Сергій Головатий. Коли законниками стають фарисеї

01.03.2002 archive, Вестник №6, Тема номера

КОЛИ ЗАКОННИКАМИ СТАЮТЬ ФАРИСЕЇ
(«Голос України», 5 травня 1993 року)

Сергій ГОЛОВАТИЙ, народний депутат України,
голова Асоціації українських правників

Штучне форсування події, надмірна політизація церковного життя призвели до багатобічного конфлікту не тільки між різними конфесіями, а й усередині українського православ’я. Ми вже розповідали в нашій газеті про використання новоявленими захисниками «незалежної» церкви методів, сумнівних з моральної точки зору («Голос України» 1992, 31 жовтня). Сьогодні пропонуємо вашій увазі юридичний аналіз ситуації, що склалася в українському православ’ї.

СОБОР ЧИ ЗБОРИ?

Як випливає з офіційної хроніки, «у Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який прийняв рішення об’єднати дві найбільші в Україні церкви — Українську православну (УПЦ) та Українську автокефальну православну (УАПЦ) в Українську православну церкву — Київський патріархат (УІІЦ-КП). Здійснилася віковічна мрія українського народу — православ’я в Україні стало єдиним і незалежним!» Але чи можна назвати події 25-26 червня 1992 року саме об’єднанням.
Вдамося до аналізу.
Відповідно до постанови так званого Всеукраїнського Православного Собору було прийнято рішення:
«…п.1: об’єднати Українську православну церкву та Українську автокефальну православну церкву в єдину Українську православну церкву — Київський патріархат.
п.2: Українська православна церква — Київський патріархат є правонаступницею УПЦ та УАПЦ, усіх договорів та угод, укладених ними до нинішнього дня, та всіх її (? — С.Г.) коштів, майна, рухомого й нерухомого, включаючи храми, монастирі, навчальні заклади та інше. Всі банківські рахунки УІІЦ та УАЛЦ стають рахунками Української православної церкви — Київського патріархату.
п.З: до прийняття нового Статуту Українській православній церкві — Київському патріархатові керуватися Статутом УАПЦ. Використовувати печатки та штампи Української православної та Української автокефальної православної церкви.
п.4: Собор заявляє, що главою УПЦ — Київського патріархату вважає Патріарха Мстислава…»
Отже, юридичним наслідком постанови так званого Всеукраїнського Православного Собору мало бути зникнення з життя двох церков — УПЦ та УАПЦ. Проте сьогодення доводить, що ні УПЦ, ні УАПЦ не збираються припиняти свою діяльність й існують та діють відповідно до своїх статутів.
Як же так сталося, що постанова так званого Всеукраїнського Православного Собору зліквідувала УПЦ та УАПЦ, а вони й досі діють?
Давайте з’ясуємо правове підґрунтя події, що відбулася 25-26 червня 1992 року.
Який юридичний документ, що існував в Україні до 25-26 червня 1992 року, передбачав можливість скликання Всеукраїнського Православного Собору? Виявляється, не було такого документа. Це означає, що так званий Всеукраїнський Православний Собор не має легальної основи для своїх дій, і рішення, які він прийняв, не мають легальної сили. Адже само собою зрозуміло, що рішення будь-якого громадського зібрання є законними, тобто легальними, якщо вони приймаються відповідно до нормативного акта, який регулює діяльність цього громадського об’єднання. Стосовно такого явища, як «Всеукраїнський Православний Собор», не існувало жодного нормативного документа, який регулював би існування та діяльність такого «Собору».
Чи міг бути скликаний «Всеукраїнський Православний Собор» за Статутом УПЦ? Відповідь на це запитання є негативною на підставі аналізу Статуту про управління Української православної церкви, що діяв на час 25-26 червня 1992 року. Жодна із статей Статуту про управління УПЦ не передбачала можливості скликання «Всеукраїнського Православного Собору». Два Собори УПЦ, які могли скликатися згідно з Статутом про управління УПЦ — це «Собор Української Православної Церкви» (розділ ІІ Статуту) та «Собор єпископів» (розділ III Статуту). Як відомо, ні «Собор Української Православної Церкви», ні «Собор єпископів» у Києві 25-26 червня 1992 року не скликалися.
