Михайло Семенович Литвиненко та його Хор

02.06.2020 first, news

Спогади

Лілія Терещенко-Кайдан

Свято!!! Таким словом можна охарактеризувати період роботи київського художнього митрополичого хору під керівництвом Михайла Семеновича Литвиненка. Для пропонованого нарису обрано 90-ті роки XX та початок XXI століття, коли видатний майстер завершував свою кар’єру Регента.

     Слово «регент» у попередньому реченні не випадково подане з великої літери. Такого музиканта, як Михайло Литвиненко, навряд чи коли ще  побачить наша Україна. Це постать-епоха. Зокрема, багаторічний досвід роботи із хором Київської митрополії викристалізував його індивідуальний виконавський «почерк», так званий «аристократичний стиль»

Протодиякон, піднявши руку з орарем, вигукує: «Благословенно царство!» Хор – «Амінь», і линуть майже  три години цілісного, безперервного богослужіння, наповненого Таїнством, емоціями і чарівною музикою. Музикою, під час звучання якої мимоволі стаєш на коліна, під яку хочеться молитися, плакати і дякувати Богові за те, що ти чуєш цей спів, що ти усвідомлюєш свою причетність до священного Дійства.

Із хором Михайла Литвиненка я познайомилася у 90-му році у Володимирському соборі міста Києва. Уже тоді зналася на хоровому мистецтві, опановувала диригентську освіту. Але те, що почула, дійсно вразило. Вразило не просто, а на все життя. На хорах цього храму я побачила сивочолого маестро, чий образ нагадував досвідченого керманича посеред вируючого моря звуків. Він творив музику такого рівня, що серце просто вистрибувало із грудей, а з очей котилися сльози. Один зі священиків, що проходив мимо, запитав про причину такої реакції. Відповідь була: «Музика! Музика! Музика!!!»

А соборний простір гримів урочистими, молитовними, на диво бадьорими піснеспівами, які розчинялися під куполом зі струменями ладану. І кожна інтерпретація навіть дуже відомих композицій у цього колективу була еталонною, вільною від штампів і шаблонів. Саме в той момент я дала слово, що буду тут співати.

Запам’ятався і Великдень 1992-го, коли Михайло Семенович забрав половину хору, залишив увесь репертуар і тих співаків, що виявилися неготовими для змін, і перейшов до Києво-Печерської Лаври. Для мене це стало трагедією. Колектив-велетень, який подарував мені професійний досвід і незабутні спогади, тепер покидав свою домівку назавжди. Також закарбувався проникливий, але сповнений рішучості погляд регента, що з гіркотою облишав намолені стіни, улюблену справу… На той момент я ще не знала, що за плечима у нього роки таборів, поневірянь і спілкування з багатьма хорами. Проте була глибоко впевненою, що колись відшукаю майстра і продовжуватиму вдосконалюватися під його орудою.

Заради досягнення цієї мети я влаштувалася в один із приходських храмів Канева, і паралельно із навчанням у Миколаївській філії Київського університету культури отримала освіту в духовному училищі, де опанувала церковний устав і архієрейський богослужбовий репертуар. Також у Миколаєві я познайомилася із близьким другом Михайла Семеновича – єпископом (нині митрополитом) Пітиримом (Старинським), і від нього дізналася про ті випробування, що випали на долю митця. Владика видав мені рекомендаційного листа і благословив їхати до Києва.

Перші числа вересня 1994-го року, Трапезний храм Києво-Печерської Лаври. Люду – ніде стати… Чую рідні, жадані серцю звуки хору Литвиненка. Вони ніби такі, як у Володимирському кафедральному – але це зовсім інший вимір, інша акустика, постійна духота і тиснява… Пробираюся крізь натовп (таке враження, наче піднімаєшся у гору!), дістаю з кишені рекомендаційного листа, якого ледь не загубила по дорозі, просто під час служби добігаю до Вівтаря, кричу: «Я до вас! Я хочу співати!» І спокійна відповідь: «Ставайте до хору. Який голос? Другий альт? Ось, сюди».

