п’ятого серпня буде рівно 10 років, як з благословення Предстоятеля нашої Святої Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира та Священного Синоду я був переміщений з Хмельницької кафедри на мою рідну Волинську землю, щоб очолити Волинську єпархію. Тяжкий то був час. Майже всі храми в Луцьку у нас відібрали розкольники. Захопили кафедральний собор, приміщення єпархіального управління і семінарії. Залишилася єдина Покровська церковка, і ту навіть потім запечатали слуги сучасного гонителя-Пілата. Відібрано було в нас дуже багато храмів і по селах єпархії. Багато побили і покалічили віруючих людей, побили голови студентам нашої Волинської духовної семінарії, священикам розбивали голови металевими прутами, два священики померли від побоїв, а мені різали вени на правій руці. Але віруючі люди не впадали у відчай, а покладали надію на Бога, молились, берегли Святу Православну Церкву і віру, зрошуючи свій сповідницький подвиг сльозами, потом і кров’ю. Дивлячись на велике терпіння нашого Предстоятеля, яким він всіх нас покриває, ми теж намагалися переносити усі скорботи з терпінням. І, дякувати Богові, єпархія вистояла. Вже третій рік на її території утримується та рівновага, що дає можливість молитися у відносному спокої. Хоча розкольників на Волині багато, але зараз вони не мають можливості захоплювати наші храми. 7 парафій повернулося з розколу до лона канонічної Православної Церкви. Сьогодні єпархія нараховує вже 302 парафії. Маємо також два монастирі — чоловічий і жіночий, маємо Волинську духовну семінарію, де навчається 200 студентів, хлопці — в самій семінарії, а дівчата — на дворічних курсах псаломщиків. Якщо восени 1992 року у Луцьку правилася лише одна Божественна Літургія, і та лише воскресного дня або великого свята, то сьогодні — в день святого Володимира — в храмах міста звершується 15 Літургій: 2 ранніх і 13 пізніх. Лише 4 з наших церков у Луцьку є готовими храмовими спорудами, решта — пристосовані приміщення, біля яких будуються храми.

А як ставиться до канонічної Церкви на Волині місцева влада?

Я б не сказав, що влада на Волині, і обласна, і міська, і на місцях, займає позицію проти канонічної Церкви. Але влада — як влада: вона і тим догоджає, і цих задовольняє. Все, чого ми просили, нам дали. Ми просили приміщення для єпархіального управління — нам дали його біля Покровської церкви. Хоча воно й не таке комфортне, але дякувати Богові й за те. Ми просили будинки для семінарії — нам також дали приміщення під семінарію. З великими труднощами нам виділили місце під будівництво майбутнього собору на честь усіх святих землі Волинської, де зараз вже завершується будівництво підземного храму. Йшли нам на зустріч і тоді, коли ми просили про фінансову допомогу. Ніколи не було заперечень в реєстрації наших громад — чи в місті, чи в райцентрі, чи в якомусь селі. Дуже приємно, що нам давали можливість ходити з хресними ходами по тих маршрутах, які ми обирали. Це стосується і Луцька і області. Так було, зокрема, у 1993 році, коли на відзнаку 1000-ліття Волинської єпархії ми здійснили хресний хід по всій нашій Волинській області — тоді єпархія територіально повністю збігалась з нею — з чудотворною Почаївською іконою Божої Матері. Пізніше відбувся хресний хід з Київською іконою «Призри на смирение». Через єпархію проходив також Всеукраїнський хресний хід з нагоди 950-річчя Києво-Печерської Лаври. Влада також безкоштовно надає нам театри та будинки культури для проведення благодійних концертів. Такі концерти ми проводимо для дітей-сиріт, сліпих, інвалідів, військових.

Щоправда, окремі депутати, які займають ворожу до нас позицію, підсипають іноді трішки солі, тобто намагаються підбурювати своїх колег проти законної Церкви, висловлюють політичні гасла на користь розкольників.

А чи є якась надія на те, що Волинській єпархії повернуть захоплені розкольниками храми?

Коли тільки центральна влада у Києві почне відновлювати законність щодо законної Української Православної Церкви, тобто їй буде повернуто захоплений розкольниками Володимирський кафедральний собор, тоді, за цим прикладом, почнуться відповідні зрушення і на місцях.