Чи міг бути скликаний «Всеукраїнський Православний Собор» за Статутом про управління УАПЦ? Відповідь на це запитання також є негативною. Положеннями Статуту УАПЦ, що діяв на час 25-26 червня 1992 року, передбачалася можливість скликання «Помісного Собору» чи «Архієрейського Собору» (розділ II, п.5а та розділ III Статуту УАПЦ). Отже, поняття «Всеукраїнський Православний Собор» не вписується в положення Статуту УАПЦ, зареєстрованого 2 жовтня 1990 року постановою Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР, протокол № 11.
Висновок: якщо ні Статут про управління УПЦ, ні Статут про управління УАПЦ не передбачали можливості скликання «Всеукраїнського Православного Собору», то питання про юридичну природу цього «Собору» лишається відкритим. Правового підгрунтя він не мав, отже, був незаконним.
Як обман слід розцінювати заяву Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів України, опубліковану 14 січня 1993 року в газеті «Голос України» про те, що «Собор скликано і проведено порядком, встановленим Статутом про управління УАПЦ. (Собор скликається і проводиться або Патріархом, або намісником престолу, або синодом єпископів)» Адже, як уже було встановлено, то не був ні «Помісний Собор УАПЦ», ні «Архієрейський Собор УАПЦ», що передбачено Статутом про управління УАПЦ. Чому Рада у справах релігій у своїй заяві не вказує, який саме собор був?
Якщо умовно й прийняти позицію Ради у справах релігій, що «Собор 25-26 червня» був «Помісним Собором УАПЦ», а не «Всеукраїнським Православним Собором», то він справді мав скликатися Патріархом (але Патріарх його не скликав), «у разі смерті Патріарха чи його непрацездатності — намісником Престолу» (Патріарх УАПЦ на той час був живий, його непрацездатність ніким не була встановлена, а намісника престолу не існувало) або «Синодом єпископів у міру необхідності» (якщо виходити з того, що Собор 25-26 червня 1992 року скликався Синодом єпископів УАПЦ, то він все одно повинен був би називатися «Помісний Собор УАПЦ», а не «Всеукраїнський Православний Собор»).
Навіть якщо й прийняти умовно, що «Собор» 25-26 червня був «Помісним Собором УАПЦ», «скликаним і проведеним порядком, встановленим Статутом про управління УАПЦ» (Заява Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів України), то відповідно до пункту 4 розділу II Статуту «процедура вибору на Собор делегатів від кліру і мирян та їх кількість встановлюється Святійшим Патріархом і Синодом єпископів».
Як відомо, Патріарх разом із Синодом єпископів не ухвалювали рішення стосовно процедури вибору делегатів на «Собор».
Висновок: «Собор», що відбувся в Києві 25-26 червня 1992 року, не підпадає під жодне з положень Статуту про управління УАПЦ, на який посилається Рада у справах релігій у своїй заяві, опублікованій 14 січня 1993 року. Отже, є ще один доказ того, що збори 25-26 червня 1992 року не були такими, які могли б мати юридичні наслідки відповідно до Статуту УАПЦ.
Черговим обманом є й пункт 2 заяви цієї Ради про те, що «прийняті на Соборі рішення щодо реорганізації церкви — це рішення з суто внутрішніх церковних питань, які законом віднесені виключно до компетенції відповідних церковних форумів (загальних зборів, конференцій, з’їздів тощо)».
Про «реорганізацію» якої церкви йдеться, рішення щодо якої нібито прийнято? Якщо це не був жоден із Соборів УПЦ або УАПЦ, то яку ж церкву було «реорганізовано» 25-26 червня 1992 року? Ці запитання залишаються відкритими, бо те, що відбулося 25-26 червня 1992 року, насправді могло бути установчими зборами, чи установчою конференцією, чи установчим з’їздом цілком нової церковної організації (навіть із назвою УПЦ-КП) за незмінності статусу УПЦ та УАПЦ.
У пункті 3 заяви Ради у справах релігій далі зазначається: «Зареєстровані Радою у справах релігій 20 липня 1992 року зміни і доповнення до Статуту про управління УАПЦ випливають з прийнятих на Соборі рішень, які 30 червня 1992 року надійшли до Ради з Кабінету міністрів за офіційним документом».

