Дмитро Поляков. Огляд світської преси за січень 2002 р.

01.02.2002 archive, Вестник №5, Обзор прессы

Огляд світської преси за січень

Підготували Дмитро Поляков та Владислав Дятлов

Різдвяні свята, які цього року співпали з початком передвиборчої кампанії за місця в українському парламенті, вплинули на кількість та якість газетних матеріалів з релігійної тематики. В тому розумінні, що кількість збільшилась, а якісних, розважливих, добросовісних і коректних матеріалів стало менше.
Крім того, явно проглядаються намагання показати церковну заангажованість, якої насправді немає, у тих чи інших політичних «розкладках». А також використати природній інтерес суспільства до релігійних проблем з метою реклами окремих політиків або ж партійних угруповань та блоків.

Православна Церква в Україні значно далі від політики, ніж це намагаються показати недобросовісні політологи
Зразковою в цьому сенсі стала стаття «Христиане и политика» у № 3 від 26 січня 2002 р. тижневика «Зеркало недели», яку написав Віктор Єленський — головний редактор часопису «Людина й світ» — напівофіційного рупору Держкомрелігій України.
За термінологічною еквілібристикою кандидата філософських наук, на кшталт: «Проблема взаимосвязи религии и политики не считалась актуальной вплоть до последней четверти ХХ столетия. И только появление таких ярких и непрогнозированных феноменов, как «теология освобождения», «моральное большинство» в США, религиозно-политические движения в Польше, на Филиппинах и в ряде исламских стран, побудили исследователей обратить внимание на эту проблему «, — криється завуальоване намагання дискредитувати Українську Православну Церкву, приписати їй певну політичну заангажованість й звинуватити у прямій участі в політичних іграх. Серед словесної «пурги» на півсторінки газетної площі вміло вкраплена «конкретика»: «Рассуждая о церковном участии в выборах, отечественные гурманы от политики, как правило, вспоминают о Партии регионального возрождения Украины, требовавшей на прошлых парламентских выборах, кроме всего прочего, «предоставить каноническим конфессиям, прежде всего УПЦ, все льготы, необходимые для восстановления духовности нашей Родины» и «гарантию государственной защиты граждан от идеологии и практики национализма». Вторым номером списка партии, возглавляемого донецким мэром (в список входил и симферопольский градоначальник), был епископ Вышгородский Украинской православной церкви в единстве с Московским патриархатом, наместник Киево-Печерской лавры Павел (Лебедь). Баллотировался владыка по благословению священноначалия церкви, имеющей наибольшее количество приходов, монастырей, священников и доминирующей в абсолютном большинстве областей Украины… Собранные партией 0,91% голосов избирателей — факт, который можно интерпретировать и анализировать бесконечно…» Як то кажуть, — «без коментарів».
Нам доречно тут звернути увагу на те, що чим ближче до виборів саме Українську Православну Церкву будуть обирати мішенню для своїх «філософствувань» доморощені політологи. Адже не просто самозваних «християн», а Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Христову Церкву в Україні уособлює лише Українська Православна Церква, яка є помісною й автономною в управлінні. Бо чисельні евангелістичні секти в Україні — є просто сектами, залежними від сьогочасних примх своїх «вождів». Маргінальні структури типу УАПЦ (№1, №2, № 3), УПЦ-КП, як і чисельні приватні місії та фонди — є просто приватними або приватизованими організаціями із завданнями, у своїй більшості, далеко не церковними. Діоцезії РКЦ і УГКЦ не є церквами на території України, — вони мають лише статус представництв Римського папського престолу для окормлення католиків, що проживають на теренах України, це неодноразово підкреслювалось папським нунцієм в Україні й випливає з угод між православ’ям та католицизмом.
Отже, всякі інсинуації на тему «Християни і політика» мають одну адресу — Українську Православну Церкву і мають на меті одне, — користуючись передвиборним моментом, характерною рисою якого є надмірна розкутість і невибагливість пресових публікацій, принизити заслужений авторитет Православної Церкви та на грунті передвиборного безладу зманіпулювати свідомістю наших співгромадян й завести їх на манівці повального загального й рейтингового ажіотажу. І це недивно, бо наша Церква єдина, яка не піддається владному маніпулюванню, протистоїть підміні пріоритетів у житті громадян, не допускає спроб втручання кесарів і партійних вождів у суто церковні та духовні справи.
