Огляд світської преси за березень 2002 р.

01.04.2002 archive, Вестник №7, Обзор прессы

Огляд світської преси за березень 2002 р.

Так співпало, що цьогорічні вибори до Верховної Ради України проходять під час Великого посту — важливого щорічного періоду для православних і католиків. Тож хоч виборчі баталії у розпалі, але віруючі люди поводять себе у ці 40 днів стримано й зважено. Що, треба думати, сприятиме більш вдумливому підходу до вибору кандидатів й, відповідно, проходженню у парламент більш якісного складу депутатів. Зважений підхід до публікацій на релігійну тематику спостерігався і серед журналістського корпусу. Ми анітрохи не сумнівались у тому, що журналісти у більшості віруючі люди.

Вибори у Великий піст.

На початку березня у №40 за 2002 р. газетою “День” надруковано репортаж із круглого столу “Російський фактор в українських виборах” за участю відомих російських політологів Сергія Маркова та Олега Медведєва. Репортаж називався “Російський акцент. Бізнес, церква, Путін: вплив на українські вибори”. Кілька моментів репортажу стосувались Церкви, що й змушує нас привести щодо них деякі пояснення.
0лег Медведєв, (бывший московський журналист, подвизающийся в Украине в «ранге» политтехнолога): Роль церкви преувеличена. Как лицо, непосредственно работающее с избирательными технологиями, могу вас уверить, что с точки зрения влияния на электоральное поведение граждан куда более влиятельной, чем УПЦ МП, является украинская греко-католическая церковь. Такая оценка исходит из количества реально верующих людей (а не тех, кто механически, исторически приписывается к тому или иному патриархату), степени религиозности и степени воздействия священников — служителей церкви на прихожан и на их политическое поведение. На второе место я бы поставил протестантов с их более высокой степенью дисциплины. И только, пожалуй, на третье место — Московский Патриархат. Хотя те же социологические опросы показывают, что большинство граждан Украины к патриархальной принадлежности церкви относятся вполне индифферентно.
По-перше, та чи інша роль Церкви у виборчому процесі мариться тільки політтехнологам, сама ж Православна Церква свою роль у світі визначає зовсім інакше. Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир із приводу такої ролі дав вичерпно чітке визначення: “Місія Церкви полягає не в тому, щоб вести яку-небудь партію або політика до влади, а в тому, щоб вести людину до Бога.”
По-друге, ученню про християнську любов противна участь у всілякого роду рейтингах, намаганню у змаганні й суперництві визначити кожному якесь перше, друге, третє місце. Але наші пращури найперше прийняли від апостола Андрія саме православну віру і заповідали нам берегти її у чистоті та незмінності. То ж ми тільки молимося, щоб нашим співгромадянам достало мудрості відійти від рейтингових церков та повернутись від зради батьківським заповітам до істинної віри.
І по-третє, щодо “патріархальної” приналежності та відношенню до цього віруючих, — Церква одна, тому віруючим вільно бути приналежним до тієї або іншої частини Православної Повноти, із сторони ж Її архипастирства є тільки турбота за дотримання у віросповідній практиці церковних канонів, соборних правил, святооцівських настанов. Тому православний з України неодмінно буде молитись з православними, приналежними до інших помісних Православних Церков (Патріархатів чи митрополій), але йому Апостольськими правилами заборонено молитись з членами так званого “Київського патріархату”, який насправді не є ніяким “патріархатом”, ні, тим більше, Церквою.
Тепер, що стосується виборів. Церква в цілому, як ми зауважили, ні за своїми традиціями, ані за віровченням, ні за чинним українським законодавством не бере участі у політичних змаганнях, але віруючі й клір, як громадяни країни, із благословення священоначалія в інтересах суспільства та Церкви можуть брати участь у виборчій кампанії.
Відомо, що Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир не благословляв безпосередню участь архієреїв нашої Церкви у виборах, також нам невідома широка передвиборна реклама та агітація за котрогось із священиків, бо православна церковна традиція не сприймає проявів самореклами й виголошення пустих обіцянок, справедливо вважаючи це проявами гордині та брехунства. Ми вже неодноразово писали про випадки брехні у передвиборних агітках філаретівських “кліриків”, а ось як виглядає самоагітація автокефального “священика” Юрія Бойка (“Українське слово” від 6 березня): “Львів — духовна мекка України. І вже на третьому курсі під час Великоднього всенощного богослужіння я відчув, що моє покликання — це священство.” Проти порівняння Мекки зі Львовом ми нічого не маємо, а от такої самовпевненості щодо свого покликання бути духовним отцем з власного бажання ніколи не було у справжніх представників “Ааронового семені”. Про самосвятів та самозванців же у Святому Писанні сказано: “І разверзла земля вуста свої, і поглинула їх і будинки їх, і усіх людей Кореєвих…” (Числа 16, 32). Все-таки варто Юрію Бойку ще раз замислитись над своїм покликанням — із Меккою більше гармоніює священицький “сан” мулли.
Не було також для нас секретом і те, що причиною автокефального розколу, як і причиною усякого зла взагалі, була гординя. Що зайвий раз і підкреслюється у передвиборних одкровеннях цього “старійшини” автокефального “священства”: “Потреба в духовному служінні ніколи не була для мене відмежованою від патріотизму й від національного служіння, від пошуку, знову-таки, у національно-духовній сфері. І так склалося, що я став одним із тих перших лідерів руху за національне відродження … Якщо ми будемо гордими, ми зможемо …” і т. д. і т. п.
Висновок – поведінка кандидатів під час Великопісної виборчої кампанії дає віруючій людині багато інформації для того, варто чи не варто довіряти кандидатові у депутати. Особливо у тиждень читання Покаянного канону.