Таке твердження також є неправдивим, оскільки: відповідно до розділу XIX Статуту про управління УАПЦ «право внесення поправок і доповнень до даного Статуту мав Помісний Собор Української автокефальної православної церкви». Прийняті на так званому «Всеукраїнському Православному Соборі» так звані «рішення» не є «змінами і доповненнями» до Статуту УАПЦ, оскільки сам Помісний Собор УАПЦ, як того вимагають положення розділу II Статуту УАПЦ, не скликався. Рада у справах релігій не мала права реєструвати «рішення Всеукраїнського Православного Собору» як «поправки і доповнення» до Статуту УАПЦ. Є досить дивним, що «зміни і доповнення до Статуту УАПЦ» надійшли не від релігійного центру УАПЦ, а «з Кабінету міністрів за офіційним документом», що суперечить ст. 14 Закону УРСР про свободу совісті та релігійні організації, прийнятого 23 квітня 1991 року. На підставі викладеного вище не є правдивим і пункт 4 заяви Ради у справах релігій, де зазначено, що «внесені до Статуту про управління УАПЦ зміни і доповнення стосуються ієрархічної та інституційної структури церкви і на її цивільно-правові відносини ніякого впливу не мають…» Хіба пункт 2 постанови «Всеукраїнського Православного Собору» про те, що УПЦ-КП «є правонаступницею УПЦ та УАПЦ» — не стосується цивільно-правових відносин?
У пункті 5 заяви Ради у справах релігій зазначається, що «Патріарх Київський і всієї України Мстислав уже півроку є главою Української православної церкви — Київський патріархат». Знову ж таки, за Статутом про управління УАПЦ Патріарха УАПЦ обирає Помісний Собор УАПЦ, який, як уже було встановлено, не скликався. А в постанові так званого Всеукраїнського Православного Собору зазначається, що Патріарх УПЦ-КП взагалі не обирався: «Собор заявляє, що главою УПЦ-КП вважає Патріарха Мстислава». Отже, через «вважання» зборів Патріарх УАПЦ Мстислав Набув «статусу глави УПЦ- КП».
На зібранні 25-26 червня «заступником Патріарха» було затверджено Філарета, «Митрополита Київського і всієї України», про що сам Патріарх Мстислав говорить таке: «Ніколи, ніде й ніхто кандидатури Філарета як мого заступника зі мною не погоджував. Згідно з канонами церкви його позбавлено сану. До того ж Філарет тоді входив як предстоятель філії РПЦ в Україні до складу ієрархів Російської православної церкви. Ніде в світі жодна з помісних церков не вважає Філарета митрополитом, а тим більше моїм заступником».
Одже, напрошуються висновки, так званий Всеукраїнський ІІравославний Собор не можна вважати «об’єднавчим», тобто таким, що об’єднав дві церкви — УПЦ і УАПЦ — в одну. Об’єднавчим він міг бути тільки у тому разі, якби були скликані відповідно до вимог Статуту про управління УПЦ — Помісний Собор УПЦ та відповідно до вимог про управління УАПЦ — Помісний Собор УАПЦ, які на спільному засіданні прийняли б рішення про самоліквідацію та, злиття в одну церкву. Отже, це був не Собор, а збори частини ієрархів та віруючих УПЦ та УАПЦ, які не мали статутних повноважень приймати рішення стосовно будь-якої із церков — чи УПЦ, чи УАПЦ.
Усі так звані рішення так званого Всеукраїнського Православного Собору не мають юридичної сили як щодо правних статусів УПЦ та УАПЦ, так і щодо Статуту про управління УАПЦ. Іншими словами, ці «рішення» є тим, що в праві називається actum nullum ab initio, тобто недійсними з моменту виникнення.
У зв’язку з тим, що правомочні органи, передбачені Статутом про управління УПЦ та Статутом про управління УАПЦ, 25-26 червня 1992 року не скликались, отже, правочинні рішення щодо УПЦ і та УАПЦ не приймалися, нове об’єднання УПЦ-КП не можна вважати «правонаступницею УПЦ та УАПЦ».

ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА

«Церква в Україні відокремлена від держави», — так мовиться в ст. 50 нині діючої в Україні Конституції. Події, пов’язані з підготовкою, проведенням та наслідками так званого об’єднання собору 25-26 червня 1992 року, свідчать про зовсім протилежне: Українська держава систематично втручається в справи церкви, порушуючи тим самим частину 2 ст. 50 Конституції України. Тому є докази.
24 грудня 1992 року Патріарх Київський і всієї України його святість Мстислав звернувся до Президента України Леоніда Кравчука, Прем’єр-міністра України — Леоніда Кучми та Генерального прокурора України Віктора Шишкіна із заявою, в якій, зокрема, зазначив: «Учасники зборів 25-26 червня 1992 р. всупереч Статуту УАПЦ самочинно привласнили собі право внесення змін до Статуту УАПЦ, ліквідації УАПЦ, перетворення її на «Українську православну церкву — Київський патріархат», наділивши останню правом правонаступництва УАІІЦ. У зв’язку з тим, що Рада у справах релігій при Кабінеті міністрів визнала рішення зборів 25-26 червня 1992 р. як рішення статутного органу, яким збори не є, і тим самим штучно створила псевдоюридичну основу для державної ліквідації УАПЦ».
Патріарх Української автокефальної православної церкви Мстислав звернувся з вимогою: «відповідно до міжнародних норм та чинного законодавства України скасувати рішення про ліквідацію УАПЦ та перереєстрацію її Статуту в Раді у справах релігій, а також повернути всі права законно обраному Помісним Собором УАПЦ Патріархові. Всіх посадових осіб, винних у порушенні ст. 50 Конституції України, притягнути до відповідальності, а завдані УАІІЦ моральні та матеріальні збитки мають бути відшкодовані винуватцями».
16 березня 1993 року прес-центр Української православної церкви та чернечої громади Києво-Печерської Свято-Успенської лаври оприлюднив заяву, в якій, зокрема, зазначалося:
«Прес-центр звертається до президента Держтелерадіокомпанії України пана М.Охмакевича з проханням надати ефірний час для прямого звернення Митрополита Київського і всієї України Володимира до своєї пастви, яка очікує цього вже близько року. Наша паства позбавлена можливості почути слово правди про стан своєї Церкви в Україні саме із вуст Предстоятеля УПЦ. Дискримінація за релігійною ознакою не повинна мати місця у правовій Українській державі. Духовенство та миряни Української православної церкви звертаються до Президента країни. Прем’єр-міністра, депутатів Верховної Ради, громадських та релігійних організацій та демократичних правозахисних інститутів України, як гарантів конституційних свобод людини, з проханням захистити законні права вірних УПЦ, їх честь і достоїнство як громадян України».
Як же відреагував Президент України на подію 25-26 червня 1992 року. Його реакцію зафіксували засоби масової інформації: «Президент України заявив, що Україна повинна мати «православну церкву як незалежна держава» (Известия, 1992, 30 июня). З цієї заяви Президента України постає питання: а як же бути зі ст. 50 Конституції України, де наголошується, що «церква в Україні відокремлена від держави»?
Якщо виконувати Конституцію, то як же можна відстоювати тезу про те, що незалежній державі потрібна незалежна церква. Хіба церква належить державі? Чи не грубо помилився Президент України? І чи не дорогою стала така помилка Президента для мільйонів віруючих в Україні?
На прес-конференції 10 листопада 1992 року Президент Л.Кравчук заявив: «Коли я підтримав об’єднання церков, я зробив це на основі не власного бажання, а на основі рішення», «собор відбувся, і це — рішення».
Такі заяви Президент Л.Кравчук зробив не на підставі юридичних документів (Статутів про управління УПЦ та УАІІЦ), а на підставі саме «власного бажання», тому що Статути про управління УПЦ та УАПЦ не дозволяють визнати наслідки зборів 25-26 червня 1992 року «рішеннями» про «об’єднання». Наскільки дорого обходиться «власне бажання» Президента України для мільйонів віруючих, стало очевидним із подій, що розвиваються й понині.
Президія Верховної Ради України 15 червня 1992 року ухвалила заяву з приводу проведення Собору Української Православної Церкви (УПЦ) в Харкові. У заяві, зокрема, зазначено, що «держава не втручається у справи церкви, але й не дозволяє діяти всупереч Статуту того чи іншого релігійного об’єднання, зареєстрованого відповідно до чинного законодавства України». Далі у заяві сказано: «Рада у справах релігій при Кабінеті міністрів України, вивчивши правомірність Харківського Собору УПЦ, визначила, що він проведений з порушенням Статуту Української православної церкви, а тому його рішення не можуть бути визнаними».