Отож, пане Вікторе, на провокативне запитання, яке прозвучало в останньому абзаці Вашої статті: «Казненный гестаповцами теолог Д.Бонхоффер когда-то призывал христиан быть всегда готовыми «броситься под колеса». Найдутся ли в Украине христиане, готовые броситься под колеса более чем убедительно доказавшего свою безжалостность политического катка?» — християнин скаже, як того навчають Святе Передання та духовні наставники: «У таких випадках треба стати осторонь і спокійно почекати, поки колесо прокотиться.»
Газета «Зеркало недели» відзначилась ще однією, такогож типу статтею, під назвою «Шаг на восток» Дмитра Полюховича. Одначе, помітна тенденція в спрямованості публікацій згаданою газетою, яка претендує на непересічну серйозність та аналітичність! «Киев, возможно, станет еще и столицей греко-католиков… Речь идеи о заявлении главы Украинской греко-католической церкви Любомира Гузара о переносе своей резиденции из Львова в Киев. Представители Русской православной церкви, хотя регулярно и вспоминают об «униатском погроме трех православных епархий», в душе прекрасно осознают, что «погром» на самом деле был восстановлением статус-кво, существовавшего до насильственного присоединения Сталиным этих самых епархий к Московскому патриархату. Поэтому они никаких особо радикальных действий не предпринимают, фактически смирившись, что за Збручем уже «вотчина» УГКЦ. Сегодня главные усилия двух крупнейших православных объединений Украины направлены не столько на борьбу за души прихожан, и даже не на борьбу с конкурентом, сколько на борьбу за благосклонное отношение власти. Что, впрочем, вполне в православной традиции.. Сотни храмов по стране возводятся за деньги государственного и местных бюджетов, на средства депутатов и политиков… «, — ось лише кілька цитат з стататі-домислу автора «Зеркала недели».
Далі йдуть розлогі міркування про навалу американських псевдохристиянських харизматичних церков і закінчується стаття апокаліптичним самодіяльним пророцтвом автора: «Решение о переносе резиденции лидера УГКЦ в Киев знаменует начало нового этапа в развитии религиозной ситуации в Украине …Учитывая то, что ни по миссионерской, ни по социальной активности на своей территории греко-католики ничем не уступят представителям протестантских и неохристианских церквей, а также то, что храмы и обряды униатов более соответствуют представлениям среднего украинца о Божьем доме, чем спортзалы и кинотеатры неохристиан, можно уверено говорить о том, что УГКЦ и на Востоке обречена на успех. Активизация УГКЦ на Востоке сможет, наконец, привести и к объединению украинского православия. Перед лицом организованного и сильного конкурента это станет жизненно необходимым.
Влияние может оказаться самым благотворным, если, почувствовав жесткую конкуренцию, отцы УПЦ и УПЦ-КП обратят, наконец, свои взоры не только к власти, но и к пастве…» Отакої! Дійсно, більш страшної трагедії для Церкви, ніж об’єднання православних з Філаретом під впливом уніатів і уявити собі важко. Оце вам католицький прозелітизм!
Однак, шановний пане Дмитре, чомусь Ви не згадуєте, що Українська Православна Церква за роки ще страшнішої навали, ніж засилля західного протестантизму та католицького прозетилізму, а саме, в роки більшовицького войовничого атеїзму, була піддана майже тотальному знищенню, руйнації та утискам. І пережила це разом зі своїми віруючими, а не втікала під крило Ватикану, як УГКЦ, або під крило західних спецслужб, як різні автокефальні угруповання. Дійсно, на сьогодні, фінансові та кадрові потуги Ватикану і харизматів переважають. Але ж пройшло всього лише півтора десятка років після руйнації тоталітаризму. І це ще не вечір. В усякому разі наша Церква не домагається сумнівної вигоди від об’єднання з розколами, які представляють згадані у статті «патріарх київський» (Денисенко) та «архієпископ» Ігор (Ісіченко), що зробили шкоди для Православ’я більше, ніж усі уніати з харизматами разом узяті.

«То хто ж дволикий?»

