Димитрий Сидор. Русини (як Terra Incognita) в III тисячолітті

01.06.2002 archive, Вестник №9, События

РУСИНИ (ЯК TERRA INCOGNITA) В III ТИСЯЧОЛІТТІ

Як відомо, Бог кожному народу дає свою місію в цьому світі. Один із самих древніх слов’янських народів центральної Європи — русини — зовсім не випадково збережені були Господом для дуже важливої місії в III тисячолітті.
Тож, яку місію має виконати на початку III тисячоліття русинський народ і хто він — цей невідомий для багатьох (навіть «дипломованих» вчених) народ? Чому цей древній слов’янський православний народ мав потерпіти стільки горя і утисків від часто змінюючих один одного то кочівників, то окупантів, то чергових «визволителів», то ще якихось «благодійників»? З віддалі тисячоліття можемо сміливо констатувати, що русинський народ поніс і витримав великий іспит на вірність слов’янству і святому Православ’ю!
Являючи собою тисо-дунайську колиску слов’янських народів, русини, як нащадки підкарпатських білих хорватів (на відміну від прикарпатських, про яких згадає пізніше преп. Нестор Літописець в розповіді про похід князя Володимира на хорватів), вже в середині VII ст., на запрошення римського імператора Іраклія переселилися: частково на землі теперішньої Хорватії, а частково на грецькі землі під містом Фессалоніки — на кордони Римської імперії. Тут вони, створивши слов’янські поселення, збереглися такими аж до першої половини XX століття.
Ймовірно, що саме в середовищі цієї частини білих хорватів-прарусинів народилися, виховувалися і оволодівали слов’янською мовою святі Кирило і Мефодій. Можливо, що їхні батьки могли бути з роду білих хорватів. Ця гіпотеза про прарусинську слов’янську мову під Фессалоніками підтверджується нині ще й тим, що саме русини до сьогодні (і надалі) мають свою оригінальну живу русинську мову, як таку, що майже на 70% співпадає з старо- чи церковнослов’янською мовою. Що є свідченням того, що саме прарусинська мова, яка схожа на праболгарську мову, могла бути прийнятою за основу кодифікованої святими Кирилом і Мефодієм слов’янської мови. На відміну від теперішніх Росії і України, де ведуться розмови (вірніше, точаться ножі) про заміну церковнослов’янської мови на нові літературні, на русинському Закарпатті це питання не буде ставитися ще на найближчі 100 років.
Та ж частина білих хорватів — прарусинів, що зосталася на південних схилах гір Карпат, зберегла самоназву з древності (й донині) як «русини», увійшовши до складу Великої Моравії (а частково і в Древнє Болгарське царство) задовго до заснування Київської Русі. Соляний шлях в той час пролягав з Болгарії до нинішнього русинського Солотвина (місто на Закарпатті), а тому це був один з легких шляхів для святих Кирила і Мефодія до Моравії (бо саме Закарпаття і входило в цю державу). І навпаки, це був легкий шлях і для учнів святих рівноапостолів, яких змусили втекти з Моравії до Болгарії. Мало хто знає, що досить було в той час перепливти річку Тису в районі нинішнього закарпатського русинського Тячева-Солотвина, щоб одразу ж і потрапити з Моравії в Болгарію.
Про місцевих жителів Підкарпаття засвідчили кочові мадярські племена, які в кінці IX ст. хоч і важко, але перейшли Карпатський хребет і знайшли тут місцеве населення з іменем русини. Саме русини разом з болгарами через 100 років після свого хрещення йшли хрестити Київську Русь. Серед таких і був преп. Мойсей Угрин (русин з Угрії).
Після приходу мадярів з IX ст. (до початку XII ст.) русини поступово витіснялися пришельцями із своїх русинських нижчих земель в гори і стали на довгий час невідомим народом, затиснутим від Європи мадярською державою, а зі сходу — високим Карпатським хребтом і майже 150-кілометровим густим лісовим масивом.
Русини під Карпатами на довгий час були мало помітні історикам. Але це сталося невипадково. Бог оберігав древній слов’янський русинський народ від асиміляції з титульними націями, які часто ставали для русинів старшими братами.