В той час, коли деякі православні святині перебувають у руках розкольників, нашу країну намагаються окупувати сектанти, які взагалі вважають, що такі святині, як ікони, церкви, монастирі, не потрібні для християнства. Що ми, православні, можемо на це відповісти?

Слід пам’ятати, що в Старому Заповіті святинею боговибраного єврейського народу був Єрусалимський Храм. Прийшовши туди, Христос вигнав звідти продавців, яким наказав не робити Дому Божого вертепом розбійників та місцем торгівлі. Єрусалимський Храм був для євреїв місцем особливої присутності Божої і особливого спілкування з Отцем Небесним. Де б євреї не були, всі вони збиралися на свято Пасхи до Єрусалиму, до свого Храму.

Так і кожен православний край має свої святині. На місця, які особливо прославлені Богом, люди століттями ходили на молитву. Наприклад, та ж сама Волинь. Її головною святинею здавна є Свята Успенська Почаївська Лавра. З’явившись тут у вогняному стовпі, Божа Матір залишила на Почаївській горі відбиток Своєї Стопи, Вона ж пізніше прославила тут чудесами Свою ікону. Третьою святинею Лаври є нетлінні мощі преподобного Іова. Щороку обитель відвідують тисячі паломників. Багато з них, зберігаючи давні паломницькі традиції, досі ходять до Лаври на прощу пішки. Зокрема, з нашої семінарії під керівництвом викладача слов’янської мови архідиякона Аліпія в перший день Петрового посту студенти вирушають до Почаєва на прощу. Це дуже добре, коли юнаки проходять з молитвами і піснеспівами по селах і стежках, по яких ходили до святині численні покоління наших православних предків, наше славне козацтво, наші гетьмани.

Великою пошаною користується на Волині також і Зимненський монастир. Один з найдавніших на Русі, він відсвяткував у 2001 році своє 1000-ліття. Широко відомі й такі волинські святині, як давній Свято-Миколаївський Мілецький монастир, обителі у Михнівці і Старому Чорторийську.

Сьогодні стародавні святині, які були сплюндровані, поступово відроджуються. Як життєдайні джерела, вони зберігають в собі необхідну для нашого спасіння благодатну силу Духу Святого, яку люди почерпали тут і у минулі часи.

Але слід зазначити, що крім святинь потрібне ще й живе слово проповіді. Проповіддю є і гарне богослужіння, церковний спів, молитовне читання, які духовно налаштовують душу. Коли цього нема, то людина, прийшовши до святині, зітхає від подиву: «Яка краса!» Але виходить з храму незбагаченою, бо не виносить з собою у серці чогось найголовнішого. Саме тут, у стінах святині, де збирається так багато людей, треба допомогти їм побачити красу і велич спілкування з Богом, а також звернути до них пастирське слово про істинну віру, про згубність сектантства.

А без живої проповіді з нашого боку сектантство розповсюджуватиметься й надалі. Сектанти діють як справжні агітатори. Вони не соромляться проповідувати на площі, в автобусі, у поїзді, на транспортних зупинках. Господь сказав Своїм учням: «Ідіть і навчіть усі народи». І якщо священики не йдуть, а лише вчать тих, хто до них іде, то неправдиві вчителі матимуть більший успіх. Треба, щоб у нас відродилася школа місіонерства, щоб наші священики-місіонери не соромилися виступати всюди, а особливо ось тут, біля святинь. Священики повинні якможна більше спілкуватися тут з людьми, терпеливо все роз’яснювати їм про православну віру і все «розкладати по полицях».

Одній православній жінці, яка бажала з Москви поїхати до Єрусалиму або хоча б до Києва, священик сказав: «Тут тобі і Київ, тут тобі й Єрусалим». Він вважав, що ця жінка ще не готова до паломництва. Отже, і в паломництвах існує якась міра?

У наведеному вами прикладі йдеться про священика, якому Святим Духом було відкрито, паломництво буде тій жінці не на користь. І дійсно, буває таке, коли паломництво може перетворитися з богоугодної справи на щось інше. Наприклад, до нас на Волинь приїздять дуже багато паломників з Бреста. І серед тих прочан є такі жінки, які від численних паломництв вже перебувають у прелесті. Вони об’їздили всі святі місця, все знають, і готові, так би мовити, пожерти всіх і вся, аби тільки далі їздити й їздити. Вони їдуть до святого місця вже не для того, щоб молитися, але вже й самі не знають — заради чого.