Як створюються й руйнуються міфи

На наших очах розвінчано міф новітньої християнської історії про Церкви-сестри – Православну й Католицьку. У березневих випусках газет досить жваво обговорювалися перспективи у відносинах католиків із православними. Приводом цього обговорення стало рішення Ватикану створити три єпархії на території Росії.
У газеті “Комсомольская правда в Украине” від 5 березня подано досить інформативну підбірку матеріалів щодо намагань Московської Патріархії протидіяти посиленню католицької експансії на території традиційно канонічно підпорядковані Православній Церкві. Причому аналітики газети правильно помітили основні протиріччя між “сестрами”, але наведені ними факти тим не менш потребують певних уточнень та коментарів:
“ О чем спорят Святой престол и Московская патриархия.”
— Проблема собственности на Западной Украине. В 1946 году распоряжением сталинского руководства там была ликвидирована униатская Греко-католическая церковь, а вся ее собственность передана Московской патриархии. В начале 90-х годов униатская церковь Западной Украины была восстановлена, а имущество возвращено. РПЦ, владевшая собственностью в течение почти полувека, с потерей не смирилась и выдвигает имущественные требования к Риму в качестве главного условия для возможного визита понтифика в Россию.
— Русская православная церковь обвиняет Рим в прозелитизме — обращении православных в католичество. Особенно эта проблема обострилась после недавнего решения главы Ватикана прео6разовать существовавшие в России католические администрации в епархии в Москве, Новосибирске, Саратове и Иркутске.
Мусимо тільки додати й нагадати нашим читачам, що протиріччя між Православ’ям і Католицизмом виявилось значно раніше і стосуються перш за все фундаментальних віросповідних речей. Ці протиріччя не вирішуються простими вибаченнями або запевненнями, а знімаються тільки через звершення таїнства покаяння, яке включає в себе момент індивідуальної сповіді винного, та момент розрішення розкаяного православним священиком .
Нагадаємо читачам головні порушення правил християнської віри, допущені католиками:
- викривлення Символу православної віри, доданням до нього так званого «філіокве» — принципу походження Святого Духа від Отця. Уже одним цим порушенням, за Правилами ІІІ Вселенського Собору, католики поставили себе поза Церквою;
- уведення брехливих догматів про непогрішність Папи Римського та непорочного зачаття Богородиці її батьками свв. Іоакимом і Анною;
— практикою відпущення гріхів за гроші й гендлювання католицькою Церквою т.зв. індульгенціями.
Тобто зведення протиріч між католиками і православними лише до майнових або організаційних питань може привести до неправильних акцентів при обговоренні у ЗМІ можливостей порозуміння між цими християнськими конфесіями. Приклад такого не завжди об’ективного підходу на протязі досить тривалого часу демонструє газета “День”. От і у № 55 від 26 березня в статті “Православні в гостях у Ватикані” авторка Клара Гудзик акцентує увагу на формальному фактові візиту делегації Елладської Православної Церкви до Ватикану й слова, сказані Папою при зустрічі з греками, — “… у Ватикані побувала делегація Елладської православної церкви (Греція, Афіни), яку очолив митрополит Пантелеймон. Зустрівшись iз почесними гостями, папа Іван Павло II сказав знаменні слова: «Пробив час співпраці між Католицькою та Грецькою церквами».”
Між тим у листі Предстоятеля Елладської Православної Церкви Блаженнішого Христодула, який привезла делегація в Рим, наголошується, — “Повністю усвідомлюючи догматичні й доктринальні реалії, які нас розділяють і перешкоджають повній євхаристичній єдності, ми готові до співпраці заради блага людства.” Це суттєве зауваження вказує, що проблема взаємин є не такою простою, як хотілося б екуменістично налаштованим журналістам, і головна проблема саме у відсутності євхаристійної єдності, а формально-протокольні стосунки вторинні.
У публікації газети “Хрещатик”, стаття “Сестри” з’ясовують стосунки”, Дмитро Кузмичов, досить коректно й не заангажовано зафіксувавши вищезгадану проблему, подав до неї коментарі двох осіб, які безсумнівно компетентні й достатньою поінформовані.
Ректор Київської Духовної Академії і Семінарії УПЦ професор протоієрей Микола Забуга:
— Наскільки я знаю, поширення єпархій Ватикану планується і в Україні. Спілкування з католиками у нас відбувається лише на форумах, де обговорюються такі питання, як мир, боротьба з тероризмом тощо. Активний процес просування Риму на Схід триває й триватиме далі, можна навіть назвати це експансією. Але наші протести тут не допоможуть. Католики завжди використовували таку практику — спочатку робили те, що запланували, і тільки потім інформували про це Православну Церкву. Те, що сталося у Росії, справді, крок недружній. Якщо така практика триватиме, стане неможливим не тільки молитовне спілкування, а й узагалі нормальний діалог між нашими Церквами. Якщо Церкви — сестри, то й поводитися мають відповідно.
Вікарний єпископ Києво-Житомирської єпархії РКЦ Станіслав Широкорадюк:
— Реорганізація єпархій відбувається час від часу у всьому світі, тут немає нічого дивного. Такого ж поняття, як канонічна територія, для нас не існує… Люди сьогодні мають право вибирати, до якої церкви їм іти.
Коментувати тут нічого. За чіткими формулюваннями католицького єпископа бліднуть усі вибачення Папи, виголошені ним у різних країнах і з різних приводів. Православні повинні чітко усвідомити, що католики ніколи нам не пробачать нашої слабкості у захисті від їхнього прозетилізму. Тож існування міфу про Церкви-сестри вигідне тільки одній стороні, а саме тій, для якої єзуїтське гасло “мета виправдовує засоби” було, є і буде понад усякими моральними пріоритетами.

