Митрополит Феодосій . На захист православної церкви від Філаретівського розколу

01.11.2001 archive, Вестник №2, Юбилеи

На захист православної церкви
від Філаретівського розколу
(в сокращении)

Митрополит Феодосій (Дикун)

Коли придивитися до сьогоденного життя, то мимохіть з’являється думка, що наш світ після 2000-літнього існування робить підсумки своєї довголітньої діяльності. І результатом цього всього ми тепер маємо те, про що говорив Спаситель: безперестанні війни, землетруси, озонові діри, голод, мори, рак, СНІД, ненависть, безвір’я, розпуста, яка починається майже з дитинства; маємо наркоманію, безпробудне пияцтво, розпад сім’ї, мафію, групову злочинність; маємо пограбовану, знищену, зґвалтовану Землю, з якої вже нема чого взяти.
Ще гірші справи в духовному плані. Людство вичерпало себе до самого дна, зайшло в глухий кут, у безвихідь.
…Поки що гидота торжествує. Вона в народ пустила своїх лжехристів, лжепророків, лжевчителів і лжепастирів, які бродять поміж довірливих людей і облесливо кличуть їх за собою. Одним з таких лжепророків і лжепастирів є колишній митрополит Філарет (Денисенко), тепер позбавлений монашества, розстрижений, відлучений від Церкви, котрому на Архієрейському Соборі 1997 року оголошена анафема, себто прокляття.
Після цієї анафеми деякі політикани, не знаючи ні церковних законів, ні звичаїв, обурилися і стали на захист нібито покривдженого Філарета, називаючи його патріотом та мучеником за Україну.
Філарета (Денисенко Михаїла) я знаю давно. У 1949 році він, після закінчення Одеської Духовної Семінарії, приїхав навчатися до Московської Духовної Аадемії. Там ми з ним і познайомилися.
Цей «патріот» ніколи не говорив українською мовою і не тому, що не вмів, а просто не хотів. Зневажливо ставився до неї, тобто зрікся. Він знав, що так швидше можна зробити кар’єру. І він її зробив. Став монахом, потім єпископом, архієпископом і, нарешті, екзархом всієї України. Коли ми, українські архієреї, збиралися на вулиці Пушкінській, 36, то говорили між собою переважно своєю мовою, а Філарет — ніколи! Він не хотів ризикувати посадою, своє власне благополуччя ставив вище інтересів свого народу. То тепер він став «патріотом» і «мучеником», бо біда заставила його це вчинити. А коли б його, скажімо, у 1991 році обрали Патріархом Московським, чи був би він взагалі українцем? Ніколи! Чи дав би він Українській Церкві автокефалію? Ні в якому разі!
У 1990 році, коли я був на Івано-Франківській кафедрі, коли уніати добивали нашу Православну Церкву, ми тоді разом з єпископом Тернопільським Лазарем і єпископом Львівським Андрієм звернулися до Філарета, аби він просив у Москви автокефалію для нашої Церкви, бо тільки в такий спосіб можна було врятувати Православ’я. Просили ми Філарета багато разів, але кожного разу чули: «Нам от Москвы нельзя отрываться, нам нужно быть вместе с Московским Патриархом».
Після духовної тиранії та свавілля М. С. Хрущова Церква мала відносний перепочинок. Але сатані не спалося. У 70-х роках він знову взявся за своє: храми руйнували, палили, закривали, знущалися над духовенством і віруючими. Філарет як екзарх, як Голова Української Церкви мовчав. Навіть більше цього. Буваючи за кордоном, усім говорив, що «никакого гонения на Церковь нет». Це була бридка брехня. Я змушений був взятися за перо. В своєму листі до Генерального секретаря ЦК КПСС Л. І. Брежнєва на 200-х сторінках рукописного тексту я показав усі страждання Церкви і віруючих. Це нам дуже допомогло.
Пишучи лист в ЦК, я знав, що йду на жертву… Чому ж цього не зробив Філарет? Адже він тоді був Главою Церкви, і це було його прямим обов’язком… Та він тоді ордени отримував і говорив: «Никакого гонения на Церковь нет».
Розпочався 1988 рік, і наша Церква готувалася урочисто відзначити своє славне тисячоліття. Кожному відомо, що Хрещення Русі відбулося в Києві, на Дніпрі. Десь приблизно за півроку до цієї дати я поцікавився, чи буде нам повернена Києво-Печерська Лавра? Мені відповіли, що ні, не буде. Замість неї в Москві віддають Церкві Данилівський монастир.
Я написав Генсеку М. С. Горбачову лист з проханням відкрити Києво-Печерську Лавру. Мій лист потрапив за кордон. Текст листа почали передавати «Свобода», «Голос Америки» та інші радіостанції. Лист пішов по руках киян. Мене підтримали, спасибі їм, письменник Олесь Гончар, академік Амосов, співак Солов’яненко та багато інтелігенції. Було чимало шуму. З Москви до мене прибули кадебісти. Вони сердито сказали: «Своїми виступами та листами ви нам набридли, і тому ми вас відправимо на пенсію».
