Іларіон, митрополит Донецький и Маріупольський

01.05.2002 archive, Вестник №8, Даты

ІЛАРИОН, митрополит Донецький и Маріупольський:

- П’ять років тому, в квітні місяці, я очолив Херсонську кафедру після покійного митрополита Леонтія. І я пам’ятаю, як були розіслані телеграми, що в Харкові має відбутися зустріч архієреїв. Стояло питання про те, щоб ми Церкву не загубили, а відстоювали її в руслі святих канонів. І зразу ж розпочались дзвінки з Пушкінської від Філарета з вимогою, щоб я негайно їхав до Києва на якусь конференцію під його керівництвом (мені вже була відома його розкольницька заява після поразки на виборах патріарха Московського. Філарет замислив взяти реванш у Києві таким підступним шляхом). Він у наказовій формі вимагав мого приїзду до Києва, казав, що всі архієреї приїздять до Києва, хоча то була неправда. Але я не знав, хто куди буде їхати. Я йому відповів, що маю порадитися зі своїми благочинними, що люди проти того, щоб я їхав до Києва. Зібрав єпархіальну раду, і все духовенство вирішило, що я мушу їхати до Харкова. То було не лише моє особисте рішення, а голос моєї пастви, голос Церкви, і я це розумів. Я поїхав до Харкова, а старший по хіротонії священик повідомив на Пушкінську про те, що я прийняв саме таке рішення.
Напруження було дуже велике. Якась машина нас переслідувала майже всю дорогу від Херсона до Харкова, я знав про тісні стосунки Філарета з політичними структурами і відповідними державними службами, і можна було чекати на будь-яку провокацію, навіть на теракт з боку УНСО чи когось іншого…
Якось Бог дав, що в Харкові, куди ми приїхали вже під вечір, біля кафедрального Благовіщенського собору майже одночасно під’їхало шість архієреїв. Ми всі приложилися до мощей Мілєтія, до ікони Божої Матері. А ранком зібралися вже всі архієреї України і розпочався собор. А Філарет на той час проводив у Києві так звану Всеукраїнську нараду, на яку жоден з архієреїв не поїхав.
У самій назві була неправда: хіба Філарет міг мати думку всієї України? І ми бачили, що то буде біда. Собор зразу зробив поправки до Уставу УПЦ, який Філарет багато в чому робив під себе. По-перше, скасували рішення, що Блаженніший Митрополит обирається довічно, по-друге, що ця особа має бути лише з нашого єпископату (а чому не може бути православний український єпископ з будь-якої точки земної кулі, як це було завжди в історії Церкви), по-третє — на альтернативній основі, а також — з постійними членами Синоду, як це має бути, а не так як робив Філарет, викликаючи на Синод, кого йому заманеться: ми обрали постійних членів Синоду.
Слід зауважити, що ми тричі зверталися до Філарета з проханням приїхати і взяти участь в соборі. Ми не хотіли, щоб він залишався поза межами Церкви. Але він відмовився, розуміючи, що як ми не поїхали до Києва, то не будемо підтримувати його протицерковні наміри.
Головував на соборі владика Никодим, старший по хіротонії. Вибори нового Предстоятеля Церкви були на альтернативній основі. Кожний єпископ мав право запропонувати три кандидатури. На другому етапі з 18 голосів вже 16 було за Митрополита Володимира (Сабодана). Владика Володимир якраз був у відрядженні у Фінляндії» і нічого не знав. Ми звернулися до Патріарха РПУ з проханням, щоб він його відпустив на свою рідну землю, бо того бажав український народ, того бажала вся повнота Церкви, на те було Боже благословення, воля Божа.
Собор також розумів, якої біди може наробити Філарет, і йому соборним розумом Церкви було заборонено у богослужінні. Але він уже став на хибний шлях розколу. Він зразу почав рукополагати і служити.
Коли ми обрали Блаженнішого Митрополита Володимира, ми всі відчули, що Церква спасена, що вона не сирота, що має свого Пастиря, що має свій форпост. Була якась духовна радість, схожа на ту, коли людина сповідується і .після сповіді виходить очищеною. У мене і у всіх було таке почуття — очищення від скверни.
Єпископат був одностайним, вся соборна повнота Української Православної Церкви обрала нового Предстоятеля. Не відбулось розділення, Церква лише одностайно відмовилась від протицерковних, протинародних намірів Філарета. І то була велика радість для нас, для історії, для Церкви в цілому в Україні. Ми зберегли Церкву.
І життя підтвердило, що Філарет, то був вовк в овечій шкурі. Він не був наш, не був духовний лідер, він не був екзарх, не був пастир, не був зі своїм народом, бо зрікся своєї Церкви, свого народу, а значить, — і Бога, Христа. І це страшно. Подальші події п’яти років свідчать саме про його підступну діяльність
Пам’ятаю, як владику Никодима викликав Київ під час собору, дзвонили з приймальні Кравчука (то все Філарет діяв), і владика повернувся білий як стіна. І ми зрозуміли, що йому погрожували. Але треба віддати належне його духовній мужності і сповідництву — найстарший архієрей достойно витримав ті випробування.
Харківський собор має історичне значення. Він став тим оплотом, тією стіною, яка захистила Церкву від розколу. Те, що відкололося з Філаретом, то сухе, неживе гілля. Собор показав, що ми єдині, що не схибили проти канонів Вселенських Соборів, Правил святих отців, зберегли чистоту Православ’я, в якому є спасіння.
Те, що Філарет зробив ставку на політиків, а не на народ і не на Церкву Божу, є свідченням того, що він дійсно проти слів псалмоспівця, які промовляє Церква в антифоні на службі: «Не надійтесь на князів, на синів людських, в них нема спасіння…» А Філарет відчув, що Господь не з ним, тому він почав шукати інші сили, які його підтримають… Тепер у нього духовного нічого не лишилось. Він мав Київську митрополію як форпост своїх особистих амбіцій, своєрідних репресій на духовенство. Так було, і ми всі це відчували. Ви знаєте, один єпископ сказав про Філарета так: «У нього диявол вчиться робити підступи проти роду людського». Тобто якась підступність живе в цій людині. І не випадково його піддано анафемі.
До речі, ще жива мати Філарета, вона мешкає в селі моєї єпархії і ходить сповідатися до нашого священика. То ж розкол — це трагедія. Але з Божою поміччю його буде усунено. Я вірю в це.

Юрий Шевчук. Нам есть в чем покаяться…

Хроніка служіння Предстоятеля УПЦ