То ж “онаціональнення християнства” або все-таки “християнізація нації”?

“Онаціональнення християнства кожним народом починалося з моменту прийняття віри Христової”, — сказав, як відрубав, відомий націоналізатор християнства Павло Мовчан у вступі до статті “Якою мовою з нами розмовляє Бог” (“Християнська Україна” від 16 березня). В логічно досить плутаній і непослідовний статті, зітканої із сентенцій від, наприклад, такої:”Загальновідомо, що візантійська ортодоксія ще з XI cтоліття набувала рис власне Українського Православ’я” , — до таких, — “Церковнослов’янські вкраплення нас ніби прив’язують до минулого, якого вже нема… Зрусифікований варіант церковнослов’янської мови оголошується канонічним сакралізованим, починаючи з часів Петра І. І ця теза поширюється в Україні особливо наполегливо в останні роки. Власне, із того моменту, коли вустами Президента було проголошено про небхідність надання російській мові статусу офіційної. То був сигнал до нової нечуваної й небаченої русифікації України.”
Знаючи, що відомий політик і релігійний діяч Павло Мовчан читає тільки“євангеліє” від Лева Силенка”, що називається “Мага Віра”, наводимо загальновідомі слова з Нового Заповіту, - “…немає ні Еллина, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, але всі і в усьому Христос.(До Колосян 3,11). І ми не менше упевнені в правдивості свого, православного розуміння Церковної мовної проблеми, — Бог з нами розмовляє мовою любові, а все те, що сприяє розбрату, ворожнечі, непримиренності між людьми, промовляється мовою ворога роду людського. Як, наприклад, кривляння та насмішка над російською мовою, між іншим, рідною мовою, без перебільшення, половини громадян України, продемонстровані національно стурбованою редакцією газети із зарозумілою назвою “Українське слово”. Стаття в числі від 21 березня називається “Як московська монахиня спотворює історію Києво-Печерської Лаври” (автор Микола Мушинка, закордонний академік НАНУ). Цей, так би мовити Мушинка, бризкаючи слиною з жовчю від заздрості, паплюжить величезну роботу православної подвижниці, достойно оцінену справжніми академіками Національної Академії наук України. В цьому пасквілі професора філології від нечистого присутній арсенал образ, починаючи від перекривлень російських слів українськими літерами, на кшталт: «Кніга ігумєньї Сєрафіми», — пише п. Толочко, — трєтья в етом ряду», — або, — «Наслєдіє святітєля Іларіона грандіозно, — пише авторка, — Он — пєрвий прєдставітєль нашей Помєстной Церкві із русічєй». Автор статті в “Українському слові” не гребує ні пресмикуваннями, ні прямими наклепами, — “На жаль, авторка не написала, хто підірвав і висадив у повітря цей шедевр не лише української, а й світової культури. Необізнаний читач, мабуть, припише цей вандалізм німецьким окупантам. Насправді ж його підмінувала 16-17 вересня 1941 року частина відступаючої Червоної Армії, а висадили в повітря більшовицькі підпільники 3 листопада 1941 року.”
Що ж, українська національна ідея, українське слово можуть бути інструментом, зброєю і використати їх на благо чи на зло залежить від чистоти рук та благородства помислів тих, хто ними володіє.