У цьому зв’язку постає кілька запитань: якщо в державі діє спеціальний орган у справах релігії при Кабінеті міністрів, то на якій підставі Президія Верховної Ради України, не наділена такими функціями жодним положенням Конституції України чи законів України, розглядає питання «правочинності чи неправочинності» Собору УПЦ?
Якщо за ст. 7 Закону про свободу совісті релігійні організації «діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами», то на якій підставі Президія Верховної Ради України може перевіряти і вирішувати питання правочинності Собору УПЦ та його рішень? Якщо Президія Верховної Ради України «встановила» неправомірність Собору УПЦ в Харкові, то за яким статутом і якої церкви Президія Верховної Ради України встановила правочинність Собору 25-26 червня 1992 року в Києві? Чому Президія Верховної Ради України, «встановивши» «неправомірність» Собору УПЦ в Харкові, не вказала на те, які конкретні положення Статуту УІІЦ було порушено?
Відповіді на ці запитання залишаються відкритими, але висновки випливають такі: Президія Верховної Ради України під головуванням Івана Плюща прийняттям заяви від 15 червня 1992 року перевищила свої повноваження, передбачені Конституцією і законами України, тим самим порушила ст. 50 Конституції України і Закон про свободу совісті та тим самим як орган законодавчої державної влади від імені держави втрутилася у справи церкви.
Кабінет міністрів України як орган державної виконавчої, влади в особі Ради у справах релігій вчинив ряд дій, що суперечать Конституції України та Закону про свободу совісті. Рада у справах релігій при Кабінеті міністрів України 20 липня 1992 року зареєструвала «зміни та доповнення до Статуту про управління Української автокефальної православної церкви», вчинивши неправомірну дію з огляду на такі обставини: «Зміни та доповнення», які було зареєстровано, не приймалися уповноваженим на те Статутом УАПЦ органом — Помісним Собором УАПЦ (розділ XIX). Пункт 1 «Змін і доповнень до Статуту УАПЦ» передбачав заміну слів «Автокефальної православної церкви» на «Православної церкви — Київський патріархат». Зареєструвавши таку «зміну» в Статуті УАПЦ, Рада у справах релігій по суті прийняла рішення про реорганізацію чи ліквідацію самої УАПЦ. Проте ст.16 Закону про свободу совісті передбачає, що «реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов». «Власні настанови» УАПЦ (розділ XIX, розділ II Статуту УАПЦ) вимагали для розгляду цих питань скликання Помісного Собору УАПЦ, що не було зроблено. Отже, в Ради у справах релігій не було ніяких юридичних підстав реєструвати не тільки пункт 1, а й інші пункти «Змін і доповнень» (зокрема: пункт 3 — заміна поняття «Помісний Собор» на «Всеукраїнський Православний Собор»; пункт 4 — зміни у складі Синоду Єпископів; пункт 5 — введення посади «заступника Патріарха»; пункт 6 — порядок утворення «Вищої Церковної Ради»), оскільки їхнє правомірне прийняття могло статися тільки в разі скликання Помісного Собору УАПЦ.
Якщо взяти до уваги, що поняття «Всеукраїнський Православний Собор» стало легальним з моменту реєстрації «Змін і доповнень до Статуту УАПЦ», тобто тільки з 20 липня 1992 року, то як могло статися, що «зміни і доповнення до Статуту УАПЦ» приймалися неіснуючим і нелегалізованим «Всеукраїнським Православним Собором» ще 26-26 червня 1992 року? Неіснуючим і нелегалізованим орган не міг приймати легальних рішень.
Із сказаного випливають такі висновки: Рада у справах релігій при Кабінеті міністрів України як орган держави через недотримання вимог Закону про свободу совісті та релігійні організації здійснила втручання в діяльність релігійних організацій, чим порушила ст.50 Конституції України та ст.5 Закону про свободу совісті. Доказом цього є, з одного боку, реєстрація Радою у справах релігій «Змін і доповнень до Статуту УАПЦ» всупереч ст.7, 9, 12, 14, 16 Закону про свободу совісті, а з другого — фактична ліквідація УАПЦ державою внаслідок реєстрації цих «змін і доповнень», що суперечить ст.16 Закону про свободу совісті.
Діяльність Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів України та самого Кабінету міністрів після подій 25-26 червня 1992 року свідчить про порушення ними Закону про свободу совісті, зокрема — ст.2 (право на свободу совісті), ст.4 (рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії), ст.5 (відокремлення церкви від держави), ст.7 (релігійні організації), ст.9 (релігійні управління та центри), ст.12 (статути/положенння релігійних організацій), ст.14 (реєстрація статутів/положень релігійних організацій), ст.16 (припинення діяльності релігійної організації), ст.17-20 (Розділ III. Майновий стан релігійних організацій), ст.30 (державний орган Української РСР у справах релігій).