Дивні перли можна знайти у газетах, які у релігійному сенсі стоять на принципово язичницьких позиціях. У газеті «Столиця» поряд із звичною апологетикою язичництва приводиться такий текст листа з редакційної пошти ніби в підтримку християнських світоглядних принципів: «Сумна подія сталася перед Новим роком — помер одно-курсник, товариш, простий порядний чоловік. Відспіву-вали його в Деміївській церкві якраз під католицьке Різ-дво. Мовчазна процесія довго слухала той обряд; а я мимово-лі звернув увагу на великий аркуш тексту під назвою «Дволи-кий католицизм», прикріплений просто на вхідних дверях цер-кви… Винятково тенденційний зміст, складений із «насмика-них» подій, фактів, імен та дат. І постає з нього, що страшні-шого ворога, ніж католик, у світі не існувало. «Вони малих ді-тей вкидали у вогонь, виколювали їм очі, відрізали вуха, ноги, руки, вбивали в голову цвяхи, на очах матерів розбивали їм голівки об мур». І ще цілий перелік диких, нелюдських злочи-нiв — та все над православними. А я православний. Читаю з того «аркуша», як священик ка-толицький занапастив священика моєї віри. А ще один «осо-бисто зарізав 3 тисячі православних і захоплено говорив: «Яка солодка їхня кров!» Читаю — і не вірю. Тільки стає ще сумніше, ще гіркотніше. Нащо церковникам Московського патріархату, що засіли в нас під личиною так званої Української православної церкви, роздмухувати пожежу на чужому попелищі? Навіщо провоку-вати неприязнь, кровну ворожнечу поміж віруючими різних конфесій? Кому вигідно, аби сьогодні не було миру і злаго-ди поміж парафіянами різних церков? А правда вічна у словах: «Єдностi дай, Боже, нам всім!..»
Ще можна зрозуміти духовну еклектику, якою начинена голова простого парафіянина, який перший раз прийшов у церкву у сорокап’ятирічному віці після сповідування тотального атеїзму за радянських часів, та ще й затурканого націоналістично-псевдохристиянською демагогією різного роду розколів і сект. Але подібна еклектика неприпустима для журналіста, який вважає, що він професійно пише на релігійну тематику.
«Газета «День» щиро вітає з Різдвом Христовим Українську автокефальну православну церкву, Українську православну церкву Київського патріархату, Українську православну церкву Московського патріархату та Українську греко-католицьку церкву — всі церкви, які відзначають Різдво в один день і разом складають найбільшу частку українських християн. Усі ці церкви мають спільну віру, спільне коріння — Київську митрополію, засновану понад 1000 років тому, а також однаковий (візантійський) богослужебний обряд; всі вони однаково рахують церковний час за Старим календарем. Згадані чотири церкви мають ще одну спільну ознаку, а саме етнічну, бо в кожній церкві переважна більшість віруючих — українці. Вони мешкають і працюють поряд, однаково живуть, однаково переживають принади і лиха нашого перехідного часу. Здавалося б, що між ними, між членами цих християнських церков, може бути лише мир, взаєморозуміння та повага, а також спільна праця на благо власного народу, заради допомоги тим, хто бідує.» (Клара ГУДЗИК, Різдво — свято благовоління, «День» №2 05.01.2002 р.)
Мене дивує такий недбалий підхід колеги до свого професійного рівня. Адже кожен раз, коли пишеться така стаття, журналіст публічно багатотисячним тиражем викривається у повній некомпетентності щодо питання, яке він намагається висвітлити. От і зараз в зацитованому абзаці безграмотно з точки зору віруючої, церковної людини, обмежується вселенська місія Спасіння всього людства через Христову Церкву, працею на «благо власного народу» і «заради допомоги тим, хто бідує», що є лише невеликим аспектом і то лише соціального служіння, яке не підміняє, але лише невеликою частиною доповнює сотеріологічну суть церковного життя.
«На чому базуються наші церковні розколи, які іноді ділять людей більш драматично, аніж приналежність до різних релігій, не згадуючи вже політичні партії? Іноді здається, що всі ми є жертвами гігантської провокації. Бо як інакше можна розцінювати те, що завдяки зусиллям біляцерковних «політиків» головними православними «догматами» сьогодні стали такі поняття, як «канонічність», «ортодоксальність», «автокефалія», вірність московській «матері-церкві» тощо».(Клара Гудзик). Шановна журналістка могла б ще більше узагальнити свої досліди та висновки, сказавши, що християнсво саме по собі є «гігантською» двотисячолітньою провокацією проти язичництва та іудаїзму.
«Судячи з усього, зовсім не віруючі, а церковна ієрархія. Саме їм — всім їм — є що ділити і, на відміну від народу православного, є що втрачати від об’єднання церков. Престижні кафедри, великі єпархії, доходи з єпархій, прихильність грошовитих світських політиків, вплив на владу, підтримку Московського патріархату. Заради всього цього вони налаштовують православних проти православних, українців проти українців, а бідний народ вже не знає, кого слухати, кому вірити.» Пані Кларо, Православ’я не є духовною жуйкою, це повсякденна над переборюванням своєї недосконалості, регулярне відвідування храму і долучення до Святих Таїнств, вивчення того величезного духовно-культурного пласту, яким є святоотцівські тексти. Це врешті завжди нелегкий і завжди трагічний вибір на користь справжньої святительської ієрархії, пов’язаний з розривом із твоїми помилковим минулим, оточенням, яке нещодавно здавалось тобі бездоганно достойним. Судити ж про Церкву і її епископів, користуючись чутками, не будучи близько знайомим, не кажучи вже з священством, — хоча б з одним досвідченим парафіянином, просто непорядно і тим більше не- професійно. І, власне, саме двуликою виглядає така позиція, не кажу журналістська, але просто громадянська, коли людина не знає суті церковного життя жодної з конфесій, не розуміється в проблемах розриву між Православ’ям і Католицизмом, не задається собі роботою з’ясувати, в чому ж полягає ідеологія розколів, а відсторонено судить церковне життя, обгрунтовуючи свої звинувачення лише непрофесійно підібраними чутками.