Чи заважає чесним людям Генеральна прокуратура?
Як відомо, 07.03.2002 р. Генеральна прокуратура України опротестувала законність реєстрації УПЦ-КП і призупинила дію акта її реєстрації від 1992 року. Рішення прокуратури було прийнято у відповідь на звернення 65 народних депутатів України, у більшості членів парламентської фракції КПУ, що у черговий раз звернули увагу вищого державного органу нагляду за дотриманням законності на правові безчинства, що супроводжували реєстрацію УПЦ-КП. Профіларетівські ЗМІ здійняли неймовірний галас.
Чиєму Богу молиться Генпрокуратура?
Комуністи знову воюють за церковне майно. Православні храми, їхні землі, скарбниці і навіть дзвони вже ставали жаданим об’єктом експропріації для більшовиків. А от чергова мутація вірусу пограбування культових споруд розквітла у комуністичному середовищі під нинішні вибори до парламенту. Цього разу 65 народних комісарів, чи то пак, депутатів лівої орієнтації, подали запит до Генпрокуратури, вимагаючи»розслідувати факти привласнення у 1992 році УПЦ-КП значних фінансових коштів і майна, що належали Українській православній церкві (УПЦ), яка знаходиться під юрисдикцією Московського патріархату». Простіше кажучи, промосковськи настроєні парламентарії вимагають передати у власність васалів білокам’яної усі ті храми, прихожани яких віддають перевагу церкві Київського патріархату. Тим часом держава права втручатися у діяльність церкви не має. (Інна Тесленко. «Україна молода» 2002.03.15.)
Ви ставите ситуацію з ніг на голову, п. Інно, а простіше сказати, розповсюджуєте брехню, бо факти говорять про те, що саме Філарет незаконно привласнив кошти, які належали українським віруючим, а державний орган – Держкомрелігій — втрутився фактично у внутрішньоцековну кримінальну ситуацію на стороні злодія й захистив його від правосуддя незаконною реєстрацією під псевдоправославну релігійну структуру.
Приставимо до кожного батюшки прокурора?
Про те, як зробити проблему на порожньому місці, схоже, добре знає Генеральна прокуратура. Одне слово, якщо так далі піде, то схоже в кожній церкві стоятиме представник прокуратури та дивитиметься, чи правильно править службу Божу батюшка. ( Юрій Дорошенко, “Вечірній Київ” ).
А на нашу думку, просто один державний орган виправляє застарілу помилку іншого державного органу.
Православная мина замедленного действия
В минувшую среду Генпрокуратура заявила, что после депутатского запроса более чем шестидесяти депутатов (в основном коммунистов) провела проверку законности регистрации Украинской православной церкви Киевского патриархата. Результатом проверки стало обращение в Госкомрелигий с предложением аннулировать свидетельство о регистрации УПЦ КП от 1992 г.
Госкомрелигий отказался (это в его праве) забрать у этой церкви свидетельство о регистрации. Прокуратура пока оставила за собой право направить это дело в суд. Такова хронология этого религиозного скандала. Трудно представить себе более неуклюжее вмешательство в церковные дела, нежели последние действия Генпрокуратуры Украины: сначала она требует от Госкомрелигий отменить регистрацию УПЦ Киевского патриархата от 1992 г. как незаконную. После отказа она грозит обратиться по этому поводу в суд, а тут еще следуют обвинения в адрес УПЦ КП в том, что ею «были украдены собственность и деньги УПЦ МП на общую сумму 4,3 млрд советских рублей». … Генпрокуратура имеет все шансы выиграть процесс по своему иску о незаконности создания УПЦ КП. Однако настолько же легко будет доказать и то, что избрание новым главой УПЦ МП митрополита Владимира (Сабодана) было незаконным, так как решение это принималось на архиерейском соборе в Харькове, созванном митрополитом Никодимом. А в уставе УПЦ МП однозначно говорится, что делать это мог только предстоятель церкви, то есть митрополит Филарет. …решение прокуратуры может стать миной замедленного действия для любой украинской церкви. (Максим Кривошеев, газета «Деловая столица», 18 марта 2002 года ).
Нічого “неуклюжего”, ми, українські православні, в діях Генпрокуратури, пане Максиме, не бачимо. Генпрокуратура просто робить свою справу – захищає законність. Дійсно, чому це не було зроблено раніше? Що ж стосується канонічності Харківського Собору УПЦ, то спеціально для Максима Кривошеєва прес-служба УПЦ нагадує, — на момент його зібрання в травні 1992 р. Філарет (Денисенко) був заборонений у священнослужінні та знятий з посади. Тому митрополит Никодим очолив Собор відповідно церковних правил, як старший за хіротонією архієрей.
Філаретівську істерію можна було б ще цитувати й цитувати. Але ще трапляються серед редакторів та репортерів порядні та об’єктивні люди. Панове філаретівці, зверніть увагу на те, як просто й легко говорити правду, а не викручуватись, притягуючи факти за вуха!
Государственный плюрализм.
В то время, как Алексей Баганец, до 5 марта замещавший Генпрокурора по надзору за соблюдением и применением законов, обнаружил, что УПЦ-КП господина Денисенко, именующего себя Филаретом, зарегистрирована с нарушением закона, Николай Маломуж, представляющий интересы Госкомелигий, считает, что «любая религиозная организация имеет право на регистрацию религиозного центра или управления» и «мы не можем диктовать организациям, как им называться». Интересно, будут ли взгляды Госкомрелигий столь же либеральными, если кому-нибудь придёт в голову зарегистрировать Украинскую автокефальную православную церковь Московского патриархата или Католическую церковь Киевского папства. Позиция, заявленная Генпрокуратурой в протесте, с нашей, юридически непросвещённой, точки зрения, абсолютно беспроигрышна. Решение об объединении УПЦ (Филарета) и УАПЦ, на основании которого УПЦ КП и была создана и зарегистрирована, должны были принимать Поместный собор УАПЦ и Собор филаретовцев, а принял некий Всеукраинский православный собор, состоящий неизвестно из кого и неизвестно от кого получивший полномочия решать судьбы украинского Православия. О том, насколько это решение соответствовало реальным интересам двух церквей, говорит уже то, что до сих пор УАПЦ и УПЦ КП существуют отдельно. То есть, фактически произошла мошенническая легализация филаретовцев, на что мягко намекнула Генпрокуратура. (Ростислав Ищенко «Новый век»).
На цій світлій та оптимістичній ноті й закінчимо наш огляд.