Але коли душа прагне торкнутися святині в простоті свого серця і очистити у святому місці душу, то, зрозуміло, таке паломництво треба благословляти, бо воно приносить користь.

Пригадую, як у 2000 році ми їздили на далекий острів Валаам. Паломники їхали у 6 автобусах. Яке то було піднесення, коли ми торкнулися святинь Русі: відвідали Печори, Новгород Великий, Псков! Цього не висловити! А на Валаамі, коли скінчилася Літургія і служили молебень, всі наші паломники співали так, що місцева братія заспівала на крилосі пасхальних піснеспівів, бо сама відчула піднесення, побачила, що приїжджають не просто суєтливі бабки, а ті, хто дійсно скидає з себе гріховний бруд біля святині. Мені здається, що ось такі паломництва дуже підносять душу і коли людина вирушає у паломництво не часто і не задля задоволення своїх прелєстних очікувань, а для покаяння і молитви, то це іде на користь.

Один православний священик зауважив, що у паломництві є ще один позитивний елемент: корисна для психічного стану зміна середовища на тлі буденних проблем. Чи правильним є таке зауваження?

Йдеться про духовний відпочинок. Дійсно, цей момент присутній. Але зміна середовища в даному контексті — явище тимчасове. Головніше — це враження і духовні надбання, із якими людина після відвідання святині повертатиметься додому. А вони бувають різні і залежать від дії Духа Святого і духовного стану людини.

Чи можна сказати, що існує якась «ієрархія святинь»? Адже світ побудований ієрархічно. І навіть святині мають різну славу: одну — Києво-Печерська Лавра, іншу — Мілецький монастир…

Певно, як зірка від зірки відрізняється в славі своїй, як говориться у Святому Письмі, так і монастир від монастиря — в архітектурі, площі, статуті, і т. ін. Але кожна святиня — це святиня. І тому ділити святині на «менші» чи «більші», «більш благодатні» та «менш благодатні», не можна ні в якому разі. Бо благодать Господня подається всюди, але в силу віри. Якщо людина приходить до святині з вірою, то Господь і подає їй допомогу по її силі та вірі. І навіть в простих сільських храмах Господь творить багато чудес для тих людей, які не можуть подорожувати до далеких святих місць.

Відроджуючи святині, ми знов відкриваємо для себе їх історію, з’ясовуємо якісь нові факти. І часто трапляється, що якісь неперевірені перекази або не затверджені остаточно гіпотези починають сприйматися простими людьми як Святе Передання. А потім у них виникають суперечки із професійними дослідниками. Як цього уникнути?

Суперечки пов’язані з людськими амбіціями. До цієї проблеми треба підходити об’єктивно. Ті, хто вивчає історичні дані про наші святині, навіть незнані для загалу народу, повинні працювати дуже відповідально і обережно, не бути однобокими. Інакше можна скотитися в таку прірву, що взагалі дійти до заперечення будь-якої святині. Візьміть атеїстичний період радянської влади. Державні ідеологи мали на меті примусити людей сприймати лише атеїстичне тлумачення нашої церковної історії. Всі численні згадки в літописах про чудеса від мощів та ікон було оголошено «вигадкою», «підробкою», «галюцинацією» і т. ін. Києво-Печерську Лавру назвали «фабрикою мощів». А коли радянська система похитнулася, вчені визнали, що існує щось, чого вони науково поки не можуть пояснити. Було доведено, що існують і благодатна нетлінність мощів святих, і чудесні зцілення. Нині ж бачимо нову спробу переписування історії. Наприклад, уніати стверджують, ніби преподобний Іов Почаївський був ревним поборником унії, і лише «москалі» зробили його потім «своїм» святим. Є, нарешті, ще один важливий аспект. Коли сперечаються про те, на 100 років раніше чи пізніше засновано ту чи іншу святиню, то мені здається, що, хто би не був правий, головне інше: ця святиня здавна стоїть на нашій землі, здавна вшанована, і тут люди підвизалися за віру, за свій народ, за Православ’я, за Євангельську правду, яку приніс Христос, і так досягали свого духовного спасіння!

Бесіду вів Владислав Дятлов

Архиепископ Львовский и Галицкий Августин. Церковь в современном информационном пространстве

Владислав Петрушко. Православие в западной Руси после заключения Брестской Унии