Так почалася наполеглива, самовіддана праця. Репертуар митрополичого хору виявився значно складнішим на відміну від того, що виконувався у Миколаєві. Колектив співав по рукописних, але зручних для зору «поголосниках»: повні партитури лежали тільки на диригентському пульті. Усі партії комплектувалися зі співаків-професіоналів, і для мене це стало одкровенням. Майже на кожну службу готувався новий репертуар, у стосунках відчувалися взаємоповага і творча дисципліна. Досить було керівникові легенько постукати олівцем по пюпітру, як хор одразу концентрував увагу і мобілізував ресурси, необхідні для виконання твору будь-якої складності.

Михайло Семенович дуже рідко користувався камертоном, але давав настройку завжди вірно. Іноді, відчуваючи незручну теситуру або можливу небезпеку в інтонуванні, він свідомо змінював тональність вгору або вниз, і міг «передати тон» навіть у середині пісне-співу. Але це робилося настільки доречно, грамотно й зі смаком, що слухач і гадки не мав про якісь «витівки», а хід богослужіння видавався плинним, без пауз. Згаданий нами олівець слугував і диригентською паличкою, і втраченою в юності фалангою вказівного пальця, і для позначок у нотах. Зокрема, цікавим є факт, що після співу на службі у хворому стані (з ким не буває!), хорист почував себе абсолютно здоровим! Скільки я не намагалася розпитати у Михайла Семеновича щодо його «фірмового секрету» – він тільки загадково посміхався.

Супутницею і надійною підтримкою на життєвому шляху майстра була його нині покійна дружина Людмила Василівна. Вона суміщала обов’язки півчого, бібліотекаря і бухгалтера, слідкувала за робочим процесом, приносила ноти, а ми, у свою чергу, їх роздавали і збирали після служби. Звичайно, не обходилося і без комічних епізодів. Михайло Семенович мав пристрасть до нових піснеспівів, які дарували йому прихожани і колеги у великій кількості. І ось він ховає за спину черговий стос паперів, а дружина це помітила і говорить: «Ну що, знову партитур набрав? Я скоро тобі їх замість простирадла стелитиму!» Свою унікальну нотну бібліотеку митець подарував Києво-Печерській Лаврі. Її обсяг – кімната: не пара якихось десятків окремих збірок чи папок, а ціла кімната.

Різдвяний і Великодній канони А. Веделя, концерти Д. Бортнянського, М. Березовського, С. Дегтярьова, А. Архангельського, П. Чеснокова, Дж. Сарті – усі перлини православної музики виконувалися Михайлом Литвиненком. Варто згадати і про уважне оформлення ним великопісних відправ. Особливо богодухновенною була вечірня служба у прощену неділю: «А може, хтось із нас не доживе до Пасхи, – говорив регент, – тому нехай слухатиме зараз». Дійсно, під час звучання Веделівських «На ріках Вавилонських» і «Покаяння» хотілося «влипнути» у стіну, впасти ниць і не вставати доти, поки всі гріхи не будуть відпущені. А коли на свято Воздвиження здіймався Чесний Хрест, то складалося враження, що твоя душа також підноситься до неба, а панікадило чомусь розгойдувалося.

Свято…Київський Митрополичий художній хор Литвиненка, як його називали у православному світі, впродовж тридцяти трьох років ніс кожному духовну радість. Зараз у Лаврі теж співає хор. Він має кращі умови, друковані партитури, костюми, освітлення… Але його звучання є зовсім інакшим.

Сподіваюся, що у столиці нарешті з’явиться майстер, який за професійним, рівнем стане гідним продовжувачем благословенної праці Михайла Семеновича.

Михаил Литвиненко о времени и о себе

Києво-Печерську Лавру після карантину відкрито для усіх бажаючих