Підготував Дмитро Поляков

19.03.2002. СТОЛИЧНАЯ ГАЗЕТА «ЗЕРКАЛО НЕДЕЛИ» СЧИТАЕТ, ЧТО ПРОТЕСТ ГЕНПРОКУРАТУРЫ УКРАИНЫ, ПРИЗНАВШЕЙ НЕЗАКОННОСТЬ УПЦ-КП, ЗАКОНЧИТСЯ ДЛЯ ФИЛАРЕТА «ЛЕГКИМ ИСПУГОМ И БОЛЬШИМИ НАДЕЖДАМИ»
«Зеркало недели», как известно, является одной из немногих киевских газет, которая до сих пор умудряется употреблять слово «Бог» с маленькой буквы, а словосочетание «Патриарх Филарет» с прописной. Этим, собственно говоря, и определяется ее «конфессиональная незаангажированность». В № 10 за 2002 г. были размещены две статьи на религиозную тематику. В первой из них «Легкий испуг и большие надежды» подаются пространные, ничем не обоснованные рассуждения о том, выиграл или проиграл Филарет от прокурорского протеста на регистрацию УПЦ-КП. Хотя для законопослушного человека в этой ситуации важен, может быть, первый в новейшей истории Украины факт робкой попытки защитить правовым путем интересы православных верующих, на глазах у всех беспардонно обворованных Филаретом.
В другой статье «Может ли коммунизм не быть атеизмом» видны явное передергивание фактов и логические нестыковки. Не лучше ли журналистам, прежде чем браться за явно неподъемную для них тему, сначала самим определиться: писать ли им слово Бог с прописной, или со строчной буквы (смотри абзац первый).