Як язичницькі газети пишуть про християнство

Друковані органи у наш час здебільшого очолюють журналісти, які закінчили вузи і починали журналистську кар’єру ще за радянських атеїстичних часів й залишились поза церквою дотепер, тому ці видання з точки зору віруючого виглядають зовсім язичницькими, хоч і друкують іноді матеріали на християнську тематику. Для того, щоби додати цим матеріалам якоїсь внутрішньої логіки, їм намагаються надати вигляд науковості. Але поки в нас ніякої науки, окрім атеїстичної, немає, в тому числі й релігієзнавчої, уособленої заступником директора, керівником відділення релігієзнавства Інституту філо-софії НАН України, професором, прези-дентом Української асоціації релігієзнавців Анатолієм Колодним, то і статті в газетах виходять атеїстично-поганськими.
11 січня в газеті «Вечірній Київ» у рубриці «Українське православ’я — національний феномен» (!), вийшла саття згадуваного Анатолія Колодного «З козаків малювали ікони». В цій статті, використовуючи звичну атеїстично-релігієзнавчу термінологію, наприклад: «Серед рис Київського, тобто українського право-слав»я, поєднання і прак-тична реалізація яких ро-бить його самобутнім національно-культурним явищем — соборноправність, побутовість. Соборноправність проявлялася в тому, що ніхто з духовен-ства не приходив до грома-ди непроханим і не керу-вав самочинно. Усі цер-ковні посади були виборні.» Далі, критикуючи об’ємом у половину статті погане «московське православ’я» , бо що ж може бути доброго в «москальській» церкві для щирого українця, п. Анатолій приходить до несподіваного висновку: «Самобутність Українсько-го православ»я позначила-ся і на церковному мис-тецтві — іконописанні, архітектурі. Зберігаючи основну мету — виховання побожності, українські ікони водночас вияскравлювали національний іде-ал досконалості людини, якою на цей час був ко-зак-оборонець віри і наро-ду. Саме у XVII столітті на деяких іконах з’являється образ козака.» Як бачимо, щось на зразок мішанини ніцшеанства з неоязичництвом.
Газета «Факти» від 5 січня в статті «Праздник Рождества Христова Церковь ввела в четвертом веке для… борьбы с еретиками и язычниками», автор Ігор Осипчук, наводяться цікаві історичні факти:, «Трудно представить, что были време-на, когда христиане не отмечали популяр-нейший ныне праздник Рождества. Его введению во многом способствовала борьба официальной церкви с теми, кого она считала еретиками, а датой Рожде-ственских торжеств был выбран день, ког-да народ Рима отмечал один из важней-ших «поганых» праздников Непобедимого Солнца. Рождество Христово, вероятно, должно было вытеснить этот «языческий пережиток». Но несмотря на это, дата Рождества Спасителя выбрана, скорее всего, правильно.» Але використовується цікавий метод підтвердження достовірності фактів: … пра-вославные и католики чтут Рождество как один из самых главных своих праздников. Он символизирует возможность спасения души с приходом на Землю Иисуса Христа. В храмах эту дату отмечают празднич-ными службами, в том числе всенощной. В церквах устанавливают ясли, ставшие колы-белью младенца Иисуса, и вертеп, явля-ющийся символом пещеры в Вифлееме, где родился Спаситель, — говорит старший на-учный сотрудник Института истории НАНУ доктор исторических наук Владимир Рычка — Эта пещера сохранилась. Мне посчастли-вилось в ней побывать. Мабуть би, Христос і не народився, якби його народження не змогли засвідчити доктори історичних наук.