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

На підставі аналізу релігійних організацій України, Конституції України, Закону про свободу совісті та релігійні організації, пактів про права людини, ухвалених ООН, та, виходячи з конкретних фактів дій Української держави в особі Президента України Леоніда Кравчука, Верховної Ради (Голова Іван Плющ), Кабінету міністрів України (Прем’єр-міністр Леонід Кучма), Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів України (голова Арсен Зінченко), Генеральної прокуратури України (Генеральний прокурор Віктор Шишкін), — доходимо висновку про те, що Україна як держава впродовж тривалого часу систематично й постійно порушує взяті нею на себе зобов’язання по ст.18 Загальної декларації прав людини (Резолюція ГА 217 А (III) від 10 грудня 1948 року), ст.18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (Резолюція ГА 2200 А (XXI) від 16 грудня 1966 року) та розділу VII Прикінцевого Акта Наради з питань безпеки і співпраці у Європі (Гельсінки, 1975).
У зв’язку з тим, що 25 грудня 1990 року Україна приєдналася до Факультативного протоколу до Пакту про громадянські і політичні права, та беручи до уваги, що заява Патріарха УАПЦ Мстислава до Президента України Л.Кравчука, Прем’єр-міністра України Л. Кучми та Генерального прокурора України В.Шишкіна залишилася без відповіді, що свідчить про невиправдане зволікання щодо відновлення правопорядку у справі додержання Україною прав людини щодо свободи совісті, віруючим релігійних організацій України нічого іншого не залишається, як звернутися із заявою безпосередньо до Комітету з прав людини ООН.