19.03.2002. КОРЕСПОНДЕНТ ГАЗЕТИ “ДЕНЬ”, ПИШУЧИ ПРО КАТОЛИЦЬКІ ЦЕРКОВНІ ІНСТРУМЕНТИ, НЕ МОЖЕ ВТРИМАТИСЬ, ЩОБ У ПРОЩЕНИЙ ТИЖДЕНЬ НЕ ПОМ’ЯНУТИ ЛИХИМ СЛОВОМ УКРАЇНСЬКУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ
В своєму репортажі про відвідини католицького храму св. Олександра в Києві кореспондент газети “День” Клара Гудзик ( № 50 за 19 березня) розповіла дуже цікаву історію про те, як за пожертви парафіян та благодійних фондів у цьому костелі встановлено і до ювілейного храмового свята буде налагоджено традиційний для цієї християнської конфесії церковний музичний інструмент — орган. Але цікава та змістовна стаття про історію католицької храмової музики закінчується несподіваним пасажем з переходом на православно-католицькі міжконфесійні взаємини. Виявляється, за словами Клари Гудзик, настоятелю Свято-Олександрівського костелу в старовинному православному Києві подобаються і розкольник Ісіченко, який служить з католиками екуменічну месу, і лютерани (!?). От тільки дикі схизмати “,особливо православні і особливо члени УПЦ МП”, не піддаються прозелітизму й не співслужать з католиком о.Віктором Маковським, не проголошують “філіокве” й не прославляють Папу.
“Воно, звичайно, Олександр Македонський герой, але навіщо ж стільці ламати?” Писали б Ви краще, пані Кларо, про органи!