Розгулом язичництва на сторінках «України молодої» («УМ») можна назвати підбірку статей у номері від 15 січня 2002 р. Газету патронує прес-секретар філаретівської антиправославної Церкви, тому недивно, що поруч з апологетикою УПЦ-КП мирно співіснує апологетика поганства: «Завершальним акордом різдвяно-новорічних свят є голодна кутя, голод-ний Святвечір, що припадає на 18 січня. Як тільки споночіє, виносили на то-локу або садок дідуха і підпалювали — щоб теплий дух накликав весну. Потім дівчата збирали попіл і розсіювали його на городах — аби огірки родили.» (Святки — пора дарунків і ворожіння. Юрій Коляда. «УМ», від15.01.02). В тому ж номері «УМ» в статті Олександра Ляшева «Велика реформа в світлі великого відступництва» зустрічаються і такі «перли»: «Володимир Великий у світлі релігій-ної реформи завжди оцінювався лише як політик і державний діяч, але ніколи — як нащадок своїх батьків … Володимир запропонував, якщо це можна так назвати, релігію, яка зароди-лася за тисячі кілометрів від України, зов-сім в інших природнокліматичних, соціально-політичних, національно-етнічних умовах, релігію, яка створювалась для обслуговування досить специфічних ці-лей. Великий князь обрав релігію, яка на своїй зорі мала за соціальну основу най-нижчі, найбідніші верстви Палестини 1 ст. Головне ж, чим відрізнялась нова ре-лігія від свободолюбивих світоглядних установ українців, була її гіпертрофована засада богобоязненості, яка не мала ніяких меж, яка переступала через все, навіть через батьківські почуття. Ця релігія була чужою українцям і за своїм життям, особливо постами… Чому нащадки великого князя через тисячу років з такою зневагою руйнува-ли християнські святині, зневажили той духовний світ, в якому вони виросли? Чи не відгомін це тієї зневаги до власного минулого, на якому Володимир будував своє майбутнє?»
Але все-таки вершини еклектичної суміші язичництва з псевдоправослав’ям змоглися досягти лише творці язичницької газети під назвою «Християнська Україна» від 16 січня ( видавці УПЦ-КП разом з РУНВірівською «Просвітою» ім. П. Мовчана) у статті «Шлях до самопізнання», автор Сергій Шумило. Ось зразки релігієзнавчої «мудрості», яким би позаздрив сам професор Колодний: «Для консолідації нації вкрай важливим є опи-рання на традиційно-догма-тичне духовне підґрунтя та ідеологічне обґрунтування цієї незалежності (перш за все в духовно-релігійному контексті), відродження власної духовної доктрини про власне особливе мес-янсько-есхатологічне призна-чення, ідеологічно-бого-словське освячення власної Батьківщини та відродження ідеї власного духовного цент-ру — Нового Єрусалима, Нового Риму чи навіть Нової Мекки.(!!!) Але ця постанова вимагає від православної думки творчої розробки нових принципів співвідношення Українського Православ’я, суспільства та держави… Але чи такій любові вчив нас Христос? «Возлюбіть ближ-нього свого як самого себе» вчитьВін. Цією заповіддю Господь вказує нам шлях до дійсної християнської лю-бові, шлях до власного подвигу вдосконалення, що «можливий» лише через істину любов до «самого себе». заглиблення у «самого себе’, самопізнання»"самого осебе». Не можливо возлюбити по-справжньому «ближнього», не возлюбивши Творця, але так само не можливо возлюбити по-справжньому ані «ближнього», ані Творця, не возлюбивши «самого себе». Що ж, ні додати тут, ні відняти.
Будемо мати надію, що публікації передвиборного періоду перевершать своєю оригінальністю оглянуті вище творіння.