І знову хочеться спитати: чому цього не вчинив Філарет? Адже Лавра до нього була багато ближче, ніж до мене. Він, цей сьогоднішній «герой», не вимагав повернення, не захищав цієї святині, бо панічно боявся за свою шкуру, за дачу та за сите благополуччя.
Ім’я Філарета стало одіозним, для багатьох огидним, а його життя, поведінка, аморальність кидали чорну тінь на всю Православну Церкву, викликали обурення серед духовенства і віруючих. Щоб якось вийти з цього непростого становища, адже подібне виходить за рамки церковних канонів, на Архієрейському Соборі в Москві 1992 року Філарету було запропоновано тихо-мирно піти на пенсію, щоб каятися перед Богом у своїх гріхах. Перед святим Хрестом і Євангелієм Філарет тоді пообіцяв це зробити заради злагоди та миру церковного.
Повернувшись додому, в Київ, Філарет «забрав свої слова назад». Він розіграв комедію, сказавши, що Москва його хоче позбутися тому, що він домагається церковної автокефалії, бажає добра Україні.
Філарет набивав собі ціну, ліз в герої і великомученики. Та насправді все було не так. Йому шкода стало прощатися з митрополичою владою. Він аж тридцять літ керував Київським Екзархатом і тепер уже не міг себе уявити в ролі простого смертного.
Будучи забороненим у священнослужінні в 1992 році на Харківському Архієрейському Соборі, він продовжував служити і навіть рукополагати для себе архієреїв — готував свої власні кадри.
У свій час, виступаючи проти атеїстичної влади, я жертвував собою ради Церкви. Філарет же робить навпаки: він Церкву приносить у жертву ради свого мізерного земного благополуччя. Він воліє хоч у пеклі, та все ж таки сидіти в патріаршому куколі. Сатанинська злоба, гордість, непомірне честолюбство засліпили його очі, і він уже нічого не бачить, окрім свого власного куколя і ненависної Москви.
Щоб зруйнувати святе Православ’я, сатана кинув на нас усі свої пекельні сили: секти, розколи, розпусту, порнографію та всяку іншу погань. Філарет у цьому дуже допомагає! Він не будівельник, а свідомий руйнівник України, він — український гробокоп.
Від Філарета часто можна почути, що Архієрейський Собор його осудив не по закону. Відповідаю на це. У 9-му правилі IV Вселенського Собору сказано, що коли хтось з єпископів не згоден з рішенням місцевого суду над ним, він має право податися до вищого суду архієреїв або до Вселенських патріархів. Про це саме говориться також у 17-му та 23-му правилах згаданого Собору.
Постає логічне запитання: чому Філарет не використав цієї можливості? Адже це був шанс реабілітувати себе і законним, канонічним шляхом повернути собі втрачене достоїнство. Він мав незаперечне право звернутися до Вселенських патріархів та інших Глав Православних Церков, доводячи свою правоту.
Філарет цього не робив, бо знав, що ніхто його не підтримає, бо там вже давно достеменно знають про його гріх.
Потерпівши поразку в області канонічного права, розвінчаний митрополит Філарет вдався до фальші, брехні, обману, наклепу, шантажу і навіть до грубої сили. Його духовенство і дехто з інтелігенції роблять на нашу адресу закиди, що ми в храмах, мовляв, правимо службу Божу російською мовою. Тут помилка. Ми служимо не російською, а церковно-слов’янською мовою. Себто, мовою церковною. Такою мовою у своєму богослужінні користуються Болгарська, Польська, Чехословацька, Сербська та частково Американська і Молдавська Православні Церкви. Невже вони теж моляться російською і прислужуються Московській патріархії?
Наша церковна мова не може вважатися російською ще й ось чому. Після Хрещення Русі-України наші прабатьки слухали службу незнайомою їм грецькою мовою. А потім вони взяли собі зрозумілу, створену для церковного вжитку святими братами Кирилом і Мефодієм, мову. Вона прийшла до нас з Болгарії, а не з Москви, якої тоді навіть у згадці ще не було…
Вважаю, що кожному українцю має бути не байдужим питання солідарності своєї нації. Релігія в суті своїй повинна бути об’єднуючим фактором, Бог нас кличе до такої єдності, а не навпаки. Не розумію, чому це я маю шукати парафію в Москві? Тільки тому, що я не з розстригою Філаретом? Хіба він такий великий українець?
Хочеться ще запитати, як Філарет думає ліквідувати наші храми? Планує це робити силою? Так це ж бійка, сімейна війна… За допомогою агітації? Якщо по щирості говорити, то мені зовсім незрозуміла та сліпа, просто-таки сатанинська ненависть до Російської Православної Церкви, яку мають і проповідують філаретівці.
Православна Церква ця є не просто Російською, а ще й Христовою. Хто ненавидить Христову Церкву, той ненавидить Христа. Виходить, що Філарет і його приспішники є христоненависниками, христоборцями і богоборцями, які одягли на себе маски Христових служителів. Апостол Павел пише, що й сатана інколи до таких трюків вдається: він бере на себе вигляд світлого Ангела, аби так було зручніше спокушувати віруючих і вести їх до пекла (2 Кор. 11,14). Так тепер чинить і Філарет.