Предвыборные PR-истории с религиозным уклоном

Марчуковская газета «День» 27 марта под рубрикой «Церковь и политика» поместила статью под заголовком «О Соловках забыли?», от которого вздрогнули все православные христиане Украины. Оно и понятно: в застенках НКВД-КГБ, на Соловках и в ГУЛАГе только в предвоенные годы погибло 250 епископов Русской Православной Церкви, десятки тысяч священнослужителей. Забыть об этом, действительно, трудно. Впрочем, публикация, слава Богу, оказалась не грозным рыком престарелый гэбистов, а предвыборным криком души о том, что верить декларациям украинских коммунистов и социалистов православные не должны ни при каких обстоятельствах. Может, это и разумно, но чья бы газета о Соловках кричала?
Автор статьи – штатная религиоведчица «Дня» Клара Гудзик цитирует проповедь Святейшего патриарха Алексия II в Прощеное воскресенье с призывом к примирению и уверяет, что сами православные к этому примирению не стремятся. Во-первых, потому, что патриарх встретился с лидером украинских коммунистов Петром Симоненко, который еще «накануне предыдущих выборов» начал «заигрывать» с Православной Церковью, чтобы заручиться ее поддержкой. Во-вторых, Наталья Витренко заявила о том, что выступала всегда против филаретовской УПЦ-КП, которую она считает мафиозной структурой. В третьих, по требованию депутатов-коммунистов Генпрокуратура вынесла протест, в котором УПЦ-КП, возглавляемая агентом КГБ «товарищем Антоновым» (Филаретом), признана незаконной организацией.
Все это настолько растревожило сердце «пламенной Клары», что она немедленно вспомнила о Соловках. Она полагает, что попытки лидера Компартии «примирить коммунистическую идеологию с религиею и церковью» являются «алогичными» и «смешными» и даже игриво вопрошает: «А не собирается ли тов. Симоненко принять духовный сан?». При этом, как водится, Гудзик забывает напомнить, что украинские коммунисты публично, единственные из всех компартий СНГ, принесли извинения всем верующим, и не только православным, за репрессии, обрушенные на них в годы репрессий. В то же Прощеное воскресенье Блаженнейший Митрополит Владимир (как и Святейший Патриарх) первым просит прощения за вольные и невольные прегрешения и призывает к покаянию всех православных христиан страны. Именно за истинно христианский поступок – покаяния, поблагодарил Петра Симоненко и КПУ Святейший Патриарх и оценил его, как акт гражданского примирения, который открывает путь для сотрудничества Церкви и партии в деле социального служении народу и человеку. Возможность сотрудничества Церкви, общественных и политических организаций обоснована в «Основах социальной концепции», принятой Православной Церковью несколько лет назад. Верующие и неверующие могут совместно трудиться над разрешением общественных проблем, уважая при этом веру и убеждения друг друга. Разумеется, это нелегко понять сотрудникам самой «компетентной» газеты, которые мыслят лишь двумя категориями: либо ты допрашиваешь человека, либо он допрашивает тебя. Будем надеяться, что не за горами то время, когда и наши славные чекисты, творцы Соловков и ГУЛАГов, наследники, колесики и винтики, петельки и гудзики империи КГБ тоже найдут в себе мужество к покаянию за кровь миллионов православных мучеников. А то ведь люди все еще живут и мыслят категориями 1930-х. Та же К. Гудзик пишет: «Одна сторона – Компартия – обещает полную и эксклюзивную (вопреки Конституции Украины) поддержку УПЦ МП…» Проснитесь, Клара! В какой Конституции вы все еще живете? Где вы в ней хоть слово нашли о Компартии? «Другая – УПЦ МП в лице ее иерархов и священников – агитирует с экранов ТВ и с амвонов за коммунистов». Какое такое ТВ увидела авторка, у каких «амвонов» она вообще бывает? А Клара Цеткин с Евгением Кирилловичем на руках случайно ни на каком экране не являлись? Может, опять таки вздернулось где-нибудь в скверике на Владимирской?
В чем стоит оправдать Клару Гудзик, так это в безоглядной поддержке Филарета. Как, бедная, испугалась, что потянут (Потебенько-то – он такой: и на куколь не посмотрит!), старшего товарища в прокуратуру! А там глядишь — и суд не за горами. Конечно, всем бойцам невидимого фронта надо поддерживать друг друга, но и отечественного правосудия тоже не стоит так панически бояться – ведь оно у нас самое гуманное в мире…
В газете «Зеркало недели» в статье «По ком звонит церковный колокол» Екатерина Щеткина обратилась к проблеме отношения Церквей к выборам в Украине. Заголовок материала вряд ли уместен для такой темы, поскольку поэт Джон Дон имел в виду колокол поминальный, звонящий по усопшим. В материале автор анализирует отношение политических партий к четырем конфессиям: униатам (греко-католикам), Украинской Православной Церкви, филаретовскому и автокефальному патриархатам. Свой обзор автор начинает с УГКЦ, которая именуется «Церковь, которая нравится всем. Почти». По мнению Е.Щеткиной, УГКЦ «в любом случае ассоциируется с европейским вектором, и вовсе не вписывается в российский», она якобы нравится всем политикам, кроме коммунистов, а потому с ней власти «придется договариваться». По ее мнению, греко-католики плотно вступили в перевыборною агитацию, и послание кардинала Любомира Гузаря, посвященное выборам, является ничем иным, как пропагандой Ющенковского блока. С этим можно согласиться, поскольку униаты уже по своей истории являются сугубо политизированной организацией, за их церковной риторикой постоянно скрывается стремление к экспансии и насилию, что и показали массовые захваты православных храмов в Украине в начале 90-х. Нельзя согласиться с утверждением Е.Щеткиной о том, что УГКЦ «почти всем нравится». Она нравится лишь продажным журналистам, которые в прошлом году за деньги Ватикана совершили хадж в Рим и с тех пор в поте лица отписывают дармовую поездку. При этом напрочь забыв родную историю, культуру, и Тараса Шевченко, который считал, что униаты, пролившие в Украине «море слез и крови», были настоящим бедствием для нашей многострадальной земли и ее народа.