Довідник поганських звичаїв та антицерковний памфлет до новорічного столу

14 січня — день великого православного свята Обрізання Господнього та пам’яті видатного подвижника і богослова святителя Василія Великого. «А що другий празник — святого Василя,»- каже найпопулярніша різдвяна українська колядка, перелічуючи січневі православні свята. Але й цієї цитати не було в розділі «Релігія» у номері газети «Столиця» за 11-17 січня. Зате редакція запропонувала читачам статтю про ворожіння та спрямований проти Української Православної Церкви памфлет з приводу відзначеного нещодавно ювілею 300-річчя надання Києво-Могилянській Коллегії офіційного статусу Академії.
До памфлету ще повернемось, а от довідник з ворожіння прямо-таки нагадував пачку цигарок: красива картинка майже на все «обличчя» й лише на підборідді — «Міністерство охорони здоров’я попереджує!..» Адже після грифу «Святочні ворожіння» та назви «Старий Новий рік — особливий празник, який належить до циклу народних святок» йде довгий опис різноманітних рецептів ворожінь. Обравши для себе красномовну назву «Столиця», газета ніби ігнорує, що описувана нею столиця — це, між іншим, ще й столиця православного християнства на Русі та в Україні. Й лише у самому завершенні згадуваної енциклопедії поганських звичаїв автор все ж таки застерігає: «Усіх ворожінь перелічити неможливо. Та й довіряти їм не варто, аби не накликати на себе біди, оскільки вони суперечать релігійним канонам». До чого ж тоді будо наводити рецепти? Чи не ліпше б було використати газетну площу для розповіді хоча б про святителя Василія? Адже ім’я цього носять так багато наших громадян! Не кажучи вже про те, що християнське ім’я святого князя Володимира було Василій…
Що ж до памфлету, то його автор Юрій Дорошенко чомусь вирішив, що святкування Українською Православною Церквою ювілею 300-річчя надання Києво-Могилянській Колегії статусу Академії є «безпрецедентним викликом українському суспільству». Журналіст не може зрозуміти, як УПЦ може святкувати день, у який «черговий російський царьок» та ще й «кат України» Петро I надав існуючому ще з 1615 р. вищому учбовому закладу академічний ступінь. Автор звинувачує УПЦ у свідомому перекручуванні історії славнозвісної Могилянки: мовляв, Академією її звали ще до Петра, а от після нього — її взагалі поступово вбивали, аж поки остаточно закрили у 1817 р.
Що тут казати? З історичної скарбниці кожен виносить щось своє. Пан Дорошенко — те, що можна було б використати як компромат на УПЦ. Але слід зробити декілька зауважень. По-перше, розроблена Українською Православною Церквою програма святкування згадуваного 300-річного ювілею була досить скромною і за своїм рівнем не могла бути «викликом суспільству». По-друге, цитовані Ю. Дорошенком джерела XVII ст. із згадкою про Могилянську Колегію як про Академію — мемуари інженера Боплана та щоденник підкоморія М’ясковського — все ж таки не офіційні актові папери. Вони свідчать про те, що неофіційно, визнаючи фактічний освітній рівень Могилянської Колегії, народ називав-таки її Академією. А от, до речі, офіційно надати такий статус навчальному закладу польська влада, від якої залежала Україна до середини XVII ст., так і не побажала: пани вважали, що у «холопській» колонії Речі Посполитої не може бути академій! Питання про академічний ранг Могилянської Колегії поляки почали-було вирішувати тоді, коли пережили жах Хмельниччини і намагалися не розчарувати гетьмана І. Виговського, який спробував після смерті Богдана домовитися з ними про мир. Як відомо, той договір не припинив війни, й остання виснажувала Україну до кінця століття. Те, що відбулося у 1701 р., було справді запізнілим актом. Але це все ж таки певна віха в історії Академії. І який би Петро I не був «кат», але, як правитель православної країни, зробив те, чого попередні іноземні «благодійники» України вважали за неможливе — юридично закріпив за Академією те ім’я, на яке вона й заслуговувала. Перетворення ж у 1817-1819 рр. навчального закладу на Київську Духовну Академію, з урахуванням того, що справу вищої світської освіти у Києві було покладено 1834 р. на відкритий тоді Університет святого Володимира, не досить коректно аналізувати мірками сьогодення й оцінювати виключно як якусь антиукраїнську акцію.

Лозовий Марко. «Ієрархія ряджених»

Летопись епархий