Історичний факт, що русин Закарпаття, не виходячи з свого дому, ставав громадянином майже шести держав, які його почергово опікувалися видавати за свій споконвічний.
В 1917 році в Росії стався більшовицький антиправославний переворот. До влади прийшли відкриті антихристияни, які не поспішали віддати людям землю, але стали масово нищити храми, монастирі, духовенство і навіть мову. З мови великоросів були викинуті букви «і» та «ять» (які, до речі, донині не повернуті навіть в тисячі нових православних молитвословів), а сама мова з «русского языка» стала називатися російською мовою.
Київська Русь була перейменована чужинцями на Росію та Україну, при цьому в обох назвах не залишилося й згадки про «Русь». У цей же самий час в центрі Європи на руїнах Австро-Мадярщини з’явилися малі слов’янські держави, серед яких і русинська з дивною, але святою назвою — Підкарпатська Русь. Русини з часів «весни народів» співали слова О.Духновича (що пізніше стали русинським гімном) «Подкарпатськії русины, оставьте глубокий сон…» та «Я русин был, есмь и буду, я родился русином…».
В XX ст. русини засвідчили свою автохтонність на південних схилах Карпат (що зафіксовано мирною Сен-Жерменською угодою 1919 р.), увійшовши до складу нової європейської демократичної держави Чехословаччини з правом на автономію. В 1921 р. на Підкарпатській Русі утворена Карпаторуська Автономна Православна Церква Сербського Патріархату. В 1938 р. Підкарпатська Русь отримала офіційний статус Автономії в складі тепер вже федеративної Чехословацької Республіки. В листопаді 1938 і на початку 1939 р. по наказу з Берліна галицькі січовики, як колишні громадяни Польщі, в австрійській військовій формі перейшли кордон і здійснили переворот на меншій частині території Підкарпатської Русі, незаконно перейменувавши її на Карпатську Україну з центром в Хусті. Більша частина Підкарпатської Русі з історичною своєю столицею Ужгород була окупована мадярськими військами. Вся ж територія Підкарпатської Русі була звільнена тільки в листопаді 1944 року радянськими військами. Після війни автоматично поновився статус незалежності Підкарпатської Русі в складі Чехословаччини. Однак Сталін, за порадою Мехліса і Хрущова, територію Підкарпатської Русі, як вигідний військовий плацдарм для експансії в Європу, вирішив приєднати до Радянського Союзу. До того ж і русини не були проти того, щоб увійти до складу великої слов’нської держави, щоб свій статус Незалежної Республіки зберегти за підтримки братів східних слов’ян. Повноважна церковна делегація (архімандрит Кабалюк — нині канонізований як святий карпаторуський-русинський) і світська — від русинів в листопаді 1944 р. відвідала Москву, де залишила вищому керівництву Радянського Союзу лист-меморандум. У ньому була викладена позиція русинів про те, що вони, розуміючи неминучість приєднання їх до Союзу, просили однак, щоб Підкарпатську Русь приєднували до Радянського Союзу як окрему Карпаторуську Республіку. Документ цей офіційно на Україні нині вже оприлюднений.
Перемогла позиція Мехліса-Хрущова, і більшу частину Підкарпатської Русі (без Пряшівської Русі, без русинського міста Сигет, яке було окуповане румунами ще в 1918 р.), без частини землі до Дебрецена, приєднали до Радянської Соціалістичної України з насильницьким перейменуванням її жителів — споконвічних русинів на… споконвічних українців. Підкарпатська ж Русь від більшовиків отримала назву просто як рядова Закарпатська область України. А Карпаторуська Автономна Православна Церква Сербського Патріархату увійшла до складу Руської Православної Церкви, але вже не як Автономна частина, а як рядова єпархія Московського Патріархату.