Вряд ли можно согласится с признанием УГКЦ как общенациональной Церкви. Рожденная 400 лет назад в белорусском Бресте, она смогла удержаться лишь в Галиции – бедной провинции австро-венгерской империи. И ныне 95 % ее приходов сосредоточено там же. Она по-прежнему несет ту же провинциальную идеологию лжи и насилия. Чего только стоит утверждение Гузаря о том, что униаты произошли от единого «киевского корня» с православными! Не менее удивительно утверждение о УГКЦ как о «европейском векторе». С каких это пор церковь бедствующего, дотационного, наводнившего окрестные страны добровольными остарбайтерами, региона стала символизировать собой «европейский выбор» Украины? Почему римо-католики, протестанты такого выбора не символизируют?
Впрочем, автор критикует греко-католиков за их агитационный напор: «Вот только в «гражданском порыве» УГКЦ несколько перегибает палку: утверждение, что к участию в выборах каждого христианина обязывает четвертая заповедь – «уважай отца и матерь своих…» звучит даже более натянуто, чем «рекомендации к чтению предвыборных программ». Замечание справедливо, однако, возникает вопрос: сама-то Е.Щеткина знакома с заповедями Господними и может ли она быть уверена, что цитируемая ею «четвертая заповедь» звучит именно так?
УПЦ в обзоре автора именуется как «церковь, хранящая молчание». Оказывается, в Украине «так пристально наблюдали и ждали, что она скажет по поводу выборов партии и всего такого прочего, а она так ничего толком и не сказала…». Это дает повод журналистке сравнивать Митрополита Владимира с «даосом». Конечно, некорректными пассажами нашей светской журналистики уже никого не удивишь, как не удивишь и компетентностью. Если бы журналистка хоть раз задумалась, чем отличается церковь от общественной организации или пролистала закон Украины о «Свободе совести религиозных организаций», она, думается, поняла бы: Церковь тем и отличается от политических и общественных структур, что во время политических состязаний действительно «хранит молчание». И это не прихоть или слабость Блаженнейшего Митрополита, а выражение самой сущности христианства, основатель которого сказал: «Царство Мое не от мира сего».
Не стоит упрекать также и политических лидеров, которые дали высокую оценку роли Украинской Православной Церкви в современном украинском обществе. Е.Щеткина растерялась, увидев среди них совершенно «разновекторных» политиков: и В.Литвина, и П.Симоненко, и В.Медведчука, и Н.Песоцкого, и А.Мороза, и Н.Ветренко, (если бы внимательно читала – могла бы и увидеть и Ю.Тимошенко, и П.Порошенко, и т.д.). Для человека мыслящего «раскладами» это и впрямь удивительно. Но именно это свидетельствует, что Украинская Православная Церковь является именно Церковью, символом единства, а не разделения.
УПЦ-КП автор именует «наша церковь», справедливо показывая полное и окончательное вырождение филаретовства в политическую структуру. «Если бы до начала избирательной кампании УПЦ-КП называли политической структурой глухо и неуверенно, то теперь сомнений не осталось никаких – это скорее департамент идеологии, чем церковь». Кстати, в этой избирательной компании, филаретовский лжепатриархат сбросил свои маски. Целые полчища лжесвященников двинулись в представительные органы власти всех уровней. В Киеве некий филаретовец Садовьяк даже пытался избираться в горсовет под маркой Украинской Православной Церкви.
Однако наиболее забавно выглядит часть обзора, посвященная УАПЦ. В ней «Управляющий делами Патриархии Украинской Автокефальной Православной Церкви архиепископ Харьковский и Полтавский Игорь (Исиченко)» дает уничижительную оценку священнослужителям, рвущихся в органы власти: «Уход священнослужителей в политику – безразлично, на какой уровень, — свидетельствует прежде всего о том, что этот человек не нашел своего места в современной Церкви, не познал радости пастырского служения… В этом, может быть, не только его вина. Можно искать причины в болезнях Церкви и общества, в социальной незащищенности священника в посткоммунистическом мире, в его борьбе за существование… Очевидно, однако, что такого человека мне было бы искренне и глубоко жаль». Парадокс же заключается в том, что единственным избранным в Верховную Раду «священнослужителем» оказался… «священник УАПЦ» ближайший сподвижник господина Исиченко – Юрий Бойко. Получается, что «болезни Церкви», «борьба за существование» и тотальная безысходность загнали Юрия Анатольевича аж в Верховную Раду.

В.Анисимов

Обзор зарубежной прессы за март 2002г.

Митрополит Винницкий и Могилев-Подольский Макарий: «Самая большая проблема Церкви — это мы сами, если не живем по Евангелию»