Щоб збити людей з пантелику, філаретівці усім говорять, що наша Церква нібито цілковито підпорядкована Московському патріархату. Це — БРУТАЛЬНИЙ НАКЛЕП. З того часу, коли ми отримали незалежність, я жодного разу з Москви не одержав якихось вказівок або рекомендацій стосовно того, як нам треба діяти і що робити в тому чи іншому випадку.
Правда, ми під час наших богослужінь в молитвах згадуємо Патріарха Московського. Та хіба це залежність? Я молюся за Патріарха Грузинського Іллю, бо разом з ним вчився в академії; за Митрополита Василія Варшавського, бо з ним давно знайомий. Чи це можна називати залежністю?
Філарета за його гріхи, обман, клятвопорушення, озлоблення Архієрейський Собор позбавив священного сану, і він тепер уже простий мирянин, він сьогодні просто Денисенко Михайло. Він і його духовенство після цього акту прокляття не мають права рукополагати, хрестити дітей, хоронити померлих, причащати віруючих, бо всі ці дійства незаконні, безблагодатні і, більше того, гріховні.
Брати і сестри! Хіба вам мало і без цього різного горя та біди, що дехто з вас шукають собі ще й прокляття? Філарета ви не спасете, а себе згубите. Не йдіть до нього, а хто вже пішов, негайно поверніться в законну, канонічну Українську Православну Церкву, щоб над вами не тяжіло прокляття, а було Боже благословення, щоб до вас прийшло спасіння!
Незважаючи на вище перелічені аргументи, Філарет не здається, кажучи, що церковна історія знає подібні випадки: лишали сану Іоана Златоуста, а пізніше повернули йому його гідність. Таке було з Московським Патріархом Никоном. Але є деяка різниця, про котру Філарет «не знає» або навмисно «забув». Справа в тому, що ніхто з тих єпископів після позбавлення сану не служив сам і нікого в священний сан не висвячував. Не робили цього ні Златоуст, ні Никон.
Мене дивує ексцентричність Філарета. Тепер він заходився правдами і неправдами будувати автокефальну Церкву — будувати саме тоді, коли цей факт в Україні піднімає бурю серед населення. Чому він не хотів цього робити раніше — канонічно, без бурі?
У 1989 році, будучи єпископом Астраханським, я на Синоді Руської Православної Церкви сказав, що в Україні пора змінити церковну назву, щоб вона називалась Українською Православною Церквою. Філарет, теперішній «щирий» українець і автокефаліст, тоді заявив: «Никогда Украинской Церкви не было, нет и не будет!» Якби він тоді мене зрозумів і послухав, то з його підтримки ми сьогодні в Україні мали б мирну ситуацію і гарну духовну погоду.
Коли виникла на Заході Українська Автокефальна Церква, очолена Іоаном, колишнім єпископом Житомирським, я Філарету знову говорив, що зараз між нашими Церквами невеличка тріщина, але трохи згодом замість тріщини проляже прірва, котру не можна буде перескочити. Треба вести переговори з ними. Філарет мені «глибокодумно» заявив: «Автокефалия в 20-х годах уже была. А где она теперь? Она пропала, и эта тоже пропадет». Я йому на це тоді відповів, що ту автокефалію розстріляв Сталін, а цю хто буде розстрілювати? Ніхто! Вона ростиме. Треба сідати за стіл переговорів. Адже тоді цього прагнули і автокефальні архієреї.
Я робив усе, щоб не допустити прірви. Я говорив на цю тему майже з усіма автокефальними єпископами, у тому числі і з Яремою (патріархом Димитрієм) і з нині покійним Романюком (патріархом Володимиром). Усі вони розуміли мене і підтримували мої плани, а Філарет навіть пальцем не ворухнув для церковного примирення.
Брати і сестри! Філарет не вождь, а інтриган! Він веде наш народ до загибелі, до прокляття. Бійтеся його! Не можна заради його персони жертвувати Православною Церквою і державою!
Як же нам вийти з цієї архіскладної ситуації? Відповідаю: відправити лжепатріарха Філарета на пенсію. Зібрати Собор Єпископів усіх гілок Православ’я і там виробити план законного і канонічного об’єднання їх.
Вірю, що таке об’єднання відбудеться. Я молюсь про це. Господь допоможе нам. Більше того, до нас приєднаються навіть греко-католики.
Україна — унікальна держава. Жоден народ не дав такої кількості святих, як Київська Русь. Тільки в Києво-Печерській Лаврі їх спочиває понад 150. Тут надзвичайно велика Божа благодать. Тому-то темні сили так злобно воюють проти неї. Але перемога буде за нами! Наша Церква буде самою великою і впливовою у світі, а на Україну буде рівнятися вся Європа! З нами Бог!

06.05.1997 р.

Николай Песоцкий. Неправославные «церкви» в неправославную не объединяются

Василий Анисимов. И все же что же это было? (к итогам папского визита в Украину)