ПЕРСПЕКТИВИ

Факт порушення Україною прав людини у питанні свободи совісті встановлений делегацією Всесвітньої Ради церков і Конфедерації Європейських церков, що перебувала в Україні наприкінці лютого 1993 року.
Однак акти брутального порушення прав віруючих тривають. Про це, зокрема, свідчить повідомлення прес-служби УПЦ з приводу події 8 березня 1993 року в Тернополі, з якого випливає, що: «Митрополит УПЦ-КП у рамках його архіпастирських відвідин Тернополя разом з депутатом Верховної Ради України Червонієм та за підтримки численних бойовиків Української національної самооборони (УНСО) вчинив ганебний напад на приміщення Тернопільського єпархіального управління УПЦ і захопив його. Молодики УНСО під вправним керівництвом депутата Червонія… по-звірячому побили церковників і силоміць викинули їх на сніг, на вулицю. Людям навіть не дали можливості одягнутися. Архієрея, єпископа Тернопільського і Кременецького Сергія також побито до крові…
При цьому антиконституційному акті були присутні представники органів правопорядку, однак їхня присутність обмежилася тільки мовчазним спогляданням побоїща».
Враховуючи загострення міжконфесійної ворожнечі в Україні, що посилюється в першу чергу внаслідок діяльності УПЦ-КП та сприянні цьому з боку держави, Україна повинна різко змінити свою державну політику щодо релігійних організацій, та виправити ситуацію, що склалася у зв’язку з численними фактами порушень прав людини.
Відомо, що Україна прагне стати членом Ради Європи. Але в засадничих документах Ради Європи підкреслюється: «Будь-яка європейська держава може стати членом Ради Європи за умови, що вона визнає принцип верховенства закону. Вона повинна також гарантувати надання основоположних прав і свобод усім особам, що перебувають під її юрисдикцією».
Отож, задумаймось: чи варто безвідповідальними діями окремих посадових осіб у різних органах державної влади унеможливлювати входження України до Ради Європи?
Першочерговими організаційно-юридичними заходами, що сприяли б розв’язанню проблем, вбачаються такі: негайне реагування Генеральним прокурором України на факти порушення ст.50 Конституції та Закону України про свободу совісті з боку посадових осіб та органів державної влади і управління. Реорганізація Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів України як органу, «покликаного забезпечити проведення державної політики щодо релігій і церкви». Як один із кроків такого реформування пропонується вилучити з переліку повноважень Ради, передбачених ст.30 Закону про свободу совісті, права «здійснювати реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій,.. також змін і доповнень до них».
Пропонується перенести цю функцію до повноважень Міністерства юстиції України, яке здійснює реєстрацію статутів усіх інших громадських об’єднань (політичних партій і громадських організацій). Релігійна організація за своєю суттю є не чим іншим, як громадським об’єднанням. Усунути з посади голови Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів України пана Арсена Зінченка, інших посадових осіб цього органу, на яких особисто лежить відповідальність за те, що «державна політика щодо релігій і церкви» в «Україні здійснювалась у такий спосіб, що призвело до масових порушень прав людини. Усі посадові особи, що порушили Конституцію і закони України, мають нести передбачену законом відповідальність.
Крім організаційно-юридичних заходів, сприятиме виправленню ситуації зміна політичної орієнтації керівництва України і передусім Президента Леоніда Кравчука як глави держави, який і має визначати зміст державної політики щодо релігій і церкви. У підвалини політичної орієнтації керівництва України стосовно релігій і церкви необхідно покласти думку Патріарха Мстислава: «Трагедія сьогоднішнього українського православ’я в такому явищі, як філаретівщина. Адже доки вона існуватиме криза в українському православ’ї не мине».
Глибоке усвідомлення цих слів Патріарха Мстислава дозволить Президентові України в питаннях релігій і церкви зійти із шляху політичної доцільності та особистої вигоди і перейти на шлях додержання законності, що є головною передумовою міжконфесійного миру і єдності православ’я в Україні.

Иван Шаламай: «Молодежное служение в Православной Церкви»

Летопись епархий