1 грудня 1991 року закарпатці (92,5%, більша частина з яких — русини) проголосували за Незалежну Україну та одноразово 78% закарпатців проголосувало за самоврядну територію в складі України. Русини знову чесно виконали свою історичну місію — триматися східного православного масиву слов’ян. Правда, розпад Радянського Союзу показав, що три братні слов’янські народи, утворивши свої окремі держави, стали економічно розвалюватися. Канонічна Українська Православна Церква стала об’єктом нападів з боку заангажованих українських, по-більшовицьки налаштованих, державних мужів, які створили собі кишенькові автокефальні угрупування, щоб легше таранити Христову церкву. Русини в Закарпатті стали сміливо на захист Святого Православ’я і донині не допустили розкольників у свій древній русинський край.
На IX Всеслов’янському Соборі в м.Ужгороді 8–9 травня 2002 року, тобто на початку III тисячоліття, русини вимагають від влади України повернути їм історичну правду, законне етнічне ім’я «русини» та право бути визнаними як корінний народ на своїй землі.
Одноразово ми, русини, виконуємо і свою, Богом дану місію, а саме: знову й знову нагадати трьом братнім слов’янським народам (руським, українцям, білорусам), що саме вони є сепаратистами, які розділили єдину духовно-історичну Київську Русь на окремі частини і що час їм одуматися і зробити все можливе, аби народжену і створену ними тисячолітню високодуховну православно-слов’янську цивілізацію зберегти для людства на противагу західній (секулярній, а скоро і окультно-безбожній) цивілізації.
Най Бог Святий благословить нашу Україну, український і всі слов’янські народи, серед яких і наш русинський богобоязний, мирний, в своїй більшості, православний народ.
Русинам Бог судив жити в Україні. Майже півтора мільйони русинів живуть у США, Канаді, Австралії, Югославії, Словаччині, Польщі, Чехії, Румунії, Угорщині, і всюди вони вільно визнані як самостійна національність, окрім України, де з цим питанням українська влада безпідставно і протизаконно зволікає. Але й тут русини виконують свою місію: ніхто з нас, русинів, не є сепаратистами чи ворогами України. Ми, русини, сповнені бажання бути в Україні разом з українцями і іншими саме державотворчим народом з правом рівноправно жити в цій державі, творити добро, берегти Православну Церкву і сміливо дивитися у завтрашній день. Але при цьому сміливо нагадуємо, що в імені «українець» нема, на жаль, древнього кореня «рус», а отже, не може Україна рахуватися лише однією правонаступницею Київської Русі. Тим більше не зрозуміла варварська ненависть деяких українських чиновників до самого слова «русин». Чи, може, вищі українські можновладці і задалися метою викоренити не тільки ім’я «русин», а й саму згадку про Київську Русь, при цьому ж ще й туманити голови своїм громадянам про супердревність української нації та провокаційно називати землі Словаччини, Польщі та Югославії (район Бачка — Руський Керестур) етнічними українськими землями, бо на них живуть етнічні русини, яких Київ хоче визнавати тільки споконвічними українцями.
Скажу, що на цьому ще місія русинів Закарпаття не завершена. Думаю, вона буде продовжена і далі, щоб охолоджувати гарячі голови українських етнофантастів III тисячоліття.
В духовному плані ми, русини, хочемо з православною вірою, любов’ю і надією жити, трудитися і чекати Другого Пришестя Христового. При цьому ми добре пам’ятаємо, що Христос Господь звернеться до нас, русинів, на Праведному Суді саме на материнській русинській мові. І горе буде нам, русинам, якщо ми не зрозуміємо Господа, не впізнавши своєї русинської мови.
За свою ж, чесно виконану місію, сподіваємося правдиво отримати нагороду від Бога — спасіння душі і Царства Небесного.
(Подана в скороченні)

Протоієрей Димитрій СИДОР
депутат Закарпатської обласної Ради,
голова православного підкарпаторусинського товариства ім.Кирила і Мефодія

Александр Драбинко. Харьковский собор 1992 года

Владислав Дятлов. История одной из древнейших святынь православного Киева