Канонізація священномученика архідиакона Никифора (Кантакузена)

01.11.2001 archive, Вестник №2, События

Священномученик архідиякон Никифор

28.10.2001. У ЛЬВОВІ КАНОНІЗОВАНО ВЕЛИКОГО ПРОТОСИНКЕЛА КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІАРХА
АРХІДИЯКОНА НиКИФОРА (КАНТАКУЗЕНА), ЗАКАТОВАНОГО УНІАТАМИ
Коли вірні чада Православної Церкви в Західній Русі дізналися про таємну підготовку частиною їхніх нерадивих архіпастирів унії з католицьким Римом і запросили Константинопольського патріарха відрядити в Україну, для врятування тут Православ’я, відомого своїми чеснотами великого протосинкела архідиякона Никифора (Кантакузена), останній сміливо вирушив у 1596 році у дорогу. Недивлячись на заборону польського короля, якому тоді була підвладна Україна, на в’їзд сюди під час запланованого унійного собору православних посланців з інших країн, святий Никифор прибув у Брест і перешкодив прибічникам унії здійснити їх намір: подвижник очолив тут собор православних, які відмовилися приєднатися до зібраного водночас унійного собору і засудили унію як зраду православній вірі. Нехтуючи небезпекою, що виходила від польської влади, Святий Никифор залишився після собору в Україні й трудився на благо Православної Церкви як екзарх Константинопольського патріарха, викладач та проповідник, який розсилав листи із закликом стояти в православній вірі. Звинувативши подвижника у шпигунстві на користь турецького султана, святого Никифора заарештували та відправили до ув’язнення, де у 1599 році замучили голодом. Так святий мученик пожертвував земним життям заради збереження в України Православ’я.
Пам’ять священномученику Никифору, згідно постанови Священного Синоду Української Православної Церкви, призначено святкувати в третю неділю після П’ятидесятниці, коли святкується пам’ять усіх Галицьких святих.
Канонізація священномученика Никифора відбулась під час перебування у Львові Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України.

Житіє священномученика архідиякона Никифора (Кантакузена)

Никифор — великий протосингел і екзарх Константинопольського патріарха в західно-руській Церкві, родом грек, вчився в Падуанському університеті, де в 80-их роках XVI століття був ректором «Еллінських грецьких» наук. Коли в 1592 р. Львівське братство сповістило патріарха Константинопольського про зраду, що готується серед православних західно-руських ієрархів, а князь Костянтин Острозький просив надіслати саме Никифора для влаштування церковних справ, Никифор, за дорученням Патріарха, виїхав в Острог. На кордоні Польщі його схопили, але Никифор встиг втекти й у 1596 році прибув в Острог.
У тому ж році Никифор прибуває в Брест на собор всупереч указу короля, що заборонив в’їзд у країну православних посланців під час собору. Але там він був не один: на собор проникли ченці з Афону і ряд інших духовних осіб, у тому числі екзарх Олександрійський Кирило Лукарис.
Поява Никифора в якості канонічного глави помісного собору цілком змішала плани єпископів, що прагнули унії, і їхніх союзників. Його звинувачували в самозванстві, перевищенні влади, у самочинні. Але Никифор діяв виключно за правилами Церкви. Прихильники унії не запросили нікого з православних на відкриття собору і відмовилися зустрітися з Никифором, що грамотою нагадав їм про свої права. Тоді православні на чолі з екзархом на законній підставі відкрили свій собор, проведений канонічно бездоганно завдяки Никифору. Собор засудив унію і скинув єпископів-перевертнів. Останні фактично виявилися в ізоляції від православного народу. Ніякого торжества унії не вийшло. Єпископи-уніати не мали ні духовно-морального авторитету, ні значного числа прихильників. Для підтримки унії король вдався до грубого політичного тиску на її супротивників. Олександрійському екзарху Кирилу Лукарису й іншим православним, що прибули на собор, довелося виїхати за наказом короля. Один Никифор не злякався погроз. У своєму мужньому свідченні він, безсумнівно, пригадав багатьох великих святих, що викривали несправедливих царів при сприянні благодаті Божої. Зупинившись у князя Костянтина Острозького, він викладає в Острозькій академії й одночасно з надзвичайною сміливістю продовжує боротьбу проти унії — розсилає листи з закликами стояти в Православ’ї, у якості екзарха приймає священиків. Все це викликало проти нього велику ненависть. Справа була тільки в приводі для його арешту. Зрештою, привід знайшовся: Никифорові було пред’явлене звинувачення в шпигунстві на користь султана. Особливо переслідує екзарха підступний Замойський, нещодавно врятований ним від турок.
На судовому розгляді, що відбувався під головуванням самого короля, Никифор проявив повну холоднокровність, переконливо відкинув абсурдні звинувачення: крім шпигунства, він звинувачувався у вбивстві, чорнокнижництві і навіть у злочинному зв’язку з матір’ю султана. Всі ці злісні закиди були спрямовані проти людини, відомої винятковою чистотою життя і абсолютно вільної від національних упереджень: для Никифора були рівні греки, італійці, поляки, росіяни, молдавани, турки. Він воістину був служителем Церкви у цьому світі не від світу цього. Проте доля екзарха була вирішена: не домігшись його осуду на формально законній підставі, король велів затримати Никифора під приводом продовження розслідування. Незабаром видатний захисник Православ’я був відправлений у Марієнбурзький замок, і потім про нього «забули». Через два роки, у 1599 році, екзарх був замучений голодом. Так, у повному забутті і безвісті, у невідомому людям молитовному стоянні закінчилося подвижницьке життя надзвичайного воїна Христового, що ціною свого життя разом з іншими сповідниками відстояв Православ’я в Західній Русі.
Полоцький уніатський архієпископ Йосафат Кунцевич 22 квітня 1622 р. писав канцлеру великого князівства Литовського Левові Сапезі: «Нехай тільки вельможний пан пригадає, що (ще до поновлення єдності) зробив у Валахії той чернець Никифор, грек… подмовляв єретиків і схизматиків на з’їздах в Острозі, Луцьку, Бресті під його керівництвом і інших панів, що вважали його пророком; йому допомагали також інші греки… Саме з цієї проклятої їхньої кузні наробив такої великої біди Річі Посполитій Наливайко, повставши зі своєю черню, про що добре пам’ятає вельможний і всі ми… Наливайка узято живим, потім впіймано і того Никифора, автора всіх бунтів і обох по заслугах покарано.»
Смерть Никифора трималася в таємниці, бо навіть саме ім’я подвижника вороги Православ’я вважали для себе небезпечним. Але пам’ять про мученика благоговійно зберігалася свідками його боротьби за віру в Бресті. Духовний подвиг екзарха Никифора нагадує діяння видатних свідків Православ’я: подібно св. Максимові Греку, він відкинув у юності зваби Італії і католицтва заради спасіння душі; подібно св. Маркові Ефеському — безстрашно відстоював Православ’я проти унії; як і декількома роками пізніше св. Патріарх Московський Гермоген, він завершив сповідницький подвиг мученицької смерті від уморіння голодом.

Предстоятель Украинской Православной Церкви Блаженнейший Владимир, Митрополит Киевский и всея Украины: «Церковь ждет тех, кто ушел»

Новый предстоятель РПЦЗ