Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський

01.05.2002 archive, Вестник №8, Даты

ОНУФРИЙ, митрополит Чернівецький і Буковинський:

Харківський собор став визначною подією в житті Православної Церкви в Україні. До Харківського собору, хоча в суспільстві вже була декларована демократія, свобода слова, в Церкві ці поняття ще не були реалізовані, бо на перешкоді стояв Філарет. Він залишався таким тоталітарним диктатором, який не терпів ніякої думки, яка не співпадала з його намірами. Церква практично не мала соборного розуму. Він вимагав одного — цілковитої підтримки його рішень. І будь-який відступ від своєї доктрини він жорстоко карав. Так було заборонено в служінні ряд єпископів, позбавлено сану єпископа Іонафана, були й інші репресії. І сталося так, що чистолюбство Філарета примусло його кривити совістю і нехтувати всім святим. Він поставив собі за мету бути патріархом і цій меті підкорив всю свою діяльність Ця мета в його розумінні виправдовувала всі засоби. Але то є принцип хибний, диявольський, яким керуються ізуіти і керується в даному випадку Філарет.
Саме Харківський собор, не без труднощів (труднощі були великі!), став на перешкоді підступних намірів Філарета. З Божої милості Собор відбувся і повернув життя Церкви в нормальне русло. Дякуючи йому, були створені умови, коли кожний єпископ може висловити свою точку зору, свої пропозиції на те чи інше питання. І дуже радісно, що в такий складний час було виражено внутрішнє наповнення єпископів, саме в критичній ситуації напередодні Харківського собору. І радісно було бачити те, що всі єпископи українського Православ’я, за виключенням двох осіб, приїхали з великим ризиком до Харкова, щоб висловити соборну думку відносно церковного життя в Україні.
Собор проходив в атмосфері загального духовного піднесення. Хоча були і телефонні дзвінки з погрозами з найвищих інстанцій, і виклики, після яких владика Никодим повертався блідий як папір, але знову сідав, брав себе в руки і продовжував вести собор. Гадаю, саме свобода духу дала людям силу перемогти ті земні спокуси, погрози, які стояли у нас на шляху.
Звісно, як людина, я хотів би, щоб Церква більш спокійно жила сьогодні. Але як християнин, як єпископ, я знаю, що Церква на землі святими отцями названа воїнствуючою. Тобто перемагає сили зла, бореться чистотою Духа з дияволом і, відповідно, страждає у цій боротьбі, несе великий тягар випробувань. І спокуси ці виражаються у різних формах, диявол повстає на Церкву не прямо, але через посередників. У даному випадку таким посередником став Філарет, який намагається перетягнути до себе віруючих людей. Але насильство і брехня ніколи не може повести за собою людину.
Філарет поклав свої надії тільки на сильних світу цього, а не на Бога. Уся УПЦ-КП разом з ним так само діє. А значить, вона приречена на загибель. Таке явище в їхній структурі, як так звана «вища церковна рада» — то символ їхньої неканонічності. Церковною радою мають управляти єпископські собори, а не мирські люди, миряни, у даному разі ультранаціональні політики, які диктують розкольникам свою програму дій. Тобто ця «рада» — то єретичне явище. І хоч вони говорять скрізь про свою «православність», представники УПЦ-КП з Денисенком на чолі — то такі єретики, яким би аріани позаздрили. Тому що вони Символ віри кажуть правильно, але нехтують ним в усіх пунктах. Але треба віру свою доводити не лише словами, а й ділами. А діла їхні жахливі, антихристові.
Розкол — це плід гордині. Так, іудеї, коли прийшов Спаситель на землю, не прийняли Його тому, що Він не підтримав їх у прагненні бути земними царями. Так і Філарет прагнув до мирської влади через духовну. Але Спаситель сказав, що Його царство не від цього світу. І вони з тих пір почали готувати протилежну Христу структуру і свого месію — антихриста І Філарет точно йде за такою схемою. Канонічна світова Православна Церква його не визнала, і він збирає пройдисвітів, самосвятів з усього світу і робить паралельно таку «церкву», яка б визнала його
Але кінець його буде такий, як кінець антихриста: буде ввержений у вогняне озеро…
Ми сподіваємося на милість Божу, і я хотів би, щоб ми не відійшли від тих принципів, Правил святих отців, Апостолів, на яких існувала Церква дві тисячі років. Тоді Церква не загине. Не ми спасаємо Церкву, а вона нас спасає. І та людина, яка не живе за принципами Церкви, заснованої Спасителем, вона саме себе виганяє з Церкви. І мені б хотілося, щоб ми усі зберігали вірність святій Церкві, яку очолює Христос і веде у вічне життя.

70-летие Андрея Тарковского

Канонизация преподобного Амфилохия Почаевского